1788-1790 Російсько-шведська війна.

Основні битви:

Битва між шведським флотом під командуванням герцога К. Зюдерманландського і російською ескадрою під командуванням адмірала С. К. Грейга в районі острова Гогланд (Фінська затока), 6 липня 1788 р.

За день до оголошення війни шведський флот увійшов в Фінську затоку, щоб несподіваним нападом завдати поразки Балтійському флоту і домогтися панування на морі. Однак в бою з ескадрою Грейга у острова Гогланд шведи зіткнулися з наполегливим опором росіян.

Запеклий бій, в якому жодна з сторін не хотіла поступатися, продовжувався майже 4 години. До вечора шведи, не зумівши завдати поразки російському флоту, відступили. Ранком шведський флот, що втратив в Гогландській битві 1 лінійний корабель і 1 фрегат, відійшов на свою базу в Свеаборг, де був незабаром блокований. Росіяни втратили 1 лінійний корабель; ряд суден отримав серйозні пошкодження. Готландська битва розвіяла надії шведів на швидкий успіх свого флоту.

Війна закінчилася підписанням Верельського мирного договору 3 серпня 1790 р. Швеції не вдалося повернути землі, приєднані Росією після Північної війни.

1793.12 Січня Другий поділ Речи Посполитої.

Ситуація різко змінилася в 1788 р., коли почалася російсько-турецька війна, а потім на Росію напала Швеція. У цей же час зібрався польський Сейм, що ввійшов в історію за назвою Чотирирічного, котрий, по-перше, оголосив себе постійно діючим органом, а по-друге, прийняв рішення про збільшення армії втроє (до 100 тисяч), зажадав виводу всіх іноземних військ і незабаром заборонив постачання російської армії, що воювала з Османською імперією, через територію Речі Посполитої.

Прагнення вирватися з-під опіки Росії сприяло зближенню короля з реформаторськими магнатськими угрупованнями. Ця політика надихалася Пруссією. Між Варшавою й Берліном йшли переговори про те, що Пруссія в обмін на передачу їй Гданська (Данцига) і Торуні (Торна) допоможе Речі Посполитій повернути Галичину від Австрії.

Радикалізації планів польських патріотів сприяли французька революція й Американська війна за незалежність. Побоюючись швидкого закінчення російсько-турецької війни, прихильники реформ скористалися відсутністю більшості консервативних депутатів Сейму у зв'язку з Великоднем й 3 травня 1791 р. спішно прийняли Конституцію, що фактично означало державний переворот. Враховуючи конституційні досвіди Франції й Сполучених Штатів, Конституція передбачала істотну модернізацію державно-політичного устрою Речі Посполитої:

• ліквідовувалося liberum veto, право створення конфедерацій;

• проголошувалася спадкова монархія;

• робився крок до усунення дуалізму Польщі й Литви;

• засновувався двопалатний Сейм із широкими прерогативами нижньої палати;

• встановлювалася відповідальність міністрів перед Сеймом.

В червні 1791 р. у Пінську за підтримкою короля Станіслава Августа була створена православна конгрегація, яка проголосила про свою незалежність від російської православної церкви й намірі заснувати в Польщі окрему православну ієрархію під духовною егідою Константинопольського патріарха. Це ставило під загрозу важливу для політики Петербурга роль Росії як покровительки православної віри.

На початку 1792 р. Катерина II прийняла рішення силою скасувати рішення 3 травня. Вона одержала підтримку незадоволених реформами консервативних магнатів і шляхти Правобережної України, які у квітні об'єдналися в Тарговицьку конфедерацію на чолі з Ф. Потоцьким, С. Ржевуським, Ф. Кс. Браницьким. У травні 1792 р. російська армія вступила в Річ Посполиту. На вимогу Катерини II Станіслав Август приєднався до Тарговицької конфедерації, збройний опір прихильників конституції було зломлено.

Варто підкреслити, що навіть після вступу російських військ у Польщу Катерина II не відразу схилилася до проведення другого поділу. Але до кінця 1792 р. позиція Петербурга змінилася. Погодитися на поділ Катерину II в першу чергу змусив інший зовнішньополітичний й імперський пріоритет російської політики – боротьба з Французькою революцією, зміцнення солідарності старих європейських династій проти загального ворога. Прусський король Фрідріх Вільгельм II зажадав обов'язковою умовою участь Пруссії в черговій кампанії проти Франції територіальними придбаннями в Польщі – як компенсація за вже понесені втрати у воєнних діях, украй невдалих як для Пруссії, так і для Австрії.

У січні 1793 р. Пруссія й Росія підписали конвенцію про другій поділ.

До Росії приєднувались Правобережна Україна та центральна части­на Білорусі, з якої було утворено Мінську губернію.

Царський маніфест від 27 березня 1793 р. оголошував про входження до складу Російської держави Правобережної України та частини Захід­ної Білорусі: 280 тисяч км² території, 410 міст і містечок, 10 081 село з 3 011 688 жителями.

Пруссія – уп'ятеро меншу територію (включаючи Гданськ і Торунь) з мільйоном жителів. Катерина II після другого поділу, при всій недовірі до поляків, ще допускала можливість використати Річ Посполиту як буферну державу на західних кордонах імперії.

Другий поділ Польщі викликав піднесення національно-визвольного руху.

1794 Російсько-польська війна.

1795.13 квітня Ліквідація Курляндського герцогства і приєднання його тери­торії до Росії.

1795, 13 жовтня Третій і остаточний поділ Речи Посполитої.

В березні 1794 р. в Кракові розпочалося визвольне повстання під керівництвом Тадеуша Косцюшка, у квітні повстання поширювалося на тери­торію Великого князівства Литовського та Правобережну Україну. Тут розповсюджувалися листи й прокламації Т. Косцюшка із закликами при­єднатися до повстання, діяли таємні шляхетські організації. Повстанці розраховували на допомогу Франції. Перші успіхи до літа змінилися поразками від російських і прусських військ. У жовтні поранений Косцюшко був захоплений у полон російськими військами. У листопаді війська, що повернулися з турецького фронту, під командуванням О. Суворова захопили Варшаву. Передмістя Прага, піддалося найжорстокішому розгарбуванню й різанині.

Повстання 1794 р. справило певний вплив на піднесення антифео­дальної боротьби. Почастішали напади кріпаків на панські маєтки, вбив­ства ненависних визискувачів. Уряд Катерини II, стурбований цими по­діями і загостренням відносин з Туреччиною та Пруссією, пішов на збли­ження з Австрією, яка була союзником у боротьбі проти Туреччини і непримиренним ворогом революційних рухів у Європі.

До кінця 1795 р., після досить напружених дипломатичних переговорів, Росія, Австрія й Пруссія поділили залишки Речі Посполитої.

• Австрія загарбала етнічні польські землі — територію Малої Польщі (Люблін і Краків з прилеглими районами);

• Пруссія — Велику Польщу;

• до складу Росії ввійшли Західна Волинь, Західна Білорусь, Литва і Курляндія.

По третьому поділу Пруссії дісталося близько 1 мільйона населення, Росії – 1,2 мільйони, а Австрії – 1,5 мільйона. Новий кордон Росії, що увібрала в себе колишнє Курляндське герцогство, міста: Вільно, Ковно, Гродно, Брест, пролягав по ріках Німан і Буг. У листопаді 1795 р. Станіслав Август підписав акт зречення від польської корони, а конвенції про остаточне розмежування володінь були укладені в Петербурзі в січні 1797 р.

В наслідок трьох поділів Речі Посполитої Російська імперія одержала 463 тисячі км² із 5,5 мільйонами населення, Австрія – 129 тисяч км² із 4 мільйонами жителів, а Пруссія – 141 тисячу км² й 2,6 мільйони чоловік. Польсько-Литовська держава перестала існувати.

У Східній Європі виникла принципово нова геополітична ситуація. Імперії Романових, Габсбургів і Гогенцоллернів тепер безпосередньо межували один з одним.

Для внутрішнього розвитку імперії поділи також мали багатогранні наслідки. Російська імперія одержала велику й, головне, густонаселену територію, що за рівнем культурного й економічного розвитку стояла вище її центральних районів.

Однак в економічних відносинах поділи Польщі не принесли Російської імперії очікуваних швидких вигід. Росії не вдалося поширити своє панування на Балтиці, перебороти перевагу прусського впливу в польській торгівлі й втягти Польщу в сферу торговельного обігу імперії.

Придбані території були відразу ж інкорпоровані в адміністративну структуру імперії. Централізаторським принципам політики відповідало й поширення на нові губернії російських принципів фінансової адміністрації. Доходи, що збиралися з нових земель, з 1796 р. стали надходити в скарбницю імперії. Сума отриманого доходу цих територій (3 358 069 рублів) склала 5% загального валового прибутку казначейства. Більша частина зібраних коштів призначалася на місцеві витрати. Петербурзьке й Московське казначейства не одержували ніяких коштів з казначейств колишніх польських губерній. Лише Мінська, Волинська й Подільська губернії в сукупності перерахували на військові витрати 720 тисяч рублів.

Особливою проблемою для російського уряду стали витрати на виплату боргів колишньої Речі Посполитої, короля Станіслава Августа й польських аристократів.

Більше п'яти мільйонів нових підданих імперії являли собою досить різнорідну масу. Головна особливість всіх цих земель полягала в тому, що шляхта тут була польською або здебільшого полонізованою, а селянське населення або українським, або литовським.

В Речі Посполитій дворянство у відсотковому відношенні до іншого населення було помітно більш чисельним, чим у Росії, та й у більшості інших країн Європи. Якщо в Пруссії, Франції, Англії дворяни становили біля півтора відсотків, у центральних губерніях Росії біля одного відсотка, то в Речі Посполитій – більше п'яти, а в деяких областях навіть біля десяти відсотків населення. Це була численна, неоднорідна група, і її інкорпорація представляла для імперії складне завдання. Однак вдале розв'язання цієї проблеми обіцяло великі можливості, адже імперія зазнавала гостру недостачу освічених людей шляхетного походження. Але поляки так і не стали росіянами.

Катерина вважала приєднані території «своїми» не тому, що на більшій їхній частині селянське населення було, як стануть стверджувати вже при Миколі I, «російським», а тому, що ці землі колись входили у володіння Рюриковичів, спадкоємцями яких вважали себе Романови.

Із приєднанням східних окраїн Речі Посполитої Російська імперія вперше отримала численне єврейське населення. Загальне число євреїв у Речі Посполитій напередодні поділів становило біля мільйона чоловік, з цього числа Росії дісталося у всякому разі більше половини. Пізніше, після включення до складу імперії Царства Польського, Росія стала країною із самим численним у світі єврейським населенням. С початку політика Петербурга відносно євреїв була досить доброзичливою. Однак, як показали подальші події, у відносинах із цією специфічною групою імперія також не змогла виробити успішної політики інкорпорації.