3.4. Офіційне оприлюднення нормативно-правового акта

Однією з ознак нормативності правового акта є те, що до вступу в силу, його має бути доведено до загального відома (має бути оприлюднений). Офіційне оприлюднення є юридичним фактом, необхідним для набрання чинності нормативно-правовим актом. Не є виключенням у цьому відношенні нормативно-правові акти представницьких органів місцевого самоврядування. Відповідно до п. 5. ст. 59 Закону про місцеве самоврядування, рішення ради нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їхнього офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено більш пізній строк.

Офіційне оприлюднення нормативно-правового акта представницького органу місцевого самоврядування варто розглядати у двох понятійних площинах: як однойменну стадію муніципального нормотворчого процесу і як окремий правовий інститут.

Досліджуючи офіційне оприлюднення нормативно-правового акта місцевої ради як процесуальну стадію, слід враховувати те, що вчені, які розуміють правотворчий процес як виключно діяльність компетентного органу, виводять офіційне оприлюднення за рамки цього процесу [161, с. 19; 264, с. 85], разом із тим, переважна більшість радянських і сучасних вітчизняних і російських вчених визнають офіційне оприлюднення самостійною завершальною стадією правотворчого процесу [265-271].

Офіційне оприлюднення являє собою необхідний етап формування вираженої в нормативно-правовому акті загальнообов’язкової волі представницького органу місцевого самоврядування. Вона не може бути визнана цілком сформованою, якщо виконавці не мають можливості її довідатися. Остаточне оформлення волі припускає включення цього нормативно-правового акта до системи правового регулювання, його реальної дії, а це неможливо без офіційного доведення його приписів до відома виконавців. Як відзначає О.Ф. Шебанов, без опублікування нормативно-правовий акт не може набрати сили і правотворчий процес тим самим не має логічного завершення [272, с. 146].

Нормативно-правовий акт місцевої ради — це формальний документ, що не може існувати без офіційного тексту. Однак, наявність одного оригіналу нормативно-правового акта не може забезпечити ефективне регулювання відповідної сфери суспільних відносин. Для цього потрібна серія дублікатів, які мали б офіційне значення. Без них процес створення нормативно-правового акта представницького органу місцевого самоврядування не можна вважати закінченим. Нормативно-правовий акт не може по-справжньому діяти, якщо немає його офіційних текстів, ідентичних оригіналові. Офіційне оприлюднення прийнятого нормативно-правового акта забезпечує властивості автентичності дублікатам цього акта [273, с. 90].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Закон про місцеве самоврядування відносить вирішення питання про мову (мови), якою користуються у своїй роботі рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях, до виключної компетенції сільської, селищної, міської ради (п. 50 ч. 1 ст. 26), що, на думку деяких вчених, не відповідає п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України [280, с. 127].

Питання про мову, яка повинна застосовуватися у публічно-самоврядній практиці, одержало роз’яснення у Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99, в якому було надане офіційне тлумачення окремих положень ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України [281]. Зокрема, Конституційний Суд України дійшов висновку, що під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя (абзац перший п. 3 мотивувальної частини). Згідно з Рішенням Конституційного Суду України, до публічної сфери, в якій застосовується державна мова, відноситься сфера здійснення повноважень органами місцевого самоврядування. Це стосується мови роботи, актів, діловодства і документації, мови взаємовідносин цих органів тощо (абзац четвертий п. 3 мотивувальної частини). Виходячи з цього, Конституційний Суд України дійшов висновку, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при використанні органами місцевого самоврядування (абзац перший п. 1 резолютивної частини).

Разом із тим, Конституційний Суд України відзначив, що поряд з державною мовою при здійсненні повноважень органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України (абзац другий п. 1 резолютивної частини).

Правову позицію з цього питання поділили не всі судді Конституційного Суду України. Зокрема, суддя Конституційного Суду України О.М. Мироненко в Окремій думці вказав на те, що квінтесенція ч. 1 ст. 10 Конституції України, за якою „державною мовою в Україні є українська мова”, полягає в тому, що українська мова є національною офіційною і робочою мовою саме держави, а не громадянського суспільства чи приватної особи. Тому застосування (а не спілкування, як це визначається у Рішенні Конституційного Суду України) української мови є обов’язковим виключно для сфери державної (а не громадської чи приватної) діяльності, особливо у частині, що стосується мови офіційних актів та державної документації.

Суддя О.М. Мироненко дійшов висновку, що Рішення Конституційного Суду України суперечить ст. ст. 3, 6, 7 Конституції України, оскільки завдяки йому місцеве самоврядування фактично повністю підпорядковане загальнодержавній волі у визначенні застосування мов (абзац двадцять третій Окремої думки судді О.М. Мироненка).

Важливе значення у визначенні мови, яка застосовується в публічно-самоврядній практиці має „Європейська хартія регіональних мов або мов меншин” від 5 листопада 1992 р. (надалі: Хартія регіональних мов) [282]. Основною задачею цього документа є підтримка і розвиток лінгвістичного і культурного різноманіття в Європі. Ряд положень Хартії регіональних мов стосується застосування регіональних мов чи мов меншин при здійсненні місцевого самоврядування. Зокрема, підпункти „а”, „с”, „d” п. 2 ст. 10 передбачають можливість застосування регіональних мов і мов меншин у рамках регіональної чи місцевої адміністративної діяльності; публікацію регіональними та місцевими органами влади офіційних документів так само і регіональними мовами і мовами меншин.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів — це обов’язкова складова муніципальної нормотворчості. Прийнятий нормативно-правовий акт незалежно від того, чи стосується він широкого кола суб’єктів, чи навпаки, стосується обмеженої їхньої частини, повинний бути обов’язково оголошений. На думку німецького правознавця Фурманна Урсуса, в першу чергу повинні бути опубліковані нормативно-правові акти, що безпосередньо стосуються громадян, що встановлюють їх права й обов’язки, нормативно-правові акти, які мають найбільш важливе, принципове значення для життєдіяльності територіальної громади. У той же час, необхідно враховувати хронологію їх прийняття, встановлений строк набрання ними чинності [291, с. 41].

Офіційне оприлюднення прийнятого нормативно-правового акта представницького органу місцевого самоврядування сприяє правовому інформуванню, підвищенню правосвідомості населення, і як слідство — підвищенню законності у суспільстві.

Висновки до розділу 3.

При формуванні уявлення про технологію нормотворчості представницьких органів місцевого самоврядування зроблено такі висновки:

узагальнюючи результати теоретичних досліджень та матеріали нормотворчої практики місцевих рад, можна визначити певні вимоги, виконання яких позитивно впливає на зміст, а отже і на ефективність муніципального нормативно-правового акта. До таких вимог, варто віднести: відповідність його змісту та спрямованості нормативно-правовим актам вищої, у порівнянні з ним, юридичної сили; відповідність його положень меті, на досягнення якої він спрямований; відсутність колізій між його положеннями і чинними нормативно-правовими актами рівної з ним юридичної сили; відповідність його юридичної форми значенню суспільних відносин, на врегулювання яких він спрямований; зрозумілість, чіткість і однозначність формулювань його правових приписів; вірне використання юридичної термінології;

поняття „муніципальна нормотворча ініціатива” охоплює: суб’єкт права муніципальної нормотворчої ініціативи, змістовну характеристику суб’єктивного права муніципальної нормотворчої ініціативи; правові наслідки реалізації цього права, що полягають у кореспондуючих йому обов’язках нормотворчого органу.

На основі діючого законодавства про місцеве самоврядування визначити коло суб’єктів, що володіють правом муніципальної нормотворчої ініціативи досить складно. З одного боку, надання цього права широкому колу суб’єктів має важливе значення з точки зору природи місцевого самоврядування. З іншого боку, розширення цього кола до нескінченності може призвести до перевантаженості місцевих рад неякісними проектами нормативно-правових актів. Аналіз публічно-самоврядної практики дозволяє стверджувати, що в теперішній час в Україні реальною тенденцією є звуження кола суб’єктів права муніципальної нормотворчої ініціативи.

більш чіткого законодавчого регулювання потребують ще ряд важливих питань, що виникають на стадії офіційного внесення проекту нормативно-правового акта до представницького органу місцевого самоврядування: умови внесення проекту нормативно-правого акта та особливості його оформлення; строк розгляду внесених нормотворчих пропозицій; можливість або неможливість повторного внесення проекту після усунення порушень встановлених вимог;

у публічно-самоврядній практиці винятковою є ситуація, яка пов’язана із реалізацією права місцевої ініціативи. Однак, інститут місцевої ініціативи не слід вважати фікцією. Цей інститут являє собою розвиток конституційного положення про право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення. Члени територіальної громади мають право ініціювати розгляд у місцевій раді будь-якого питання, що віднесено до її відання, у тому числі розгляд нормативного за характером рішення.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

у цілому аналіз законодавства України про місцеве самоврядування свідчить про нерівномірність розвитку його норм. Розвиток процедурно-процесуальних норм значно відстає від розвитку матеріальних норм. У той же час, слід визначити і незбалансованість матеріальних норм, що логічно пов’язують між собою правила поведінки суб’єктів муніципального нормотворчого процесу.