Тема 10

МАКР0ЕК0Н0МІЧНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ: ЦИКЛІЧНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

10.1. Макроекономічна нестабільність: зміст, форми вияву та головні макроекономічні суперечності.

102. Циклічні коливання та їх різновиди.

3. Класичний та сучасний економічні цикли. Трендові тенденції в економіці.

4. Теорії циклічного розвитку та їх класифікація.

10Я. Нециклічні коливання економіки. Системні кризи.

6. Механізм поширення циклічних коливань. Моделі еко­номічних циклів.

7. Адаптація економічної системи до циклічних коливань. Державне антициклічне регулювання.

Навчальний тренінг.

1. МАКРОЕКОНОМІЧІІА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ: ЗМІСТ, ФОРМИ ВИЯВУ ТА ГОЛОВНІ МАКРОЕКО- НОМІЧНІ СУПЕРЕЧНОСТІ

Попередні розділи були присвячені проблемам рівнова­ги на різних ринках та в економіці в цілому. Ми з’ясува­ли можливості порушення рівноваги і механізми її само- відновлення. У цій темі перейдемо до іншого рівня дослі­дження, врахувавши, що у реальному житті рівновага еко­номічної системи постійно порушується.

Ринковій економіці властива нестабільність. Ретро­спективний аналіз економік капіталістичного світу, як і сьогодення, свідчить, що періоди процвітання економічних систем різних країн світу змінюються падінням обсягів виробництва і доходів, зростанням безробіття, інфляційни­ми та дефляційними процесами. Явища періодичного пору­шення та відновлення рівноваги, як виявилось, відбувають­ся у певній логічній послідовності та з певною періодичні­стю. Так, перша економічна криза капіталістичної еконо­міки виникла в Англії у 1825—1826 рр. Потім кризи пов­торюються кожні 10—11 років (1836—1837 рр., 1847— 1848 рр., 1857 р. і т. ін.). Кризи XIX ст., що мали світовий характер, датуються 1866, 1873, 1890 рр. Будь-яка еконо­мічна криза — складний комплекс явищ, що відбуваються в логічній послідовності. Перед кожною кризою спостері­гається розширення виробництва і зростання товарних цін. Потім ціни падають, а в сфері грошово-кредитного обігу по­чинаються зміни, які завершуються повною руйнацією кре­диту. Явища, що відбуваються на грошовому ринку в період зростання економіки та в період її спаду настільки типові, що їх можна передбачити завчасно.

Досліджуючи економічні (промислові) кризи XIX ст., Карл Маркс дійшов висновку, що головною причиною ци­клічних коливань капіталістичної економіки є основна суперечність капіталізму — між суспільним характе­ром виробництва та приватнокапіталістичною формою власності, яка має такі форми вияву:

• суперечність між виробництвом і споживанням;

• нерівномірність (непропорційність) розвитку різних сфер і галузей виробництва;

• суперечність між планомірною організацією вироб­ництва в межах окремих підприємств та стихійним розвит­ком економіки в цілому.

Періодичність (повторюваність) циклічних коливань К. Маркс пов’язував із матеріальною основою криз — періодичністю оновлення основного капіталу, яка на той час становила 8—10 років.

К. Маркс вважав, що в межах капіталістичного су­спільного устрою основна суперечність не може бути вирі­шена, і пов’язував її з пролетарською революцією, яка покладе край циклічним коливанням економіки.

Марксистська теорія — теорія пролетарська, саме тому проти неї була спрямована масова критика.

XX ст. відзначалось ще частішими циклічними коли­ваннями, про що свідчать кризи 1900—1903 рр., 1907— 1908, 1913—1914, 1920—1921, 1929—1933, 1937—1938, 1948—1949, 1957—1958, 1970—1971, 1974 — 1975,

1980—1982, 1990—1992 рр.

Найглибшою за всю історію капіталізму була криза 1929—1933 рр., яка увійшла в історію під назвою “вели­ка депресія”. Щоб підкреслити руйнівний характер цієї кризи, достатньо сказати, що рівень безробіття у найроз­виненіших капіталістичних країнах досяг 33—40 %, а економіка США відстала у економічному розвитку на 146 років.

Не уникла циклічних коливань і планова економіка. Глибоке падіння виробництва в період політики “воєнно­го комунізму”, аграрна криза 1931—1932 рр., поступаль­не скорочення частки товарів групи “Б” у промисловій продукції в СРСР свідчать про неспроможність планомір­но організованого господарства уникнути циклічних коли­вань. Як система, що ґрунтувалася на повній державній власності та намаганні тотального централізованого регу­лювання усіх зв’язків, вона виявилась неефективною знач­ною мірою тому, що ігнорувала механізм саморозвитку і самоорганізації системи.

Постійність коливань економічних явищ вимагає від­повіді на запитання: яка сила керує зміною пожвавлення й застою торгівлі, розширення та падіння виробництва? Чому промислові піднесення з такою ж безумовністю, з якою ніч змінює день, а відплив настає за припливом, зу­мовлюють занепад, за яким починається нове піднесен­ня? На якому ґрунті виникає ритмічна пульсація капіта­лістичної економіки, пульсація, що за своєю правильністю нагадує явища не соціального, а біологічного або неорга­нічного рівня? На ці запитання прагнув відповісти М. Ту- ган-Барановський та практично всі великі економісти XIX

і XX ст. Актуальне воно і для XXI ст.

2. ЦИКЛІЧНІ КОЛИВАННЯ ТА ЇХ РІЗНОВИДИ

Повторюваність історичного перебігу подій була помічена ще в II—І ст. до н. е. давньогрецьким істориком Полібієм та стародавньокитайським істориком Сима Цянем.

Зокрема, Полівій у праці “Всезагальна історія” розгля­дав періодичну зміну трьох основних форм державного правління, властивих еллінам: царства, аристократії та демократії, які відрізняються одна від одної як кількісни­ми, так і якісними ознаками.

Царство (за Полібієм) — єдиновладдя найдостойнішо- го, який одразу передає владу за власного волею, як тільки з’явиться мудріший за нього.

Аристократія — правління небагатьох найсправедли- віших та найрозсудливіших, обраних народом.

Демократія — організована влада народу (переважної більшості).

Ці форми є благими (позитивними). Але кожна з них має властивість набувати спотвореної форми. Так, спо- 340 твореною формою царства є монархія, аристократії — олігархія, а демократії — охлократія.

Монархія — це теж одноосібна форма правління, але не найдостойнішого, а узурпатора.

Олігархія — правління небагатьох, але не найдостой- ніших, обраних народом, а тих, хто має великі гроші і може купити владу та її утримувати.

Охлократія — влада народу, але не організованого, а натовпу, де владу очолюють ті, хто гучніше всіх критику­вав попередню владу і на огульній критиці отримав ви­знання.

ГІолібій стверджував, що спотворені форми влади пов’я­зані з благими законами природи. Кожна позитивна форма з часом переходить у свою протилежність (рис. 10.1).

>• Царство і > Монархія

>- Аристократія г~- > Олігархія

► Демократія і :■■■' > Охлократія

Рис. 10.1. Кругообіг змін форм влади

ГІолібій підкреслює, що кожна блага форма йде до за­непаду (спотвореної форми) двома шляхами: перший не підпорядковується жодним законам природи; другий чітко підпорядкований їм.

Цим Полібій підтвердив закономірність і випадковість у історичному процесі.

Сима Цянь — історик Стародавнього Китаю — спробу­вав відповісти на запитання: які принципи управління людьми зумовлюють прихід до влади та її утримання і які причини призводять до необхідності зміни однієї влади

іншою. Він вважав, що здійснення владних функцій вима­гає від правителя знання природи людини, її властивостей. Для правителя найважливішими є три властивості людсь­кої природи:

• безпосередність, відкритість і чистота;

• інстинкт пошани та почестей;

• творче начало (прагнення до творчості).

Володіючи цими властивостями, можна здійснювати

управління людьми і сприяти суспільному прогресу. Але водночас усі ці позитивні властивості містять зло. Прав­ління, що ґрунтуються на цих принципах, з часом призво­дять до кризи. Влада, що тривалий час базується на пер­шому принципі, призводить до дикунства, стримуючи інтелектуальний і моральний розвиток. Тривале викори­стання другого принципу зумовлює формування сліпого по­клоніння владі. Третій принцип породжує схильність до фальші, показного, химерного і нищить безпосередність, чистоту, щирість.

Тому історія вимагає переходу влади від одного прин­ципу управління до іншого.

Інтерес до вивчення хвилеподібної (циклічної) динамі­ки непостійний. Останні два століття минулого тисячоліт­тя та початок третього ознаменувались посиленням інте­ресу до цієї проблеми як з боку економічних, так і філо­софських, соціально-політичних та соціокультурних наук.

Ідея економічних циклів належить французькому вче­ному Клементу Жугляру і датується серединою XIX ст. До нього вчені-економісти досліджували кризи, а не цикли.

К. Жугляр пов’язував середньострокові цикли з онов­ленням активної частини основного капіталу, визначав три­валість циклу в 7—11 років, тобто в середньому в 9 років.

Пізніше, посилаючись на авторство К. Жугляра, К. Маркс ретельно дослідив і описав у “Капіталі” промисловий цикл, тривалість якого становила 8—10 років.

Таким чином, у кінці XIX ст. в економічній науці сфор­мувалось уявлення про існування єдиного “ділового”, “про-

мислового” чи “економічного” циклу тривалістю 7—11 (8— 10) років.

На межі XIX—XX ст. український вчений М. Туган- Барановський дослідив вплив циклічних коливань на життя народу та спробував критично проаналізувати всі існуючі твори циклічних коливань економіки з тим, щоб виявити причину напрочуд точного періодичного по­вторення злетів і падінь основних макроекономічних по­казників. Ці дослідження також стосувались насамперед середніх циклічних коливань.

У цей самий історичний період дослідники циклічних коливань дійшли висновку, що існують не тільки середньо-, а і довгострокові коливання економічної світової кон’юн­ктури. Так, у 1913 р. голландський вчений Ян Ван Галь- дерен вперше сформулював проблему існування довго­строкових економічних циклів.

Американський вчений Джозеф Кітчин відкрив корот­кострокові економічні цикли тривалістю 3 роки і 4 мі­сяці. Він пов’язував їх із коливаннями запасів золота.

Основоположник економетрики, американський учений В. Мітчелл вбачав причини малих циклічних коливань у сфері грошового обігу і визначив їхню тривалість — для СІНА 40 місяців, тобто 3 роки 4 місяці.

У середині 20-х рр. XX ст. російський вчений Микола Кондратьєв дослідив “довгі хвилі” в економіці на основі ана­лізу статистичних даних щодо динаміки виробництва чаву­ну, свинцю, вугілля, середнього рівня товарних цін, заробіт­ної плати та процента на капітал, зовнішньоторговельного обороту та інших показників Англії, Франції, Німеччини і США за період 80-х рр. XVIII ст. до 20-х рр. XX ст. І1а ос­нові економетричного аналізу розвитку господарства назва­них країн М. Кондратьєв визначив 2,5 довгих хвилі трива­лістю в 48—66 років (54—55 років в середньому), кожна

з яких мала висхідну та нисхідну фази. Так, перша довга хвиля складалася з висхідної фази (1780—1790 рр. — 1810— 1817 рр.) та нисхідної (1810—1817 рр. — 1844—1851 рр.). Висхідна складова для другої хвилі починається з 1844— 1855 рр. і закінчується 1870—1875 рр., а нисхідна — з 1870—1875 рр. до 1880—1896 рр. Третя довга хвиля по­чинається з висхідної (1891—1896 рр. — 1914—1920 рр.), а початок нисхідної передбачався з 1914—1920 рр. Мате­ріальну основу довгих хвиль в економіці М. Кондратьєв по­в’язував із періодичними змінами у базових технологіях, поколіннях машин, джерелах енергії та з оновленням об’єктів інфраструктури.

М. Кондратьєв досліджував також взаємозв’язок малих (Кітчіна) та середніх (Жугляра) циклів із довгими хвиля­ми. Зокрема, він зазначав, що середні цикли в нисхідній фазі великих хвиль характеризуються глибокою і трива­лою депресією та зжатістю і в’ялістю піднесення, а у висхідній фазі, навпаки, швидким пожвавленням та зро­станням економіки.

Йозеф Шумпетер, австро-американський економіст, продовжуючи досліджувати довгі хвилі економіки, виділив в них інноваційну та імітаційну складові.

Отже, кінець XX — початок XXI ст. ознаменувався по­жвавленням наукового інтересу до дослідження циклічної парадигми розвитку природи і суспільства.

3. КЛАСИЧНИЙ ТА СУЧАСНИЙ ЕКОНОМІЧНІ ЦИКЛИ. ТРЕНДОВІ ТЕНДЕНЦІЇ В ЕКОНОМІЦІ

Економічні коливання ділової активності суттєво від­різняються в межах однієї країни у різні проміжки часу та у різних країнах в межах одного історичного періоду за тривалістю, причинами, що їх породжують, та періодич­ністю. Саме тому існують різні теорії, що прагнуть пояс­нити причини, зміст та наслідки економічних коливань.

Економічний цикл характеризується періодичним зро­станням та падінням ділової активності, що виявляють­ся у невідповідності сукупного попиту та сукупної пропозиції.

Свідченням циклічних коливань економіки є коливан­ня таких показників ділової (економічної) активності:

• змін у темпах приросту ВВП;

• змін у темпах зростання обсягів продажу;

• змін загального рівня цін;

• змін рівня безробіття та інфляції;

• змін у рівнях завантаження виробничих потужностей тощо.

Хоча, як ми уже зазначали, цикли часто не схожі між собою, вони мають спільні ознаки. Американські вчені- економетрики Артур Берне та Веслі Мітчелл у праці “Аналіз бізнес-циклів” (1946 р.) запропонували класи­фікацію макроекономічних змінних залежно від того, як вони змінюються на різних фазах циклу:

• проциклічні змінні мають тенденцію до зростання у фазі піднесення та до зменшення у фазі падіння;

• антициклічні змінні мають тенденцію до зростання у фазі падіння та до зменшення у фазі піднесення;

• ациклічні змінні — такі змінні, динаміка яких без­посередньо не пов’язана з фазами циклу ділової активності.

Залежно від щільності зв’язку між проциклічними змінними і циклічними коливаннями, їх (проциклічні змін­ні) поділяють на змінні, щільно пов’язані з циклом (сукуп­ний випуск, прибуток від бізнесу, швидкість обороту гро­шей, рівень цін і т. ін.) та ті, яким властивий слабший зв’я­зок із циклом ділової активності (виробництво товарів по­всякденного вжитку, виробництво сільськогосподарської продукції, добування природних ресурсів, ціни на природні ресурси та сільськогосподарську продукцію і т. ін.).

Прикладами антициклічних змінних можуть слугувати:

• зростання запасів у період зменшення обсягів вироб­ництва і продаж та, навпаки, зменшення запасів у період піднесення;

• зростання безробіття у період падіння виробництва і, навпаки;

• зростання рівня банкрутств у період депресії та змен­шення їх у період піднесення тощо.

Прикладом ациклічних змінних є незалежний від фази циклу обсяг експорту для США.

Щоб ретельніше дослідити особливості ділового циклу, його поділяють на фази. Класичний цикл ділової актив­ності має чотири фази. Він починається із падіння ділової активності й закінчується фазою піднесення. Схематично класичний цикл ділової активності подано на рис. 10.2.

Із рис. 10.2 зрозуміло, що цикл — це період між дво­ма падіннями обсягів національного виробництва, або це період між двома кризами.

Цикл має 4 фази: криза, депресія, пожвавлення та про­мислове піднесення. Схарактеризуємо кожну фазу. Ознаки економічної кризи:

• перевиробництво товарів порівняно з платоспромож­ним попитом на них;

• різке падіння цін, зумовлене перевищенням пропо­зиції над попитом;

• падіння обсягів виробництва і, як наслідок, падіння норми прибутковості;

• зростання запасів;

• збільшення кількості банкрутств;

• зростання рівня безробіття;

• падіння рівня доходів;

• потрясіння кредитної системи (різке зростання нор­ми процента у зв’язку з тим, що попит на гроші зростає, а пропозиція зменшується внаслідок відпливу грошових ка­піталів із банків, різке скорочення комерційних і банківсь­ких кредитів, падіння курсу акцій і облігацій і т. ін.).

Характерні ознаки депресії:

• зменшення запасів;

• призупинення різкого падіння цін;

• призупинення падіння виробництва;

• зменшення позикового процента.

Ознаки пожвавлення та піднесення:

• зростання виробництва;

• зростання загального рівня цін;

• зменшення рівня безробіття;

• зменшення запасів;

• зростання рівня доходів;

• розширення кредиту (кредитна експансія) тощо.

Потрібно зазначити, що і пожвавлення, і піднесення

мають спільні характеристики. Відміннність між ними по­лягає в тому, що у фазі пожвавлення економіка досягає рівня докризового стану, а у фазі піднесення — перевищує докризовий розвиток економіки.

Класична схема циклічного розвитку властива еконо­міці XIX ст. У XX ст. цикл модифікувався. Головними факторами, що зумовили модифікацію, вважають зміни, що відбулися в технологічному способі виробництва, та державне втручання в економіку.

Схематично сучасний діловий цикл можна зобразити таким чином, як на рис. 10.3.

Як видно із рисунка, у сучасному циклі економіки відсутні чотири чітко визначені фази, а є лише дві: спад і піднесення.

Точки В, Р, М — пікові точки;

Точки И, К, Р — нижчі точки (дно).

Спад в економіці ще називають рецесією, якщо період скорочення обсягів виробництва триває не менше 6 місяців. Рецесія починається від пікової точіси і закін­чується крайньою нижньою точкою (дном).

Відрізки ВБ, РК та МР на рис. 10.3 відображають ре­цесію, а відрізки АВ, йЕ, КМ — розширення виробництва.

Для дослідження різних аспектів економічних циклів у СІЛА було створено національне бюро економічних дослі­джень (КВЕРІ).

За визначенням цього бюро, рецесія — це період зни­ження рівня сукупного випуску, доходу, зайнятості та торгівлі, який продовжується від б місяців до 1 року та характеризується значним занепадом багатьох сек­торів економіки.

Особливості сучасного економічного циклу:

• зміна чотирифазної моделі циклу на двофазну;

• повні цикли (відстань між піком і дном) суттєво відрізняються між собою за тривалістю;

• починаючи з другою половини XX ст., відбувається скорочення фази економічного падіння, тоді як фаза роз­ширення виробництва стала тривалішою;

• повторюваність криз стала частішою, але менш гли­бокою.

Американські вчені Артур Берне та Веслі Мітчелл, досліджуючи динаміку рядів обсягу випуску і зайня­тості, дійшли висновку, що у довгостроковому періо­ді ці показники демонструють економічне зростан­ня, яке було названо зростаючим трендом. Це зро­стання у часі не є безумовним. Періодично воно пере­ривається, а потім знову відновлюється.

Тренд — це результат дії факторів, що зумовлюють дов­гострокове економічне зростання таких показників, як рівень заощаджень, наявність механізму перетворен­ня заощаджень у інвестиції, приріст трудових ресурсів та зростання продуктивності їх праці, технологічні зру­шення і т. ін.

Бізнес-цикл (економічний цикл) — це тимчасове відхилення від довгострокової тенденції економічно­го зростання. Тобто діловий цикл — це коливання ділової активності навколо тренда.

У сучасній економічній теорії існує альтернативний підхід до теорїі циклів. Так, Олівер Бланхард і Стенлі

Фішер стверджують, що коливання ділової активності мо­жуть бути спричинені як тимчасовими відхиленнями від зростаючого тренда, так і впливом постійних шоків па сам тренд. Саме остання причина зумовлює суттєві випад­кові зміщення тренда (рис. 10.4).

Як зрозуміло із рис. 10.4, в економіці є два типи коли­вань ділової активності: перший тип зумовлений тимча­совими шоками, які мають тенденцію до згасання; дру­гий тип коливань зумовлений постійними шоками, які на певний період зміщують сам тренд уверх або вниз.

Невизначеність у результаті взаємодії цих двох типів ко­ливань посилюється, що вимагає необхідності ретельнішого їх вивчення для можливості впливу на них з боку держави.

Отже, циклічні коливання економіки — проблема над­звичайно цікава і водночас складна. Вплив на різноамплі- тудні відхилення від трендової тенденції економічного зро­стання зумовлюють різні чинники природного, економічно­го, політичного, інституційного, етико-соціального та іншого характеру. Реакція різних економічних систем на ці впли­ви теж сприймається своєрідно. Все це ускладнює усвідом­лення причин та форм вияву циклічних коливань та мож­ливість прогнозування тенденцій економічного розвитку.

Проте незважаючи на потужну руйнівну силу цикліч­них коливань, внаслідок чого порушується рівновага в еко­номіці, відбувається падіння обсягів виробництва і доходів, зростають безробіття та банкрутства, посилюється невпев­неність та неспокій, цикли викопують і позитивну фун­кцію, очищаючи економіку від тих галузей та видів вироб­ництва, що віджили своє, є неефективними, стимулюючи підприємців до впровадження досягнень НТГІ, а найманих працівників — до підвищення своєї кваліфікації, здатності до перекваліфікації та постійного зростання впродовж усьо­го свого життя.

4. ТЕОРІЇ ЦИКЛІЧНОГО РОЗВИТКУ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ

Прагнення теоретичного осмислення невідворотності піднесень і падінь в економіці, виявлення причин, що їх зумовлюють, та тих сил, які визначають їх періодичність, не залишило байдужими найвидатніших учених-економістів. Можливо, саме тому існує більше 200 теорій циклічних ісоливань економіки. Ми ж розглянемо основні теорії циклів, певним чином згрупувавши їх за спільними підходами.

М.І. Туган-Барановський об’єднав теорії економічних криз у три групи:

• теорії суспільного виробництва;

• теорії сфери суспільного обміну;

• теорії суспільного розподілу⁶.

Розглянемо кожну групу детальніше.

Прихильники теорії, суспільного виробництва (Ж.Б. Сей, Д. Рікардо, К. Маркс, Ф. Енгельс) визначали причини про­мислових криз у способі організації суспільного виробниц­тва. Зокрема, Ж.Б. Сей стверджував, що промислові кри­зи виникають не тому, що товарів вироблено занадто ба­гато, а тому, що неможливість збуту одних товарів за­лежить від недостатнього виробництва товарів у інших галузях промисловості. Насправді ж загального переви­робництва товарів ніколи не буває. Наприклад, у період промислової кризи 1812—1813 рр. відбулося різке падін­ня цін на фабричні продукти, але на продукти землероб­ства (хліб, м’ясо, колоніальні товари) ціни непомірно зрос­ли і попит на них перевищив пропозицію. Таким чином, надлишок виробництва одних товарів покривався нестачею виробництва інших.

Д. Рікардо, як і Ж.Б. Сей, вбачав причину промислових криз у порушенні пропорційності розподілу суспільного виробництва, яке (порушення) мало випадковий характер і усувалось в результаті переливання капіталів із галузей, що мали надлишкову пропозицію товарів, у галузі з недо­статньою пропозицією.

Висновок, зроблений Ж.Б. Сеєм щодо неможливості криз перевиробництва в ринковому господарстві, отримав назву в історії економічної думки закону Сея.

Зміст закону Сея полягає в тому, що сукупний попит завжди дорівнює сукупній пропозиції. Відхилення сукуп­ного попиту від сукупної пропозиції мають частковий і тимчасовий характер⁷.

Звичайно, Ж.Б. Сей, як і його послідовники, розумів, що сукупний попит і сукупна пропозиція не можуть бути зав­жди урівноважені і відповідати умовам повної зайнятості. Він вважав, що економічна система вільної конкуренції завжди тяжіє до рівноваги сукупного попиту і сукупної

пропозиції в умовах близьких до повної зайнятості. Відхи­лення ж від цих умов усуваються автоматично завдяки аб­солютно гнучким цінам, процентним ставкам та ставкам за­робітної плати.

Умови, в яких діє закон Сея

Закон Сея діє за умови, що гроші нейтральні, тобто вони не є елементом багатства і їх ніхто не прагне утримувати як такі. Нульовий надлишковий попит на гроші є умовою рівно­ваги АВ і А5, оскільки ціни і процент будуть скорочуватись доти, поки буде існувати надлишковий попит на гроші.

Якщо гроші в економіці дійсно нейтральні і виконують тільки функції міри вартості та засобу обігу, висновки Сея можна вважати правильними. Але в умовах, коли гроші виконують функцію засобу збереження цінності і коли люди прагнуть частину свого доходу заощаджувати, а не спожи­вати, частина вироблених товарів не знаходить свого спо­живача. Це явище залишилося поза увагою Ж.Б. Сея.

Не дає відповіді названа теорія на запитання: чому не­відповідність (диспропорційність) виникає з певною періо­дичністю, адже кожну конкретну кризу можна пояснити певними зрозумілими причинами. Але як пояснити, чому кожні десять років англійська промисловість переживає піднесення і падіння?

353

Англійський економіст Джеме Вільсон спробував з’ясу­вати причину промислових криз у тих галузях виробниц­тва, де вплив підприємця не має визначальної ролі на ре­зультат. Такою галуззю він вважав землеробство. Ця галузь, як відомо, залежить від клімату, від погоди, які не підпорядковуються волі людини. Дж. Вільсон дійшов вис­новку, що причини повторюваності промислових криз — у землеробських галузях. Неурожаї зумовлюють подорож­чання продуктів харчування. Оскільки люди повинні вта­мовувати голод за будь-яких умов, вони зменшують попит на неземлеробську продукцію. Тобто Джеме Вільсон під­твердив висновок Ж.Б. Сея про те, що недостатній попит на товари неземлеробських галузей спричиняється недо­статнім виробництвом продуктів землеробства.

1 2 Макроекономіка

Статистичні дані, як стверджує Туган-Барановський, не засвідчили такого зв’язку. І не тому, що промислові кризи не впливають на рівень цін на продукти землеробства, а тому, що, за логікою Дж. Вільсона, в передкризові періоди ціни на зерно мали бути низькі, а у кризові періоди — ви­сокі. Англійська статистика за 1823—1832 pp. засвідчує якраз протележне: роки пожвавлення характеризуються високими цінами на хліб, а роки депресії — низькими.

Інший англійський економіст Стенлі Джевонс пов'язав періодичність промислових криз із періодичністю збільшен­ня плям на сонячному диску. Він стверджував, що настане час, коли в Сіті будуть так само ретельно стежити за станом сонця, як тепер за станом каси Англійського банку. С. Дже­вонс виділяє для Англії роки, в які посилювалась спекуляція та розлад торгівлі: 1711, 1721, 1732, 1763, 1773, 1783, 1793, 1805, 1815, 1825, 1839, 1847, 1857, 1866 і 1878. На думку С. Джевонса, тривалість періоду, що відділяє одну кризу від іншої 10, 466 років. Із такою ж періодичністю виникають сонячні плями. Оскільки кризи не можуть впливати на появу плям на сонці, то, очевидно, має місце зворотний зв’язок.

Ретельніше вивчення гіпотези С. Джевонса виявило, що для того, аби вивести бажану цифру, він вимушений був знехтувати певними кризовими коливаннями як неперіо­дичними. Однак цією теорією користуються до сьогодні, прагнучи пояснити не тільки економічні, а й суспільні ци­клічні коливання.

І1а початку 20-х років XIX ст. кризи в Англії виявились з періодичністю в 11 років (1825, 1836, 1847), потім криза наступила через 10 років (1857), потім — через 9 (1866 p.), зрештою скоротилась до 8 років. Ці дані свідчили про те, що коливання рівня розвитку економіки не можуть бути пов’язані з будь-якими фізичними чи астрономічними яви­щами. Економічна наука знову прагне віднайти причини циклічних коливань економіки в соціальних умовах.

К. Маркс і Ф. Енгельс, як уже зазначалось, пов’язували причину промислових криз із основною суперечністю капіталістичного способу виробництва: між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичною формою власності продукту, яка виявляється як супе­речність між виробництвом і споживанням та між організацією виробництва в межах окремої фабрики і анархією всього національного виробництва. Криза ви­значалась ними як катастрофічний стан економіки, коли форма виробництва протестує проти форми обміну, про­дуктивні сили протестують проти форми виробництва, яку вони переросли. Ці суперечності не можуть бути вирішені, за їх переконанням, у межах капіталістичного суспільно­го устрою. І тільки така суспільна форма організації ви­робництва, як комунізм, здатна вирішити ці суперечності і подолати кризи. Цю здатність вони пов’язували із пла­нуванням та узгодженням суспільного виробництва і су­спільної форми власності. Отже, фундаментальну причи­ну промислових криз К. Маркс і Ф. Енгельс вбачали у су­спільному устрої. Матеріальну основу криз і, відповідно, їх періодичність вони пов’язували з оновленням основного капіталу, який збігається з часом циклічних коливань еко­номіки, не пояснюючи, як при збереженні матеріальної основи циклічних коливань цей суспільний устрій буде здатний їх уникнути.

Крім того, названа причина циклічних коливань не дає відповіді на запитання чому капіталістичне виробництво, залишаючись за своїм характером суспільним, а за формою власності приватним, організованим у межах окремої фірми і анархічним у масштабах суспільства, демонструє то про­цвітання, то глибоке падіння? Можливо, справді, причина криз прихована не у виробництві, а в сфері обміну?

Теорії обміну

Представниками цієї теорії циклів є М. Еванс, М. Вірт, С. Жугляр та ін. Вони пов’язували кризи з посиленням спекулятивних операцій на товарному та грошовому ринках. Прихильники теорій обміну вбачали причину цик­лічних коливань у неправильній організації кредиту.

Щодо недоліків організації кредиту в економічній літера­турі є дві протилежні концепції: противників монополіз­му і противників економічної свободи у банківській справі.

Концепція противників монополізму у банківській справі ґрунтується на твердженні, що кризи руйнують невеликі банки, а привілейовані великі банки захищені від циклічних коливань. Більше того, для банків-монополістів кризові ситуації в економіці забезпечують отримання най­вищих доходів. Пояснюється така ситуація тим, що бан­ківські монополії, які мають величезні капітали і можуть штучно знижувати дисконтну ставку у період пожвавлен­ня, заохочуючи тим самим спекуляцію. Як тільки спеку­ляція переступить розумну межу і криза виявиться неми­нучою, банки-монополісти підвищать дисконтну ставку, що породжує паніку, загрозливу для суспільства загалом, але вигідну банкам-монополістам (відомо, що доходи Англій­ського банку найвищі в періоди криз внаслідок зростання дисконтного процента та розширення дисконтних опе­рацій).

Концепція противників економічної свободи у бан­ківській справі ґрунтується на твердженні, що головна причина криз — у випуску незабезпечених нічим банківсь­ких білетів (фіктивного багатства).

Як бачимо, представники цих концепцій досить влуч­но критикують один одного. Сам факт, що кризи зачіпа­ють і країни з ліберальними банківськими системами (США), і країни з централізованим, монопольним кредитом (Фран­ція), свідчить про те, що ні перша, ні друга теорії не мо­жуть дати належне пояснення причинам, що зумовлюють коливання економіки.

Бельгійський економіст Еміль де Лавелле вважав, що всім кризам, незалежно від того, де вони відбувалися, в Європі чи в США, передував відплив золота із країни за кордон. У цьому відпливі він і вбачав причини криз. Проте не зрозу­міло, що саме зумовлює періодичне повторення відпливу золота за межі держави. Це дає підстави стверджувати, що

ІС. Лавелле описує один із симптомів кризи, а причини її за­лишаються невиявленими.

Французький економіст К. Жугляр у праці “Des crises commerciales et de leur retour périodique en France, en Angleterre et aux Etats-Unis” досліджує періодичність про­мислових коливань в Англії, Франції та СІНА. Він визна­чає головну причину циклічних коливань — періодичне коливання товарних цін.

Механізм розвитку кризи за К. Жугляром

Сприятливому періоду економічної кон’юнктури, за яким наступає криза, властиве зростання цін. Зростання товар­них цін ускладнює реалізацію товарів. Торговельний баланс стає все менш сприятливим для країни. Починається відплив золота за кордон, оскільки ціни на імпортні товари відносно дешевші, ніж ціни на національні товари, і споживач надає перевагу імпортним товарам. Спочатку відплив золота зали­шається непоміченим. Згодом ціни на національні товари зро­стають на стільки, що збут товарів за кордон стає вкрай ускладненим і подекуди неможливим. Не маючи можливості сплачувати товаром за товар, торговці починають поновлю­вати векселі в банках після закінчення термінів їх сплати. Посилюються дисконтні операції банків у період, що пере­дує кризі. Але відстрочка сплати не може тривати нескінчен­но. Настає час погашати боргові зобов’язання. Товарні ціни падають, кількість банкрутств серед банків і торговців зрос­тає, настає промислова криза.

К. Жугляр, як і Е. Лавелле, правильно визначив найха­рактернішу рису промислових криз — падіння товарних цін. Але він не виявив причини періодичного зростання цін, яке призводить до кризової ситуації.

Не виявивши безпосередньої причини криз у сфері об­міну, продовжимо її пошук у сфері розподілу та спожи­вання.

Теорії розподілу

Теорії розподілу пов’язують причини циклічних коли­вань економіки з вадами, властивими сфері розподілу до­ходів. Розуміння самих вад теж досить різноманітне. Наприклад, Томас Мальтус (1766—1834), англійський економіст і священик, у праці “Досвід про закон народона­селення у зв’язку з майбутнім удосконаленням” (1798 р.) доводить, що населення зростає у геометричній прогресії, а засоби існування (насамперед продовольство) — у ариф­метичній. Т. Мальтус дійшов до висновку, що причину бідності треба шукати не в соціальній сфері, а у скнарості природи (обмеженості економічних ресурсів) та у здат­ності людського роду непомірно стрімко розмножуватись. Він стверджував, що заробітна плата завжди буде визна­чатись прожитковим мінімумом. Якщо ж заробітна пла­та зростатиме вище цього рівня, це стимулюватиме зро­стання народжуваності. З часом буде запропоновано на ринку так багато праці, що перевищення пропозиції над попитом на працю зменшить ціну праці, тобто заробітну плату до попереднього мінімального рівня.

Т. Мальтус, як і Д. Рікардо, виступав проти законів про бідних. Свою позицію вони обґрунтовували тим, що ці за­кони приносять значно більше шкоди, ніж вигід: по-пер­ше, вони роблять недоцільним самообмеження щодо роз­множення тих, хто не може прогодувати себе і своїх дітей; по-друге, вони зменшують добробут тих сімей, які живуть виключно своєю працею і змушені частину своїх доходів перерозподіляти на користь тих, хто не здатний себе про­годувати; по-третє, зростання населення, зумовлене пере­розподілом доходів на користь бідних, зумовить зростан­ня цін на продовольство, що ще більшою мірою вплине на погіршення добробуту працелюбних, оскільки це зумовить зменшення їх реальної заробітної плати.

Стверджуючи, що заробітна плата завжди тяжіє до про­житкового мінімуму, Т. Мальтус робить висновок, що еко­номіка приречена на кризи перевиробництва, адже плато­спроможний сукупний попит завжди буде відставати від вартісної оцінки річного продукту національного вироб­ництва, яка визначається затратами виробництва.

Цю нестачу сукупного попиту не можуть, на думку Т. Мальтуса, компенсувати і капіталісти, оскільки їм вла­стива схильність до заощаджень та самообмежень щодо комфорту та предметів розкоші. Ця теорія порушення ма- кроекономічної рівноваги отримала назву “теорії недоспо­живання”.

Вирішення проблеми неможливості реалізації виробле­ного річного продукту Т. Мальтус вбачав у політиці обме­ження нагромадження продуктивного капіталу шляхом посилення податкового тиску та стимулювання споживан­ня предметів розкоші класом землевласників.

Швейцарський економіст і історик Симон де Сисмонді вважав, що будь-яке швидке розширення виробництва впливає на товарний ринок у такий спосіб, що попит на предмети першої необхідності відносно скорочується, а на предмети розкоші — зростає, незалежно від зміни рівня заробітної плати та частки найманих працівників в націо­нальному продукті. Це означає, що розширення виробниц­тва змінює характер попиту і зумовлює перевиробництво товарів першої необхідності.

Отже, на думку С. де Сисмонді, промислові кризи — не­минучий наслідок швидкого нагромадження багатства та розширення виробництва, яке не може миттєво при­стосуватися до швидкозмінюваного попиту.

Карл Родбертус-Ягецов вбачав причину промислових криз у зменшенні частки найманих працівників у націо­нальному продукті у зв’язку з розвитком техніки. Ка­пітали, на його думку, не встигають перелитись так швидко у галузі, що виробляють предмети розкоші для капі­талістів, частка яких у національному продукті має тен­денцію до зростання. Іншими словами, перевиробництво товарів є наслідком не недостатнього сукупного попиту, а непропорційного розподілу національного продукту та до­

ходу, який виникає унаслідок тяжіння заробітної плати до рівня, що забезпечує мінімум засобів існування.

На відміну від С. де Сисмонді, Д.С. Мілль вважав, що кризи спричиняють збільшення частки працівників у продукті праці і зменшення частки капіталістів та підприємців. На його думку, якщо частка населення не збільшується, а капітал зростає, то заробітна плата підви­щується як у номінальній, так і у реальній формі доти, доки прибуток не досягне мінімальної межі і збільшення капіталу не призупиниться. Якщо частка населення збіль­шується, то реальна зарплата не підвищується, але цінність її зростає внаслідок підвищення вартості продовольства (ос­кільки вимагає залучення до економічного обороту земель гіршої якості). Таким чином, кризи походять від тенденції прибутку до зниження.

За безкризові роки нагромаджується стільки додатко­вого капіталу, що для нього неможливо знайти застосу­вання з достатнім рівнем прибутковості. Зменшення кіль­кості неризикових проектів змушує людей братись за будь- які, сподіваючись на вищі прибутки, навіть з ризиком повної втрати капіталу. Пожвавлюються спекуляції, які зумовлюють втрату або передачу іноземцям значного обсягу капіталу. Капітал, що залишився в країні, знахо­дить для себе прибуткове застосування. Відбувається зро­стання норми прибутку та норми позичкового процента. Країна тимчасово стає привабливою для нових капіталів. З часом знову відбувається перенасичення (перенагро- мадження) капіталів.

Причину промислових криз М.І. Туган-Барановський вбачав у диспропорціях, властивих капіталістичному ви­робництву між рухом заощаджень та інвестицій у га­лузях, що виробляють засоби виробництва, між доско­налою організацією виробництва в межах окремого підприємства чи синдиката і неорганізованістю всьо­го національного виробництва.

Бідність народних мас, тобто незначну частку найма­них працівників у національному продукті, він вважав не­обхідною умовою криз. Як бачимо, позиції М. Туган-Бара- иовського близькі до позицій К. Маркса та Ф. Енгельса.

Але автор визначає відмінність своєї позиції від марк­систської, зміст якої полягає у тому, що К. Маркс та його прихильники вважали, що низький рівень народного спо­живання робить неможливим реалізацію продуктів зрос­таючих обсягів капіталістичного виробництва. М. Туган- Барановський спростовує цей аргумент, стверджуючи, що виробництво самостійно для себе створює ринок. І якби ви­робництво було організоване планомірно, якби ринок був повністю інформованим щодо попиту і мав владу пропор­ційно розподіляти виробництво, вільно переміщувати пра­цю і капітал із однієї галузі в іншу, то, за будь-якого, навіть досить низького, споживання, пропозиція товарів не мог­ла б перевищити попит.

І саме нагромадження капіталу при анархії на товар­ному ринку неминуче спричиняє кризи⁸.

Вразливість цієї позиції була вже нами розглянута в те­мі “Споживання, заощадження, інвестиції” через парадокс ощадливості, зміст якого полягає в тому, що надмірний розвиток галузей, що виробляють засоби виробництва, має межу: не буде капітал зростати безмірно в тих галузях, які виробляють засоби виробництва для виробництва пред­метів споживання, якщо останні не мають попиту на рин­ку через низьку платоспроможність.

Ми завершили досить ретельний аналіз теорій циклічних коливань, досліджуваних М. Туган-Барановським.

Існує й інша класифікація теорій циклів. Теорії цикліч­них коливань у XX ст. поділяють на дві групи: екстер- нальні (зовнішні) та інтернальні (внутрішні).

Екстернальні теорії вбачають головні причини цик­лічних коливань у тих факторах, які знаходяться поза ме­жами економічної системи. До таких чинників належать:

• плями на сонці та інші астрономічні явища;

• війни;

• революції, зміни політичного та суспільного устрою;

• зміни в темпах приросту населення і його міграції;

• відкриття нових родовищ золота;

• відкриття нових земель та інших ресурсів;

• науково-технічні відкриття та нововведення.

Інтернальні теорії визначають причини циклічних

коливань всередині самої економічної системи. Прикладом чисто інтернальної є теорія, згідно з якою матеріальною основою циклічних коливань є періодична повторюваність зростання і падіння обсягів виробництва, зайнятості та доходів кожні 8—10 років; їй відповідає періодичність оновлення основного капіталу. Це дійсно внутрішня при­чина економічних циклів. Але незаперечним є і той факт, що не весь основний капітал має такий життєвий цикл. Суперечить дійсності й уявлення про те, що всі однотипні елементи основного капіталу водночас будуть замінені но­вими. Оновлення основного капіталу відбувається поетап­но у часі, і тому кожна наступна порція витрат на маши­ни та устаткування слугує поштовхом для коливання зі зга­саючою амплітудою.

Насправді для пояснення циклічних коливань економі­ки важливі як внутрішні, так і зовнішні теорії.

Американський вчений лауреат Нобелівської премії П. Самуельсон порівнює економічний цикл із дитячою ігра­шкою “конячка-гойдалка”, яка розгойдується випадкови­ми зовнішніми впливами (поштовхами), які можуть бути як недостатніми для того, щоб порушити рівновагу іграш­ки, так і досить відчутними для неї. Почне іграшка руха­тись (коливатись) чи ні, залежить як від зовнішнього впли­ву, так і від природи самої іграшки (її ваги, розміру тощо).

Аналогічно і економічна система може сприйняти або за­лишатись байдужою до зовнішніх поштовхів (імпульсів, шоків). Саме тому для розуміння економічних циклів важли­ве врахування і внутрішніх, і зовнішніх причин. Очевидно, плями на сонці можуть спричинити коливання економіки із значною часткою землеробських галузей і залишать байдужою економіки індустріального та постіндустріального типу.

4. НЕЦИКЛІЧНІ КОЛИВАННЯ ЕКОНОМІКИ. СИСТЕМНІ КРИЗИ

Коливання ділової активності не завжди зумовлені еко­номічними циклами. З одного боку, існують сезонні коли­вання ділової активності, пов’язані з пожвавленням роз­дрібної торгівлі перед Новим роком, Різдвом Христовим, святом 8 березня. Такі галузі, як сільське господарство, будівництво, теж підлягають сезонним коливанням.

Прикладом нециклічних коливань є структурні кри­зи., які, в свою чергу, мають складну будову і набувають форм: енергетичної, сировинної, фінансової, екологічної, продовольчої тощо.

Структурні кризи мають такі ознаки:

1. вони породжуються диспропорціями між розвитком окремих сфер та галузей економіки;

2. мають (як правило) затяжний характер;

3. як правило, не збігаються з початком циклічних ко­ливань;

4. вносять алогічність у динаміку макроекономічних змінних.

Прикладом структурних криз може слугувати нафто­ва криза початку 70-х рр. XX ст. Парадоксальність дина­міки макроекономічних змінних виявилась у тому, що ця криза супроводжувалась, на відміну від циклічних коли­вань, збільшенням світових цін на нафту та нафтопродук­ти, зростанням попиту на них та зменшенням їх пропо­зиції.

Характеризуючи кризу 1973—1975 рр., варто зазна­чити, що поступове зростання цін на сировину розпочало­ся з кінця 60-х рр. Зростаючі обсяги промислового вироб­ництва у розвинених індустріальних країнах вимагали все більшого обсягу споживання ресурсів. Відомо, що і США, і країни Західної Європи залежать від імпорту сировини та енергоресурсів. Зростання попиту на нафту з боку на­

званих країн прискорювало зростання цін на неї. У 1973 р. адміністрація президента СІЛА Річарда Ніксона ввела ре­гулювання цін на нафту. Це викликало паніку. Ціни на нафту почали стрімко зростати. Країни — члени ОПЕК домовилися про подвійне підвищення цін на нафту. Як наслідок, з 1972 р. до 1975 р. ціна на нафту на американсь­кому ринку зросла майже в десятикратному розмірі. Не­гативні наслідки нафтової кризи для СІЛА та країн Захід­ної Європи виявились досить тяжкими: інфляція швидко знецінювала доходи населення, вдвічі зріс рівень безробіт­тя, інвестиційна активність пішла на спад і т. ін.

Потрібно зазначити, що попри дійсно велику залежність розвинених індустріальних країн від експорту нафти, краї- ни-експортсри сировинних ресурсів ще більшою мірою за­лежать від свого експорту, ніж розвинені країни від їх імпорту. Саме тому рецесія, що охопила спочатку США та країни Західної Європи і найболючіше вразила їх економі­ку, з часом перетворилась у світову рецесію.

Але криза мала і позитивні наслідки: нафтова та си­ровинна кризи спонукали до зміни структури економіки (зменшується обсяг неефективних виробництв, розвивають­ся неенерго- та нематеріаломісткі галузі, зростає частка сфери послуг та малопомітних раніше інформаційних га­лузей); запровадження енерго- та ресурсозберігаючих тех­нологій (з 1973 р. до 1985 рр. ВНП країн — членів ОЕСР зріс на 32 %, а енергоспоживання — всього на 5 %).

Екологічні кризи пов’язані з тим, що суперечність між невпинно зростаючими економічними потребами суспіль­ства та можливостями довкілля компенсувати збитки, зав­дані йому втручанням людини в природу, набуває усе біль­шої гостроти.

Екологічні кризи за походженням є двох типів:

1. спричинені природними процесами (виверження вул­канів, повені, землетруси, суховії, метеоритні вибухи, зі­ткнення з астероїдами, ультрафіолетові випромінювання, зміна магнітного поля Землі тощо);

2. спричинені господарською діяльністю людини. Так, тільки за період з 1945 до 1995 рр. людство взяло з надр

Землі стільки сировини, скільки за всю попередню історію людства. В середньому за один рік видобуток корисних копалин на одного жителя нашої планети становить 25—

ЗО т. Вилучається з цього обсягу за сучасного рівня роз­витку технологій лише 1—5 % корисної сировини, все інше потрапляє у відвали, терикони, атмосферу, стічні води, за­бруднюючи довкілля.

За даними ООН, в атмосферу щорічно викидається 110 млн т оксиду сірки; 70 млн т оксиду азоту; 180 млн т ву­глецю; 70 млн неочищених отруйних газів; 700 тис. т фре­онів (сполук важких металів); 10 тис. т ртуті⁹.

Непомірне забруднення атмосфери порушує баланс со­нячної енергії, яку земля поглинає і відбиває. Це змінює нахил земної осі, клімат нашої планети та генетичну струк­туру всього живого.

Наукою встановлено, що 80 % кисню постачає в атмо­сферу морський фітопланктон і 20 % — тропічні ліси та інша рослинність. Але оскільки тропічні ліси розташовані переважно на території бідних латиноамериканських та африканських країн, уряди цих країн відмовляються при­пинити винищення унікальних лісів, які є легенями Зем­ної кулі, посилаючись на тяжкий економічний стан.

Основному постачальнику кисню для Земної цивіліза­ції — Світовому океану — ця цивілізація відвела роль гігантського смітника. Загальна вага відходів, “схованих” в океан, становить мільярди тонн на рік. Серед них най- шкідливішими є нафта та нафтопродукти, залізо й азот, ртуть і свинець. Моря і океани заповнюються твердими і побутовими відходами (понад 20 млн т), радіоактивними ре­човинами (випробування водневих бомб, ядерних реакторів, атомних підводних човнів, захоронення ядерних відходів), що прирівнюється до десятків Чорнобилів¹⁰.

Економічна криза може мати локальний та глобаль­ний характер. З мстою обмеження згубного впливу гло­бальних економічних криз одні вчені пропонують “нульо­ве економічне зростання”, оскільки вбачають головну при­чину глобального характеру згубного впливу на економі­ку саме у непомірно швидкому зростанні масштабів вироб­ництва; інші ж виходять із того, що не в масштабах ви­робництва, а у недосконалих технологіях слід шукати при­чини економічних криз.

Обмежувачем ринкової свободи у гонитві за максиміза- цією прибутку мають стати інтереси суспільної та природ­ної цілісності. Це означає, що методологічний принцип класичної політекономії “егоїстичного індивідуалізму” має бути доповнений суспільним (інституціональним) обмежу­вачем.

Уряди країн, що усвідомили приреченість для цивілізації у процесі егоїстичної гонитви за зиском, запроваджують такі обмежувачі. До цього прагнуть і міжнародні організації. Зокрема, на конференції ООН з довкілля і розвитку, яка відбу­лася у 1992 р. у Ріо-де-Жанейро, було ухвалено ряд доку­ментів, серед яких “Декларація з довкілля і розвитку” та “Порядок денний на XXI століття”, де чітко простежується необхідність переходу на іншу парадигму еколого-економіч- ного характеру.

У цьому контексті екологічна криза може розглядатись як обмежувач економічного зростання з таких причин:

а) уряди обмежують нормативами можливі шкідливі викиди в атмосферу, інші забруднення довкілля, припиня­ючи діяльність тих підприємств, які не виконують зако­нодавчо встановлених нормативів;

б) уряди зобов’язують сплачувати досить високі подат­ки за право забруднювати довкілля, обмежуючи можли­вості витрачати певну частку капіталів на нанесення шко­ди довкіллю;

в) існують заборони будівництва та здійснення тих видів діяльності, які завдають шкоду довкіллю тощо.

Фінансові кризи становлять розлад у фінансовій системі країни, який супроводжується зростанням рівня інфляції, кризою неплатежів, різким коливанням валютних курсів та курсів цінних паперів, відпливом із країни іноземного капі­талу і т. ін. Ці кризи виявляються через стрімке зростан­ня дефіцитів державних бюджетів та надмірні обсяги зов­нішніх боргів.

Прикладом фінансових криз 90-х рр. XX ст. може слу­гувати мексиканська економіка 1994—1995 рр. Ще в дру­гій половині 80-х рр. Мексика мала позитивний зовнішньо­економічний баланс, а уже в 1994 р. від’ємне сальдо зовніш­ньоторговельного балансу перевищило 21млрддол. СІЛА.

З 1994 р. почалася швидка репатріація іноземних капі­талів (-10,5 млрд дол. США у 1995 р.). Дефіцит платіж­ного балансу у 1994 р. становив 17 млрд дол. США і по­над 16 млрд дол. США у 1995 р. Покрити такий величез­ний дефіцит власними засобами Мексика не могла. Її врази­ла глибока валютно-фінансова криза, яка поставила краї­ну на межу банкрутства.

Пом’якшити ситуацію вдалось завдяки зовнішнім пози­кам. Основними кредиторами виявились такі міжнародні фінансові організації, як МВФ, МБРР, а також США та інші західні держави.

У 1977 р. почалася фінансова криза в країнах Півден­но-Східної Азії, зокрема в Південній Кореї, Тайвані, Таї­ланді, Гонконзі, Малайзії, Індонезії, Філіппінах, Японії. Спроби урядів країн цього регіону монетарними заходами вплинути на ситуацію виявились марними. Вирішальний вплив на ситуацію знову ж таки мала досить відчутна до­помога міжнародних фінансових організацій. Зокрема, МВФ та Світовий банк надали Південній Кореї кредит у 47 млрд дол. США, Індонезії — 40 млрд дол., Таїланду — понад 16 млрд дол. З метою уникнення ажіотажного по­питу на ВКВ Південна Корея витратила понад 60 млрд дол.

своїх золотовалютних резервів, Таїланд — понад 20 млрд дол., Японія — майже 80 млрд дол. Девальвації не зазнали лише ті національні валюти, резерви яких перевищували 100 млрд дол. (Японія, Гонконг, Тайвань). Індонезійська валюта знеціни­лась у 5 разів, таїландська — у 2 рази, півдєннокорсйська на ЗО %¹¹.

Певну схожість, хоча і з особливостями, виявила фінан­сова криза в Росії у 1998 р. Із загальної суми іноземних інвестицій у 24 млрд дол. понад 19 млрд дол. становили пор­тфельні інвестиції, які у несприятливі періоди економічної кон’юнктури легко і швидко залишали країну з підвищеним рівнем ризику для них. Тільки за січень — серпень 1998 р. рубль знецінився майже втричі. Поглибило фінансову кри­зу в Росії зниження світових цін на енергоносії. До жовтня 1998 р. країна втратила через це 20 млрд дол.

Уряд та Центральний банк Росії в однобічному порядку оголосили про реструктуризацію внутрішнього державно­го боргу та “тимчасове” призупинення виплат за зобов’я­заннями юридичних осіб — резидентів Росії на користь не­резидентів. Наступний етап фінансової кризи 90-х рр. XX ст. охопив країни Латинської Америки. Кризовий стан у цьо­му регіоні, зокрема в Аргентині, теж пов’язують з політи­кою МВФ стосовно країн, що розвиваються.

У грудні 2001 р. Аргентина оголосила дефолт на най­більшу за всю історію існування валютно-фінансової систе­ми суму в 155 млрд дол. СІЛА зовнішнього боргу.

Як правило, фінансові кризи, що виникають у тій чи іншій країні, поширюються за принципом ланцюгової реакції по світі, адже неспроможність виконувати свої бор­гові зобов’язання однією державою робить нездатними здій­снювати аналогічні операції тими країнами, яким не по­вернули борг.

Аналіз фінансових криз у країнах, що розвиваються, дає змогу зробити певні висновки:

1. інтенсивні запозичення державами на ринку корот­кострокових кредитних ресурсів для фінансування довго­строкових програм без належного страхування через фі­нансові інструменти та хеджування загрожує колапсом національної фінансової системи. При цьому зростає ймо вірність дефолту, зумовлена невідповідністю валютних ре­зервів і валютних надходжень;

2. фіксований валютний курс посилює рівень ризико- вості;

3. нинішні валютно-фінансові кризи в різних регіонах світу є віддзеркаленням суперечностей розвитку всієї світо­вої економіки;

4. МВФ, Світовий банк та інші міжнародні фінансові організації, надаючи допомогу країнам, що опинилися у кризовому фінансовому становищі, не запобігають кризо­вим явищам, а сприяють їх поширенню. Пояснюється та­кий висновок тим, що заходи міжнародних фінансових організацій спрямовуються насамперед на те, щоб допомог­ти іноземним інвесторам врятувати і примножити свій при­ватний капітал. Виводячи свої капітали із розвинених країн у країни, що розвиваються, інвестори очікують якнайвищої прибутковості. Ризик їх не лякає, бо у випадку кризи їм на допомогу прийде уряд США та міжнародні фінансові орга­нізації. Руйнівні наслідки валютно-фінансових криз лягають на плечі населення і так слаборозвинених країн, приріка­ючи їх і у подальшому на відставання;

5. багато країн, які отримали допомогу і дотримувались рекомендацій МВФ, так і не подолали залежності від цієї допомоги, тоді як деякі країни, які перестали використо­вувати кредити МВФ, досягли досить відчутних успіхів.

Ми розглянули нециклічні кризи та показали досить коротко їх вплив на економічну кон’юнктуру.

Системні кризи

Сам термін “системна криза” свідчить про те, що йдеть­ся про кризу системи. Залежно від підходу стосовно ево­люції економічної системи (цивілізаційний чи формацій­ний) можемо спостерігати різні вияви системної кризи.

Ґрунтуючись на цивілізаційних підвалинах аналізу ево­люції економічної системи, російський вчений Владислав Іноземцев¹² виділяє дві системні кризи господарства інду­стріального типу: перша (кінець 60-х — початок 80-х рр. XX ст.) та друга (кінець 90-х рр. XX ст.).

Перш ніж розглянути зміст та наслідки кожної із цих криз, нам необхідно зрозуміти, в чому саме полягають від­мінності між промисловими (економічними) та системни­ми кризами. Зазначимо, що кризи, які ми розглядали, були пов’язані з порушеннями пропорційності обміну між під­розділами виробництва, але при цьому не зачіпали їх долі щодо існування у майбутньому. Тому ці кризи належать до таких, що змінюють структуру виробництва, але не за­чіпають його фундаментальних основ. Системні кризи зачі­пають ті підвалини економіки, які зумовлюють докорінні зміни у самій системі, спричинюючи її трансформацію, тобто перехід у нову якість (форму).

Методологічною основою дослідження причин коливань, що зумовлюють трансформацію самої економічної системи, є зміни домінуючого становища основних секторів еконо­міки. Починаючи з середини XVIII ст. до 40-х рр. XX ст. будь- які зміни, що відбувалися в економіці, радикально не зміню­вали співвідношення між трьома головними секторами су­спільного виробництва.

Згадаймо, що первинний сектор економіки становлять сільське господарство та добувна промисловість. Вто­ринний — обробна промисловість. Третинний — сфера по­слуг. Новостворюваний четвертинний сектор виробляє інформаційний продукт, тому його ще називають інфор­маційним сектором. Саме з ним пов’язують докорінні зміни, які відбуваються та відбуватимуться в еволюції су­часних економічних систем.

Ретроспективний аналіз трисекторної моделі економі­ки свідчить, що впродовж двох століть (друга половина

XVIII ст. — перша половина XX ст.) ні швидке зростання обробних галузей, ні стрімкий розвиток сфери послуг не підривали галузей первинного сектору економіки. Швид­ше, навпаки, розвиток вторинного сектору зміцнює первин­ний, оскільки пред’являє розширений попит на його про­дукти: бавовну, шерсть, вугілля, нафту, залізо тощо.

З середини XX ст. відбулися суттєві зміни в структурі економік розвинених індустріальних країн.

1. Різке зменшення частки первинного сектору в струк­турі ВВП та чисельності зайнятих. Свідченням є дані про те, що в США в 1869 р. частка сільського господарства в ВВП становила 40 % , в кінці першої світової війни — 14 %, а в кінці 90-х рр. XX ст. — 1,4 %.

2.Окрім цього, ще близько 1,6 % ВВП припадає на інші галузі первинного сектору. Тобто, загалом частка первин­ного сектору нині становить 3 % ВВП США. Наразі в аг­рарному секторі США зайнято менше 2 % населення.

3. Відносно стійка частка обробної промисловості в структурі ВВП.

4. Стрімке зростання сфери послуг та інформаційної сфе­ри. За 1960—1980 рр. виробництво інформаційних послуг зросло з 4,9 % до 6,7 % ВВП, суттєво потіснивши первин­ний сектор економіки.

Отже, у другій половині XX ст. вперше в історії була порушена цілісність і збалансованість трисекторної виробничої моделі. І це порушення В. Іноземцев називає першою системною кризою індустріальної економічної моделі.

Подібно до того, як колись аграрний сектор економіки поступився місцем індустріальному, так у другій половині XX ст. індустріальний сектор потрапив під ту саму загро­зу, але вже з боку третинного сектору.

Другу системну кризу господарства індустріального тину пов’язують з експансією четвертинного сектору, який починає домінувати над вторинним сектором, тобто иитісняє із домінуючого “власне індустріальне господар­

ство”¹³. Саме з цією подією пов'язують перехід найрозви­неніших країн світу в постіндустріальну цивілізацію.

Ми розглянули причину та зміст системної кризи з по­зицій цивілізаційного розвитку.

До системних криз, згідно з формаційним підходом, на­лежать кризи, пов’язані з переходом колишніх соціалі­стичних країн до ринкового (капіталістичного) господар­ства. У цьому випадку системність як ознака тих потря­сінь, які відбулися та продовжують відбуватися у пост- соціалістичних країнах, пояснюється переходом від однієї формації (комуністичної) до іншої (капіталістичної). Цей перехід, одначе, теж пов’язаний зі зміною домінанти, але дещо відмінної від описаної.

Перехід від адміністративної (командної) системи до ринкової (ліберально-демократичної) пов’язаний із зміною таких домінант:

а) бюджетний сектор не перестає існувати, але перестає бути домінуючим. На зміну бюджетному приходить домі­нування ринкового сектору економіки;

б) домінанта адміністративних засобів впливу на еко­номіку поступається місцем домінанті економічних засобів.

Взаємозв’язок економічних та системних криз

Вивчаючи циклічні коливання не тільки економічних, а і будь-яких інших систем, можна спостерігати, як одні циклічні коливання виявляють і вирішують одні пробле­ми, а інші — свої особливі або досить схожі на попередні.

Рухаючись у процесі функціонування від кризи до кри­зи, система нагромаджує якісні зміни, які, досягнувши критичного стану, спричиняють системну кризу, поклика­ну замінити існуючий порядок новим системним порядком, що встановлюється через біфуркації та хаос.

4. МЕХАНІЗМ ПОШИРЕННЯ ЦИКЛІЧНИХ

КОЛИВАНЬ. МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНИХ ЦИКЛІВ

Сучасні моделі кон’юнктурних коливань можна поділи­ти на дві групи з огляду на їх належність до кейнсіанської чи неокласичної школи. Розглянемо спочатку деякі кейнсіан- ські моделі економічних циклів.

Кейнсіанські моделі циклічних коливань

Щоб зрозуміти, як відбуваються відхилення сукупно­го попиту та сукупної пропозиції від рівноважного обсягу, нам слід пригадати, що найбільш змінюваним елементом сукупного попиту є інвестиційна складова. Пояснюється це тим, що споживання предметів повсякденного вжитку до- могосподарствами, як і підтримка обороноздатності краї­ни з боку держави, здійснюється за будь-якої економічної кон’юнктури. Підприємці ж, здійснюючи інвестування, ке­руються очікуваною нормою прибутку, що означає най­швидшу їх чутливість до зміни кон’юнктури. Вплив зміню­ваності обсягу інвестиційних ресурсів на коливання актив­ності наочно показує модель мультиплікатора-акселерато- ра, яку ще називають моделлю Самуельсона — Хікса. Ця модель має екзогенний характер, оскільки пояснює цикліч­ні коливання зовнішніми чинниками (зміною автономно­го попиту або кількістю грошей).

Модель мультиплікатора-акселератора

Ця модель показує вплив зміни величини автономного попиту на циклічні коливання економіки. Розглянемо спо­чатку ефект акселератора, який демонструє зв’язок між змінами реального ВВП та стимульованими (індуційова- ними) інвестиціями. З цією метою скористаємось гіпотетич­ним прикладом, наведеним у темі 6 (див. табл. 6.2). Дані таблиці свідчать про те, що:

1. якщо обсяг виробництва і продаж залишається не­змінним, то чисті інвестиції відсутні, тобто дорівнюють ну­леві, а валові інвестиції — амортизації основного капіталу;

2. якщо спостерігається зростання обсягу виробництва і продажу, то приріст чистих (а тому й валових) інвестицій буде відбуватись із таким темпом, з яким зростає обсяг ви­робництва і реалізації;

3. якщо обсяг виробництва і продажу припинить зро­стання й залишиться на рівні попереднього року (див. 5-й рік), то чисті інвестиції будуть нульовими, а валові — ви­значатись рівнем амортизації, що досить стрімко гальму­ватиме інвестиційний процес;

4. якщо ж відбудеться падіння обсягу виробництва і продажу, матимуть місце від’ємні валові й чисті інвестиції. Останнє означає, що через неможливість реалізувати ви­роблений продукт частина капіталу буде спрямована в запаси, а частина машин буде спрямована для продажу на ринку вживаного капіталу (див. 6-й рік), тобто матиме місце дезінвестування.

Отже, в результаті скорочення темпу приросту спо­живання, навіть якщо абсолютна величина споживання залишалась високою, може виникнути депресія.

Зрозуміло, що скорочення виробництва машин для взут­тєвої промисловості, спричинивши депресивний стан у машинобудуванні, зумовить зменшення споживчого попи­ту, тобто подальші мультиплікативні зміни в сукупних ви­тратах. Складовою сукупних витрат є витрати на придбан­ня взуття. Вони теж скоротяться, обумовлюючи подаль­ше скорочення чистих інвестицій. За цих умов дії ефектів мультиплікатора-акселератора породжують дефляційну (за інших умов — інфляційну) спіраль.

Отже, акселератор — один із досить відчутних фак­торів економічної нестабільності. Мультиплікатор може посилювати або послаблювати нестабільність, залежно від того односпрямовано чи різноспрямовано вони діють.

Математично залежність між приростом доходу та дією акселератора і мультиплікатора можна подати так. Кейн- сіанська функція споживання у динаміці (у часі) має вигляд:

С, = Со + с'-У,_ь (1)

де С* — споживання у періоді і;

Со — автономне споживання;

с' — гранична схильність до споживання;

У₄-1 — обсяг виробництва і доходу у періоді, що пере­дує періоду І.

Функція інвестицій (див. тему 6) має вигляд:

І₁ = Іо + Ь(¥г-і -У, ₂), (2)

де /о — автономні інвестиції;

Ь — коефіцієнт акселерації;

У₄₁ - У4-2 — приріст доходу в період порівняно з по­переднім періодом.

Оскільки модель Самуельсона — Хікса досліджує тіль­ки ринок благ у закритій приватній економіці, то будемо виходити із обсягу річного доходу у суспільстві (У) домо- господарств та інвестиційних витрат підприємницького сектору, тобто У = С + І. Додавши рівняння (1) і (2), мати­мемо:

У, = Со + /о + с' • У,_! + Ь (У_£_! - У,_₂). (3)

Якщо суму Со + /о позначити через Л₀, то матимемо

У, = А₀ + с' • У,-! + Ь (У,-! - У,_₂), (4)

де Ац — автономні витрати (інвестиційні та споживчі).

Формула (4) є математичним виразом ефекту мульти- плікатора-акселератора.

Логіка цього процесу нам уже відома: якщо в силу

яких-небудь зовнішніх імпульсів зростають, приміром, ав­

тономні інвестиції, то цс зумовить зростання доходу (У). На величину доходу (як зрозуміло з теми 6) впливає не тільки приріст інвестицій, а і мультиплікатор інвестицій, який, в свою чергу, визначається граничною схильністю до споживання. Зростання доходу (У) спричинить збільшен­ня індуційованих інвестицій, на зростання яких впливає акселератор.

Залежно від різних співвідношень граничної схильності до споживання (с') та коефіцієнта акселерації (Ь), можливі різні варіанти циклічних коливань.

1. Якщо с' і Ь знаходяться в інтервалі від 0,5 до 1,0, то коливання будуть мати згасаючий характер, внаслідок чого національний дохід буде тяжіти до рівноважного стану.

2. Якщо коефіцієнт акселерації буде більшим одиниці, а гранична схильність до споживання буде знаходитися у межах від 0,5 до 1,0; (тобто Ь > 1,0; 1,0 > с > 0,5), то спо­стерігатимуться стрибкоподібні коливання національного доходу.

3. Якщо коефіцієнт акселерації дорівнює одиниці (Ь = = 1,0), то за будь-якого значення с' коливання матимуть незгасаючий рівномірний характер.

На практиці показники с' та Ь найчастіше відповідають ситуації, відображеній у другому варіанті, але, як правило, в реальному житті стрибкоподібні коливання національного доходу не є нормою. Чому так відбувається?

Справа в тому, що національний реальний дохід не мо­же підніматись вище потенційного рівня. Це верхня межа коливань У. Нижньою межею падіння національного до­ходу є величина від’ємних чистих інвестицій, що дорівню­ють величині амортизації.

Отже, по-перше, вища точка коливань національного доходу визначається пропозицією (У*), а нижня — попитом. Досягнувши верхньої межі, хвиля повертає дохід до ниж­ньої точки і, знову відштовхуючись від неї, рухається до­гори. Повного згасання коливань не спостерігається, ос­кільки ті чи інші імпульси порушують рівновагу системи знову і знову.

Модель Н. Калдора

Ця модель також належить до кейнсіанських і пояснює циклічні коливання ділової активності ендогенними чин­никами. Такими в моделі є процеси формування заоща­джень і інвестицій на різних фазах ділового циклу.

Як і у попередній моделі, передбачається наявність на товарному ринку двох суб’єктів: домогосподарств та під­приємницького сектору.

8. Калдор передбачає, що схильність до заощаджень найманих працівників і підприємців різна. А норма при­бутку визначається відношенням інвестицій до сукупного доходу.

Введемо систему позначень:

У — сукупний дохід (величина задана);

4. — заробітна плата як сукупний трудовий дохід;

Р — прибутки (доходи підприємців та всі доходи від власності на капітал);

5^ — сукупні заощадження із доходів від праці;

&р — сукупні заощадження із прибутків;

• гранична схильність до заощаджень найманих працівників;

• гранична схильність до заощаджень власників ка­піталів.

З огляду на передумови моделі можемо записати такі тотожності:

8. У = IV 4- Р, тобто сукупний дохід дорівнює сумі за­робітної плати та прибутків;

2. І = Б, тобто обсяг інвестицій дорівнює обсягу за­ощаджень;

3. £ = £»у + Б_Р, тобто сукупні заощадження дорівню­ють сумі заощаджень із заробітної плати та із прибутків.

Якщо розглянути обсяг інвестицій (/) як величину зада­ну» а функції заощаджень як такі, що визначаються пря­мо пропорційно граничною схильністю до заощаджень за доходом від праці і обсягом доходу від праці, а також гра­ничною схильністю до заощаджень за доходом від капіта-

лу й обсягом прибутку (доходу від капіталу), то формально цю залежність можна подати так: 5^ = 1У; = я,, - Р.

Тоді інвестиційна функція матиме вигляд:

I = в'гР + в'пХУ = + .<^(У - Р) =

= (4- <_У)Р+ У.

Поділимо праву і ліву частини рівняння на У. Матимемо

(5)

Звідси

або

(6)

Р 1 £

У У

Якщо схильність до заощадження найманих праців­ників (в^) та капіталістів (вр) задані, то частка прибутку

в сукупному доході буде залежати від відношення обся-

гу інвестицій до сукупного доходу

коефіцієнт чутливості розподілу доходу, який показує зв’я­зок між зміною частки прибутку залежно від змін у частці інвестицій у виробництво.

Система буде стабільною за умови, що .

Н. Калдор вважав, що обсяг інвестицій і заощаджень залежить від економічної кон’юнктури. У період депресії інвестиційний попит нееластичний до приросту національ-

ного доходу, оскільки мають місце надлишкові виробничі потужності.

У період піднесення чим менші запаси надлишкових потужностей, тим еластичніший інвестиційний попит за доходом. При досягненні потенційного обсягу національ­ного доходу інвестиції знову втрачають еластичність за доходом, але уже з інших причин. Обмежувачем еластич­ності у цій ситуації є зростання ставок заробітної плати і процента.

Інвестиційна функція, залежно від стану економічної кон’юнктури, матиме вигляд, поданий на рис. 10.5.

Рис. 10.5. Функція інвестицій зображена у часі залежно від стану кон’юнктури

Відрізок І на рисунку відображає ситуацію в економіці, коли мають місце високий рівень безробіття і значні над­лишкові потужності. За цих умов обсяг інвестицій майже незмінний. Відрізок II показує ситуацію, коли зростає рівень зайнятості і зростаючий рівень доходу зумовлює приріст інвестицій, що, в свою чергу, стимулює приріст доходу. Ця ситуація продовжується до досягнення потен­

ційного обсягу національного доходу. Відрізок III показує ситуацію, за якої спостерігається надлишкова зайнятість. Тут зменшення інвестиційного попиту зумовлене високою ціною трудових послуг та процентної ставки.

Обсяг заощаджень теж зазнає коливань. Гранична схиль­ність до заощаджень відносно мала при середньому рівні доходу і досить значна при доходах, нижчих від середньо­го та вищих від середнього рівня. За Н. Калдором, особи з низьким рівнем доходів більше заощаджують, прагнучи збільшити своє споживання у майбутньому. Стабілізація доходу на середньому рівні знижує норму заощаджень. А перевищення середнього рівня доходу знову зменшує гра­ничну схильність до заощаджень.

Графік функції заощаджень у моделі Н. Калдора зобра­жено на рис. 10.6.

Як ми уже знаємо, рівновага на ринку благ встанов­люється за умови рівності заощаджень (5) та інвестицій (І). Для того, щоб виявити моменти рівності (5 = /), зобрази­мо обидві функції на одному графіку (рис. 10.7).

Рис. 10.6. Функція заощаджень у моделі Н. Калдора

І І І

Г_А г_в У_с У

Рис. 10.7. Рівноважні точки на ринку благ у моделі Н. Кал- дора

Як показано на рис. 10.7, криві заощаджень та інвестицій перетинаються в трьох точках: Л, В, С. Рівновага в точках ЛІС — стійка, а в точці В — нестійка.

Нестійкість рівноваги в точці В пояснюється тим, що якщо обсяг доходу (У) буде меншим У_в, але більшим ніж Ул> тобто У а < У< У_в, то Б > І, тобто заощадження будуть перевищувати інвестиції.

Це означає, що на ринку спостерігатиметься надлишок благ, що сприятиме скороченню обсягу виробництва. Си­стема буде рухатись до точки А. Якщо ж обсяг доходу (У) буде більшим, ніж У_в, тобто Ув< У < Ус» то інвестиції бу­дуть перевищувати обсяг заощаджень. Це означає наявність надлишкового попиту, або дефіцит благ. За цих умов під­приємці будуть розширювати виробництво. Система буде зміщуватись до точки С.

Точки А і С — точки стійкої короткострокової рівно­ваги. Точці А відповідає рівновага системи в умовах низь­кої ділової активності. Точці С — рівновага в умовах ви­сокої ділової активності. Рівновага в цих точках може по­рушуватись внаслідок зміни схильності до інвестування. Так, наприклад, в умовах несприятливої кон’юнктури (точ­ка А) схильність до інвестування низька. Вона може ви­явитись настільки незначною, що навіть не буде забезпе­чувати відшкодування вибулого капіталу. З часом це ви­явиться у дефіциті капіталу, що пожвавить інвестиційний попит й інвестиційна функція зрушиться догори.

В умовах сприятливої кон’юнктури схильність до інве­стування висока і обсяг інвестицій перевищує обсяг вибу­лого капіталу. З часом може виявитись, що обсяг капіта­лу може перевищити оптимальний його рівень. Це зумо­вить падіння схильності до інвестування, попит на інвес­тиції зменшиться. Інвестиційна функція зміститься вниз.

Н. Калдор описує механізм проходження економікою повного циклу ділової активності, починаючи від високої і закінчуючи низькою, та навпаки. Ці циклічні коливан­ня виявляються переходами від точки С до точки В в умо­вах, коли І > Я аж до повного їх злиття та переходом від точки В до точки А в умовах, коли в > І аж до повного їх злиття.

Ми розглянули найпоширеніші кейнсіанські моделі ді­лового циклу в екзо- та ендогенному варіантах.

Проаналізуємо дві неокласичні моделі економічного циклу: екзогенну модель реального економічного циклу (РЕЦ) та ендогенну стохастичну модель.

Модель реального економічного циклу (РЕЦ)

Ця теорія належить до групи екстернальних. Вона ви­никла наприкінці XX ст.

Термін “реальний” у назві теорії підкреслює, що ця теорія з’ясовує причини циклічних коливань у реальних (а не номінальних) зрушеннях економіки, таких як техно­логічні зміни, заходи в галузі державної макроекономіч- ної політики тощо.

Прихильники теорії РЕЦ вважають, що циклічні коли­вання економіки зумовлені двома чинниками:

1. відхиленням фактичного обсягу національного вироб­ництва від природного рівня;

2. коливаннями самого природного рівня виробництва.

Оскільки, на думку авторів цієї теорії, відхилення фак­тичного обсягу виробництва від потенційного рівня незнач­не, то головною причиною циклічних коливань є зміни самого потенційного обсягу виробництва.

Основні характеристики теорії РЕЦ:

• ціни абсолютно гнучкі як у коротко-, так і в довго­строковому періодах;

• рівень цін не впливає на реальний обсяг національ­ного виробництва ні в довгостроковому, ні в короткостро­ковому періодах, оскільки в обох періодах гроші є нейт­ральними',

• зміни рівня зайнятості спричиняються поведінкою найманих працівників, які зменшують пропозицію праці при падінні реальної заробітної плати;

• потенційний обсяг виробництва може змінюватись як у коротко-, так і у довгостроковому періодах внаслідок зміни погоди та клімату, коливання світових цін на енер­гоносії, оновлення законодавства щодо норм охорони дов­кілля тощо.

Таким чином, згідно з теорією РЕЦ, коливання обсягу національного виробництва не пов’язані ні з жорсткими цінами, ні з монетарною політикою. Причиною циклічних коливань є збурення умов виробництва, часто небажа­них та неминучих, котрих не можна уникнути. Саме вони впливають на природний рівень виробництва, зайня­тості та продуктивності праці, спричиняючи коливання основних макроекономічних показників. Коливання об­сягів національного виробництва і доходу визначається змінами пропозиції праці, яка, в свою чергу, зумовлена зрушеннями реальної заробітної плати. Люди свідомо об­межують пропозицію праці у несприятливі періоди (коли реальна ставка заробітної плати зменшується) і, навпаки, збільшують пропозицію праці у сприятливі періоди, що виявляється у відповідному зменшенні чи збільшенні об­сягів виробництва і доходу.

Графічно модель РЕЦ подано на рис. 10.8, а, б.

На рис. 10.8, а зображена ситуація, коли рівновага еко­номічної системи відповідає точці перетину кривих реаль­ного сукупного попиту АБ°р та реальної сукупної пропо­зиції -А£°р. На осі абсцис відкладаються обсяги реального виробництва і доходу, а на осі ординат — реальні ставки процента (г). Прихильники теорії РЕЦ вважають, що цик­лічні коливання зумовлені зрушеннями кривих АБ_Р та А Яр, тобто реального сукупного попиту та реальної сукуп­ної пропозиції.

Зміщення кривої сукупного попиту (рис. 10.8, а) мож­ливе внаслідок змін у фіскальній політиці держави. У на­шому прикладі крива АБ°_Р зміститься праворуч до АЛ¹р. Таке збурення реального сукупного попиту можливе, зок­рема, завдяки зменшенню податків та (або) збільшенню витрат держави.

На рис. 10.8, б зображено зміщення в бік зростання обсягу виробництва і доходу, зумовлене правостороннім зміщенням кривої сукупної пропозиції АБ°р до АБ¹_Р, яке, в свою чергу, можна пояснити суттєвими технологічними змінами або різким падінням цін на ресурси.

Зміщення кривих АБ_Р та АБ_Р може бути не тільки правостороннім, а і лівостороннім, якщо, приміром, ма­тиме місце зменшення державних витрат та зростання по­датків (для кривої АБр) та подорожчання ресурсів (для АБр). Так пояснює причини циклічних коливань теорія РЕЦ.

Ставлення до цієї теорії представників різних шкіл не­однозначне.

ІЗ Макроекономіка

Критика теорії РЕЦ

Викликає сумнів твердження представників цієї кон­цепції щодо того, що у короткостроковому періоді може змінюватись технологічна спроможність економіки.

Небезумовним є твердження, що падіння рівня заробіт­ної плати змушує найманого працівника відмовлятись від роботи доти, доки ставка заробітної плати зросте. Така позиція суперечить поведінці найманого працівника в умо­вах депресії, коли робітник погоджується працювати навіть за умови суттєвого зниження рівня реальної заробітної плати.

Сумнівною є позиція щодо нейтральності грошей у су­часній ринковій економіці. Статистичні дані свідчать, що спади у виробництві відбуваються зі зменшенням темпів приросту грошової маси, і навпаки.

Скептичне ставлення до цієї теорії зумовлене також тим, що реалії економічного життя спростовують твердження прихильників теорії РЕЦ щодо абсолютної гнучкості цін, процента та заробітної плати у короткостроковому періоді. Ефект храповика, поповнення запасів замість скорочення цін, бюрократичні зволікання щодо рішень про зміну цін, укладання строкових трудових контрактів є вагомими ар­гументами на користь негнучкості цін та заробітної плати.

Стохастичні теорії циклів

Термін “стохастичний” походить від грецького “віосЛа- вів”, що в перекладі означає здогад. У математичних мо­делях цей термін вживають у розумінні “випадковий, та­кий, що не може бути передбачений з високим рівнем віро­гідності”.

Цю теорію циклічних коливань ще називають теорією біфуркацій і хаосу.

Стохастичні теорії найближчі за своєю суттю до синер­гетичних теорій, які вивчають процеси самоорганізації систем різноманітного походження. Предметом вивчення у синергетиці є всі етапи універсального процесу само­організації як процесу еволюції порядку, починаючи з його зародження, включаючи розвиток, самоускладнення і руй­націю, яка покладає початок утворенню нового порядку.

Розвиток національної економіки, згідно з цим підхо­дом, є процес глибоких якісних змін складових системи, її структури (зв’язків) та функціонування. Розвиток здій­снюється двома шляхами: еволюційним (поступові зміни) та революційним (стрибкоподібно).

Поступовість змін макроекономічних параметрів пев- ною мірою сприймається системою абсолютно спокійно, оскільки ці зміни відбуваються в межах незмінної якості системи. Але поступово коливання (флуктуації) економіч­них параметрів посилюються. Як тільки сила цих коливань перевищить потужності стабілізуючих механізмів системи, виникає ситуація, за якої найменші малі зміни параметрів приводять до стрибкоподібного переходу системи до ново­го стану. Так наступає точка біфуркації, яка означає по­яву багатоваріантного розвитку (революційна фаза).

Вибір одного із можливих варіантів розвитку може здійснюватись у процесі свідомого вибору суб’єктами гос­подарської системи, або шляхом самоорганізації системи.

Найсприятливішою для системи є така ситуація, коли свідомий вибір суб’єктів господарської системи збігається з вибором самоорганізуючої системи.

Причини біфуркацій в економіці такі:

1. економічна динаміка залежить від заощаджень, на­громадження яких здійснюються поступово, а капіталіза­ція відбувається одномоментно (швидко);

2. поява наукових відкриттів має стрибкоподібний ха­рактер;

3. інновації також з’являються в великому обсязі з часом.

У точці біфуркації економіка може бути притягнена як прогресивним, так і регресивним варіантом (аттракто- ром) розвитку, вона може як підвищити, так і понизи­

ти ступінь своєї складності та організованості, стати відкритішою чи закритішою, вона, зрештою, може бути зруйнованою.

Тоді як вектор розвитку (аттрактор) обрано, починаєть­ся період адаптації системи до нового аттрактора, нових структур.

Зі зміною структури змінюється функціонування як окремих елементів, так і системи в цілому. Формується новий порядок системи.

Зародження нового порядку в стохастичних моделях пов’язують з невизначеністю та непередбачуваністю, а не з жорсткою причинною обумовленістю (детермінізмом).

Існуючий тип ринкових економічних систем ґрунтуєть­ся на сумісності самоорганізаційних та управлінських на­чал з боку соціального та природного довкілля. Саме збе­реження соціальних та природних цілісностей має визна­чати цілі та межі дій суб’єктів економіки за сумісною са­моорганізацією.

Математична інтерпретація стохастичних моделей еко­номічних циклів досить складна. У спрощеному вигляді во­на подається у підручнику з макроекономіки A.C. Селіщева.

4. АДАПТАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ ДО ЦИКЛІЧНИХ КОЛИВАНЬ. ДЕРЖАВНЕ АНТИЦИКЛІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

У зв’язку з тим, що суспільство не може уникнути цик­лічних коливань, воно мусить призвичаїтись (адаптуватись) до них. Але люди не схильні покірно чекати напастей і терпляче їх переносити. Не будучи здатним упередити ко­ливання економічної кон’юнктури, суспільство прагне об­межити їх згубний вплив, знайти засоби, які б полегшили переживання наслідків, пов’язаних із витратами макроеко- номічної нестабільності.

Проблеми обмеження згубного впливу циклічних коли­вань не втрачають своєї актуальності донині. Держава прагне впливати на циклічні коливання у період депресив­ної економіки та в період буму.

Із попередніх тем нам уже відомо, що в період депресії, коли крива сукупної пропозиції (А£) горизонтальна, будь- яке стимулювання попиту з боку держави є бажаним для суспільства (рис. 10.9). Це стимулювання здійснюється шляхом зміни сукупних витрат (С + / + С + NE), які ста­новлять платоспроможний сукупний попит. Із рис. 10.9 зрозуміло, що впливаючи на сукупний попит з метою стиму­лювання його зростання, держава домагається збільшення обсягу виробництва і зайнятості за незмінного рівня цін.

Якщо ж рівновага знаходиться на висхідному відрізку кривої АБ, держава також може впливати на ситуацію (рис. 10.10).

Рис. 10.9. Стимулююча політика держави в умовах де­пресії

Рис. 10.10. Стимулююча політика держави п умовах по­жвавлення

Із рис. 10.10 зрозуміло, що вплив держави на сукупні витрати з метою їх зростання в період піднесення зміщує криву АБ праворуч від Л/)₀ до АБу, внаслідок чого обсяг виробництва і доходу зростає від У₀ до У у, а рівень цін від Ро до Ру. Подальше стимулювання сукупного попиту зумов­лює зростання обсягу виробництва і доходу від Уі до У₂, а рівня цін від Ру до Р₂. Якщо ми порівняємо ДУі і АР у та ДУг і ДРг, то з’ясуємо, що на другому відрізку зміщення кривої А Б праворуч інфляційний компонент більший ніж на попередньому. Для того, щоб визначитись, чи варто і надалі здійснювати стимулюючу політику, чи вже необхід­но думати про обмеження інфляції та переходити до обме­жувальної політики, необхідно знати, що для сучасного стану економіки більш вразливе: інфляція чи безробіття і невикористання виробничих потужностей.

За умови, коли економіка знаходиться в умовах повної зайнятості і потенційного обсягу виробництва, будь-яке зро­

стання сукупного попиту є інфляційним і держава має про­водити обмежувальну політику.

Як показано на рис. 10.11, для того, щоб спрямувати економіку до безінфляційного потенційного обсягу націо­нального виробництва, держава повинна вплинути на змен­шення сукупних витрат, що зрушать криву сукупного по­питу від АБі до Дво­яким чином держава може впливати на сукупні витра­ти? Насамперед через зміну витрат (С) та зміну податко-

(Т) (Т

вих ставок І ~ І. Збільшення С тг

(?)

ють криву АБ праворуч, тобто стимулюють сукупний по пит. А зменшення С та збільшення

зміщують криву

АБ ліворуч, тобто обмежують сукупний попит.

Рис. 10.11. Обмежувальна політика держави в умовах по­тенційного обсягу виробництва і повної зайнятості та інфля­ційного зростання цін

Держава має можливість впливати на циклічні коли­вання економіки і через грошово-кредитну політику.

Розширення кредиту стимулює зростання обсягів вироб­ництва і зайнятості, а звуження кредиту обмежує ці мож­ливості. Тому в період буму уряд зменшує пропозицію грошей, а в період депресії — збільшує, обмежуючи ци­клічні коливання економіки. Домогтися цього держава може, впливаючи на норму обов’язкових банківських ре­зервів, облікову процентну ставку, а також через операції з цінними паперами.

Держава може впливати на циклічні коливання і через вплив на інвестиційну активність економічних суб'єк­тів. Засобами впливу є політика прискореної (уповільне­ної) амортизації, стимулювання (обмеження) житлового будівництва через надання (відсутність) пільг і т. ін.

Оцінюючи ефективність антициклічної політики, по­трібно зауважити, що значною мірою державним органам влади вдається обмежити амплітуду коливань, але самі коливання стають частішими. І сама держава через інер­ційні процеси в економіці та через суперечності інтересів влади щодо прагнення зберегти себе при владі і намаган­ня позитивно впливати на економіку породжує своєю діяль­ністю (або бездіяльністю) нові причини циклічних коли­вань.

Успішність державного впливу на кон’юнктурні ко­ливання значною мірою залежить від здатності органів державної влади та управління зрозуміти, відчути і дотри­муватись міри у взаєминах самоорганізаційних та свідомо організованих начал у розвитку економіки.

ІІАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні поняття

Альтернативні теорії циклів О. Бланхарда і С. Фішера. Аити- інфляційна політика. Антициклічні змінні. Ациклічні змінні. Де­пресія. Довгостроковий зростаючий тренд. Економічний (діловий) цикл. Екстернальні теорії циклів. Інтернальні теорії циклів. Кла­сичний діловий цикл. Криза. Моделі циклічних коливань: муль- типлікатора-акселератора (Самуельсона — Хікса), Н. Калдора, реального економічного циклу (РЕЦ), стохастичні. Нециклічні ко­ливання економіки. Нижня точка (дно). Піднесення. Пікова точ­ка (верхня точка, бум). Пожвавлення. Проциклічні змінні. Реце­сія (спад). Сектори економіки: первинний, вторинний, третинний, четвертинний. Системна криза. Стагнація. Структурні кризи: енер­гетична, сировинна, фінансова, екологічна, продовольча. Сучасний діловий цикл. Теорії циклів за класифікацією М.І. Туган-Бара- новського. Цикл Дж. Кітчина. Цикл К. Жугляра. Цикл М. Кон- дратьєва. Шоки попиту і пропозиції; тимчасові та постійні.

Контрольні запитання і завдання

3. якими причинами пов’язують циклічні коливання економі­ки? Чому існують суттєві відмінності щодо розуміння циклічних коливань?

2. Чому циклічні коливання повторюються з певною періодич­ністю? Аргументуйте свою позицію.

3. З якими причинами пов’язує давньогрецький історик Полібій зміну трьох основних форм державного правління та перехід "бла­гої” форми у “спотворену”? Які переходи є закономірними, а які — випадковими?

4. Чилі зумовлений кругообіг форм влади за теорією давньоки­тайського історика Сима Цяня?

3. ім’ям якого вченого пов’язують дослідження циклічних ко­ливань в економіці?

6.1 з яких фаз складається класичний діловий цикл? Якізмінив економіці вшстиві кожній фазі?

7. Назвіть особливості сучасного ділового циклу. Якими при­чинами ці особливості обумовлені?

В. Які причини циклічних коливань досліджував М.І. Туган-Ба рановський? У чому він вбачає причину циклічних коливань? На скільки його позиція відповідає теоретичним уявленням про причи­ни циклічних коливань на початку XXI сіп.?

9. Які причини зумовлюють короткострокові циклічні коли­вання? Пояснітьїх зміст.

10. Які причини іюроджуютьсередньострокові коливання в еко­номіці?

11. Дайте характеристику “довгих хвиль” макроекономічної динаміки.

12. Який критерій лежить в основі поділу макроекономічних параметрів на проциклічні, ациклічні та антициклічні? Наведіть приклади таких параметрів.

13. Що таке тренд? Які причини зумовлюють зміщення довго­строкового тренда?

14. Чим зумовлені нециклічні коливання економіки? Яким чи­ном вони пов'язані з діловими циклами? Яка структура нецикліч- них коливань?

15. Розкрийте причини, особливості та соціально економічні наслідки структурних криз.

16. Які причини зумовлюють економічні кризи? Яким чином вони пов’язані з проблемами економічногозростанші?

17. Дайте визішчення та характеристику сучасних фііиінсових криз.

18. Дайте визначення системної кризи. Розкрийте зміст систем­ної кризи за цивілізаційними та за формаційними ознаками. Опишіть взаємозв’язок економічних та системних криз.

19. Охарактеризуйте сучасні кейнсіанські моделі циклічних ко­ливань: мультиплікатора-акселератора (Самуельсона — Хікса ), Н. Калдора.

20. Дайте характеристику неокласичної моделі реального еко­номічного циклу (РЕЦ).

21. Розкажіть про стохастичні теорії циклічних коливань.

22. Яка необхідність, зміст та межі впливу аитициклічноіполіти­ки держави на коливанняділовоїактивності?

Рекомендована література

1 .Агапова Т.А.,СерегинаС.Ф.Макроэкономика: Учебник. — М.: МГУ: Дело и Сервис, 2000. — С. 43 — 64.

2. Базилевич В Д..БаластрикЛ.О. Макроекономіка: Навч. посіб.

• K.: Атіка, 2002. — C. 149—160.

2. Гальперин B.M., Гребенников П.И., Леусскиіі А.И., Тарасе- вичЛ.С. Макроэкономика: Учебник / Общ. ред. JI.C. Тарасевича. — СПб.: Экон. шк., 1994. — С. 132—150; 152—175.

3. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред.

2. Д. Базилевича. — 7-ме вид., стер. — K.: Знання-Прес, 2008. —

3. 445—455.

2. Ивашковский С.Н. Макроэкономика: Учебник. — М.: Дело,

2000. — C. 83—96.

2. Иноземцев В.Л. Расколотая цивилизация. — М: Academia: Наука, 1999. — Гл. 6,7. — С. 206—297.

7 .ЛуссеА. Макроэкономика: ключевые вопросы: Учеб. пособие.

• СПб.: Питер, 1999. — С. 153—169.

8. Макконнелл K.P., Брю С.Л. Экономикс: принципы, пробле­мы и политика. — М.: Республика, 1992. — С. 380—394.

9. Макроэкономика: Учебник / Общ. ред. JI.C. Тарасевича. — СПб.: Экон. шк., 1994. — С. 181—211.

10. Радіонова І.Ф. Макроекономіка: теорія та політика. — K.: Таксон, 2004. — C. 89—116.

11. Савченко А.Г. Макроекономіка: Підручник. — K.: КНЕУ, 2005. — С. 258—267.

12. Сакс ДжД.уЛаррен Ф.Б. Макроэкономика. Глобальный под­ход: Пер. с англ. — М.: Дело, 1996. — С. 560—636.

13. СелищевАС.Макроэкономика. — СПб.:Питер, 2000. — Гл.

16. — С. 371—399.

8. Самюелсон ПЛ., Нордгауз В Д. Макроекономіка: Пер. з англ.

• К.: Основи, 1995. — С. 322—328.

8. Туган-Барановский М.И. Избранное. Периодические промышленные кризисы. Общая теория кризисов. — М.: Наука: РОССПЭН, 1997. — Ч. II. — Гл. 5, 6.