50. Руслові процеси, суть, класифікація.

Руслові рельєфотвірні процеси — процеси, які відбуваються в руслі річки й призводять до зміни його розміщення та форми. До них належать рухи алювіальних пасом, горизонтальні й вертикальні деформації русла. Наслідком їхнього прояву є зміни типів русел та заплав. Русло - найбільш поглиблена частина річкової долини, по якій ріка протікає в межень [період мінімальної водності ріки], основними елементами якого є перекати і плеса. У долинах річок, які періодично чи епізодично пересихають, формуються сухі русла. Рівнинні річки мають звивисте в плані русло й характеризуються чергуванням глибоких ділянок (плес) із більш мілкими (перекатів). Русла великих рік мають ширину від десятків і сотень метрів до декількох кілометрів. За характером ухилу поздовжнього профілю русла річок у межах України поділяють на гірські, напівгірські, рівнинні. Серед форм руслового рельєфу розрізняють ультрамікроформи (брижі), мікроформи (дюни, заструги), мезоформи (піщані хвилі, стрічкоподібні пасма, побочні), макроформи (власне русла), мегаформи (складні русла: багаторукавна мережа, дельтові розгалуження, серія закрутів). В залежності від нахилу' дна, балансу алювію і характеру течії виділяють 4 основні рисунки русел: прямолінійне русло: зустрічається рідко, в основному - в гірських районах; часто прямолінійнійність русла зумовлена стійкістю берегів; це перехідна форма до меандрової або розтічної; меандрове русло: характеризується малим нахилом, від’ємним балансом алювію; характерне для рівнинних територій; розтічне русло: характеризується більшим від меандрового нахилом дна; додатнім балансом алювію, представленого, як правило, грубозернистим матеріалом; широким і мілким руслом з осередками; характерне для гірських районів, для територій з сухим холодним або сухим гарячим кліматом, для передпілля льодовика (зандрові ріки). Вирішальну роль у формуванні цього типу русла відіграють вагання водності ріки та значна кількість матеріалу, який ріка транспортує. Розміщення осередків може змінюватись кілька разів в рік. Зустрічаються також в районах сільськогосподарського освоєння, там, де діяльність людини призводить до інтенсифікації ерозії грунтів і збільшення наносів в ріку; анастомозуюче русло: характеризується наявністю кількох вузьких і глибоких русел, малим нахилом дна. На відміну від попереднього типу відзначається стабільністю - острови в руслі мають рослинний покрив. Переважає транспортування матеріалу в завислому стані. Виникнення цього типу пов’язується з діяльністю людини, яка триває від XII ст. Це антропогенно обумовлений тип русла. Динаміка русел рівнинних рік вивчеиа краще, ніж гірських. Багаторічні дослідження р. Віслока (передгір’я Західних Карпат), дозволили проаналізувати характер зміни рисунка русла і його складових елементів протягом 100 років. Виявилось, що русло ріки - це надзвичайно динамічна природна система, яка обмежена проте стабільними і незмінними границями. Підтвердження цього - русло Віслоки, яке протягом 100 років неодноразово змінювало свою внутрішню будову (характер розміщення перекатів, плес); змінювались також розміри колін і радіуси меандр, але всі ці зміни відбувались в межах стабільного поясу меандрування (смуги, зайнятої руслом ріки з усіма його колінами), що свідчило б про стійкість конфігурації днища долини. Ширина поясу меандрування, як правило, перевищує ширину русла ріки в 10-20 разів. Дослідження динаміки русла і побудова на їх основі формул використовується при проектуванні гідротехнічних будов, при меліоративних роботах, прогнозах повеней і т.д.

51. Співвідношення екзо- і ендогенних процесів, геоморфологічні наслідки. Рельєф - ефект боротьби внутрішніх і зовнішніх сил. Концепції Девіса був характерний певний схематизм. Крім того, він окремо розглядав тектонічні рухи, окремо - екзогенні. Одним із його критиків став німецький геолог Вальтер Пенк який спробував удосконалити вчення Девіса. Пенк слушно вважав рельєф землі ареною і продуктом боротьби зовнішніх (екзо) і внутрішніх (ендо) сил. Це дозволило йому виділити основні типи формування рельєфу: висхідний (розмах тектонічних рухів більший від швидкості денудації), низхідний (величина підняття менша від величини денудації), рівноважний (зрівноваження зовнішніх і внутрішніх сил). Аналіз профілю схилів дозволив Пенку зробити висновок про характер взаємодії ендогенних і екзогенних сил у конкретно взятому випадку. Пенк довів, що при швидкому і значному тектонічному піднятті, яке супроводжується значним глибинним врізом долин, схили мають випуклий профіль. Якщо підняття незначне і поступове, має місце зрівноваження глибинної ерозії і денудації на схилі, при цьому утворюється прямий профіль схилів. В умовах тектонічного спокою, коли глибинна ерозія досягає своєї межі, а денудація і відступання схилів продовжується, утворюється ввігнутий схил. Якщо після цього відбудеться підняття, схили матимуть увігнуто-випуклий схил (випуклий внизу). Дійсно, якщо руйнування (ерозія, денудація) не встигає за підняттям, то нижні частини схилів будуть крутіші від верхніх - формуватиметься випуклий профіль і матиме місце висхідний розвиток рельєфу. Якщо підняття відбувається повільно, ріки перестають заглиблюватися, а їх долини заповнюються алювіальним і делювіальним (зі схилів) матеріалом; нижня частина схилів стає виположеною або інакше ввігнутою - нисхідний розвиток рельєфу. Вчення Пенка лише на перший погляд відкидає концепцію Девіса, насправді ці два підходи взаємодоповнюються. Історико-геологічний підхід Пенка до проблеми розвитку рельєфу доповнює географічний підхід Девіса.

52. Дюна - пагорб навіяного вітром піску; форми рельєфу пісків, утворених вітровою акумуляцією. Звичайно термін "Д." застосовується до всіх піщаних скупчень незалежно від зонально-кліматичних умов. На відміну від розповсюджених у пустелях барханів, у Д. (в цьому розумінні) випуклу форму мають не пологі, а круті схили, і "хвости" росташовані сзаду Д., по навітреній стороні. Пологий схил повернутий назустріч вітру і має кут схилу 8-20°, навітряний схил наближається до кута натурального схилу сухого (32-33°) або зволоженого (до 40°) піску. Висота дюни від 5 до 30 м і більше. На Куршській косі Балтійського моря (в Литві) відома дюна висотою 58 м; в Ландах, на узбережжі Біскайської затоки (Франція), - 97 м]. Дюни можуть переміщатися у напрямку переважаючого вітру зі швиlкістю до 10 м на рік, в залежності від маси піску і швидкості вітру. Серповидний дюни - у формі півмісяця насипу, як правило, ширше, ніж вони довгі. Поверхнiсть знаходяться на увігнутій боку дюн. Ці дюни форму під вітри, які дують послідовно від одного напрямку, і вони також відомі як бархани, або поперечні дюни. Деякі типи серповидний дюни рухатися більш швидкими темпами в пустельній поверхні, ніж будь-який інший тип дюн. Група дюни перемістилася на більш ніж 100 метрів на рік у період між 1954 і 1959 роках у провінції Нінся Китаю, і аналогічні швидкості були зафіксовані у Західній пустелі Єгипту. Найбільший серповидний дюни на Землі, з середньою ширини гребеня до гребеня більше 3 кілометрів, в пустелі Такла-Макан в Китаї.

53. Заплава - це піднесена над меженним рівнем води в річці частина дна долини, що вкрита рослинністю та затоплюється під час повені. Заплава утворюється майже на всіх річках (як гірських, так і рівнинних), що мають змінний рівень води і знаходяться в стадії врізання, акумуляції чи стабільного стану поздовжнього профілю. Заплава може бути відсутньою лише на порожистих руслах і у вузьких ущелинах. Висота заплав залежить від висоти водопілля. Висота водопілля на великих річках убуває до гирла, відповідно до цього зменшується і висота заплави. У звуженнях дна долини сезонна амплітуда рівнів більша, ніж на прилеглих розширених ділянках, тому й висота заплави зростає на перших і убуває на других. Описаний процес, повторюючись з року в рік, веде до зміщення русла річки в сторону увігнутого берега, до розширення прируслової обмілини, піщані осади якої, рухаючись слідом за відступаючим руслом, поступово перекривають великоуламковий матеріал, що відклався в найбільш глибокій частині річки, в плесах. Уривчастість процесу нарощування прируслової обмілини знаходить відображення в її рельєфі, для якого характерна система паралельних дугоподібних гряд - грив, розділених міжпасмовими зниженнями. Відносна висота грив коливається від декількох десятків дециметрів до кількох метрів в залежності від водності річки і висоти повеней. Новоутворена прируслова обмілина заливається водою тільки під час повені. Висота повеневих вод над мілиною і швидкість їх перебігу значно менші, ніж в межах меженного русла річки. В межах затопленої мілини створюються умови, сприятливі для осідання з води завислих (глинистих) частинок. З плином часу піщані відклади прируслової обмілини виявляються перекритими більш тонким матеріалом (суглинки, супіски). Прируслова обмілина перетворюється на заплаву. Тому в процесі утворення заплави беруть участь різні типи алювіальних відкладів. В основі, на контакті з корінними породами, залягає перлювій, представлений грубоуламковими валунами або галечниковими матеріалами, що виникли в результаті промивання водою осадів, що складають увігнутий берег. Грубоуламковий матеріал може чергуватися з лінзами мулів, що відкладаються на дні плес в період межені. Вище перлювію залягає русловий алювій, представлений переважно пісками, часто з включенням гальки і гравію, і характеризується, як правило, добре вираженою косою шаруватістю. Ще вище залягає заплавний алювій, що складається головним чином з супісків і суглинків з нечіткою горизонтальною або злегка хвилястою шаруватістю. Б'ючись об увігнутий берег, вода в річці відхиляється від нього, переходить нижче за течією до протилежного берега і підмиває його. Тому в долині річки спостерігається чергування увігнутих і опуклих берегів, що підмиваються і намиваються відповідно. Велика частина плоского дна долини зайнята заплавою, в межах якої річка формує вільні меандри. Так як осадження матеріалу в озерах-старицях протягом більшої частини року відбувається в спокійному середовищі, старичний алювій складається переважно мулами та глинами і характеризується тонкою горизонтальною шаруватістю. Серед глин і мулів зустрічаються піщані лінзи, які утворюються в період проходження через старицю порожніх вод. У верхній частині старичних відкладів часто залягає торф, який свідчить про болотну стадію розвитку озера-стариці. Схожий процес формування заплави і алювіальних відкладів спостерігається і у річок, течія яких поділяється на рукави. Зародковою заплавою у таких річок є осередок, який, поступово розростаючись і перетворюючись на заплавний острів, сприяє розмиву і відступання обох берегів одночасно. При відмиранні рукавів заплавні острови приєднується до берега, нарощуючи берегову заплаву. Описаний процес утворення та співвідношення різних типів алювіальних відкладень характерні для рівнинних річок. Заплави гірських річок зазвичай вужчі. Старичний алювій в них практично відсутній, а заплавний має малу потужність і обмежене поширення. Руслової алювій часто представлений малопотужною товщею крупногалечникових наносів і валунами, що залягають на цоколі з корінних порід або на великих брилах, що скотилися з гірських схилів. Потужність алювіальних відкладень заплав різних річок різна, але вона не може перевищувати різницю висот між корінним ложем в найглибшому місці цієї річки і максимальним рівнем повені, якщо в роботу річки не втручаються сторонні процеси. Таку потужність алювію називають нормальною. Отже, в будові заплав рівнинних річок виділяються три типи алювіальних фацій: руслові, що складають нижню частину заплави, заплавні, що покривають руслові фації, і старичні. За динамічним умовам освіти В.В. Ламакін виділяє алювій інстративний, перстративний і констративний. Інстратівний алювій утворюється в умовах невиробленого поздовжнього профілю річки, коли бокова ерозія супроводжується глибинною. У цій фазі розвитку долини спостерігається негативний баланс пухкого матеріалу - в річку наносів надходить менше тієї кількості, яку вона може перенести. Перстративний алювій утворюється в умовах виробленого або майже виробленого поздовжнього профілю, тобто в стані динамічної рівноваги між кількістю пухкого матеріалу, що надходить та виноситься річкою. В процесі зміщення вільних меандрів річка перемиває, сортує і перевідкладає наноси. Констративний алювій характеризується підвищеною потужністю, багаторазовим чергуванням в розрізі руслових, заплавних і старичних фацій, накладенням алювіальних пачок одна на одну, і утворюється в зв'язку з прогином земної кори або перевантаженням річки наносами внаслідок особливостей фізико-географічних умов. Сформовані заплави не є омертвілими формами рельєфу. Зміна заплави і її рельєфу протікають особливо інтенсивно під час високих водопіль. Нехай масив заплави огинається пологою дугою русла річки. Перетинаючи затоплений масив заплави, потік розмиває уступ у верхній його частині. Частина матеріалу, утвореного при розмиванні уступу, виноситься на поверхню заплави, інша його частина залишається в руслі, переноситься уздовж краю заплавного масиву. На контакті між заплавою і течією, що йде основним руслом, утворюється акумулятивна форма - коса, яка відокремлює від русла заплаву. Наноси, принесені потоком на заплаву, акумулюються на її поверхні. Найбільш інтенсивна акумуляція відбувається на ділянці, що прилягає до русла річки, так як швидкість перехідних з русла в заплаву струменів потоку тут різко зменшується через зменшення глибини і збільшення шорсткості дна. Надалі швидкості потоку стають майже постійними, інтенсивність акумуляції в центральній частині заплавного масиву убуває і крупність осідаючих наносів зменшується. До тилової частини заплави потік доносить лише дрібні (мулисті і глинисті) частинки. Різниця в інтенсивності акумуляції та розмірах осідаючих частинок призводить до того, що найбільш підвищеною виявляється та частина заплави, яка примикає до русла. Від прируслового вала поверхня заплави злегка знижується до центру заплавного масиву, що характеризується згладженим рельєфом. Найбільш зниженою виявляється ділянка заплави, що примикає до корінного берега річки або до уступу надзаплавної тераси. Низьке положення в рельєфі і важкий механічний склад відкладів цієї частини заплави сприяють заболочуванню. Відповідно заплаву прийнято розділяти на три частини: прируслову, центральну і притерасну. Крім описаних форм рельєфу, що виникають в процесі формування заплави (прируслові вали, стариці, гриви та ін), поверхня заплави може бути ускладнена комплексом форм рельєфу, пов'язаних як з діяльністю річки, так і з діяльністю інших екзогенних агентів (наприклад, вітрові дюни, конуси виносу тимчасових водотоків, русла та дельти приток).

54. Еоловими називаються геоморфологічні процеси, що відбуваються внаслідок діяльності вітру. Хоча вітер, як рух повітряних мас, властивий практично всім регіонам Землі, для яскравого прояву впливу вітру на рельєф необхідна певна сукупність умов: висока інтенсивність та повторюваність вітру, незначна кількість атмосферних опадів, розрідженість або відсутність рослинного покриву, інтенсивне вивітрювання гірських порід (найактивніше вітер діє на дрібні частинки породи). Таким чином, утворення еолового рельєфу властиве посушливим (аридним) територіям - пустелям та напівпустелям тропічного й субтропічного поясів, а також арктичним та антарктичним пустелям. Проте зональність еолових процесів витримується не завжди, і порушується там, де накопичується пухка гірська порода (акумулятивні береги Світового океану, річковий алювій).Як і діяльність текучих вод, діяльність повітряних потоків призводить до руйнування породи, перенесення її частинок та відкладання їх на новому місці. Відповідно, розрізняють дефляцію - видування пухкого матеріалу вітром, коразію - механічний вплив частинок породи у повітряному потоці на підстилаючу поверхню, та акумуляцію. Щоб частинка гірської породи почала рухатись у повітряному потоці, необхідна певна швидкість вітру. Вітровий потік характеризується ємністю (кількість піщаних частинок, що можуть рухатися у об'ємі повітря за даної сили вітру), потужністю (реальною кількістю рухомих частинок) та насиченістю - відношенням потужності до ємності. Чим менша насиченість, тим більша дефляційна сила вітру. Під впливом вітру пухкий матеріал розвіюється і виноситься поза межі свого залягання. Так утворюються дефляційні котловини (котловини видування). Як правило, вони витягнуті за напрямом вітру, а іноді, за відповідної будови підстильної породи, набувають форми довгих борозн - це так звані ярданги. На частково закріплених рослинністю поверхнях виникають комірчасті піски - чергування невеликих котловин видування та перегородок із акумульованого матеріалу між ними. У разі нестабільного напрямку вітру котловини набувають форми напівмісяця (фульджи). Котловини видування відіграють вагомий вплив у формуванні солончаків та безстічних западин. Рухаючись, великі маси піщаних частинок сточують та шліфують підстилаючу поверхню. В результаті утворюються еолові "кам'яні стовпи". Якщо під поверхневим шаром стійких міцних порід залагають м'які, неміцні осадові породи (піщаники, глини), такі стовпи приймають форму "еолових грибів", що часто мають чудернацькі форми. При цьому тонка "ніжка" складена нестійкою до коразії породою, а розширена "шапка" - стійкими до дії вітру породами. Даний ефект підсилюється тим, що основна маса піску переноситься вітром у приповерхневому шарі (10-20 см). В умовах зниження ємності повітряного потоку починається процес акумуляції піщаних частинок. Частинки затримуются напівпроникною перешкодою (виступ кам'янистої поверхні, кущ рослинності тощо). Акумуляція спочатку відбувається за перешкодою, в зоні затишшя, де швидкість повітряного потоку падає. Однак з часом, особливо при значній потужності потоку, частинки акумулюються також і перед перешкодою, яка зрештою покривається шаром наносів і перетворюється на симетричну ембірональну дюну. Еолові акумулятивні форми більшого розміру поділяють на продольні та поперечні. До продольних належать піщані гряди, де вітер видуває пісок із понижень рельєфу і нагортає його на вершини гряд, а також рухає частинки піску уздовж гряд, зумовлюючи наростання їх у довжину. До поперечних форм відносять бархани та параболічні дюни. Бархани мають форму півмісяця і характеризуються асиметричністю схилів. Навітряний схил орієнтований до зовнішньої сторони напівмісяця, пологий (15-18°), підвітряний - всередину півмісяця, має значну крутизну, близьку до природної крутизни осипання піску (33-35°). Внаслідок пересипання піску з навітряної сторони на підвітряну бархан рухається за напрямком вітру зі швидкістю кількох сотень метрів на рік. Якщо вітри змінюють свій напрямок, вся система бархана багатократно перебудовується, а рух набуває маятникового характеру. Висоти барханів коливаються від кілкох метрів до кількох десятків метрів, а ширина досягає сотень метрів. Бархани можуть взаємодіяти між собою, утворюючи потужні системи барханів, а також барханні ланцюги. Менші бархани рухаються швидше великих. На навітряних схилах барханів часто спостерігаються маленькі брижі, що утворюються внаслідок складної турбулентності повітряного потоку під час проходження над барханом. У помірних широтах, де краї крупних дюн з меншою кількістю піску закріпляються рослинністю, центральна частина дюни починає рухатися з більшою швидкістю, випереджаючи крайові області. "Роги" такої дюни стають направленими назустріч вітру, а з часом дюна отримує стиснуту параболічну форму, перетворюється у шпильковидну дюну або й зовсім розривається, даючи початок новим паралельним дюнам. Трапляються також одиночні дюни - пірамідальні та присунуті. Пірамідальна дюна утворюється внаслідок навіювання піску кількома різними повітряними потоками, що перетинаються. Присунута дюна - наслідок навіювання піску на уступ гірського хребта, куесту, плато. Окрім грядових еолових форм, трапляються також бугристі форми - передусім бугристі піски, що являють собою комплекс піщаних пагорбів неправильної форми без чітко визначеного просторового порядку та диференціації схилів. Вони утворюються за відсутності чітко визначеного напряму вітру і є результатом розвіювання раніше закріплених пісків або ж часткового закріплення пісків, що розвіюються. Найчастіше піщані бугри вкриті розрідженою аридною рослинністю. На узбережжях річок та морів формуються кучугури.

55. Долина (річкова) - негативна, лінійно витягнута форма рельєфу з одноманітним падінням. Утворюється зазвичай в результаті ерозійної діяльності текучої води. Річкова вода, змиваючи берега і підошву, утворює річкову долину. Зародковими формами річкових долин є промоїни, балки, яри, створювані непостійними (періодичними) водотоками. Долини зазвичай утворюють цілі системи, одна долина відкривається в іншу, ця, у свою чергу, в третю і т. д., поки їх зливаються водотоки одним загальним руслом не впадуть в якій-небудь водойму. Усе різноманіття річкових долин Землі можна типологізувати за формою долини (морфологією) та походженням долини (генезисом). У свою чергу, морфологія долини тісно пов'язана з її походженням, а також з геологічними та фізико-географічними умовами розташування. При високій швидкості водного потоку, коли долина має значний похил і, як правило, молода, виникають каньйоноподібні долини, ущелини та тіснини. Для усіх цих форм характерне домінування донної ерозії над бічною, тому стінки долини мають крутий, урвистий характер, а ширина дна долини у деяких випадках (тіснина) є меншою, ніж відстань між брівками схилу. Причиною слабкості бокової ерозії може бути або сухість клімату, або водопроникність порід (піcковиків, вапняків, лесів), що поглинають вологу дощів і зменшують плоскісний стік схилами долин. Ущелини та каньйони мають V-подібний, здебільшого симетричний поперечний профіль та ступінчатість схилів, обумовлену перетином шарів відносно стійких та нестійких порід. Практично вся ширина днища таких долин зайнята водотоком, присутні числені водоспади та пороги. Класичним прикладом каньйону є долина річки Колорадо у середній течії. Як і в багатьох інших випадках, утворення Великого Каньйону Колорадо обумовлене тривалим тектонічним підняттям місцевості, по якій вже протікала річка. Саме тому русло річки Колорадо пролягає неузгоджено із макрорельєфом, прорізаючи піднятий масив. Глибина каньйону показує, на яку висоту піднялася місцевість від початку відповідного процесу підняття. У давніх долинах, що представлені, як правило, низов'ями рівнинних річок, переважає бічна ерозія. Через це долина приймає ящикоподібний поперечний профіль, має широке днище, лише частина якого зайнята водним руслом; решту складають елементи заплави. На схилах таких долин може бути представлена система терас. У випадку тектонічного підняття місцевості ерозійне врізання річки активізується, тому спостерігається зростання кількості терас та їх висоти на урізом води. Якщо ж місцевість переживає тектонічне опускання, то кількість терас зменшується, самі ж тераси наближаються до рівня урізу води і можуть навіть занурюватися під заплаву. Якщо водний потік не відхиляється під впливом напрямку простягання тектонічних структур, а розсікає їх, відповідна долина називається наскрізною. У залежності від співвідношення осей тектонічних структур та долин розрізняють повздовжні, поперечні та діагональні долини. Перші розташовуються в просторі за напрямком залягання тектонічних структур, мають практично прямолінійні обриси, однорідність ширини та профілю. Повздовжні долини зазвичай мають найкраще вироблений профіль. Поперечні та діагональні долини змінюють свій характер дуже часто відповідно до чергування пластів гірських порід з різними властивостями. У залежності від характеру геологічних структур повздовжні долини бувають синклінальними, антеклінальними, моноклінальними, долинами-розломами та долинами-грабенами. Для кожного типу долин властиві певні характерні процеси, що формують вигляд їх схилів. Серед наскрізних долин розрізняють антецедентні та епігенетичні. Антецедентна долина перетинає зростаюче підняття рельєфу і за геологічним віком є старшою за останнє. Антецедентні долини виникають при піднятті ділянки земної поверхні, на якій вже була закладена річкова мережа, причому швидкість ерозії річки перевищує швидкість підняття місцевості. Доказом такого походження долини служить дугоподібний вигин річкових терас, що досягає максимального значення в осьовій частині височини, що піднімається. Антецедентні долини вузькі, мають значну глибину і круті схили. Якщо горст піднімається швидше врізання русла, він підпирає річку та іноді відтісняє її: річка, огинаючи горст, утворює закрут (наприклад, Самарська Лука Волги). Епігенетичною називається наскрізна долина, що розвивається звичайно у пухких гірських породах неоднорідного складу, що залягають неузгоджено з геологічним заляганням глибших відкладів. Таким чином, врізані епігенетичні долини після знесення ерозійними процесами поверхового пухкого шару розташовуються неузгоджено з породами нижнього ярусу. Інші назви для таких долин - накладені або спроектовані долини. Там, де епігенетичні долини накладаються на складені міцними породами межиріччя давнього рельєфу, вони набувають каньйоноподібної форми, а там, де вони накладаються на колишні долини, поховані під пухкими шарами алювіальних відкладів, вони розширюються. На територіях з горизонтальним заляганням пласті гірських порід та одноманітним їх літологічним складом морфологія річкових долин практично не залежить від геологічної будови. Такі долини називають атектонічними або нейтральними. Цікавим явищем, що суттєво змінює характер річкових долин, є річковий перехват. Річковим перехватом називають перехват річкою частини басейну та, відповідно, стоку іншої річки. Механізм перехвату полягає у підрізанні русла річки верхів'ям іншої річки чи її бічного притоку внаслідок більш активної регресивної ерозії. Причиною відмінностей між темпами врізаннями сусідніх річкових систем обумовлюються різним базисом ерозії, рельєфом басейну (на більш піднятих територіях врізання відбувається швидше) та іншими фізико-географічними умовами. Існують такі закономірності врізання річок, що мають спільний вододіл:

1. Інтенсивніше врізається річка, долина якої розташована на нижчому гіпсометричному рівні;2. Інтенсивніше врізається багатоводніша річка або та, що протікає по менш стійким гірським породам;3. Невелика річка, витоки якої знаходяться близько від базису ерозії, закінчить врізання долини швидше, ніж навіть велика річка, що починається далеко від базису ерозії. До числа місцевих причин, що викликають врізання річок, належать, наприклад, зниження рівня води в озері, в яке впадає річка, випрямлення русла в результаті прориву великий закруту, опускання небудь ділянки при землетрусі та інші пониження базису ерозії. Розрізняють вершинний перехват (підрізання верхів'їв іншої річки), бічний перехват (перехват частини її течії), та перехват зближення (внаслідок географічного зближення долин річок з різною глибиною врізання).

56. Русло - найбільш поглиблена частина річкової долини, по якій ріка протікає в межень (період мінімальної водності річки), основними елементами якого є перекати і плеса.

В залежності щд нахилу дна, балансу алювію і характеру течії виділяють 4 основні рисунки русел : прямолінійне русло: зустрічається рідко, в основному - в гірських районах; часто прямолінійність русла зумовлена стійкістю берегів; це перехідна форма до меандрової або розтічної; меандрове русло: характеризується малим нахилом, від'ємним балансом алювію; характерне для рівнинних територій; розтічне русло: характеризується більшим від меандрового нахилом дна; додатнім балансом алювію, представленого, як правило, грубозернистим матеріалом; широким і мілким руслом з осередками; характерне для гірських районів, для територій з сухим холодним або сухим гарячим кліматом, для передпілля льодовика (зандрові ріки). Вирішальну роль у формуванні цього типу русла відіграють вагання водності ріки та значна кількість матеріалу,який ріка транспортує. Розміщення осередків може змінюватись кіль­ка разів в рік. Зустріча­ються також в районах сільськогосподарського освоєння, там, де діяль­ність людини призво­дить до інтенсифікації ерозії грунтів і збіль­шення наносів в ріку; анастомозуюче [з гр. anastomosis - сполучення, артерії сполучення] русло: характеризується наявністю кількох вузшгет глибоких русел, малим нахилом дна. На відміну від попереднього типу відзначається стабільністю - острови в руслі мають рослинний покрив. Переважає транспортування матеріалу в завислому стані. Виникнення цього типу пов’язується з діяльністю людини, яка триває від XII ст. Це антропогенно обумовлений тип русла. Динаміка русел рівнинних рік вивчена краще, ніж гірських. Багаторічні дослідження р. Віслока (передгір’я Західних Карпат), дозволили проаналізувати характер зміни рисунка русла і його складових елементів протягом 100 років. Виявилось, що русло ріки - це надзвичайно динамічна природна система, яка обмежена проте стабільними і незмінними границями. Підтвердження цього - русло Віслоки, яке протягом 100 років неодноразово змінювало свою внутрішню будову (характер розміщення перекатів, плес); змінювались також розміри колін і радіуси меандр, але всі ці зміни відбувались в межах стабільного поясу меандрування (смуги, зайнятої руслом ріки з усіма його колінами), що свідчило б про стійкість конфігурації днища долини. Ширина поясу меандрування, як правило, перевищує ширину русла ріки в 10-20 разів. Дослідження динаміки русла і побудова на їх основі формул використовується при проектуванні гідротехнічних будов, при меліоративних роботах, прогнозах повеней і т.д. Формування заплава. Заплава - піднесена над меженним рівнем води в ріці частина дна долини, яка покрита рослинністю і затоплюється під час повені. Висота заплави залежить від повеневого рівня води.