114. Державне регулювання суспільного відтворення та його форми.

Регулювання - це система централізованих заходів, які прово­дить держава з метою утримання економічної системи в даному стані або забезпечення її розвитку на перспективу. Розрізняють короткострокове або поточне й довгострокове регулювання.

Короткострокове регулювання - це комплекс антикризових та антициклічних заходів держави, спрямованих на пом'якшення наслідків економічних криз, згла­джування циклічного характеру розвитку економіки в цілому.

Довгострокове державне регулювання здійснюється у формі економічного програмування. Характеризується більшою мірою узгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарствам (фірмам, підприємствам) з макроекономічним регулюванням відтворювальних процесів.

Програмування може бути кон'юнктурним і структурним.

Структурне програмування може бути частковим або повним.

Вищою формою регулятивного впливу з боку держави на соціа­льно-економічні процеси з метою підвищення їх ефективності є планування.

Планування - це головний інструмент свідомого використання вимог економічних законів з метою встановлення необхідної пропорційності в розвитку суспільного виробництва. Планування - це свідома діяльність людей, які спираються на знання вимог економічних законів у процесі розробки й реалізації планових завдань розвитку економіки.

Розрізняють планування індикативне й директивне.

Індикативне (рекомендаційне) планування характерне для країн Заходу. Його показники не є всеосяжними, оскільки вони обов'язкові тільки для підприємств державного сектора. Для приватних господарств вони мають лише характер рекомендацій (пропозицій).

Директивне планування полягає в тому, що державні планові органи визначають загальнодержавні потреби, збалансовують їх з наявними ресурсами й за допомогою обов'язкових для виконання завдань забезпечують реалізацію розроблених планів.

Най­більш широко форми державного регулювання економіки застосо­вуються в країнах, які дотримуються концепції економічного дирижизму. Тут, поруч з бюджетно-податковими й ціновими фор­мами, важливу роль виконує індикативне планування, за допо­могою якого держава впливає на економіку не методом дирек­тивних завдань, а на основі координації господарської діяльності всіх її суб'єктів та забезпечення їх інформацією про мету та пріоритети соціально-економічного розвитку країни.

115. Необхідність і сутність фінансів. Державні фінанси. Фінанси — це грошові фонди, що утворюються в процесі від­творення. Економічні відносини, що виникають між державою, банками, суб'єктами господарської діяльності, окремими громадя­нами, між галузями економіки, регіонами тощо у зв'язку з форму­ванням та використанням грошових фондів, становлять фінансові відносини. Отже, до фінансів не належать кошти, що обслуговують особисте споживання та обмін (роздрібний товарооборот, оплата побутових, комунальних послуг, особистого транспорту, зв'язку тощо).

Формування, розподіл і використання в процесі суспільного ви­робництва грошових фондів, необхідних для забезпечення функ­ціонування економіки та її розвитку, утворюють фінансову систему суспільства. Фінансова система має такі складові: загальнодержавні фінанси, фінанси органів місцевого самоврядування, суб'єктів гос­подарювання, громадських організацій і недержавних позабюджет­них фондів .

Джерела і методи формування фінансових ресурсів: стягнення податків; відрахування частини прибутків від суб‘єктів господарювання; відрахування на страхування; продаж державою цінних паперів і свого майна; одержання кредитів; емісія грошей.

Структура фінансової системи :

1. Державні фінанси.

2. Фінанси областей (регіонів) та органів місцевого самовряду­вання.

3. Фінанси суб'єктів господарювання.

4. Фінанси населення.

5. Позабюджетні фонди.

1. Державні фінанси — головний елемент в структурі фінансо­вої системи. Це система грошових фондів, що знаходяться в розпо­рядженні держави і призначені для фінансового забезпечення влас­тивих їй функцій (управління народним господарством, утримання законодавчої та виконавчої влади, оборона, охорона законності та правопорядку, розвиток фундаментальної науки, космічні дослі­дження, охорона природи, структурна перебудова економіки тощо). За рахунок централізованих джерел фінансуються витрати на ви­рівнювання соціальної забезпеченості регіонів. Державні фінанси охоплюють також відповідні механізми мобілізації ресурсів та їх зосередження в державі. Так, основним механізмом мобілізації фі­нансових ресурсів в державний бюджет є податкова система.

Державним фінансам (державні бюджетні та позабюджетні фон­ди) належить провідна роль у всій фінансовій системі.

Через державні фінанси перерозподіляється значна частина ВВП країн з розвиненою економікою.

116. Фіскальна політика. Способи збалансування державного бюджету. Фіскальні методи регулювання виробництва.

Державний бюджет — це річний план державних витрат і дже­рел їхнього фінансового забезпечення.

Доходна частина бюджету складається в основному з бюджет­них надходжень. Менша її частина — це неподаткові надходження. В Україні головну роль відіграють податок на прибуток та податок на додану вартість.

Виконання державного бюджету в ідеалі — це повне покриття видатків доходами. Перевищення видатків над доходами призво­дить до утворення бюджетного дефіциту, який покривається дер­жавними позиками — внутрішніми і зовнішніми.

Дефіцит бюджету часто покривають також додатковою емісією грошей.

Бюджетна політика.

Впливати на економічні процеси можна не лише за допомогою регулювання податкових ставок, пільг тощо, але й за допомогою зміни сукупної величини витрат державного бюджету та їхньої структури.

Найбільший регулюючий вплив на економіку можуть справляти обсяги державних витрат на кредити та субсидії приватним і дер­жавним підприємствам, сільському господарству, на створення і вдосконалення об'єктів інфраструктури. Якщо ці кредити та суб­сидії мають інвестиційний характер, вони стимулюють економіч­ний розвиток. Якщо вони спрямовані на підтримку збиткових під­приємств, то ніякого позитивного впливу на економічні процеси не чинять, а лише підсилюють інфляцію, оскільки фінансуються, як правило, за рахунок кредитної чи грошової емісії.

Особливою статтею витрат державного бюджету є витрати на здійснення платежів по державному боргу. Якщо платежі по вну­трішньому боргу підвищують сукупний попит в країні, отже, позитивно впливають на її економіку, то платежі по зовнішньому бор­гу — це кошти, які вивозяться з країни.

Метою бюджетної політики є забезпечення балансу між до­ходами та витратами державного бюджету. Однак таке балансу­вання здійснюється не щороку. Дефіцит державного бюджету України — це наслідок не стимулюючої бюджетної політики, а непродуктивного використан­ня державних коштів на підтримку переформованого державного сектора, що переважає в нашій економіці, насамперед запобігання масовим банкрутствам державних підприємств, а також зубожін­ню населення і соціальному вибуху.

Особливо негативний вплив на економіку країни справляє зовнішній борг, який може накопичуватися і пе­ретворити країну на безнадійного боржника. Для того щоб цього не сталося, запроваджуються певні заходи.Традиційний шлях — сплата боргів за рахунок золотовалют­них резервів.

117. Механізм грошово-кредитного регулювання. Вплив грошово-кредитної політики на рівень суспільного виробництва. Сукупність заходів, за допомогою яких здійснюється вплив на стан кредиту і грошового обігу з метою регулювання господарської кон'юнктури, дістала назву кредитно-грошової політики.

Вихідним пунктом розробки і впровадження кредитно-грошової політики є те, що, регулюючи за допомогою певних засобів кількість грошей в обігу, можна впливати на обсяг національного виробництва, тобто на обсяг ВНП.

Кредитно-грошова політика може бути спрямована або на стимулювання грошової емісії та кредиту (кре­дитна експансія), або на стримування і обмеження їх (кредитна рестрикція). В умовах падіння виробництва та зайнятості прова­диться політика кредитної експансії, спрямована на пожвавлення економічної кон'юнктури. В умовах економічного піднесення з метою запобігання надвиробництву застосовують політику кредит­ної рестрикції.

Кредитно-грошова політика здійснюється у кількох напрямах.

1. Регулювання ліквідності фінансово-кредитних інституцій, тобто їхньої здатності своєчасно виконувати зобов'язання перед вклад­никами.

2. Управління державним боргом впливає на розподіл позиково­го капіталу між приватним і державним секторами економіки.

3. Регулювання обсягів кредитних операцій та грошової емісії, метою якого є вплив на економічну кон'юнктуру.

Кридитна система України:

-банки

-страхові компанії

-інвестіційні компанії

-фонди

-ломбарди

Основні організаційні форми кредитної системи: банки, інвестиційні фонди, страхові компанії, фонди. Банки є центральною фігурою кредитної системи. Саме через них здійснюються основні посередницькі функції між кредиторами й позичальниками. Виділяють : центра­льні (федеральні) банки і комерційні банки. В сукупності і взаємо­дії всі банки складають національну банківську систему.

У центрі банківської системи стоїть центральний банк. (Національний банк в Україні) Другу частину банківської системи України складають комер­ційні банки та їх відділення. Основним джерелом банківського прибутку виступає різниця (маржа) між процентом, що береться банком за наданий кредит (позика), і процентом, що сплачується банком за депозитами.

Окрім банків, кредитними операціями займаються інші позабанківські структури. Однією з могутніх позабанківських кредитних структур є страхові фірми.

Позабанківське фінансування довгострокових капіталовкладень у народне господарство здійснюється також через інвестиційні фонди.