67. Поняття права і закону в концепції м.Коркунова.

М. М. Коркунов (1853—1904) — видатний представник позитивістської теорії держави й права.

Держава, відповідно до вченню Коркунова, є «громадський союз, у якого самостійної владою примусу», і виникає воно як засіб проведення життя права. Виходячи з цього, проблему співвідношення держави й права, «самообмеження» держави він намагався вирішити не формальним чином, а шляхом спорудження і держави, і право до «психічному єднання людей», «колективному свідомості», до засобів розмежування интересов.

До соціального життя Коркунов вважав сукупність різноманітних зіштовхуваних між собою особистих і групових інтересів, у політичної, економічної, релігійної та інших областях. Звідси, думав він, випливає необхідність права, завданням якого є у тому, щоб забезпечувати належний суспільний лад в зіштовхуваних між собою інтересах. З цього погляду право є «розмежування інтересів». З одного боку, цього поняття був проти формалістичної теорії юридичного позитивізму, сводившего право зрештою до волевиявленню політичної влади, «наказу суверена» (Остін та інших.). З інший — Коркунов прагнув подолати крайності концепції Иеринга, отождествлявшего право з інтересом («право як юридично захищений интерес»).

Відповідно до дуалізмом індивідуального та колективного, право, по Коркунову, теж має дві взаємозалежних, але щодо самостійних, не приводяться друг до друга аспекти: об'єктивний (юридична норма) і суб'єктивний (юридичне ставлення, суб'єктивне право і обязанность).

Не можна, стверджував він, визнавати право чимось однобічно що поглинає особистість: «основою всього права зрештою є все ж індивідуальне свідомість». Право висловлює «не об'єктивно дане підпорядкування особистості суспільству, а суб'єктивне уявлення самої особистості про належному порядку громадських відносин». У той самий час право, вважав Коркунов, не є одностороннім продуктом особистої свідомої волі. Як належний порядок громадських відносин воно відтворюється об'єктивно, незалежно від індивідуального свідомості людини та сваволі окремого человека.

68. Обґрунтування права в концепції б. Чичеріна.

Ідеї охоронного лібералізму і свободи особи одержали розвиток у творчості Бориса Чичерина (1828-1904). Суть його філософсько-правового лібералізму полягає у визнанні людини спочатку вільним істотою. При цьому він виділяв три рівні лібералізму: вуличний (свавілля), опозиційний (невдоволення владою) і охоронний (гармонія свободи, влади і закону).

Перебуваючи під значним впливом ідей Канта і Гегеля, свою загальнофілософську позицію Чичерін називав універсалізмом. Посилення позитивістських тенденцій у філософії другої половини XIX сторіччя призвело, на думку Чичеріна, до занепаду філософії права, тому відродження колишньої значимості цієї наукової дисципліни він бачив у реконструкції метафізичної філософії права. Її методологічну роль філософ обгрунтувати тим, що вона, по-перше, є критерієм согласованія/95 правіобязанностей, которогонеможет датьпрактіческій досвід, по-друге, дозволяє уточнити вихідні поняття правової науки; по-третє, пояснює природу і призначення людини як суб'єкта й об'єкта правових відносин.

Основний зміст філософії права, згідно з Чичеріна, становить природне право, як "система загальних юридичних норм, що випливають з людського розуму і мусять бути мірилом і керівництвом для позитивного законодавства» . Саме право Чичерін розумів як зовнішню свободу, обумовлену загальним законом. На відміну від моральності право є початок примусове. У питанні співвідношення права і моральності Чичерін відстоює принцип додатковості, наполягаючи на самостійності кожного з цих почав. Моральність служить заповненням права там, де юридичний закон виявляється недостатнім, наприклад при виконанні зобов'язань, що не мають юридичної сили.

Своєю філософією права Чичерін вніс істотний внесок в оновлення і розвиток юридичних та філософсько-правових досліджень в Росії.