Рамки політики
Модель Третьої Італії
Для розуміння рамок кластерної політики Італії слід розібратися в моделі промислових районів. Промисловий район є агломерацією фірм (більшість яких є малими та середніми підприємствами) на досить обмеженій та невеликій території. Як відзначали італійські економісти Джакомо Бекаттіні та Себастьяно Бруско, виробничі малі та середні підприємства в Італії зазвичай концентруються в межах промислових районів. У цих районах малі фірми пов’язані одна з одною та формують міжкорпоративні мережі. Таким чином, район є сприятливим середовищем для утворення мереж малих і середніх підприємств.
Малюнок 5: Промисловий район та мережі МСП
Мережі
МСП
Пром. район
Ось типові характеристики району:
наявність взаємної залежності між фірмами;
поділ ланцюжка формування вартості на окремі операції;
спільні норми, соціально-культурні чинники, які спрощують співпрацю між фірмами;
широке промислове «ноу-хау»;
інноваційна спроможність;
обмін інформацією суто місцевого характеру;
матриця інститутів підтримки та сервісу.
МСП концентруються за територіальним і галузевим принципом, та мають спільну культуру з внутрішніми, зовнішніми та горизонтальними зв’язками. Вони розміщуються на досить незначних територіях відповідно до своєї продукції у вигляді монокультурних зон, вертикальна інтеграція в яких є вельми слабкою, а виробничий процес відбувається на засадах співпраці між кількома фірмами. Середня кількість найманих працівників є досить низькою — в багатьох випадках до 10 працівників.
Типовими зразками італійських районів є Прато, Вальдеза, Модена тощо. Регіони Італії, які характеризуються організацією промисловості за районним принципом, складають так звану «Третю Італію», продуктивність якої є вищою за середню продуктивність регіонів Італії.
Відповідно до результатів досліджень, «Модель Третьої Італії» характеризується своєю внутрішньою економічною міццю завдяки економії на масштабі та гнучкості, що дозволяє братися за замовлення будь-якого типу. «Гнучка спеціалізація» вважається центральним елементом районної моделі. Мова йде про дуже щільні мережі стосунків між різними агентами, а не про внесок конкретних осіб, які відповідають за конкурентоспроможність району, його інноваційний потенціал та використання ділових можливостей. Навички розподілені між сотнями та тисячами осіб, що забезпечує розвиток цілих громад на додачу до розвитку окремих фірм. Співпраця між агентами забезпечується на основі таких нетрадиційних механізмів координації, як довіра, взаємність та пристосування один до одного.
За результатами останніх досліджень, спостерігаються повільні процеси змін у спеціалізації районів Італії, що вказує на те, що тепер вони:
переходять від виробництва споживчої продукції на виготовлення приладів (механізмів та обладнання), призначених для виробництва споживчої продукції, яку вони виробляли раніше;
переносять виробничі потужності, головним чином, до країн Східної Європи або країн, що розвиваються;
будують комерційні мережі.
З огляду на конкурентний тиск зараз виникають сумніви з приводу здатності районів Італії, котрі колись вважалися основою зростання та експорту Італії (на них припадає більше 40% робочої сили виробничих та експортних галузей країни), зберігати свою конкурентоспроможність на глобальному ринку.
Кластерна політика
Що стосується кластерної політики Італії, варто відзначити, що до 1991 року італійське законодавство не визнавало кластерів (стосунки з державними органами підтримувалися через консорціуми та місцеві асоціації), а після 1991 року визначення кілька раз зазнавало змін.
Регіони Італії були визначені Конституцією як державні органи, відповідальні за розробку та реалізацію політики щодо тих промислових районів (або кластерів), чиї комплексні мережі соціально-культурних та економічних зв’язків протягом сотень років спиралися на виробничі реалії міст та малих центрів Італії.