1.Предмет і завдання курсу «Історія України». Його роль у підготовці фахівців екон. І юридичного профілю.

Історія України – одна із складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності розвитку українського народу, його боротьбу за нац.-державну незалежність та пов’язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Предметом вивчення вузівського курсу «Історії України» є складний і багатогранний процес формування багатомільйонного українського народу, його діяльності в соц.-економічній, духовній, політичній і державній сферах діяльності з давніх-давен до сьогодення.

Завдання історії – говорити людям не лише про «сухі» факти минулого, а й про вплив цих подій на наше сьогодення; формувати історичну свідомість народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток, закріплених в обрядах, традиціях, художніх образах та теоріях, що дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

Історичне мислення є важливою складовою соц.-філософського освоєння дійсності. Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. За допомогою цих знань вчені і державні діячі пояснюють джерела багатьох етнічно-національних конфліктів, прогнозують перспективи розвитку культури, нововведення, прийняття соц.-економічних реформ, мають змогу організувати ефективну систему керування соціальними процесами та створити певні умови, що є необхідними для виховання нового покоління відповідно до звичаїв і традицій цього етносу. Водночас історичне мислення є важливим чинником соц.ї активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їх мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є необхідною умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадську позицію, здобути навички та вміння, необхідні для практичної діяльності.

2.Методологічні засади, джерела вивчення курсу «Історія України»

Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних засад. Історична наука спирається на наступні методологічні засади:

1)Об’єктивність – це, перш за все, матеріалістичний погляд на історію, об’єктивність суджень про історичний процес. Зобов’язує історика та й кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, вплив на цей розвиток матеріальних і духовних чинників. Водночас це вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді, без перекручувань, підгонок під наперед задані схеми.

2)Історизм – погляд на явище з точки зору його виникнення, та основних етапів, які це явище пройшло в процесі свого розвитку; розгляд явища у нерозривному зв’язку його з іншими, визначення його місця у системі суспільних відносин, для відстеження більш чіткого взаємовпливу та взаємозумовленості даних явищ; розгляд явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв’язків між явищами. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з’ясувати їх значення.

3)Соц. підхід – одночасне дотримання принципів історизму, що в сукупності визначає науковість історичного дослідження.

Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо виражають той чи інший бік діяльності людей.

3.Історичні і етнічно-національні корені східних слов’ян

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). Її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив Нестор. Він започаткував дунайську теорію походження слов'ян, яка протягом ХІ—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С.Соловйов, М.Погодін, В.Ключевський.  У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфсько-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Сх.ї Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.  Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л.Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьківщиною яких Л.Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М.Фасмер, Н.Шахматов, В.Петров та ін. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю.Косташевським, Я.Чекановським у ЗО—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою. У 50—60-х роках польський археолог В.Гензель та російські П.Третяков, М.Артамонов, Б.Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Сучасні українські археологи В.Баран, Д.Козак, Р.Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу сх.го слов'янства та ареал його формування.