14 Екзаменаційний білет

Екзаменаційний білет № 14

з дисципліни “МЕНЕДЖМЕНТ”

Теоретичне завдання 1.

“Сутність, роль та класифікація методів менеджменту”.

Методи менеджменту - це сукупність засобів і прийомів впли­ву керуючого суб'єкта на об'єкт управління з метою досягнення місії організації та її цілей.

Після того, як встановлено цілі управління підприємством, не­обхідно знайти найбільш ефективні шляхи та методи їх досягнен­ня. Методи являють собою важливий елемент процесу управління. Наявність прогресивних методів управління та вміле їх викорис­тання є передумовою ефективності управління і вдосконалення господарських (комерційних) зв'язків.

Методи управління покликані забезпечити високу ефективність діяльності організації, її злагоджену роботу, сприяти мобілізації твор­чої активності кожного її члена.

Цим методи менеджменту відрізняються від усіх інших техніч­них та технологічних методів, які використовуються в ході вирішен­ня комплексних господарських (комерційних) завдань.

Розрізняють методи управління і методи процесу управління. Методи процесу управління задають способи виконання окремих операцій, процедур, робіт, які створюють процес управління, вклю­чаючи правила визначення місії та цілей, методи розробки і оптимізації управлінських рішень, організаційно-практичну роботу по їх реалізації. До них відносять також методи виконання окремих функцій: планування, організації, мотивації, контролю тощо.

На відміну від методів процесу управління, за допомогою яких виконуються лише окремі роботи, методи управління характеризу­ють закінчений акт впливу суб'єкту на об'єкт управління.

Як показує досвід, найбільше значення має класифікація методів менеджменту на основі об'єктивних закономірностей, які прита­манні суспільному виробництву з урахуванням специфіки відно­син, що складаються в процесі сумісної праці.

Згідно цієї ознаки, виділяють економічні, організаційно-розпорядчі та соціально-психологічні методи менеджменту.

Сукупність усіх груп методів є системою методів управління.

Усі методи менеджменту взаємопов'язані між собою, і їх поділ па групи досить умовний.

1. За напрямком впливу на керований об’єкт:

- методи прямого впливу – безпосередньо впливають на керовану систему (накази, розпорядження, вказівки, інструкції, положення, тарифи тощо);

- методи непрямого впливу – створюють умови для впливу на керовану систему менеджменту (методи підбору колективу за різними ознаками, методи формування психологічного клімату в колективі тощо).

2. За способом врахування інтересів працівників:

- методи матеріального впливу – враховують майнові та фінансові інтереси працівників; включають різноманітні економічні стимули;

- методи владного впливу – націлені на впорядкування функцій, обов’язків і прав працівників, регламентацію та нормування їх діяльності (штатні розписи, регламенти діяльності, положення про виконавців, договори, накази, розпорядження, догани тощо);

- методи морального впливу – спрямовані на підвищення соціально-господарської активності; включають етичні норми, моральні стимули, методи встановлення хороших взаємин між керівником і підлеглими тощо.

3. За формою впливу:

- кількісні методи (калькуляції, кошториси, ціни, бюджет, матеріальні стимули тощо);

- якісні методи (вказівки, інструкції, моральні стимули, методи добору колективу за психофізіологічними факторами тощо).

4. За характером впливу:

1. Економічні методи менеджменту. Зумовлені різноманітними економічними чинниками, за допомогою яких досягається колективне чи індивідуальне задоволення потреб на всіх рівнях. Ефективне використання економічних методів потребує певних передумов: здатності підприємства адекватно реагувати на зміну економічних умов функціонування, розвинутого ринкового економічного середовища, ефективних фінансово-кредитних інститутів тощо.

2. Технологічні методи менеджменту. Вплив на працівників через документи, які визначають технологію виробничо-господарських процесів. До них належать:

- технологічні документи. Це різноманітні інструкції, схеми, які визначають методи, прийоми, режим роботи, послідовність операцій та процедур щодо використання матеріалів, інструментів, обладнання, інших засобів виробництва. Виконуючи конкретну роботу, працівники керуються певним перелік технологічних операцій, технологічними картами, вказівками щодо використання конкретного обладнання та оснащення, послідовністю виробничих процесів тощо.

- конструкторські документи. До них належать різноманітні ескізи виробів (деталей, вузлів та ін), креслення, конструкторські карти тощо. Вони різною мірою потрібні для забезпечення конкретних виробничих процесів, а відповідно – й діяльності конкретних працівників.

3. Соціально-психологічні методи менеджменту. Вони постають як сукупність специфічних способів впливу на між особистісні стосунки і зв’язки, соціальні процеси, що виникають у трудових колективах. Ґрунтуючись на моральних стимулах до праці, діють на особу за допомогою психологічних прийомів (власний приклад, авторитет) з метою перетворення адміністративного завдання на внутрішньо усвідомлену потребу людини.

4. Адміністративні методи менеджменту. Вони здебільшого є однозначними, тобто виключають варіативність завдань і способів їх розв’язання

Теоретичне завдання 2.

“Ситуаційні підходи до здійснення ефективного управління”.

Важливою особливістю управлінських навчань є те, що вони всі в більшій чи меншій мірі виходять з наявності так званого системного ефекту, що виражається в тім, що ціле завжди якісно відмінне від простої суми складових його частин. Проста система орієнтована на досягнення однієї мети, а складна система прагне до досягнення декількох взаємозалежних цілей. Оскільки всі організації є системами, управління системою буде ефективним, якщо в процесі перетворень усередині організації співвідношення кількості і якості споживаних ресурсів на виході-вході буде збільшуватися. У протилежному випадку управління організацією не є ефективним. Ситуаційний чи кейсовий (case), підхід до управління, як і системний, є швидше способом мислення, ніж набором конкретних дій. Метод був розроблений у Гарвардській школі бізнесу (США) і пропонує майбутнім менеджерам швидко вирішувати проблеми в конкретній ситуації. Цей підхід вимагає ухвалення оптимального рішення, що залежить від співвідношення наявних факторів. Якщо процес-ний і системний підходи в менеджменті більш доцільно застосовувати в спокійній обстановці й у процесі планомірної діяльності менеджера, то ситуаційний підхід частіше використовують у нестандартних і непередбачених ситуаціях. У цьому підході збережена концепція процесу управління, застосовна до всіх організацій. Але ситуаційний підхід визнає, що, хоча загальний процес однаковий, специфічні прийоми, які повинен використовувати керівник для ефективного досягнення цілей організації, можуть значно варіювати. Керівництво повинне визначити, яка структура чи прийом управління найбільше підходить для даної ситуації.

Ситуаційний підхід концентрується на ситуаційних розходженнях між організаціями й усередині самих організацій. Він намагається визначити, які значимі перемінні ситуації і як вони впливають на ефективність організації. Методологію ситуаційного підходу можна пояснити як чотирьохступеневий процес: керівник повинен бути знайомий із засобами професійного управління, що довели свою ефективність; кожна з управлінських концепцій і методик має свої сильні і слабкі сторони чи порівняльні характеристики у випадку, коли вони застосовуються до конкретної ситуації. Керівник повинен уміти передбачати ймовірні наслідки (як позитивні, так і негативні) від застосування даної методики чи концепції; керівник повинен уміти правильно інтерпретувати ситуацію; керівник повинен уміти зв'язувати конкретні прийоми, що викликали б найменший негативний ефект і приховували б найменше недоліків, з конкретними ситуаціями, у такий спосіб забезпечуючи досягнення цілей організації найефективнішим шляхом в умовах існуючих обставин. Ситуаційні теорії управління дають деякі рекомендації щодо того, як варто управляти в конкретних ситуаціях. При цьому виділяються чотири обов'язкових етапи, що повинні бути здійснені менеджером для того, щоб домогтися ефективного управління в кожній конкретній ситуації по-перше, управління повинно вміти здійснювати аналіз ситуації з погляду того, які вимоги до організації пред'являє ситуація і що для неї характерне; по-друге, має бути обраний відповідний підхід до здійснення управління, який би найбільшою мірою і щонайкраще відповідав вимогам, висунутим до організації з боку ситуації; по-третє, управління повинно створювати потенціал в організації і необхідну гнучкість для того, щоб можна було перейти до нового управлінського стилю, що відповідає ситуації; по-четверте, управління повинно зробити відповідні зміни, що дозволяють підлаштовуватися до ситуації. Принцип ефективності економічної системи, сформульований В. Парето, говорить про те, що в ефективній економічній системі неможливо зробити ніякого поліпшення без відповідного погіршення яких-небудь її параметрів. Для повної ефективності виробничої системи повинні бути досягнуті наступні умови: 1) існуючий запас ресурсів повинен бути розподілений між виробництвом товарів таким чином, щоб жоден їхній перерозподіл не міг збільшити виробництво одного товару без зменшення виробництва іншого (інших); 2) неможливе збільшення виробництва одного товару без відповідного зменшення випуску іншого. Для виробничої системи можна переформулювати цей принцип з позиції цілепередбачення: економічна система повинна використовувати свої фактори виробництва (ресурси) у такій ефективній комбінації, що знаходиться в точній відповідності з її виробничими можливостями і бажаннями з випуску продукції. У зв'язку з обмеженістю ресурсів і повним їхнім розподілом між виробленими товарами (у кількісному й асортиментному значенні), відповідно до принципу ефективності Парето, усяка зміна (збільшення, зменшення) використання одного ресурсу спричиняє зворотну зміну (зменшення, збільшення) іншого чи інших, у випадку багаторесурсного виробництва (що більш реально). Інакше, якщо неможливе збільшення абсолютної величини ресурсів, то всяка зміна їхнього використання можлива тільки через зміну співвідношення їхнього застосування. Для кожного товару повинно бути відомо, які ресурси й у якім співвідношенні повинні бути застосовані. Але оскільки вони вважаються замінними, то відомо, у якій мірі може бути здійснена ця заміна (ступінь можливого заміщення називається в економічній теорії нормою заміщення ресурсів). Якщо необхідна кількість ресурсів доступна, то проблема полягає в ефективності їхнього використання. Ресурси необхідні не тільки для конкретного випуску виробів, призначених для продажу у визначений період часу, але й для поповнення чи створення запасів ресурсів чи напівфабрикатів. Таким чином, управління виробництвом повинно бути здатне розподілити наявні ресурси в різних напрямках відповідно до виробничих цілей для найбільш повного задоволення споживачів продуктом необхідної якості, що випускається у відповідному асортименті. Перед усіма виробничими підприємствами стоїть складна проблема споживання і використання ресурсів, необхідних для виробництва продукції в потрібній кількості, визначеної якості і достатнього асортименту, а також для забезпечення конкурентоспроможності продукції, що випускається. Ресурси повинні бути використані і розподілені між товарами, що випускаються, з найбільшою ефективністю. Критерієм ефективності використання і розподілу ресурсів служить принцип економічної ефективності В. Парето, відповідно до якого розподіл перемінних факторів виробництва повинен бути здійснений так, що граничний продукт від використання факторів у всіх альтернативних варіантах повинен бути однаковий. Управління повинно використовувати фактори найбільш технологічно ефективним способом, коли технічна норма заміщення усіх факторів однакова для виробництва усіх видів продукції. У цьому випадку фірма організує виробництво у відповідності зі своєю кривою заміщення і кривою виробничих можливостей, тобто найбільш ефективним з можливих способів відповідно до висунутого критерію. Для досягнення конкретних переваг через організацію ефективної взаємодії з ринками ресурсів підприємствам варто знати і досліджувати природу факторів, що впливають на фірмовий попит на ресурси. Відомо, що ринок, еколого-соціо-економічні явища і кризи, служать предметом постійного занепокоєння керівників організацій будь-якого рівня. Здійснюючи щоденний, щогодинний вплив на ефективність функціонування системи менеджменту, вони вимагають вживання заходів з доведення фірми до рівня впливів зовнішнього середовища, що змінюються. До основних груп факторів зовнішнього середовища можна віднести: темпи НТП в галузі діяльності фірми й у суміжних галузях (Ф;); запити споживачів і їхні претензії до товарів, що випускаються, (ф2); політика постачальників і ринкова стратегія конкурентів (Ф3); державна політика і зовнішньоекономічна діяльність (Ф¥); цінова і соціальна політика (Ф5); інші фактори інфраструктури ринку, екологічні і соціальні вимоги макросередовища фірми й інфраструктури регіону (Ф6); Вплив окремої групи факторів фірма ще може врахувати і вжити відповідних заходів. Однак врахувати вплив відразу всіх шести груп, що складаються з безлічі елементів, являє собою складну проблему, що добре видно з наведеного рис. 5.1, де представлені варіанти впливу факторів зовнішнього середовища на фірму. Причому, на першому рисунку (рис.5.1а) умовно показані можливі впливи окремих груп факторів, у другому випадку — можливість парного впливу і, нарешті, у третьому — сукупний одночасний вплив усіх груп на фірму. Такий сукупний вплив є цілком очевидним і з першого рисунку (рис. 5.1а), але за допомогою зображення (рис. 5. їв) можна більш значно уявити собі і різке зростання синергетичного ефекту при зміні стабільного стану хоча б однієї з груп. "Больова" точка К, область сприйняття фірмою ударів зовнішнього середовища дуже чуттєва до всяких змін оточення, і організація повинна бути готова до них. Якщо проаналізувати розвиток проблемної кризової ситуації в загальному випадку (рис. 5.2), то можна зафіксувати його окремі характерні етапи:

робота за графіком (Q; наближення кризи (tH); схована форма кризи (tc); прояв кризи (tn); обвальна криза (t0); адаптація до кризи — аналіз, прогноз, план ліквідації (ta); локалізація і стабілізація кризи (tcm); ліквідація кризи (t,); відновлення системи (Q; входження в графік (Q; наслідки кризи й аналіз (t„'). криза може наступати раптово, розвиватися перманентно, але реакцію на неї і певні дії персоналу можна виразити дискретно.

На наведеному рисунку зображений передбачуваний (гіпотетичний) сценарій розвитку перерахованих етапів і глибина прояву кризи стосовно запланованого ходу виробництва, величина яких неоднакова. Окремі етапи можуть бути в явній чи неявній формі, деякі з них взагалі можуть бути відсутні. Більше того, у даному випадку наведені етапи зі сприятливим кінцевим результатом, тобто приклад релаксації, у протилежному, надзвичайному варіанті результат кризи для підприємства може закінчитися руйнуванням фірми, повним її крахом чи банкрутством. Докладно така ситуація розглянута в роботі. Звичайно, події, проілюстровані рис. 5.2, можуть розвиватися не тільки під тиском зовнішніх факторів. Вони можуть бути такими й внаслідок чисто внутрішніх причин (вихід з ладу машин і механізмів, перебої в підсистемі забезпечення, організаційні непогодженості, помилки персоналу і т.д.). Нас дана ілюстрація цікавить лише з погляду подій, що відбуваються в зоні відхилень, які допускаються, тобто на перших трьох етапах 4. С tc. Це пов'язане з тим, що саме в цій зовні благополучній зоні формуються загрози стабільності роботи фірми і назрівають кризові явища, запобігання і ліквідація яких — найперше завдання виробничого, чи як його називають за рубежем — операційного менеджера. У зоні відхилень, що допускаються, ще прийомами функціонального (а не ситуаційного, антикризового, адаптивного) менеджменту можна ефективно управляти з меншою часткою ризику і меншими витратами. Тому, з'ясування і визначення величини відхилень, що допускаються, на кожнім характерному етапі, наприклад, тимчасовому (границя якого-небудь періоду: місяць, тиждень, доба, директивні терміни) або організаційно-технологічному (завершення вузла чи комплексу робіт, передача фронту робіт чи частини продукції суміжникам) є актуальним завданням для теорії і практики менеджменту.

Завдання 3.

1. Що таке делегування?

1. процес передавання повноважень.

2. Які існують види повноважень?

1. лінійно-функціональні та лінійно-штабні.

3. Яким вимогам повинні відповідати організаційні структури управління?

все вище перераховане.

4. Які структури управління відносяться до дивізійних?

1. проектні, матричні;

5. На яких основних категоріях базується мотивація?

1. потреби, винагороди;

Завдання 4.

Систе́ма (від дав.-гр. σύστημα — «сполучення») — множина взаємопов'язаних елементів, відокремлена від середовища і яка взаємодіє з ним, як ціле^[ …

Кадрова політика - сукупність правил і норм, цілей і уявлень, які визначають напрямок і зміст роботи з персоналом. Через кадрову політику здійснюється реалізація цілей і завдань управління персоналом, тому її вважають ядром системи управління персоналом. …

Інформаційне забезпечення — це сукупність форм документів, нормативної бази і реалізованих рішень щодо обсягу, розміщення і форм організації інформації, яка циркулює в системі автоматизованого оброблення економічної інформації чи в інформаційній системі.