#9. Земельне право як наука і навчальна дисципліна.

Система земельного права є підсистемою системи права України і розглядається у сукупності з системою галузі земельного законодавства, а також з системою науки земельного права як навчальної дисципліни.

Земельне право як наука розглядається як творча науково-пізнавальна, науково-дослідницька і навчальна діяльність у галузі земельних правовідносин, спеціалізована частина правової науки України. Предметом науки земельного права виступають не лише норми права і правові інститути, що складають систему галузі, а й, крім того, питання розвитку земельного законодавства (правотворчої і правозастовної діяльності), історії земельного права, концепції та ідей земельного права, їх наукового обґрунтування і реалізації, вивчення досвіду розвитку земельного права у зарубіжних країнах.

Земельне право як навчальна дисципліна являє собою сис­тему знань про основні положення галузі земельного права. Як і галузь права, навчальна дисципліна поділяється на за­гальну і особливу частини.

Поряд з основними положеннями загальна частина земель­ного права передбачає розгляд таких питань, як предмет, метод, система земельного права, поняття і особливості земельних правовідносин, історія розвитку земельного права та його джерела.

В особливій частині земельного права поряд з питаннями розгляду особливостей правового регулювання окремих ка­тегорій земель вивчаються основні положення водного, лісо­вого, гірничого права, які знаходяться за межами галузі зе­мельного права, але які здійснюють вплив на особливості правового режиму земель лісового, водного фондів.

Систему права потрібно відрізняти від системи законодав­ства. Вони тісно взаємозв'язані, але система законодавства — більш широке поняття, в ньому виражаються правові нор­ми, правові інститути, галузі і підгалузі права, а також прин­ципи права. За своїм об'ємом законодавство включає, крім норм права, правові поняття, завдання, цілі і мотиви прий­няття нормативно-правових актів, декларації, преамбули, програмні положення, механізм реалізації нормативних актів і норм права. Законодавство не співпадає з галузями, підгалузями і правовими інститутами, так як один закон може регулювати різні галузі права.

#10. Співвідношення земельного права з аграрним правом.

Конституція України (ст. 13) визнає землю, її надра, ат­мосферне повітря, водні та інші природні ресурси власністю Українського народу. Від імені Українського народу право власності здійснюють органи державної влади і місцевого са­моврядування. Основний Закон країни закріпив право при­ватної власності на землю. Аграрне і земельне законодавство надає право власності на землю колективним сільськогосподарським підприємствам і позбавляє цього права державні сільськогосподарські підприємства. В результаті має місце протиставлення земельних правомочностей колективного і державного сільськогосподарського підприємства. Стаття 56 Земельного кодексу України, прийнятого 13 березня 1992 p., передбачає право громадянам України на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництво; дачного і гаражного будівництва. Якщо відноси­ни з приводу ведення селянського (фермерського) господар­ства становлять собою предмет аграрного права, то всі інші є предметом цивільного права. Цільове призначення земельних ділянок і зміст правосуб'єктності істотно впливають на їхню правову природу і підкреслюють їхню спільність І розмежування правовідносин.

Земельними є правовідносини щодо права власності на землю і права землекористування, правосуб'єктності учасни­ків земельних правовідносин, процедурно-процесуальних від­носин, пов'язаних із здійсненням землевпорядкувальних ро­біт, правовий режим земель населених пунктів та інші зе­мельні правовідносини. Усі вони є предметом земельного права як галузі права. Одначе організаційно-правові право­мочності суб'єктів права власності на землі сільськогосподар­ського призначення і права користування ними з боку дер­жавних сільськогосподарських підприємств розглядаються як аграрні правовідносини, їхнім предметом, цілями і завдання­ми є організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земельних ділянок для сільськогосподарських цілей, забезпечення їхнього екологічного використання, про­дуктивності і якості як природного ресурсу. Додержання цих організаційно-управлінських вимог покладається на керівні органи і посадові особи, власників і суб'єктів землекористу­вання. Ці правомочності охоплюють собою додержання зе­мельного законодавства і належну охорону і збереження земель.