Скоромовки

1. Чапля в чоботях чвалає,

У чаплят чобіт немає,

А чапленя без чобіт

Мчить до чаплі на обід.

2. В очереті черепаха.

З очерету чапля-птаха

Чапу-чапу до води:

– Черепахо! Йди сюди!

Вже тут сонце не пече,

Чиста річечка тече.

3. Чайка жабку пригощає:

– Молока тобі

Чи чаю?

– Молоко вже допиваю,

Хочу чаю

З молочаю.

4. Сів шпак на шпаківню,

Заспівав шпак півню:

Ти не вмієш так, як я,

Я не вмію так, як ти.

5. Пішли рясні дощі.

Ловилися лящі.

А хлопці – мов хлющі:

Забули про плащі.

Та що їм ті дощі.

Коли такі лящі.

6. Два стоноги, дві стоніжки

Захотіли грати в сніжки,

Тільки ж як

Ліпити сніжки –

Рук нема,

Одні лиш ніжки.

7. Ведмедику-ледащо,

Ліз на пасіку нащо?

– Буду джмеликом дзижчати,

буду мед куштувати.

8. Хитру сороку

Спіймати морока,

А на сорок сорок

Сорок морок.

9. На дворі трава,

На траві – дрова.

10. Каже верба вербі:

– Чом ти, вербо, в журбі? –

Каже вербі верба:

– Хіба це, вербо, журба?

Просто листочків нема,

Не за горами зима!

11. Стриб-стриб-стриб

Підстрибує

По стерні рідня

Перепілка, перепіл, перепеля.

12. Віз Устим овес на млин,

Зачепив вусами тин:

Млин гуркоче – мірошник регоче.

13. Ти, малий, скажи малому

Хай малий малому скаже,

Хай малий мале теля прив’яже.

14. Перепел підпадьомкає,

Перепілка підпідпадьомкує,

А перепелята перепідпідпадьомкують.

15. Пололи поле, поливали,

На перепелів полювали.

16. Був бик-тупогуб,

Тупогубонький бичок,

У бика була губа – біла тупа.

17. Пиляв Пилип поліна з лип.

Притупив пилку Пилип.

18. Бабин біб розцвів у дощ –

Буде бабі біб у борщ.

19. Семен сказав своїм синам:

“Сини, складіть скирту сіна”.

Сини склали скирту сіна.

Семен сказав своїм синам:

“Спасибі”.

20. Босий хлопець сіно косить,

Роса росить ноги босі.

21. Ніс Гриць пиріг через поріг,

Став на горіх –

Упав на поріг.

22. Кіндрат купив капелюх.

Капелюх Кіндрату до вух.

23. Налетіли

З лісу оси

Та й поїли абрикоси.

Потім випили

Всі роси.

І тепер

В нас після ос

Ні роси, ні абрикос.

24. На городі липа, –

Чорні брови в Пилипа,

А я свої в сажу вмажу,

Пилипові – переважу.

25. Летів горобець через безверхий хлівець

Та вхопив гороху без червотоку,

Без червоточини, без прачервоточини,

Та й шурх – полетів!

26. Рила свиня тупорила, білорила,

Весь двір перерила, вирила піврила.

27. Ченчик, ченчик невеличкий,

На ченчику черевички.

Шапочка кінчаточка –

Добривечір, дівчаточка!

Додатки

Додаток І

Тлумачний словник основних понять навчального курсу

Актуальне членування речення ● Артикуляційна база ● Артикуляція ● Висловлювання ● Висота тону ● Внутрішнє мовлення ● Голос ● Голосовий апарат ● Дикція ● Емфатичний наголос ● Ефірне мовлення ● Звук ● Інтенсивність мовлення ● Інтимізація мовлення ● Інтонація ● Критерії мовної норми ● Культура мовлення ● Літературна мова ● Логічний наголос ● Мелодика мовлення ● Милозвучність ● Мова і мовлення ● Мовні помилки ● Мода у мові ● Модуляція ● Наголос ● Невербальні (немовні) засоби спілкування ● Неориторика ● Органи мовлення ● Партитура тексту ● Пауза ● Просодичні елементи ● Ритм ● Сила звуку ● Слад ● Складоподіл ●Скоромовка ● Словесний наголос ● Стиль ● Такт ● Суржик ●Тембр ●Темп ● Темпоритм ● Усне мовлення ● Фонаційне дихання ● Фраза ● Фразовий наголос ● Чистота мови ● Чуття мови

Актуальне членування – розподіл функціонального навантаження слів у реченні. Залежно від комунікативного спрямування та інформативної мети висловлення речення поділяється на дві основні частини: 1) тему (те, що відоме слухачеві, що є вихідним для повідомлення); вона зумовлена ситуацією спілкування, контекстом; на ній ґрунтується дальше розгортання думки; 2) рему (те нове, про що йдеться в реченні); у ній закладено основний зміст висловлення, його ядро. Як у темі, так і в ремі може бути одне слово або більша кількість слів. Наприклад, у реченні Ми дістали наказ повернутися у Київ. У Києві було неспокійно тема – у Києві, рема – було неспокійно. Речення без реми не буває, без теми речення можливі. Вони повідомляють про якусь подію, не виділяючи вихідного пункту повідомлення. Наприклад, Дощ іде повідомляє про певне явище; є підстава вважати, що в такому реченні лише рема. Але в разі відповіді на запитання Як там дощ? ще не перестав? можливі висловлювання: Дощ? Іде і Дощ – іде, де вже виділяється рема іде і речення стає розчленованим. Тему звичайно розміщують на початку речення, рему – в кінці. Послідовність тема – рема – це звичайний спосіб побудови тексту, об’єктивний порядок актуального членування речення. При послідовності рема – тема вислов­лення набуває експресивного характеру (суб’єктивний порядок). Наприклад: Базар кипів. По базару вешталося сила-силенна людей. Вони прицінювалися, купували, продавали, лаялися і божилися і Базар кипів. Сила-силенна людей (Р) вешталося по базару (Т). Прицінювалися, купували, продавали, лаялися і божилися (Р).

Загальна інформація така ж, однак речення різняться між собою актуальною інформацією, яка зумовлена конкретною ситуацією. Отже, на актуальне членування речення впливають умови комунікації, зовнішня ситуація, інтереси співбесідників. До уваги береться комунікативний аспект, а не логіко-граматичний рівень.

Артикуляційна база – доведений до автоматизму механізм вимови як окремих звуків, так і цілих їх комплексів відповідно до особливостей мови. Артикуляційна база може бути внормована і невнормована.

Ознакою невнормованої бази українців, які зазнають інтерференції російської вимови, є:

1) губно-губна вимова звука [в] у всіх позиціях, аж до оглушення його в кінці слова: [л΄убоф], замість правильного [л΄убоў];

2) м’якість звука [ч] та інших шиплячих: [ч΄огό];

3) неправильна артикуляція звуків [д^ж ], [д^з ]: [хожý], замість [ход^ж ý], [куку­рýза] замість [кукурý д^з а];

4) тверда артикуляція [ц] у тих позиціях, де має бути м’який звук [ц΄];

5) артикуляція звука [и] з наближенням до рос. [ы] чи укр. [і]: [відпочі^ивáти], зам. [відпочивáти], [Кійіф], зам. [Кийіў];

6) невміння артикулювати ненаголошений [о], а трапляється й наголошений, як звук середнього підняття: [парáда], замість [порáда];

7) ненапружена артикуляція звука [j]: [читa^йе], замість [читáйе];

8) оглушення дзвінких [д], [д΄], [б], [з], [з’], [ж], [г] в кінці слів та в кінці складу: [ді΄т], зам. [д΄ід], [дуп], зам. [дуб], [книшка], зам. [кни΄жка];

9) пом’якшення (чи напівпом’якшення) губних звуків: [м΄ясо], зам. [мйáсо], [п΄ат΄] зам. [пйат΄].

10) невміння артикулювати горловий звук [г]; у словах поганий, гарно неправильно вимовляють [г] як [г^х]: [пог^хбний], [г^хбрно].

11) неправильна артикуляція звукокомплексів (Див.: Додаток VІІ).

Формування внормованої артикуляційної бази може відбуватися 1) у процесі наслідування нормативної вимоги дорослих, 2) під час зміни артикуляції звуків, що неправильно вимовляються, 3) на базі іномовної артикуляції.

У журналістській практиці найчастіше трапляється другий випадок формування артикуляційної бази української літературної мови.

Артикуляція – робота органів мовлення (язика, губ, м’якого піднебіння, голосових зв’язок, нижньої щелепи) у процесі мовотворення; вони дають основу для вироблення дикції, зумовлюють виразність вимови. Наприклад, залежно від руху і положення язика утворюються тверді чи м’які приголосні, при дрижанні голосових зв’язок утворюються голосні звуки, шумні, дзвінкі та сонорні приголосні. Розрізняють голосні звуки (вокали) і приголосні звуки (консонанти). Основою артикуляції голосних є відкритий голосовий канал. У їх творенні найбільше значення має язик: змінює свою форму, положення у ротовій порожнині, створює відповідний об’єм і форму резонатора. За напруженням язика більш напружені [і], [у], [и], менш напружені [а], [о], [е].

Характерною ознакою артикуляції приголосних є шум. Це основний акустичний елемент приголосних. Тривалість артикуляції голосних довша, приголосних – коротша.

Правильна артикуляція звуків становить особливість внормованої артикуляційної бази.

Окремі артикуляційні рухи відбуваються за 0.1 і навіть за 0.05 сек., тому не завжди легко виявити у себе хиби артикуляції.

Українська літературна мова має свої особливості артикуляції. Наприклад, голосний звук [и] “легкий” у вимові, язик не опускається вниз, піднебіння не напружене; звук [о] завжди вимовляється чітко (грубим порушенням норми при його творенні є опускати язик, що призводить до “акання”); звук [j] в українській літературній мові напружений; український звук [к] дещо по-іншому артикулюється, ніж, наприклад, у польській мові та ін.

Висловлювання – конкретна мовленнєва одиниця, яка характеризується комунікативною спрямованістю, інтонаційним оформленням і ситуативним значенням. Висловлювання, як актуалізована одиниця комунікації, що обов’язково має свій інтонаційний малюнок, відрізняється від речення як граматичної структури, що характеризується наявністю предиката. Речення і висловлювання часто не збігаються за обсягом. Наприклад, ознак речення не мають різні кліше, репліки (Годі! Буде вам! На все добре!).

Висловлювання – об’єкт прагматичного синтаксису, предметом якого є комплекс проблем, пов’язаних з мовцем і адресатом, їх скоординованістю у процесі комунікації (явна і прихована мета висловлювання, мовленнєва тактика, оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця до сказаного тощо).

Висота тону – якість звука, що зумовлена чистотою коливання голосових зв’язок за одиницю часу. Одиницею висоти в герц (Гц), який дорівнює одному коливанню в секунду. Чим більша кількість коливань за одиницю часу, тим вищий звук. Вухо людини сприймає звуки в діапазоні від 16 до 20000 Гц.

Внутрішнє мовлення – особлива система думання, при якій у мозку використовуються сигнали, відмінні від сигналів зовнішнього мовлення. Розрізняють два типи внутрішнього мовлення:

1. беззвучне вимовляння (органи мовлення рухаються, але звук відсутній);

2. зредуковане, максимально скорочене фраґментарне мовлення (мовлення майже без слів).

У процесі думання внутрішнє мовлення відрізняється від зовнішнього мовлення стислістю, уривчастістю, значним змістовим навантаженням окремих слів; для нього характерне використання невербальних засобів – образів, схем. За допомогою внутрішнього мовлення мовець ставить і розв’язує у свідомості різні пізнавальні завдання. Воно є своєрідною підготовкою до зовнішнього мовлення, матеріально закріплює думку.

Голос – звуковий потік, зумовлений дрижанням голосових зв’язок (у гортані) унаслідок проходження струменя видихуваного повітря, дієвий компонент звукового мовлення, результат складної фізіологічної і психічної діяльності людського організму; стимулюється інтелектом мовця, його емоціями, волею. Голос має індивідуальні особливості, які залежать також від голосового апарату – складного органу людської мови. В українській мові існує понад 300 означень до слова голос (приємний, природний, дзвінкий, теплий, повчальний, глухий, верескливий, надтріснутий). Щоб повноцінно використовувати голос, треба мати широке, відкрите, природне дихання (якраз видих “несе голос”). Основні властивості добре поставленого голосу: повнозвучність – невимушена, вільна звучність (на противагу напруженій); милозвучність – чистота і свіжість тембру (без сторонніх призвуків – хропіння, сапіння), мелодійність – здатність голосу відхилятися за певними законами вгору, вниз, встановлювати середній рівень; гнучкість – здатність легко і швидко змінюватися за висотою, силою, тривалістю звучання, тембром; висота – це якомога повніше використання діапазону голосу, доступне розширення звукових можливостей; діапазон (об’єм) – кількість можливих для відтворення тонів; сила – визначається тим простором, який звук повинен заповнити; тривалість (темп) – здатність людини довго, не втомлюючись, зберігати основні властивості голосу.

Для усіх людей “мовних професій” важливо виділити “центр голосу” – його основний тон, робочу середину, ту частину мовного діапазону, яку людина підсвідомо й невимушено повсякчас використовує в житті.

Голос є основним елементом голосних звуків – [і], [и], [е], [у], [о], [а], у їх основі лежить голосове джерело (музичний тон). Голос наявний при артикуляції сонорних [л], [л΄], [м], [н], [н΄], [й], [в], [р], [р΄], а також дзвінких приголосних [б], [г], [ґ], [д], [д΄], [з], [з΄], [д^з],[ д^з ΄], [ж], [д^ж]. У творенні глухих приголосних – [с], [с΄], [ш], [ц], [ц΄], [ч], [к], [х], [п], [ф], [т], [т΄] бере участь лише шум.