Самотній сад

Сипле, стелить сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг, –

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха скорбний сміх.

Серед саду страх сіріє,

Сад солодкий спокій снить, –

Сонно сипляться сніжинки.

Струмінь стомлено сичить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад, –

Стиха стеляться сніжинки –

Спить самотній сад...

– Геніально! Незрівнянно! – вигукнули англієць та італієць. Потім всі замовкли. Говорити не було потреби.

Розмову записав Панас Столярчук,

Професор Львівської академії

ветеринарної медицини ім.С. Гжицького.

Текст № 16

Як вас тепер величати

З цією нашою співдружною незалежністю – безліч проблем. Наприклад, як нам тепер величати одне одного?

Колись було ясно: товариш. Хай він сто років від тебе старший, а все одно – товариш.

Я було попросив одного:

– Товаришу, дай прикурити.

Він і дав... Да так, що я ледве додому доплентався. І ще товаришем називається.

Тоді я подумав: пан. Кажуть же: панове депутати. І вчораші партократи охоче відгукуються.

Підходжу до дами в горжетці:

– Пані, скажіть, будь ласка...

А вона зміряла мене підведеними очиськами з ніг до голови, пхикнула і до вітрини одвернулася. Не пан я для неї, значить... Ну що ж, коли моє не в лад... Буду казати: громадяни.

Оно у підворітті стоять двоє. Розливають не що-небудь, а коньяк. Я до них:

– Громадяни начальники...

Вони зраділи:

– О, кореш. Теж сидів? А за що? Скільки накрутили?

Тьфу ти, і тут промашка. Може, про добродія згадати?.. Згадав. Коли в тролейбусі їхав. Вирішив перевірити. Кажу одному в капелюсі:

– Добродію, закомпостуйте квиток.

Він чогось розсердився:

– А може, я зовсім не добродій.

Я теж розсердився.

– Ну, тоді ви злодій, – кажу.

Мене, звичайно, побили. І не вступилися ні панове, ні товариші. Одна тільки повнолиця, розмальована, як писанка, пожаліла, хусточку носову дала. Я розчулився:

– Спасибі, женщина.

А вона кокетливо:

– А може, я дєвушка...

Чорт зна що... Пішов я в неділю на базар послухати, як народ говорить. А там одне одного найчастіше величають “дамочкою” або “дядьком”.

Так і питаю в одного:

– Дядьку, почім сало?

– По сто тридцять, небоже.

Не полінувався, в словник зазирнув: “Небіж” означає – племінник. Гарне слово. Треба запам’ятати.

Приходжу в понеділок до себе в майстерню. Сидять мої хлопці, мене чекають.

– Привіт, небіжчики. Ану, вставайте.

Ще так шпарко мої хлопці ніколи не схоплювалися. А Петро навіть заїкатися почав.

– Т-т-а ти що? Знущаєшся? Чи після неділі похмелитися забув? Сам ти небіжчик ходячий...

Тепер я до всіх кажу тільки: “ей” або “агов”.

В. Дуб

Текст № 17

Дурному легше

Чули? Нове досягнення цивілізації. У школах Бурундії почали вивчати історію свого народу...

Диваки. У передовому світі свою вже давно позабували. А вони тільки вчать. І навіщо? Практика показала, що дурному набагато легше. Не знаю, як у Бурундії, а у Броварах так. За принципом поплавка: чим легше, тим вище. А чим вище – тим дальше від свого коріння.

Що там уже говорити про історію. Мову одбирає. Рідну. Бо вона нагадує, що твоє коріння у землі. Твоїй. Пращурів твоїх.

Ніби із землі коли-небудь виростало щось ненормальне. Ніби мати рідну землю – це ганьба. А найбільша честь – бути лопухом. Який липне до конячого хвоста прибульця. І кочує по всьому світу...

Феня з магазину “Риба – м’ясо” каже: “ У мене свої мозґи. І мені всьо равно, яка історія і який язик. Аби м’ясо було...”

Якщо Фенині “мозґи” тільки в голові у Фені, то ще півбіди.

А коли вони і в голові історика, міністра, мовознавця? І навіть такого собі найменшенького голови найменшенької сільради. На території якої ще не згорів пам’ятник архітектури. То це вже біда. Бо він обов’язково згорить. Навіть якщо це найунікальніший пам’ятник у світі. Бо кожен дурень вважає, що найунікальніший на світі – він. І на одній території два унікуми існувати не можуть. Дурень любить, коли скрізь рівно. І пусто.

Євген Дудар

Текст № 18