Модель загальноєвропейського культурного поступу наочно подана в таблиці 4.

За вертикаллю послідовно розташовані культурно-історичні епохи європейського культурного розвитку. В горизонтальних чарунках приводяться до кожної епохи за певними ознаками параметричні, межовим чином узагальнені характеристики. Варто з’ясувати значення цих термінів-характеристик, якщо вони вам ще невідомі, у словнику чи енциклопедії. Особливу увагу слід звернути на провідну організуючу ідею, про яку йшла мова раніше (с.4-5). Уважно придивіться які ідеї організовували кожну епоху культури Західного регіону. Пам’ятайте, що закладалися вони в попередню епоху, а свою організовували у щось цілісне.

3.3.Концепції локальних і відкритих культурних світів.

У першій половині ХХ ст. надзвичайно популярною була теорія культурних циклів, яку розробив Освальд Шпенглер (1880-1936), спираючись на ідею локальних культур М. Данилевського, розгорнуту в його відомій праці „Росія й Європа”. У резонансному творі „Занепад Європи” Шпенглер змальовує розвиток людства як циклічний процес народження, зростання, розквіту, зів’ялості та смерті певного культурного організму. Таких організмів-культур у світовій історії, на його думку, було всього вісім (єгипетська, вавілонська, індійська, китайська, греко-римська, візантійсько-арабська, західна, майямська). Кожна з них живе близько тисячоліття, а потім, вмираючи, перетворюється на цивілізацію – закам’яніле тіло живої душі культури. У ХХ ст заходить сонце фаустівської душі західноєвропейської культури, а піднімається сонце загадкової російсько-сибірської (?). Пізніше англійський історик і філософ Арнольд Тойнбі (1889-1975) теорію культурних циклів розгорнув у широчену панораму типології розвитку цивілізацій.

Акцент на єдність походження і шляху розвитку людства робило набагато більше дослідників у різний час. У ХХ ст., на противагу теорії культурних циклів, значний внесок до цього акценту зробив яскравий мислитель-екзистенціаліст Карл Ясперс (1883-1969), увівши поняття „осьового часу”. „Вісь світової історії, якщо вона взагалі існує, може бути помічена лише емпірично, як значимий для всіх людей факт. Цю вісь світової історії слід віднести, мабуть, до часу біля 500 років до н.е., до того духовного процесу, який йшов між 800 і 200 роками до нової ери. Тоді відбувсянайрізкіший поворот в історії. З’явилась людина такого типу, який зберігся й до сьогодення” (с.32). відбувалося багато надзвичайного у різних куточках Землі: Конфуцій і Лао-цзи у Китаї; упанішади, виникнення різних філософських шкіл і Будда в Індії; пророки в Палестині, Заратуштра в Ірані; Гомер, видатні філософи Еллади. Людина у цей час вперше усвідомлює буття в цілому, самого себе і свої межі. Вперше розроблені категорії, якими ми до нині користуємося в мисленні. Виникають світові релігії (або закладиються їх підвалини), які до сьогодні значно впливають на життя людей і людства. У всіх напрямках відбувався перехід до універсальності.

Карл Ясперс намітив таку структуру світової історії, відштовхуючись від осьового часу,: 1) щезнення великих стародавніх культур, які існували тисячоліттями. Осьовий час поглинає їх у собі (вбирає елементи, що забезпечують нові начала), дозволяючи гинути самим цивілізаціям. 2) Тим, що звершилось тоді, було створено й продумано у той час, людство живе аж до сьогодення. У кожному новому пориванні люди культури звертаються до осьового часу. Згадки й відродження його можливостей – Ренесанс – шлях до духовного підйому. І це явища не лише Захаду, але й Індії й Китаю. 3) Напочатку осьовий час обмежений у просторі, але згодом стає історично всеохоплюючим. І резюме: осьовий час, прийнятий за відправну точку, визначає питання й масштаби, які прикладаються до всього попереднього і наступного розвитку.

Значну роль відіграла в розумінні культурно-історичного процесу концепція ноосфери, яку розробляли Леруа, Тейяр де Шарден, Вернадський. Останній дав розгорнуте вчення про глобальний вплив ноосфери (сфери розуму, здібного контролювати віддалені наслідки людської діяльності) на всі біологічні й геологічні процеси на нашій планеті.