Річне обрядове коло (аграрний цикл)

с онячний мінімум активності

Коляда (Коротун)

Різдво Всесвіту Водохреща

Замикання землі (4.12)

15.02 повертання на літо

2 4.02. Велес

Б абине літо

О рд Врд

Свято Роду й Відмикання землі

Рожаниць

ЯРИЛО

Купало(7.07)

сонячний максимум активності

Мистецтво образів кола – це уславлення й магічний засіб підкорення родючих життєдайних сил природи. Участь людини в підтриманні рівноваги світу (Ладу) протягом року тут прозоро натякалася. Звідси й шлюбна символіка космічних сил і еротично-вакхічне обрядове мистецтво образного оформлення хороводів, пісень, ігор, танців, театралізацій. Звідси й ряження. Завжди забезпечувалася своєрідність і єдність астрономічно-небесної, домашньо-родинної і публічно-громадської обрядовості, поєднання сил космічних, родинних і громадських.

Єдність мотивів річного шляху Сонця і “хороводу Місяця” та їх неповний збіг спричинили різницю святкування місяцевих і солярних свят.

“Місяцеві” річні свята: Масляна (за 7 тижнів до Великодня), Вербна неділя (за тиждень), Великдень (Паска), Радуниця або “Червона гірка” (останній день Паски, неділя, “Переполовинення” (середина між Паскою та Трійцею), Вознесіння (40-й день опісля Паски), “Трійця” (Зелені свята, 50-й день опісля Паски). Обов’язковість певного дня тижня для кожного з “місяцевих” свят.

Найзначніші “сонячні” свята. Зимове свято Різдва Всесвіту (кожний рік нове народження світу, новий аграрний цикл життєдіяльності родин і громад). Обрядова і художня мова “12 свячених ночей”: від різдва до водохрещення.

Астрально-небесний сенс “свята 12 ночей” – моделювання всього річного сонячного циклу на рухові Місяця (проходження “квартир”: по 3 знаки зодіаку в кожній з чотирьох “сторін світу”). Можливості передбачень в ці ночі: обрядові ворожіння, гадання, чарування. Зміна картин нічного неба як орієнтир для родинних обрядових культів: готування 12 страв (вареник – “Місяць”, жертовні тварини чи печиво в їх формі тощо). Естетика “Святвечора” в родинному середовищі. “Колядування” як вираз різдвяної обрядовості в громадському житті. Молодіжні громади в колядуванні. “Зоря” і “Коза” як обрядові атрибути. Тотемічні сліди в колядуванні. Синтез мистецтв в колядуванні.

Обрядова символіка Новорічного свята (Маланки і Василя). “Щедра кутя” і щедрування. Вшанування Прадерева Світу (сьогодні це ялинка або сосна). Сенс обрядження ялинки. “Посівання”. Символіка потенцій життя: Перун-Стрілець уціляє вогненні стріли в Дану-Діву (сузір’я Водолія). Завершення Різдва (творення світу) водохрещенням (воду “світили” при Місяці). Еротично-шлюбне значення обрядів. Магічні ритуали.

Лютневі свята: повертання “на літо”, Велеса, Косого та їх відповідні свята в православ’ї.

Весняні свята: “обертання” коня, закликання весни, теплого Олекси. Весна входить в свої права (мотив пошуку свого милого). Свято Весни (оргаїстичні ритуали, веснянки, хороводи тощо). Ярило – родюча сила Сонця: її символіка, естетика, художнє втілення. Ярило і Юрій. Юріїв день. Кострубатість літнього Сонця і його сенс: спадання плідних сил.

Пік літньої активності Сонця (вогню) і новий “Шлюб” з водою (Купало і Марена; в побутовій обрядовості – Іван і Мар’я). Знаходження енергетичної міри активності головних родючих стихій: утоплення і спалення. В Україні: топлять у воді, топлять і піч. Художньо-обрядні засоби купальських ритуалів. Ритуал очищення тіла і душі. Енергетика рослин, тварин, людей в купальську ніч. Збирання цілющих трав. Квітка папороті. Купальський образ жаби. Роль молодиць в обрядах. Відьми і їх купальські шабаші. Магічні впливи на погоду. Обрядова страва. Гадання на долю. Дівочі вінки: плин води-часу, прощання з молодістю, досягнення зрілості. Статеві дозволи в купальські свята. Літні свята урожаю – спаси!

Осіння символіка “бабиного літа” (вихід із сузір’я Діви до сузір’я Вагів). Обрядовість сватання, змовин, весілля. Мокош – акватична покровителька родючих сил землі, заступниця тих, хто вступає в шлюб (14 жовтня, у християн – Покрова Богородиці).

Головне Жіноче свято (10.XI – Параскеви П’ятниці). “Уведення до Храму” (4.XII) як початок абсолютного спокою землі. День дівчат (7.XII “Катерини”) та парубків (13.XII “Андрія”). Велика кількість іменин у грудні.

Істотним, як бачимо є те, що альфою і омегою міфологічно-сакрального світогляду, притаманного первісним архаїчним суспільствам, є ритуал. «Через його призму розглядається і природа, і соціальне буття, оцінюються ті чи інші об'єкти, а також вчинки та дії людей». Адже ритуал сприймається як безпосередня дійсність, він актуалізує глибинні смисли існування.

Ритуал домінує в міфологічну або «космологічну» епоху, в текстах якої головна увага приділяється боротьбі космічного початку упорядкування з деструктивною хаотичною стихією. Ритуал був головним засобом оновлення світу, мав на меті забезпечення безперервності його існування, а значить, гарантій виживання колективу в екстремальних умовах. Саме ритуал дарує переживання цільності буття й цільності знання про нього, усвідомлення як блага буття й відсилку до ідеї божественного носія нього блага. «Сфера ритуалу—це особливий світ, уже не людський, а божественний». Головне, що в основу ритуальної діяльності людини покладено принцип наслідування явищам природи, які відтворювалися шляхом відповідних ритуальних символічних еквівалентів. Ритуал виступав у космологічну епоху основною формою суспільного буття людини й головним втіленням людської здібності до діяльності. З нього, зрештою, розвинулися виробничо-економічна, духовно-релігійна та суспільна діяльності.

Характерно, що ритуал містить інформацію про закономірності природи, набуту в ході спостережень за космічними, зокрема біологічними, ритмами; вони призводила до специфічного збудження руху, що знаходив вихід у танку. Танцюючі учасники ритуалу були натхненні усвідомленням своїх задач і цілей. Завдяки ритуалу людина архаїчного й традиційного суспільства відчуває себе нерозлучно поєднаною з космосом і космічними ритмами.

В епоху архаїки людина осягала безмежну діалектику, логіку космосу (логіку розвитку космосу, універсуму). Це стало можливим завдяки узагальненню досвіду практики, соціального життя як вищої форми прояву закономірностей космосу. В архаїчному ритуалі тісно переплелися молитва, слово і танок. У танкові людина уподібнювалася різним явищам природи, щоб викликати дощ, ріст рослин, поєднання з божеством. Постійна психічна напруженість, викликана непевністю долі, ставлення до ворога чи божества, наприклад, танок шамана повинен був забезпечити контакт з духом хвороби, танок на честь тотемів мусив приносити родові благополуччя, воїнський танок — підсилити почуття сили й солідарності членів племені. Не заглиблюючись у досить цікаву проблему сакрального танку, відзначимо, що в архаїчних культурах його суть полягала не тільки в ритуальному уявленні змісту міфу, а й у розрядженні психофізичної напруженості (досягненні катарсису), викликаної дисгармонією, непевністю життєвої ситуації. Для міфопоетичного світогляду космологічної епохи характерна тотожність макро та мікрокосмосу, світу й людини. На цей зв'язок указує й знайдений останнім часом найглибший паралелізм між космогонією та ембріогонією, відповідно між ідеями космології та ембріології в різних і численних міфоепічних традиціях.

Загалом істотно те, що в ритуалі брали участь усі члени колективу, він активізував усі засоби, що знаходилися в розпорядженні людини, пізнання, відчуття й переживання світу — зір, слух, нюх, дотик, смак, почуття й розум. У ритуалі відбувається консолідація почуттів і ментальних можливостей завдяки внутрішнім ритуальним «діям» й відповідним їм знаковим протосистемам, з яких пізніше виникають автономні форми мистецтва, науки, філософії в інституалізованому світогляді.

Наступні культурно-історичні типи світової культури нам досить зрозумілі в цілому. Стратегічні якісні зміни культури графічно відтворені у середній частині рисунку.

Розглянемо центральну частину рисунку 3. У ній показана загальна логіка зміни якості суспільної організації людства завдяки витисканню традиційно-родової регуляції стосунків соціально-інституційною, а також у зв’язку з розвитком індивідуальності, а потім особистості. В поступальній ритміці розвитку культури особливе значення має час утвердження особи – „осьовий час” всесвітньої історії. Культурна інтеграція, на стрижні провідної організуючої ідеї, стала пов’язуватися з новим чинником індивідуаціі – з особистістю. І саме те, що культура пов'язує особистість з усім світом (універсумом) не тільки і не стільки через суспільні норми (цивілізацію), а іноді якраз і всупереч суспільству, свідчить про однопорядковість "світу" і "культури", про "буттєвість" культури (онтологію її). Завдяки цьому традиційне суспільство змінюється динамічним, натомісць родовій традиції з її безособовою індивідуальністю з’являється і все значніше стверджується соціально-інституційна регуляція особистих стосунків і взаємної залежності людей. Її втіленням стає чиновник, а потім цілі системи анонімної бюрократії.

З виходом на культурну сцену особи, змінився характер і рівень авторського впливу окремих особистостей, можливості культурного внеску, суб’єктивність цінностей. Посилювалося змагання інституційної і вільної особистості (у соціальному й індивідуальному просторі буття. Змагання з собою самим, подолання сумнівів стають джерелом могутнього зростання суб’єктивності, внутрішнього світу людини). Сократ – це перший сміливий діалог особи і світу на рівних.

В широкому спектрі відносин інституцій і особистості рельєфніше помітні відмінності культурних епох: наприклад, „нестримного індивідуалізму” епохи Відродження й раціонально-економічного монополізму сучасних суспільних стосунків. Рівень особистості забезпечив цивілізаційні можливості культури, але водночас поклав значні регламентуючі обмеження їй, утворивши цією протилежністю роду новий культуротворчий потенціал через протистояння особистісної самореалізації та бюрократично-всезагальної інституалізації життя. Добірно проблематику культури техногенної цивілізації ми розглянемо в окремій лекції.

Особистість була не завжди. Отже може виникнути питання: якщо культура неможлива поза особою, то як можна стверджувати її існування в “до-особовий” час. Таке питання призводило навіть до сумніву в тому, чи взагалі була культура у первісному суспільстві. Дійсно, особа народжена на стадії цивілізації, але не цивілізацією, а культурою. "Культурне те, що зберігає і стверджує кожну особу" (Є. Бистрицький, с. 45). Культура забезпечила передумови перетворення індивіда в особу. Індивідуація – це принцип самого життя, а не тільки культури. Онтологізм культури забезпечив само-створення особи на засадах розвитку індивіда. Що ж це були за засади ? Ті ж самі, що забезпечили перехід від "природних" регуляторів поведінки (так званих "інстинктів", за якими ховаються глибинні таємниці буття світу) тварин до "суспільних" (заборони-табу, вимоги-імперативи, ритуали, церемонії, правила). Кінцева причина буття є таємниця, загадка. Але зрозуміло, що якимось чином у різних видів тварин формуються особливі підрозділи – популяції, які не тотожні стаду (зграї). Стадо – контактна спільнота безпосередньо. Популяція – це представники одного виду тварин, які мають стереотипну поведінку, живуть у подібних геоландшафтних умовах.

Отже індивідуація загального виду Homo Sapiens також розвивалась не через cтадо (воно як було спільністю, так і лишилося нею при всіх якісних стадіальних перетвореннях людини), а саме через популяцію. Вона послугувала основою формування та розвитку етносу. І саме етнос – поняття, яке розкриває сталий зв'язок людини з природою, її енергетичне, речове й інформаційне забезпечення при всіх соціокультурних змінах людського буття, при все більш надприродних чинниках етнічного об’єднання.

Суспільство, особливо на стадії цивілізації, могло диктувати досить ентропійні форми взаємовідносин людей, відчуження від "своїх"; етнос – це завжди споріднення "своїх" і протиставлення "чужим", тому-то інколи ототожнюють етнічне з родоплемінним. Суспільні катаклізми, неморальність, корупція завжди викликають внутрішній спротив особистості, навіть корумпованої. Сама ностальгія за порядністю, відчуття чогось більш досконалого, ніж суспільно-усталене, є свідченням того, що корені культури не в суспільстві, а в етносі. Про це ж свідчить і народний смак, уподобання, стиль у різних сферах життєдіяльності: побуті, господарюванні, моралі, естетиці тощо. Тому ми будемо виходити з того, що субстратом культури, – реальним утворювачем і носієм культурних властивостей, їх інтегруючою силою, – є саме етнос. Не як ізолят, не сам по собі взятий в абстрактному просторі буття, а етнос у безперервній взаємодії з іншими етносами та їхніми культурами. А суспільство як спільність є лише “субстратом” своїх власних рівнів розвитку (стадій): дикунства, варварства, цивілізації.