Світогляд як духовно-практичне і соціально консолідуюче ядро культури.
Ціннісно-сенсове функціонування культури у суспільстві.
Морфологія культури: типи і формоутворення.
Функції культури у світоглядному аспекті.
Якщо в першій темі ми розглядали культуру як інтегроване ціле, то у другій і третій темі спробуємо її диференціювати просторово (синхронно) й у часі (діахронно), зберігаючи при цьому світоглядно-цілісний підхід.
З попередньо розглянутого видно, що культура надто складне універсальне поняття, яке має відношення до всього. Тому цілісне розуміння культури може забезпечити лише філософське бачення. Правда, на сьогодні вже склалося два способи філософствування: «епістемний» (з грецького – знання, наука) і «софійний». Софійність зберігає гуманістичне спрямування у цілісно-світоглядному вигляді. Філософія взагалі й є світогляд на його теоретичному рівні, але час від часу виникає ілюзорна ідея «наукової філософії», а по тому і «наукового світогляду». Коли епістемне філософствування втрачає гуманістичне центрування – філософія розчиняється у чомусь не філософському.
Світогляд – інтегральна підстава єдності культури, бо її цілісність є універсальна система прояву сутнісних сил людини в етнічних межах і в міжетнічному полі взаємодії. Відношення людини до світу багатовимірне, але завжди людиномірне. Людина задана світом і у світі; вона ж і задає світові свої мірки і вимоги, знаходить способи удосконалення себе у світі, а світу в собі й для себе. Цілісно-ідеалізована «внутрішня» людина з часом зажила своїм власним життям в якості анімістських сутностей, які переносились на «зовнішній» світ, який був органічно-вітально пов’язаний з самою людиною, її родовим буттям. У світогляді людини виникає картина подвоєного світу: «наявного» та «сутнісного» буття, видимого й таємного, поцейбічного та потойбічного, «верхнього» й «нижнього». Одухотворення й освячення «того», надзвичайного світу, будемо називати сакралізацією.
Найбільш сакральним «предметом» первісно виступить сама людина, але як знаковий етнічний символ, як сполучник рідних, як споріднюючий. Для його сакралізації треба була узагальненість, дистанція від звичайних людей. У часі така дистанція визначалась «передністю заднього» – предковістю. Попереду йшов той, що був раніше. У просторі така дистанція визначалась належністю попередника (предка) до «того» світу. В матеріалі дистанція визначалась перевтіленням його в іншу тварину – тотем.
Саме навколо тотему і склалась перша «система» світобачення, особлива світобудова і картина світу, навіть особлива ієрархія цінностей і речей. Натомість цій прийде інша – «архаїчна» картина світу, яка і сьогодні ще не втратила своїх образів, але значно трансформувалась через ряд етапів у сучасну універсальну картину світу. Потім виникли складні пантеони, далі монотеїстична система, з різними варіаціями аж до атеїзму. І у будь-якому культурно-історичному типові було своє світоглядне ядро, своє культуротворне духовне згущення, своє периферійне «тіло» культури та свій культурореалізуючий шлейф.
Малюнок2.
А) Світогляд і формоутворення культури.
Головне питання культури – питання про відносинилюдини і світу.
Б) Світогляд і функції культури
І. Світоутворення: природоперетворення; суспільствотворення; сенсо- і знакотворна, сим-волізуюча; акумуляція досвіду людини як особистості.
ІІ. Світовикористання: підвищення можливостей діяльності; пізнавальна; інформативна; комунікативна.
ІІІ. Світоадаптування: забезпечення гомеостазу людини і світу; соціалізації; ретрансляції суспільного досвіду; компенсації однобічності розвитку особи; освітньо-виховна.
Визначеність поняття й сутності культури не може бути здійсненою поза ціннісно-сенсовим розглядом. Предметний зміст культури пов’язаний з поняттями цінностей та сенсів, завдяки яким формуються певні правила, принципи, норми, знаки, образи, ідеї, звичаї й обряди, соціальні інститути, культи тощо. Разом вони складають елементи культури як системи.
Культура являє собою духовну сенсову втіленість людського змісту в змістовність самої дійсності, тобто вона – «розумна ойкумена» людини, яка включає її навички, знання, почуття, ідеали, вірування, стереотипи й еталони, цілі і засоби діяльності та спілкування. Особливу роль відіграють такі елементи як символи, емблеми, зразки. Всі елементи в системі культури причетні до формування значень (понять-концептів, які закріплюються, зберігаються і передаються мовними засобами). Значення – головна можливість упорядкування універсального досвіду культури, а мовні знаки – головні орієнтири у значущому життєвому світі людини.
Першоклітиною культури є цінність. Система цінностей і покладає межі культури. Цінності – це світоглядно-трансформовані, неодноразово переосмисленні потреби, бажання й інтереси людини, які утворюють мотиваційний кістяк людської поведінки завдяки ціннісним орієнтаціям, забезпечують їх стійкість та інтенсивність. Цінності утворюють своєрідність духовно-практичного ставлення до світу, а отже і самого світогляду. Тому й мова культури світоглядна, не схожа на мови окремих позитивних систем знання. Вона відтворює закони зв’язку єдинно-множинного, універсально-цілісного сенсового світу людини. Відтворює не фактуально, а феноменально, тобто не зміст світу в його самозначущості, а даність світу людині. Культура, як бачимо, – це світ сенсів і значень, які і надають особливу якість, оформленість і змістовність речовим чи особистісним, ідеальним чи утилітарним, окремим чи загальним, минулим чи майбутнім утворенням, явищам, подіям особливого ціннісного виразу. Цінність пов’язує тимчасове з вічним, фрагмент з всезагальним (загальною значущістю). Цінності час від часу переоцінюються, змінюють міру актуальності, місце в ієрархії та все ж лишаються безсмертними. У культурі навіть «страшна подія не підкоряється часові» (Х. Борхес). Цінність неодмінно має в собі духовність, одухотворення предметного світу. Тому небезпечно для культури те, що за останні півтора сторіччя кількість речей, якими користується людина неймовірно зросла, а тому більшість їх засвоюється поверхнево, дотично. Падає тому й загальний тонус оцінки світосприйняття, бо світ «спрощується», стає все більш однорідним, розчаровується, стирається його сакрально-трансцендентна компонента. Культурні втрати у цьому напрямі хіба дещо компенсуються великими зусиллями невеликої кількості людей з окультним, езотеричним, містичним, теософським потягом. Але значно надійніше компенсує втрати вплив досягнень попередніх епох, які завжди зберігаються в наступних.
Термін «культура» для дослідження й розуміння відповідних явищ вимагає чіткої логічної визначеності поняття та сутності культури. Сутнісно культура є ціннісно-сенсовою характеристикою буття людини у світі, її універсальності. Поза цією характеристикою культура виглядає поверхнево, як утилітарна функціональність, технологія, лушпиння соціальності. Джерелом її є етнічно-сенсове осягання в процесі людської самодетермінації, духовно-душевної активності, а вже потім – символізації. Пошук «обличчя людського» є вищим ідеалом культури, її прихованою (діючою й фінальною) пружиною творчості, всіх без виключення творінь людського генія. Будь-яке інше «обличчя», в які б предметні форми воно не перевтілювалося, – людиномірне, так чи інакше – людське. Культура – не щось стале, а постійне людське становлення, «суцільний мартиролог, щільна низка епітафій, безкінечна експозиція злетів і падінь, світлих захватів духу і просвітлених окаянств людини» (Свас’ян).
Варто звернути увагу, по-перше, на нетотожність культури і соціальності: культура – системна якість суспільства, його функцій (думка Соколов й Улєдова). Соколов давно казав про недостатність лише діяльнісного підходу. Культура – соціально вироблена система, яка забезпечує передачу від індивіда до індивіда діяльних здібностей або «сутнісних сил», мотивує виробництво людини як можливо більш цілісного й універсального продукту суспільства, забезпечує єдність опредметнення та розпредметнення перш за все у виробничий діяльності людей. По-друге, – культура нетотожна творчості, хоча саме у точці визнання людинотворчої функції й аспекту культури сходяться погляди багатьох дослідників, для яких культура – це «виробка» людиною самої себе у можливій повноті універсальності, без розподілу суб’єкта й об’єкта. Дійсно, людина «не ставиться» до культури, вона в ній є, знаходиться, сама є культурою. Ставлення (відношення) – це те, що є в теорії культури.
Відтворення в діяльності й творчості нових форм – найважливіша особливість культури. Тому-то така різна координація й субординація категорій у різні історичні епохи. Категорії культури значно діалогічніші, індивідуальніші за своїм характером (бо ж зв’язані з особистим досвідом засвоєння), відкритіші для духу певної епохи, ніж гносеологічні (теоретико-пізнавальні). Недоречно визначати культуру, наприклад, як „історичний процес творчої життєдіяльності людини, яка створює, освоює і споживає духовні та матеріальні цінності” (багато авторів-дослідників грішили запозиченням чужорідних категорій для культури).
Недоречно також протиставляти культуру і природу, хоча й вірна думка, що сфера культури починається там, де закінчується чисто природна необхідність, де є свідома мета. Слід розуміти, що культурна необхідність невіддільна зовсім від природної, занурена в неї. Тому слушна також думка про культуру як освоєння, олюднення природи, перетворення її у світ людського буття, який забезпечує подальший розвиток людини.
Але не все так безхмарно в культурі, яка переживає й кризові стани, й радикальну переоцінку цінностей. Культура може розвиватися лише під тиском (або, за термінологією А. Тойнбі, викликом) природних та суспільних (спочатку чужих етнічних) чинників. Гайденко П.П. вірно підмітила, що «культуротворча напруга спадає, коли виникає ситуація вседозволеності, тобто в періоди кризи певної культури». Натомість мистецтву великого стилю приходить мистецтво розвінчання ілюзій з пафосом «скидання всіх богів», фарсовим настроєм, з відчуттям розриву зв’язку різних часів. Таким є й сучасний період – постмодернізм.
Радикальну переоцінку цінностей влаштовували неодноразово в історичному поступі культури. Відомі як радикальні «переоцінковці»: софісти і Сократ, кініки, християнство, Ніцше, більшовизм (особливо пролеткульт) і фашизм, модернізм і контркультура, «нові руські» тощо.
Як би хто не відносився до культури, всі завжди легко відносять до її «предметного» змісту дійсно найбільш цінне: розум, духовне життя, освіту, мистецтво, науки, вірування, цивілізований образ життя, «вищі цінності» моралі тощо. Виходячи саме з світоглядної зосередженості культури, можна визначити головні її функціональні формоутворення та сфери реалізації.
Серцевина культури – світоглядна культура. Всі інші формоутворення культури якогось народу можуть бути цілковито на сучасному рівні, або навіть випереджати інших, але явищ їх реалізації не буде, якщо не дозволяє світогляд. У китайців і японців доби великих географічних відкриттів кораблі були набагато кращими, ніж європейські, але експансивною колонізацією вони не зайнялися, бо їхні світоглядно-ментальні риси до того не спонукали. Це має надзвичайно велике значення для самореалізації як етносу, так і окремих його представників, осіб. Світогляд – це і вольова компонента, готовність (настанова) до дії через цілепокладання; це і мотиваційна сфера, через яку особа реалізує свою власну життєву програму. Від цієї компоненти залежить як власна лінія життя, так і історична доля етносу.. Світогляд задає і стратегії «вивчення» світобудови, її архітектоніку; визначає «логіку» символів і позначень (знаків, емблематики) культури; покладає засади суспільної ієрархії соціального поділу тощо. При збереженні світоглядного ядра будь-які периферійні зміни не виходять за межі своєї епохи. Макрозміни ойкумени – також від ядерних процесів як і від етноментальних рис архетипу.
Морфологія культури – структурний зв’язок її форм – цілковито розкривається лише на філософсько-світоглядному рівні розгляду. Від світоглядного ядра культури утворюються всі сутнісні форми людського буття з особливими функціональними формоутвореннями культури. Поняття «формоутворення культури» надало змогу побудувати типологію форм, наочно відтворену на малюнку 2. На ньому ж схематично подані функції культури, які через світогляд розкривають різні грані головного питання культури – відношення людини до світу.
Вся морфологія культури може бути розглянута у двох вимірах: активності життєдіяльності (це найуживаніший розгляд), і активності взаємодії спільнот на різних рівнях і в різних сферах (культура спілкування). На світоглядному рівні обидва виміри нерозривні.