2 Тип. Фізична культура.

На противагу «духовній» культурі, саме як культурі духу, можна поставити «фізичну» культуру, а не «матеріальну». Матеріальна культура – як поняття – народилася в лоні етнографії (знаряддя й інформація в колективній пам’яті певної популяції). Прибічники: Арнольдов, економіст Зворикін та інші. Межуєв В.М. уважав, що «так звана духовна культура, взята в зв’язку з діяльністю людини як суспільного суб’єкта, за своїм походженням не менш матеріальна, ніж та культура, яка безпосередньо створюється у сфері власне матеріального виробництва» (1977, с.71-72). Противники: М.С. Злобін (1980, с.56, наче в піку Межуєву, писав: «Так звана матеріальна культура тільки тому і є культура, що вона водночас духовна»); Б.Д. Яковлєв: «Предметною галуззю категорії культура виявляється духовне життя суспільства», його системність, структурність, оформленність, знормованість, концептуальність (1981, с.26).

Близька до цього позиція Улєдова: духовна культура – системна якість духовного життя суспільства як цілого (цілісність, структурність, внутрішня єдність, одухотвореність). Шукали й компромісу: краще вести мову про два боки єдиного феномену. Верстат матеріальний за матеріалом, але не за суттю. «Взята в чуттєво-даній опозиції стихії природних речей, предметна оформленність світу людини розглядається як область «матеріальної культури» (Бистрицький Є. див. Бытие человека в культуре. – К., 1992, с.18.). Ми також уважаємо, що культура не матеріальна й не духовна, це щось третє – результат їхньої складної взаємодії.

На думку Жарова Л.В. «культура тіла» – набільш широке поняття в ряду суміжних: культура здоров’я, фізична досконалість, культура плоті, статева культура тощо. Але його перелік далекий від духовно-практичного розуміння плоті, він і розглядається у контексті валеології та гігієни. Ми будемо умовно ототожнювати культуру тіла з фізичною культурою.

Під фізичною культурою й розуміється, власне, культура людського тіла (плоті): форм його підтримання (гігієна, споживання, сон, комфорт, фізичне навантаження); його одухотворення (всі засоби духовного впливу на тіло: постава, жести, мімічна та пантомімічна пластика) та його оформленість (психофізіологічна й естетична удосконаленість, культивація форм тіла, цінність тілесної досконалості тощо). Символічні засоби: емблематика і знаковість самого тіла, натільних позначок і одягнень. Наприклад, жінки люблять естетику сяяння, барв, форм одягу; чоловіки – форми самого жіночого тіла. Тілесні ознаки у визначені сакральних і моральних якостей. Надзвичайні тілесні ознаки Будди. Естетика місцеперебування тіла також дуже вагома.

«Фізична культура» як формальна дисципліна, особливо в її «удосконаленій» формі – спорті – може взагалі виходити за межі культурності, перетворюватися у предмет іншої цінності. Тіло вимагає вправ. Тому то й має спортивна діяльність глибоко евристичний характер, є видом творчості. Велетенські можливості спорту для самовиразу, самовдосконалення, самоствердження, спілкування, співпричетної консолідації. Але при знижені культурних вимог все у спорті може стати й прямою протилежністю названим можливостям. Не можна приносити себе у жертву спортивним досягненням, а досягати вищого в собі завдяки йому.

Поза людською плоттю не існує рефлексивних, взагалі ментальних актів, навіть самої часовості та просторової орієнтації. На думку М. Бахтіна, образ людини у культурі «суттєво хронотопічний». Людинозначиму (антропну) розмірність самому хронотопу надає специфіка людського тіла. Якщо порушуються хронотопні зв’язки світу, то рвуться й зв’язки часів, бо ж це порушує зв’язок тілесності та культурного схематизму, посередництвом якого тілесність «вписується» у світ. Плоть – спосіб втягування людини в світ, спосіб укорінення у просторі й часі. Отже, буття у світі залежить від тілесної природи людини. Тіло – провідник, посередник між екзистенцією і світом. Завдяки тілесності відбуваються всі непередбачувані ситуації життя, невідповідні дії.

Процеси й цикли буття культури, рухомість історичного людського світу багато в чому залежать від онтологічного статусу тіла, його смертності, його смислових та хронотопних характеристик. Тілесність на фундаментальному рівні людського саморозкриття забезпечує безпосередність чуттєвого відношення до світу, яке супроводжує будь-який вид і спосіб людської активності. Всі та всякі контакти зі світом певним чином моделюють, хай і не явно, властивості й можливості людської тілесності – цього первинного сенсоконтакту з дійсністю, сприйняття її як природного помешкання. Тіло в культурі – це не сама по собі тілесність, це одухотворена сенсом плоть. Адже поза сенсом, як ми вже знаємо, культури не існує, «фізичної» також. Саме цю чуттєво-сенсову структуру ми й називаємо плоттю.

Сприйняття людського тіла не стільки антропоморфний чи перцептивний акт, скільки онтологічно-культурний процес. Це стосується й сприйняття свого тіла як самості, що вписана у повноту світу. Для людини його тіло має особливий сенс: воно завжди зі мною й не може дистанціюватися як інші тіла та речі, це точка перетину всіх явищ і подій світу, спосіб мого сприйняття, інтерпретації й розуміння речей в світлі певних можливостей, які вже якось присутні в моєму тілі.

Історичність культури в кінцевому рахунку збігається з часовістю людського буття, а її простір – з місцеперебуванням людини у світі, її речові події невід’ємні від виявів людської тілесності та таїн плоті. Макроцільна єдність світової історії має ті ж ритми й цикли людського життя, ті ж способи й етапи саморозкриття особи, які утворюють події персональної долі у світі культури. Отже тіло для людини – не зовнішня реальність, а особливий сенсо-чуттєвий феномен плоті, з її чуттєвими виявами, реакціями, це форма рецепції (сприйняття переживань людини як тілесного оточення). Сприйняття тіла – процес онтологічно-культурний. «Проблема душі та тіла має відношення не до об’єктивного тіла, – бо це чисто концептуальна побудова, – а до феноменального тіла» (Мерло-Понті). Дійсно, культура пияцтва та наркотичних доз – тілесна чи духовна? Культура тіла невід’ємна не лише від «тіла культури». Вона чуттєво-надчуттєва. Це й робить її феноменом культури, а не природи. Відрубана рука Муція Сцеволи, п’ята Ахілеса, тілесні муки святих і аскетів, принадність Клеопатри і т.д й т.д. – то все тілесність, що резонансно застигла у віках. Можна дивитися на світ або одухотворяюче, або «одуряюче».

«Історія тіла в ідеї людини» (Бахтін М.М.) йде з трьох джерел, що формують загальне тло інтелекту: духовно-практичне освоєння світу; пізнання людського тіла та пристрастей душі в медицині, психології й антропології; наповнення понять як тіла, так і душі новим змістом та його діалектичне переосмислення на рівні філософської рефлексії. З цим пов’язані три виміри тілесної культури, три рівня атрибутації людської сутності в її тілесному субстраті. 1) Міжіндивідні зв’язки й стосунки в їх чуттєво-надчуттєвому бутті. Стосунки «Я» – «Ти» на різних етапах життєвого шляху особи. В науці й художній літературі нараховується опис близько 20 тисяч виразів обличчя людини. 2) Закономірності організму й процеси, що відбуваються в тілі. 3) Визначення буття особи в історії за межами міжіндивідних зв’язків і стосунків: не лише діяння сучасників, але й попередників та нащадків-спадкоємців. Благородний «лик» вождів з притягальною силою харизми. Діти – множення й подовження також і тіла.

У культурології не часто зверталися до феномену плоті. Везалій Андреас. Про будову людського тіла. Трактат. – Базель, 1543 – вперше ілюстрації внутрішніх органів людини. І. Кант (видання 1940, с. 441-463) про відмінність будови тіла тварин і людини, расові відмінності. Захоплювалися тілесною плоттю Гуссерль, Уайтхед, Марсель, Сартр, Мерло-Понті (як феноменолог, особливо): подолання спіритуалізму ХІХ ст. У Польщі – Кравчик. В СРСР Бальсевич В.К., Видрін В.М, Жаров Л.В., Сараф М (с.99 підхід до поняття «культура спорту»). Столяров В.І., Френкін А.А., Якобсон М.А.