3 Тип. Регулятивні культурні формоутворення.

Соціально-регламентуючі форми можуть значно втрачати культурологічний сенс свідомості в цілому і в окремих елементах. Але можуть мати й дуже високий потенціал культури. Регулятивна функція зовсім не обов’язково репресивна, хоча в ній присутні маніпуляції, придушення певних спонукань, застосування санкцій. Культура – це ще й головна «нитка зв’язку» між особистістю та її соціальним оточенням, це спосіб існування людини у світі й суспільстві. Цілеспрямовані регуляції й організація багатьох культурних процесів здійснюється соціальними інститутами – спеціалізованими державними, суспільними чи приватними структурами, які саме й займаються виробництвом «культурних текстів», їхнім зануренням у свідомість, практичною регуляцією їх життєдіяльності у відповідності з цінностями та нормами даної спільноти. Інститути мають різні сфери соціального життя, але є й такі, що виробляють власне «культурні тексти» і здійснюють регуляцію у сферах інтелектуального і духовного життя (релігійного, мистецтва, освіти, інформації тощо). Їх називають «культурними інститутами» – у вузькому розумінні слова культура.

ПОЛІТИЧНА і ПРАВОВА культура – це форми з абсолютною перевагою соціально-інституційної регуляції людських стосунків. Як суто «цивілізаційні» утворення вони можуть взагалі виходити за межі свого культурного призначення, втрачати свою культурну цінність. «Неправедно визнавати політику центром життя, нічим не одухотворювати тілесність людську, їй підкоряючи все багатство буття. Неправедний шлях боротьби політичних партій, відірваних від центру життя, від сенсу його». «Політичне звільнення є звільненням від політики». У Росії революційна інтелігенція й творча не знали одна одної. Не вдався в Росії ІІІ-й Рим, але ж вдався ІІІ-й Інтернаціонал..

Комплекс прийомів і принципів управління культурними інститутами з боку держави та суспільства називається культурною політикою. Культурна політика – це сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів, які здійснюються завдяки освіті, просвітницьким, дозвільним, науковим, релігійним, видавничим, творчим, комунікаційним, соціально-організаційним та іншим державним і суспільним інститутам задля всебічної і поглибленої соціалізації та інкультурації населення.

Та частина культурних норм, яка функціонує поза інституційним життям у повсякденному, має інший регулятор – культурну традицію. Їх сукупність – це і є культурна політика суспільства по відношенню до його окремих членів, але реалізується вона не в інституалізованій, а в буденній сфері соціального буття. Фактичним суб’єктом культурних процесів є окрема людина: він веде себе не лише як пасивний «продукт окультурення», але й як активний інтерпретатор

Розробником культурної політики має бути не Міністерство культури, а весь комплекс вищих органів державної влади при постійній підтримці (консультативній і експертній) з боку наукових організацій, релігійних структур, художньої та вузівської інтелігенції, ЗМІ тощо. Виробка головних орієнтирів культурної політики – піклування, в кінцевому рахунку, всього суспільства.

ЕКОНОМІЧНА й ЕКОЛОГІЧНА культури мають регулятивні властивості, але їх санкціональні можливості знаходяться поза їх власною сферою, тобто вони «не силові». Останнім часом їх роль для людства надзвичайно виросла. У кінці XX ст. саме вони задають категоричні імперативи людству: змінитися або загинути. До техногенної епохи вони не мали самостійного значення і входили до культури господарювання. Зараз на них покладається функція регуляції й гармонізації природного та штучного середовища людського існування.

ОСВІТНЬО-ПЕДАГОГІЧНА культура має регулювати процеси входження нових поколінь у культурні нашарування, тобто забезпечити зв’язок часу через родовий досвід, поєднання традиції і новацій. Особливо важливим для сучасної культури є досвід інтелекту, знань. Найзначніша віддача капіталовкладень все ще у цій сфері. Цивілізовані країни надають їй дуже великого значення, високо підняли планку матеріального заохочення тих, хто фахово працює у цій сфері.

Освіта перш за все відтворює існуючий суспільний лад, готуючи соціалізованих, компетентних і по можливості лояльних учасників колективного життя. У всякому разі офіційно не існують навчальні заклади по підготовці нелояльних (порушників, революціонерів). На визнанні самоцінності феномену соціального ладу як одного з визначальних боків культури будується й сучасне розуміння місця еліти в системі інших страт. Еліта – це група, не лише найзначніше забезпечена, освічена, витончена, з пріоритетом доступу до комплексу соціальних благ тощо, але головним чином виконуюча функцію підтримки і відтворення існуючого соціального ладу й пов’язаної з ним .системи культурних норм, що регулюють поведінку людей. Часто еліта – лише замовник, а інтелігенція – виконавець (Флієр, с. 89).