4 Тип. Культура життєзабезпечення.
Культура життєзабезпечення включає: культуру побуту і родинно-шлюбних стосунків, культуру дозвілля й обрядову культуру, культуру господарювання.
А. Культура побуту і родинно-шлюбних стосунків. Виділив цей вид культури Лев Коган (1984, с. 203). Він показав тісний зв’язок з економічною культурою сьогодні: побут просто розбухає від речей, товарів і послуг. Культура не існує без світу речей, цінності їх, але є певна міра, за якою розширення світу речей настільки посилює потік нерозпредметнених по суті речей, що вони ковзають по поверхні буття або й зовсім втрачають людський сенс. Вимагається особлива культура користування речами як дуже важлива частка культури побуту, що включає: поводження з речами, елемент мікроклімату спілкування, культуру статевих стосунків.
Загострилась проблема побутових навичок користування складними речами. Все ще стоїть питання – чи треба вміти все робити в домашньому побуті самому, чи сподіватися у кожній дрібниці на фахівців, послуги яких для нас дорогі?
Б. Культура дозвілля й обрядова культура. Забезпечує відтворення фізичних і духовно-психічних сил, аптимізує всі життєві й культурні процеси, компенсує все, що не змогли забезпечити інші сфери й форми культури, надає зручні умови реалізації соціальних вимог. Тут у найзначнішій мірі людина має можливості власного вибору, але саме тут є багато аморальних пасток і небезпечних спокус.
В. Культура господарювання. Ця сфера надзвичайно розмаїта. Вона залежить від форм власності, від принципу індивідуалізму чи загальності, від різних суб’єктів, сфер, форм господарювання.. В безпосередньому приватному господарюванні вона досить тісно зближається з побутовою культурою, культурою малого та середнього бізнесу. А в суспільному господарюванні важливо звертати увагу на технічну і технологічну культуру, культуру праці та виробництва, ринкову культуру тощо. Немале значення має професійна (фахова) культура, особливо етика й етикет, культура поведінки, обов’язки фахової досконалості.
У відповідності з тим, наскільки важливою була та чи інша форма культури в ту чи іншу епоху, їй приділялася більша чи менша увага суспільством. Розвиток же цих форм залежить від розвитку форм суспільної свідомості в різні історичні періоди, а також від провідної ролі якоїсь з них в ту чи іншу добу.
Від часу певної культурної епохи залежні й функції культури, їхнє розуміння. Є такі явища у суспільному житті, що завжди виконують одну й ту ж функцію у всі часи. Це особливо стосується багатьох не універсальних знарядь праці. В усі часи функціонували й цінності, норми, знакові системи, засоби комунікації й інформації, звичаї, ритуали, розваги, набори методів, гра тощо. Але ж змінювалися їх зміст і значення.
Під функціями культури розуміють принципові спрямування її ролі в людській життєдіяльності та впливу на неї. Як і будь-які принципи, функції культури не можуть бути підведені одна під одну, вони на одному рівні загальності й суттєвості. Відрізняються вони саме роллю для людини. Функції культури класифікували по-різному різні мислителі, навіть сучасники.
М.Я. Данилевський виділяв чотири розряди діяльності: релігійна віра народу; власне культурна (науково-теоретична, художньо-естетична, промислово-технічна); економічна; політична. Це були критерії виділення культурно-історичних типів. До однозасадавих культурно-історичних типів відніс: еврейську (релігія), еллінську (мистецтво); римську (правовий лад) культури. Всебічно-експлуатаційно розробляли культуру германо-романські народи. Слов’янський культурно-історичний тип винен реалізувати всі 4 найважливіші цінності: релігію, політичну справедливість і свободу, науку і мистецтво, гармонійний суспільно-економічний лад. Цього не зміг Захід.
Толкот Парсонс виділив 4 функціональних імперативи: досягнення мети, адаптація системи до зовнішнього середовища, інтеграція й узгодження всіх компонентів системи, регулювання прихованих внутрі системи напруг.
Арзаканян Ц.Г. ототожнив функції культури й соціальні інститути, чого не можна робити навіть з окремими елементами, а тим більше – комплексами, кожний з яких може виконувати різні функції. Елементи й комплекси мінливі, але функції стійкі.
Е.В. Соколов зробив чи не найзначніший внесок у вирішення проблеми функцій культури. Його праця «Культура й особистість» мала значний резонанс і не втратила свого значення від 1972 року (вихід книги) до сьогодні. Праця яскрава, з багатьма прикладами, викладом думок великих мислителів. Автор уважає, що основні функції культури слід виводити зі специфіки людського відношеня до світу та головних умов людської ситуації діяльності й спілкування. Він дає чітку класифікацію функцій за різними аспектами ставлення до світу й людської ситуації діяльності й спілкування.
Здібність до предметно-чуттєвої діяльності й спілкування утворює активні потенціали людини, звідки виводяться дві функції культури: освоєння й перетворення світу та комунікативна. Від фізичної й духовної уразливості людини – захисна функція. Оскільки речі й дії у процесі перетворення та спілкування отримують значення для самої людини, пізнаються й найменовуються, то виділяється сигніфікативна (означуюча сенси) функція. Процес перетворення та спілкування удосконалюється, зберігається через попередні зусилля людей у певних результатах, оформлюються й передаються в поколіннях – звідси функція накопичення й зберігання інформації. Необхідність узагальнюючих правил, регламенту дій і спілкування вимагають чіткого нормування та стандартизації – нормативна функція. З нею автор пов’язує й соціалізуючу. Надлишок внутріпсихічної напруги (біологічного й соціального походження, їхньої суперечливості), яка проявляється як агресія, неспокій, апатія й не знаходить адекватного виходу, знімається або оптимізується культурою, її інститутами – проективна функція (емоційної розрядки). Сьогодні стало очевидним, що класифікація функцій, сам склад їх взяті Соколовим дещо не на єдиній підставі. Але цілком можна погодитися з ним, що аксіологічна й нормативна функції є наскрізними для всіх типів і форм функціонування культури. Норми і цінності творяться культурою і творять її у якості універсальних для неї елементів, вони мотивують і спрямовують «значення». На них тримається комунікація і соціалізація, предметна і духовна регуляція всіх світовідношень людини.
Регулятивна функція культури спирається головним чином на норми права і моралі у суспільстві, тому її ще називають нормативною. Будь-яке цивілізоване суспільство має певні правила, які підтримують його традиції, дозволяють оцінювати вчинки людини, відіграють важливу роль у розвитку особистості.
«Країна на праві будується й відсутністю права руйнується» – проголошує одна з стародавніх германських рун. Відсутність Найвищого Закону, вседозволеність приводить до руйнування величних цивілізацій. Історія свідчить, що найдовше проіснували ті держави, устрій яких базувався на глибоких традиціях, на постійних «священних» законах. Набагато складнішим є питання моральних норм: їх здійснення (або нездійснення) болюче зачіпає загальні суспільні інтереси, вони тісно пов'язані з правовою культурою, з моральним здоров’ям суспільства.
Моральні норми можуть бути виражені через інтереси певних верств суспільства, стати їхньою культурною візиткою. У давні часи ці норми впроваджувалися завдяки релігійному світогляду людства. Норми моралі не з'являються раптово, а повинні пройти складний шлях формування. Історія має багато прикладів того, як ідеологічні гасла, прийняті за моральні норми до їхньої перевірки часом, здатні були повести за собою маси й призвести до радикальної зміни культурного обличчя епохи. Головне питання в тому, що це за гасла, якою ціною за них сплатить гуманістична культура, якою стане духовна ситуація часу. Чи мають право на впровадження у суспільну свідомість власні норми та цінності окремих ідеологів, якими б незаперечно-істинними вони не здавалися? Це питання вимагає аналізу цінностей, їхньої загальної значимості для людства. І мова тепер піде про аксіологічну функцію.
Аксіологічна функція культури тісно пов'язана з нормативною, але й відмінна від неї. Різниця між ними у тому, що норми диктуються суспільством і їх повинні досить суворо дотримуватися, а цінності є духовним надбанням людства й ніякі нормативні вимоги не в змозі повністю регулювати поведінку людини, якщо вони не співпадають по суті з її особистими цінностями. У суспільному житті зустрічається багато таких явищ, що можуть дозволятися з точки зору соціально-інституційних норм, але не сприйматися у якості "нормальних" окремими особами. Суперечливість норм і цінностей часто призводить до конфліктів особистості як з суспільством, так і з власним сумлінням.
Однією з головних особливостей культури є той факт, що досягнення й відкриття у всіх окремих сферах життя людини, зокрема в управлінській, політичній, не змінюють протягом багатьох століть духовні цінності (сакральні, морально-етичні, естетичні, інтелектуальні). Нема підстав вважати, що сьогодні не цінуються високо честь, гідність, совість, товариство, любов, надійність та інші важливі якості і почуття. Інша річ – чи лишились вони значною нормою життєвих стосунків людей?
Ще важливішою особливістю культури є та обставина, що цінності, ціннісно забарвлені сенси, складають її власний зміст. Не випадково Соколов не виділяє аксіологічної функції як однієї з багатьох інших. Вона наскрізна, універсальна, тотальна. Якщо надмірність деонтології (як і її недостатність) шкодить саморозвитку особи, то надмірної аксіології бути не може. Людина може й не встигати освоювати цінності, але від того самі вони не стають менш цінними.
Розгляд основних функцій культури не є лише окремою часткою курсу культурології. Весь курс будується як послідовне, від однієї культурної епохи до іншої, розгортання функціональної значимості різних явищ, подій і феноменів світової і національної культури. Але завдання, яке стоїть перед викладачами цього курсу, не може бути вирішене прямим використанням підходу Е. Соколова (хоча його розгляд функцій культури, дійсно, лишається сьогодні теоретично найбагатшим) та більш сучасних дослідників.
Наш курс будується на світоглядно-онтологічному підході до історичного розвитку української світової культури, отже і функції культури розглядаються у світоглядному контексті. Три основні відношення культурної людини до світу: засвоєння об’єкту культурної дії (адаптивність, реципієнтне сприйняття); функціонування у культурному середовищі (репродуктивність, людина як чинник діяльності та спілкування з освоєним суспільно середовищем); творення культурного «об’єкту» (продуктивність, людина як творчий суб’єкт). Ми виділили три основні типи культурного світовідношення людини: «світоутворення», «світовикористання» і «світоадаптування». У зв’язку з цими типами перегруповані й дещо трансформовані функції культури, запропоновані у книзі Соколова.
У світоглядному аспекті стосовно сьогодення культура виконує такі функції:
І. Тип функцій – світоутворення. Його функції: особливе культурне перетворення (трансформування) природи; створення суспільних форм і якостей; творення нових сенсів (змістовних значень), знаків і знакових систем, символізації; формування і саморозвитку особи; акумуляції досвіду людини як особистості (людинотворення). Забезпечує аспект потенціювання (накопичення потенціалу культури).
Не лише безпека, зручність, задоволення матеріальних нужд, але й творчість (унікальність і новаційність перетворення) є життєвою потребою людини, та ще й такою, що всі інші потреби перетворює лише в базові для себе. Якби це не було так, людина виглядала б ірраціональною істотою. Людина розширяє свою могутність у природі, але це не задум природи. Джерело перетворюючої діяльності в особливому способі буття – іманентному намаганні виходити за межі наявної даності (дивись: Какабадзе З.М., с. 47, 85).
На передній план і Соколов виводив функцію освоєння та перетворення світу, яку розглядає у двох ракурсах: з одного боку – це цілеспрямована діяльність людини, в якій вона виказує себе творцем, майстром, виражає свою індивідуальність. З іншого боку вчений вказує на порушення зв'язків між людиною та природою, що може привести до глобальних екологічних катастроф. Він згадує слова К. Маркса, які сьогодні актуальні, як ніколи: «Культура, якщо вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо, – залишає після себе пустелю» (Маркс і Енгельс. Соч., т. 32, с. 45).
Трансформація світу: велике зменшує, мале збільшує, актуалізує й мотивує норми та цінності, метаморфізує «початкову» речовину, енергію й інформацію, ейдоси й поняття, ідеї. Перетворює уяву в знання, дії, опредметнює її; образи робить ідеями та їх втіленнями, звичне – трансцендентним. Освоєння через трансформацію, дійсно, є разом з тим «добуванням» реальності або її нового образу (із звичайного – надзвичайного). Утворення ціннісно-сенсового, нормативно-сенсового «всесвіту» людини. Найзначніша трансформація – художньо-образна: фантастичність, фантасмагоричність, метафоричність, умовно-символічність. Поза трансформацією неможлива акумуляція досвіду, а поза попередньою акумуляцією неможлива подальша трансформація. Культура також інтегрує людей у суспільну цілісність, смислову систему, організовану взаємодію: вона справді «суспільство-творча» (на матеріалі трансформації творчої натури-природи). І творення знаків, символів, нових сенсів – не матеріальних або не зовсім матеріальних предметів – це вже в її компетенції.
Обмін інформацією, пізнавальна діяльність вимагають створення певних знакових систем, завдяки яким стає можливою передача соціального досвіду, культурних досягнень від старших поколінь до молодших, від одних народів до інших. Отже, культура має сигніфікативну (означаючу) функцію, завдяки якій людина дає найменування й ознаки предметам, оцінку їм з метою визначення місця кожного з них у її житті. Назва предмету – це перший крок до його пізнання. Головною знаковою системою в культурному житті людства є мова – найважливіший засіб комунікації (інформування та спілкування), головний засіб збереження сенсів, їх утримання та передачі, акумулювання в форми мислення. Акумуляція світу в загальний досвід людства і кожної людини спирається на процедури накопичення (концентрації), узагальнення (єдності множини), систематизації (цілого з частковостей), передачі та розповсюдження (розмноження, тиражування), інтеграції зусиль (перерозподіл і консолідація). Це було б неможливо без символізуючих властивостей мови.
Кожна наука має власні знакові системи, без опанування якими неможливе її глибоке вивчення й осягнення. Специфічні мови має і світ мистецтва: архітектура, музика, театр тощо. Великий Гете казав, що і наука, і мистецтво – це загальносвітові цінності, між якими не існує національних меж. Вони є важливим елементом комунікації. Щодо літературної мови, то вона є не лише знаковою системою, а й важливим засобом пізнання національної культури, знаряддям її перетворень. Слово – головний засіб самовиразу людини, пізнання дійсності, спілкування, навчання і виховання. Слово – безпосередній носій сенсу, а отже і головний засіб сенсового осягнення світу. Будь-які інші мови (знакові системи чи окремі символи й емблеми) інтерпретуються словесним чином.
Гуманістична функція. Перетворюючи світ природи й утворюючи соціокультурний світ, людина творить себе саму як мікрокосм у макрокосмі. Особа акумулює власний (унікальний) і суспільний (загальний, спільний) досвід ідеальними засобами: образами, нормами, цінностями, ідеалами, принципами. Вона ж його і своєрідно активізує власними інтенціями та потенціями. Культура дійсно надає людині можливість неможливого. Та головне, на думку Соколова, у світовідношенні людини – це духовний розвиток її самої, її гуманізація. Ніякі технічні і наукові досягнення не піднімуть рівень культури у суспільстві, якщо йому бракує людяності, якщо головною метою не буде духовне удосконалення особистості. Тому сучасні вчені висувають поняття гуманістичної або людинотворчої функції як найголовнішої. Адже діяльність, в якій людина втрачає суто людські якості, перетворюється з творчості на руйнування. Людинотворчість – це, перш за все, саморозвиток особистості. Без людини культури не існує, культура і є способом саморозвитку людини. Тому всі функції культури так чи інакше пов'язані з гуманістичною.
ІІ. Тип функцій – світовикористання: підвищення можливостей діяльності засобами культури. Включає такі функції: пізнавальну; інформаційну; комунікативну (мови, спілкування, взаєморозуміння, симпатії й емпатії, культурної контактності й толерантності, трансцендування світу).
У масових процесах сучасної цивілізації, у складних суспільних системах неможливо уникнути формалізованих стосунків, чисто інформаційних явищ комунікації. Розвиток науки і техніки, наявність глобальних комунікативних засобів значно полегшує доступ до інформації, потреба в якій зростає з кожним днем, але й кількість її самої зростає ще швидше. Але й у всі попередні часи інформаційні процеси мали надзвичайно важливе значення для людини.
Пізнавальна функція охоплює добування людиною не лише раціональних знань, але й будь-якого досвіду, сенсів, образів, норм, значень, цінностей. Культура – «всезагальна пам’ять» історії. Накопичення та зберігання інформації, смислове й ціннісне оволодіння нею забезпечується не самою інформаційною функцією культури (цієї всезагальної «пам'яті людства»), а іншою її функціональною можливістю – пізнанням. Без пізнання інформація мертва, хоча без інформації пізнання – пусте. Але без мудрості (софійності) ні інформація, ні пізнання не мають характеру духовності.
Сказане особливо близько торкається студентської молоді. Нелегко їй розібратися в безперервно зростаючому потоці нових цінностей і знань, які треба не просто перепустити дотичне через себе, але й осмислено обміркувати, оцінити, пережити. Працюючи з інформацією, людина стає дослідником, що в океані найрізноманітніших відомостей прагне знайти відповіді на хвилюючі її питання. Цей процес власної роботи студента може бути набагато продуктивнішим, ніж пасивне сприйняття інформації із-зовні. Ще у стародавні часи Сократ висловив геніальну думку, що «учень – це не посудина, яку треба наповнити, а факел, який треба запалити». Пізнання є необхідною часткою людської діяльності, тому сучасна наука виділяє його в самостійну функцію культури.
Інформація забезпечує можливості накопичення, зберігання, організації, передавання найрізноманітніших свідчень – тому це найважливіший чинник комунікації. Засоби комунікації: соціальні інститути, транспорт, преса та інші ЗМІ, мистецтво, розваги, аудіовідеотехніка, пошта тощо. Найскладніший та найважливіший засіб комунікації – «природна» мова, за допомогою якої людина моделює світ у формі людино-сумірних «зображень» значень, може їх інформаційно зберігати (довго та надійно), може глибоко-інтимно спілкуватися, глибоко розуміти і порозумітися. Мова причетна до всіх трьох типів функціонування культури, але як комунікант вона лише світокористувальна, бо тут не приймається до уваги сенсотворність і адаптація до сенсів, лише сенсообмін, передача.
Перетворення і осягнення світу здійснюється не ізольованим індивідом, а завдяки взаємодії, взаємостосункам людей у певних спільнотах. Комунікація – специфічна культурна форма спілкування, тобто інформаційний обмін між людьми за певними правилами й нормами та за допомогою знаків, символів, експресивного репертуару. У комунікації йде обмін енергією, інформацією, емоціями, узгоджуються позиції та дії. Згода – позитивний результат всякої комунікації. Стихія соціальної істоти, людини, – спілкування. Звідси й особлива функція культури – комунікативна. Духовний зв'язок поколінь, наслідування історичного досвіду неможливо уявити без розвитку засобів культурної комунікації. До символічних інструментів комунікації відносяться знаки, знакові системи,, особистісні знаки (мовлення, міміка, жести, інтонація тощо). Культура регулює всі види і засоби комунікації, її інтенсивність і вибірковість.. В наш час відбувається інтенсивний розвиток цих засобів, але ж та сама техніка, що призначена подолати простір і час, далеко не завжди об'єднує людей і допомагає спілкуванню, тобто духовному, а не лише інформаційному їх контакту. На думку Е. Соколова, суспільство потребує зростання духовної культури, переоцінки самої сутності спілкування, оскільки науково-технічний прогрес сам по собі, без подолання духовного роз’єднання мовних, ідеологічних і культурних бар’єрів, не приводить до взаєморозуміння і не робить комунікацію більш ефективною. Він проти поняття «спілкування» з природою: дикими тваринами, рослинами, з натяжкою ще можна вести мову про спілкування з домашніми тваринами.
В актах комунікації відбувається й трансцендування – вихід за межі звичного, звичайного, принципове прозріння нових сутнісних порядків світу. «Сенсоутворююче слово стає чимось суттєво більшим, ніж конкретні умови попередніх думок і соціальності, яка його породила, адже воно, всотавши досвід людської внутрішньої свободи, саме частково конструює подальший хід історії й людські долі багатьох поколінь». Комунікація та її засоби забезпечують транспонування (рознесення у просторі) здобутків культури.
Разом ці два перші типи забезпечують творчий потенціал культури.
ІІІ. Тип функцій – світоадаптування. Функції: забезпечення гомеостазу (рівноваги) людини і світу; збереження довкілля; соціалізації; ретрансляції суспільного досвіду; компенсації однобічності розвитку особи та її консолідації й інтеграції зусиль з іншими для цілісного освоєння й водночас проективної розрядки; освітньо-виховна (забезпечення входження в культуру, у нові можливості й досягнення людства нових членів суспільства, “перепідготовки” старих). Забезпечення репродуктивних можливостей культури, її гармонізуючих традицій. Постмодернізм розглядає творчу й адаптивну функції через поняття конструкції та деструкції.
Забезпечення гомеостазу завжди було стратегічною функцією культури, але в умовах загрози екологічної кризи чи навіть катастрофи – воно стає найважливішою умовою самого буття людства. Екологія і душа людська стали сумірними і суміжними: рівновага – повага; полюбовні стосунки з природою – емпатія; гармонія – совість. Справді, людське сумління, совість є вищим гомеостазом душі, її внутрішньою екологією, самозахистом людей. Ретрансляція суспільного досвіду забезпечує навички орієнтування у соціокультурному світі, виступає у якості його засобу. Соціалізація виконує перш за все нормативно-цивілізаторську функцію, приводить індивіда у відповідність до суспільних вимог і запитів. Компенсаторна функція призвана долати одномірність, однобічність, убогість людського буття, внутрішні суперечності людини, суспільства, самої культури, “професійного ідіотизму”.
Соколов вважав важливими, в ціннісно-сенсовому відношенні, функціями культури функцію «проективної розрядки» (у сучасній термінології близьку до «компенсаторної») та «захисту» (близької до «адаптивної»). До проективних феноменів автор відніс звільнення від надміру напруги життя за допомогою розряджаючих емоцій (сміху, плачу, горя, радості), святкових явищ (карнавалів, балів, ритуалів, гри тощо), мистецтва, ідеологій... До феноменів захисту він відніс засоби компенсації або переведення напруги чи недостатності в більш позитивні форми.
Ці засоби дозволяють позбавитися від зайвих або недостатніх: інформованості, спілкування, заходів, форм діяльності й виснаження тощо. Вони ж дозволяють приводити культурні форми у відповідність з власними метою, потребами, інтересами, мотивами.