Особливості первісної культури:

До особливостей первісної культури відносять 1).гомогенність (однорідність) та її 2).синкретичний характер, який втілився у тотемізмі (синкретичний анімізм). Фундаментальна риса цієї культури полягає в тому, що вона ідентифікує общину та її членів із тваринами, які потрібні для харчування, з тотемними тваринами. Фундаментальне положення тотемістичного світогляду за своєю суттю грубо-натуралістичне («людина є тим, що вона з'їдає»), являє собою закон тотемізму, що виявляється і в цивілізованому суспільстві. Можна сказати, що «ідеологічна» ідентифікація з тотемними тваринами є виразником факту нездатності первісних людей за допомогою раціональних засобів праці визначити ірраціональну поведінку об'єкта праці й тварин, тому вони намагалися компенсувати це ілюзорно-магічними засобами. Грубий натуралістичний зміст цієї форми не такий простий: перетворення тварини в людину й наступна трансформація людини у релігійний фетишизм на значно вищому рівні.

Дійсно, магічний тотемізм як ідеальний виразник обмеженості практики та нерозвинутих суспільних відносин є ілюзорно-компенсаторним засобом освоєння дійсності, попередньою стадією релігії (початковою формою вірування). Розглядаючи концепцію Дж. Фрезера, згідно якої магія не є релігією, а близька до науки, можна зробити висновок: на початку магічний тотемізм був недиференційованим зосередженням культури, містив у собі не лише науку, а й мораль, мистецтво слова, магію зображення, що існує завдяки естетичному розвитку. Потім відбувається його перетворення в ряд відносно самостійних, буденних і спеціалізованих сфер культури.

Ранні форми вірувань у тотемній культурі.

Анімізм – термін у науку ввів Е.Б. Тайлор (1832-1917) як позначення первісної стадії людської якості світу(наділення його анімою – душею) – сумісно відшліфована реакція індивіда на сприйняття “сукупного природного всесвіту”, наділеного людськими душевними якостями. Думка про відділення душі від тіла зародилась досить рано, а потім переросла у впевненість, що душа субстанційна (самостійна сутність). Весь світ – це одушевлене тіло Першопредка. І будь-яка частка його одухотворена (у ній живуть духи: вогню, води, землі, лісу, болота тощо). Таке уявлення – база майбутньої народної демонології. Зосередженням душі, фокусом її „втілення” став образ певної тварини (інколи й рослини чи мінералу). Анімізм став універсальною формою вірувань, поклав початок обрядам і ритуалам, особливому відношенню до смерті, покійників, поховань.

Фетишизм – (французьке fetiche – талісман, амулет, ідол) приписування чуттєвим предметам надзвичайних властивостей завдяки синкретичному анімізму. Поклоніння фетишам: камінню, рослинам, зробленим людиною статуеткам, зображенням тощо. Форми поклоніння й шанування фетишів також різні: принесення жертв, забивання цвяхів, кілків для більш відчутного нагадування про прохання щось зробити чи не робити. Віра у захисну силу амулетів (арабське “гамала” - носити): від хвороб, нещасних випадків, проклять тощо. Віра у допомогу: кам’яні риби на рибальській мережі, пташки з кісток на шиї мисливців, свердленні кам’яні верхи декоративних молотів з головами лосів і ведмедів на кінці. Сучасна культура повна реліктів фетишизму. І не лише у побутових забобонах, але й у офіційних святинях. Згадайте хоча б поклоніння мусульман чорному каменю в Мецці, християн – чудотворним іконам та мощам. Сьогодні дієвим є товарний фетишизм.

Магія – (від грецького megeia – чаклунство, чари) символічні дії та ритуальні обряди з заклинаннями й особливими актами. Якщо світ одухотворений, кожний предмет у ньому фетишизований, то на нього можна легко впливати чародійствами навіть на відстані. Впливати через речі або й їх символічні зображення (моделі). Треба лише з’ясувати які саме дії викликають подібні до них наслідки. А уподібнень вбачали безліч: полив водою з глечика – чекай дощу, пробий списом зображення тварини – таке ж отримаєш на полюванні, з’їв символічне сонце-млинець, складений товстенько та добре промаслений, – буде тобі могутність Сонця для врожаю і т.п. Цілі народи, не кажучи вже про окремих представників будь-якого етносу, ще й сьогодні живуть у великому страхові перед цим підступним мистецтвом. Люди старанно стежать, щоб їхні нігті, волосся, зуби, недоїдки не потрапили до рук ворога, недоброзичливця.

Склалась певна класифікація магічних прийомів: гомеопатична (наслідувальна) та контагіозна (заразлива) магія. Вона просякала первісне мислення, тісно пов’язувалася з уявленнями про надприродне. За роллю у практичному житті магія поділяється на: шкідливу, військову, статеву (любовну), запобіжну, лікувальну, промислову, метеорологічну та інші. Характер і спрямованість магічних дій різноманітний: обряди контактного та імітативного типу, мисливські магічні танці з обрядженням у шкіру та інші тваринні атрибути, заборони на промисли, жінкам під час певних циклів організму тощо. Забобони, марновірства, повір’я, прикмети мають джерелом магію. І сьогодні найбільше забобонів у мисливців, рибалок, моряків (велика роль ризику, вдачі, випадку, влади стихій). Еротичні обряди також дуже поширені сьогодні: чаклування, релігійно-статеві табу, повір’я про статеві стосунки з духами, культ божеств кохання. А скільки присихань, приворотів, відворотів тощо. Змістовний бік мистецтва надзвичайно визначався магічними та релігійними уявленнями.

Тотемізм. Цілісно-ідеалізована "внутрішня" людина з часом зажила своїм власним життям в якості анімістичних сутностей, які переносились на "зовнішній" світ, який був органічно-вітально пов’язаний з самою людиною, її родовим буттям. У світогляді людини виникає картина подвоєного світу: "наявного" і "сутнісного" буття, видимого й таємного, поцейбічного та потойбічного, "верхнього" й "нижнього". Одухотворення "того", надзвичайного світу, будемо називати сакралізацією. Найбільш сакральним "предметом" первісно виступить сама людина, але як знаковий етнічний символ, як сполучник рідних, як той, що споріднює. Для його сакралізації треба була узагальненість, дистанція від звичаєвих людей. В часі така дистанція визначалась "передуванням заднього" – попередністю (предок, передок, попередник). Попереду йшов той, що був раніше. У просторі така дистанція визначалась належністю предка до "того" світу. У часі – його завчасністю та життям завжди. У матеріалі дистанція визначалась перевтіленням його в іншу тварину – ТОТЕМ.

Тотем – (від ототем – на мові північноамериканських індіанців оджибве буквально – “його рід”) – поклоніння тваринам, рослинам (найчастіше деревам) а іноді й бездушним на наш погляд предметам. У всіх явищах світу одна душа, але аніма предка ще й хоче десь тілесно-конкретно зосередитись. Аніма анімалізується (душа втілюється у тваринне тіло). З нею можна, навіть потрібно, спілкуватися, бо то ж головний спільник – предок. Його ім’ям називає себе первісна людина, братом кличе, утримується завдати шкоди, умертвити без особливого приводу, без магічної мети, без символіки ритуальних дій. Від тотему залежало життя всього роду і кожного члена його. Тому люди всіляко намагалися вплинути на нього магічними засобами. Отже, тотемізм – це віра у спорідненість (не обов’язково кровну) певного роду з його тотемом. Найдавніший тип – тотемізм фратрії (об’єднання братніх родів: фратрія з грецького – братерство). Родичі по крові набагато менше важливі, ніж споріднені за тотемом. Примітивні общини не знають іншої спорідненості, крім тотемної. Чи не свідчить це про ще до-екзогамну соціалізацію?

Екзогамія – заборона шлюбу між членами одного роду (в середині фратрії він найпоширеніший). Причини виникнення екзогамії, як і самого тотемізму, культу тотема, намагався висвітлити Зигмунд Фрейд (“Тотем и табу”). На його думку тотем – це страшна маска БАТЬКА (його заміщення-фобія, бо ж коли батька нема мати пестить більше, тому невротичний страх перед батьком, його приходом. Фобії як реакція на власні злі задумки стосовно батька). Детально недоліки Фрейда розібрав Ю. Бородай (1972, с. 199), але важливо ось що: тотем – зовсім не образ батька, звідки накручено комплекс Едіпа, це образ “дорослого” попередника взагалі. Тотемна культура – явище набагато більш раннє, ніж патріархат, вже тому не існує підстав ототожнювати образ тотема з образом батька, що так натуралістично проробив позитивіст-психоаналітик №1 своїми образними та позачасовими міфологемами. Матримональне суспільство дозволило слабеньким дітлахам з’їсти ТАТА-велетня, а потім трястися від страху, наче вони – це й не вони, а якісь там пташки чи кенгуру. А великий кенгуру-ТАТО – то їхній бог, якого можна їсти у свята. З’їли батька – полишився образ, що надихнув совість, внутрішнє самообмеження. Табу – це перша форма самообмеження, внутрішнього обмеження: тому-то порушник його помирає від внутрішніх докорів.

З тотемізмом пов’язанні всі відомі нам знахідки мистецтва верхнього палеоліту в Європі (печерні чи наскельні малюнки, скульптури). Сліди його є у релігіях давніх цивілізацій Китаю (тотем-ластівка періоду інь), Індії, Єгипту, Японії (шанування лисиць, мавп, черепах, змій у синтоїзмі), Риму (вовчиця).

Ритуальні обряди тотемізму: Сумісне поїдання м’яса, жертвопринесення тварин супроводжувалось певними діями, словами, танком, звуками. Це засоби імітації надзвичайної дійсності й водночас це засоби магічного впливу на різні сили її.

Інкарнація – тотем втілюється у немовля. Тепер це загальне уявлення про перевтілення душі.

Ініціальні обряди – посвята у дорослі при досягненні шлюбного віку. Юнаки водночас могли стати чоловіком і воїном, повноправним членом общини. Випробування були досить важкі: на фізичну силу, витримку, витривалість і терпіння. Терпіння болі, голоду, спраги. Володіння зброєю, засвоєння звичаїв, таємниць, вірувань роду, магічних пісень і танців, позитивні знання та навички життєдіяльності – також знаки посвяти. “Обрізання”, татуювання та інші сліди на тілі – дуже болючі знаки посвяти у дорослі. Далеко не всі витримували випробування. Гинули в лісі на практичному “виживанні”.

Символіка другого народження моделювала характер випробувань так, що спочатку вони нагадували смерть (поїдання тотемною твариною, символічне спалювання, мандрівка у світ тотема – проходження крізь черево дракона тощо). Повернення після небезпечних пригод давало нову якість, магічні сили. Цей мотив розповсюджений у чарівних народних казках.

3).Третя особливість первісної культури полягає в тому що вона є культурою табу (заборон). Звичай табу виник одночасно з тотемізмом і являв собою важливий механізм контролю та регулювання соціальних стосунків. Статево-вікове табу регулювало статеві зв'язки в колективі, харчове табу визначало характер їжі, призначеної вождю, воїну, жінці, дітям... Інші табу були пов'язані з недоторканістю житла, джерела вогню, з правами та обов'язками окремих категорій членів племені. Певні речі, в тому числі й їжа, що належали вождю, також були піддані табу. Дослідники (Дж. Фрезер, Л.С. Васильєв та ін.) наводять приклади, як страхітливо сприймалося порушення табу.

Так, один з новозеландських вождів високого рангу й великої святості покинув край дороги залишки обіду, які підібрав і з'їв член його племені. Коли простолюдина повідомили, що він з’їв залишки трапези вождя, він помер у муках і стражданні. Подібних прикладів можна навести немало. І всі свідчать про те, що порушення священних табу призводило до смерті порушника. «Божественна особа є джерелом як благодіяння, так і небезпеки, її слід не тільки поважати, а й остерігатися. Священний організм вождя настільки тендітний, що може розладнатися від найменшого дотику, але він містить у собі й такий потужний заряд магічної та духовної сили, розряд якого може мати фатальні наслідки для кожного, хто дотикається до нього. Через це ізоляція боголюдини необхідна не лише для її особистої безпеки, а й для безпеки інших. Божественна особа подібна вогню. Дотримуючись належних заборон, з неї можна здобутися багато корисного, але, необачно доторкнувшись або зневаживши межами, можна спалитися, вона губить порушника» (Дж.Фрезер «Золота гілка»).

У первісних народів, окрім вищезгаданих, діяло ще одне табу — табу на прогрес, новації, розвиток. На це слід звернути особливу увагу, адже з подібними табу пов’язані явища альтернативності та багатоваріантності світової історії, різноманітність культур. Таким чином, табу блокують найсильніший інстинкт самозбереження і паралізують потребу людини в новаціях соціально-економічної сфери. Це з найбільшою «класичною» ясністю проявляється на стадії первісного розвитку людства.

Від духу родича-тотема йде перетворення в духів родючих стихій природи. Саме на цих засадах формується архаїчна картина світу, особливе землеробсько-скотарське відношення до світу. Опорним наочним засобом осягнення їх послугує графічний малюнок 5, який дозволяє ув’язати всі окремі риси цієї культурної епохи, зрозуміти її культи, ритуали, вертикальну "тришаровість" структури світу, правила поводження в єдності ціннісно-смислової системи. Зрозуміти як на рівні загальних надбань, так і на рівні окремих етнічних культур. "Архаїчна" картина світу і сьогодні ще не втратила своїх образів, але значно трансформувалась через ряд етапів у сучасну універсальну картину світу. Окремо розглядається Обрядове річне коло праслов’ян, релікти якого добре збереглися у свідомості українського та інших слов’янських народів.

Давній світогляд виробив різні засоби поєднання природно-стихійних сил і явищ в узагальнених образах. У всіх народів з розвиненим землеробством в архаїчні часи цілісний світ ув’язували в просторі й часі образи Світового Дерева і Космічного Змія. Тришаровий поділ світу по вертикалі здійснюється за їх моделлю. Сторони, центр і коло світу символізували Добро і Зло, Життя і Смерть, правильне і “поганське”.

Набагато пізнішою, але й значно продуктивнішою моделлю світу (розробленою, головним чином, у Вавилоні) став образ річного землеробського кола, за яким визначається вся сезонна послідовність господарювання, святкових обрядів та їхнього художньо-естетичного оформлення. На його основі й сьогодні діє народний календар, що забезпечує не лише інформацією, але й чудовою естетикою (світоглядною образністю, видовищами).

Землеробське річне коло є моделлю повного річного сонячного циклу: від найнижчого сонцестояння (зимового – Коляда, Коротун) до весняного рівнодення (в.р.д.); від нього – до найвищого (літнього – Купало) сонцестояння; потім до осіннього рівнодення (о.р.д.) і знову до сонячного мінімуму. У ньому відбиті дванадцять місяцевих фазових змін і дванадцять зодіакальних сузір’їв; чотири пори року і їх особлива естетика.

У ньому – символіка “змагання” і “шлюбу” вогню і води протягом року, символіка й естетика річних змін сонячної активності в забезпеченні родючості, урожаю, роду, родини, природи: Коляда, Ярило, Купало, Світовид (Лад). У ньому – розгортання життя як циклічного процесу астрально-небесних знаків; шлях Сонця, “хоровод Місяця” і точки часу Зорі. Воно забезпечувало господарське орієнтування та святкування добробуту.

Річне коло включало “пояс тварин” з 12 “домами” – знаками зодіаку (“зооморфний” код світу). На цьому виросли 12 Великих свят у християнстві. Паралелізм символіки родючості природи (язичники) і народження Бога-Христа (християни) легко помітний, як і збіг головних і другорядних свят у часі.

Ритмічні властивості річного обрядового кола також помітні: періодичне чергування і повтори певних мотивів, сюжетів, обрядових дій (піврічні, “тричвертні”, “квартальні”, дев’ятикратні тощо). Наприклад, мотив “відмикання” (в християнстві “зачаття” – Благовіщення) і “замикання” (в християнстві – “Введення Марії до Храму”) – це “тричвертний” ритм (4.XII–7.IV). “Весняні” та “зимові” свята святих повторюються не випадково. Відоме нам і дев’ятикратне на рік “годування тварин” та “очищення” (житла, тіла, душі).