3.2. Проблеми періодизації культурно-історичного процесу на рівнях “світової”, ”регіональної” та етнонаціональної культури.

У науці не існує усталеного єдиного підходу до історичної періодизації культури. Це й не дивно з огляду на складність визначення самого феномену культури. Та існує залежність між підходом до культури і її історичною типологією та періодизацією. Ми будемо триматися широкого світоглядного контексту культури й побудуємо відповідну типологію на трьох рівнях розгляду культурно-історичного процесу. Скористаємося узагальнюючими графічно поданими схемами та їх короткою інтерпретацією (тлумаченням, поясненням).

Періодизація світового культурно-історичного процесу: методологічні проблеми (інтерпретація рисунку 3).

При вивченні теми особливу увагу слід звернути на питання єдності дискретних, розпорошених у просторі, різних за характером і рівнем розвитку етнічних культур. Модель еволюції культури на світовому рівні подається на рисунку 3. В ній помітні найзагальніші тенденції й історичні зміни культури, показано витоки культури, залежність між культурою і суспільством, культурою і особою, різницю між культурою і цивілізацією тощо.

Людина як особливий вид живих істот, розвинутих на рівні вищої нервової діяльності, в загальній класифікації отримала назву Гомо сапієнс (гомініди з сенсом). Як і всі живі істоти вона є природною істотою. Але за допомогою культури вона піднялася над природою (не вийшла з неї, а саме піднялася над всього лише природою). Природною формою її розподільного існування було стадо (контактна спільнота), а універсального – популяція. Формою культурного піднесення над природою стає етнос, завдяки якому первісне стадо стає людським суспільством. Окультурене суспільство має сьогодні назву соціум.

Розглянемо правий бік рисунку 3. Суспільство походить від тваринного стада, розвиваючись завдяки певним культурним можливостям популяцій-етносів. Суспільство, як на стадіях дикунства і варварства, так і на рівні цивілізації, тримається, як система взаємозв'язку, взаємного обміну діяльністю людей, на культурі. А вона виявляється і зберігачем традицій (як інтеграція результатів, як зв'язок у часі) і самою творчістю. Процесом не тільки відтворення того, що вже здобуто, а й новаційних утворень, піднесенням людини над всією товщею нашарувань-здобутків.

Звичайно, цивілізація визнавалась дослідниками тільки на високій ступені розвитку суспільства. Всі були згодні з до-цивілізованою історією (і у часі, і у просторі: адже й сьогодні є ще нецивілізовані народи чи окремі спільності). Але ототожнення цивілізації й культури призводило навіть до сумніву деяких учених у тому, що взагалі культура була й у первісному суспільстві. На підтримку ставало визнання "суспільства" найповнішою категорією людського буття. Екзистенційно-персоналістське бачення людини (натомість есенційно-об'єктивістському) поставило "суспільство" в якість досить другорядної категорії. Вище соціальних стали виміри культури. Нові світоглядні точки зору придали їй більш універсальне значення. А "цивілізація" – це тільки якісна ступінь розвитку суспільства. Та саме цей ступінь дозволяє людині з малорозвиненою особистістю, не проходячи через значні нашарування культури, досить легко, а інколи і дуже вправно ("спеціалісти") орієнтуватись у світі речей, користуватися ними. Діти сьогодні легко оволодівають комп'ютерними засобами, навіть коли зовсім не хочуть і майже не вміють читати і писати.

Остання стадія розвитку суспільства характеризується наявністю розвинених соціальних інститутів: державою, правом, церквою, сім’єю. Обов’язковою умовою виникнення цивілізації є осілість, письмова мова, урбанізація.

Рисунок 3.