5. Експортна діяльність України та структура експорту

Експортна діяльність країни в системі міжнародної торгівлі визначається її експортним потенціалом.

Експортний потенціал країни – це здатність національної економіки відтворювати свої конкурентні переваги на світових ринках. Реальне втілення він знаходить у галузевій структурі екс­портно-імпортних операцій, що формується як наслідок входжен­ня країни у світове господарське співробітництво і відображає напрями розвитку міжнародної спеціалізації її економіки.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 1) дає таке визначення: «Експорт – продаж товарів українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб’єк­там господарської діяльності (у тому числі з оплатою в не грошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів».

Однак цей Закон трактує як експорт ті види торгівлі, які, з теоретичного погляду, взагалі не є предметом міжнародної економічної діяльності (продаж товарів іноземцям-резидентам без вивезення цих товарів за митний кордон), та не зараховує до експорту продаж та вивезення товарів за кордон у разі, коли контрагентами є фізичні, юридичні особи України.

Важлива позитивна динамізуюча та стабілізуюча роль експорту на макроекономічному рівні з особливою очевидністю проя­вилася в Україні в середині 90-х років. Україна розпочала процес ринкової трансформації з низьким рівнем залучення до світової торгівлі й викривленою структурою зовнішньої торгівлі, яка лише на початку 90-х років стала суб’єктом міжнародних економічних відносин, ще не використовувала переваг порівняльних вит­рат і будувалася на основі народногосподарської структури, що склалася за часів існування СРСР. Сектор зовнішньої економіки первісно мав у своїй основі деформовану структуру із сировинною спрямованістю експорту з відсутністю наукомістких товарів.

Існуюча нині в Україні галузева структура експорту – це своєрідний конгломерат залишків структури зовнішньоторговель­них операцій, що проводилися від імені СРСР, і нових міжнародних економічних відносин, які формуються в умовах перехідної економіки. Переплетіння проблем старого економічного укладу й економічного укладу, що формується, призводить до того, що в процесі формування нового якісного стану зовнішніх зв’язків Україна відчуває на собі:

– по-перше, тиск народногосподарської структури неіс­ну­ючої держави і політики монополії зовнішньої торгівлі СРСР, яку вона проводила і яка підтримувала деформовану народногосподарську структуру економіки України;

– по-друге, взаємодію не завжди обґрунтованої та скоординованої в рамках усього народного господарства економічної політики держави з перехідною економікою.

Сформовані, згідно з конкурентними перевагами, структури зовнішніх економік країн Заходу (за поодинокими винятками) не зацікавлені в низькоякісній і неконкурентоспроможній продукції обробної промисловості України. Торгівля з цими країнами, що в цілому зростає, залежить від структурних змін тільки односторонньо: імпорт визначається диференційованим споживачем, а структура експорту залишається практично незмінною: питома ва­га експорту сировини – приблизно 77 %, продукції машинобудування – понад 10 %.

Аналогічні тенденції властиві відносинам України з країнами СНД: на сировину й матеріали припадає понад 40 % усіх експортних торговельних операцій, на машинобудування – до 26 %. Більша питома вага продукції машинобудування пояснюється, з одного боку, наявністю збережених після розпаду СРСР господарських зв’язків, з іншого – специфікою локального ринку країн СНД, коли суб’єкти ринку пред’являють попит на товари приблиз­но однакової якості.

Формування зовнішнього сектора економіки й зміцнення експортного потенціалу України вимагає переорієнтації народного господарства на досягнення більш рівномірної та збалансованої експортної віддачі окремих її регіонів. Вирішення такого зав­дання потребує, по-перше, усунення причин, що спричиняють деформацію народногосподарської структури України, по-друге - перегляду економічної політики держави, спрямованої на стимулювання оптимального розподілу обмежених економічних ресурсів. Як свідчать дані Міністерства статистики України, понад 50 % українського експорту товарів і послуг припадає на 4 промислові області: Дніпропетровську (20–25%), Донецьку (10–15 %), Одесь­ку (10–12 %) і Луганську (до 10 %). Виходячи з того, що ці промислові центри спеціалізуються передусім на виробництві сировини і матеріалів (металургійна, хімічна та нафтохімічна промисловість), можна стверджувати, що експортний потенціал України розміщений і експлуатується нерівномірно (Додаток Б).

За січень-серпень 2010р. експорт товарів України склав 31590,6 млн. дол. США. Порівняно з січнем-серпнем 2009 р. експорт збільшився на 33,2 %. Від’ємне сальдо становило 4640,9 млн. дол. (за січень-серпень 2009р. також від’ємне – 3786,2 млн. дол.).

Коефіцієнт покриття експортом імпорту склав 0,87 (за січень-серпень 2009р. – 0,86).

Зовнішньоторговельні операції проводились з партнерами із 210 країн світу.

У загальному обсязі експорту товарів у порівнянні з січнем-серпнем 2009р. збільшилась частка чорних металів – з 26,4 % до 29,9 м %, енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки – з 4,4 % до 7,3 %, руд, шлаків та золи  з 3,3 % до 5,1 %, жирів та олій тваринного або рослинного походження – з 4,7 % до 5 %, залізничних або трамвайних локомотивів, шляхового обладнання – з 1,9 % до 4,5 %, продуктів неорганічної хімії – з 1,7 % до 2,2 %. Натомість зменшилась частка механічних машин – з 7 % до 6,4 %, електричних машин – з 5,3 % до 4,7 %, зернових культур – з 9,2 % до 4,5 %, виробів з чорних металів – з 5,5 % до 3,7 %, добрив – з 2,3 % до 1,8 %, паперу та картону – з 1,9 % до 1,7 %.

За січень-серпень 2010 р. експорт давальницької сировини становив 35,1 млн. дол. (на 60 % більше, ніж у січні-серпні 2009 р.). У той же час до України імпортовано готової продукції, виготовленої з давальницької сировини, на 35,6 млн. дол. (що на 19,2 % більше, ніж у січні-серпні 2009 р.).

В Україну надійшло іноземної давальницької сировини на 1394,1 млн. дол. (збільшення на 33,8 %). Експорт готової продукції з імпортної давальницької сировини становив 2590,3 млн. дол. (на 70,2 % більше, ніж у січні-серпні 2009 р.).

Ми бачимо, що головну роль в економіці України та її експорті відіграє чорна металургія. В загальному обсязі промислової продукції на неї припадає більше 20%. Це пояснюється тим, що країна має багаті поклади залізних і марганцевих руд, добре розвинуту інфраструктуру чорної металургії, певний науково-тех­нічний потенціал і підготовлені кадри. Однак експортна товарна структура промисловості чорної металургії не адекватна вимогам світового ринку. Найбільша питома вага в ній припадає на неконкурентоспроможну продукцію: низькоякісну, яка потребує подаль­шої обробки і, як наслідок, може бути продана тільки за певних умов і за невисокою ціною.

Головна причина цього – відсутність у цих регіонах капітало- і наукомістких факторів виробництва. Відсутність коштів для переоснащення та модернізації підприємств чорної металургії й переведення їх на сучасні технології й методи управління виробництвом стане у недалекій перспективі причиною відсутності попиту на цю продукцію на світових ринках, тим більше, що вже тепер виробники неодноразово робили спроби її продажу за демпінговими цінами.

З точки зору визначення напрямів розвитку чорної металургії та можливостей реалізації продукції на світових ринках доціль­но вказати тенденції, які продовжують існувати у споживанні металопродукції:

• невідповідність обсягів виробництва металопродукції і величини національного доходу, що відбиває низьку ефективність використання металу;

• низький технічний рівень машинобудування і будівництва, які є основними секторами споживання металопродукції і пос­тачання обладнання для металургійної промисловості. Саме ці галузі формують напрями та обсяги внутрішнього попиту на металопродукцію в Україні;

• нераціональне використання металовідходів, стружки, брухту;

• відсутність спеціального заготовчого виробництва у машинобудуванні та розгалуженої системи матеріально-технічного забезпечення. Насамперед це стосується металобаз та проміжних оброблюючих сервіс-центрів, які називають «п’ятим переділом»;

• згортання сфери НДДКР, припинення запровадження прогресивних наукоємних технологій виплавки металу та металообробки;

• велика питома вага у споживанні металу сфери ремонту, що орієнтує металургію на виробництво продукції невисокої якості.

На жаль, саме у цьому напрямі формуються і потреби нових секторів збуту металу на мікроекономічному рівні - малих підприємств, фермерських господарств, торгівлі. Все це відбувається одночасно із згортанням випуску високотехнологічних і спеціальних видів металу.

Регіональна структурна політика, що є основою регіональної товарної структури експорту, тісно пов’язана зі структурною політикою мікрорівня. Для зовнішнього сектора економіки України це означає потребу здійснення такої політики, коли акцент робиться на створенні особливих умов для розвитку окремих підприємств, що мають народногосподарське значення і відіграють провідну роль у процесі реструктуризації народного господарства. Політика мікрорівня, з погляду зміцнення експортного потенціалу, може мати «точковий» характер. Її головна ознака – сприяння відновленню оптимальних структурних пропорцій в економіці й формування раціонального зовнішнього сектора, що відповідає національним інтересам.

Реалізація мети експортної орієнтації економіки відбувається через експортну політику держави, спрямовану переважно на:

1. забезпечення сприятливих умов для виходу країни на світовий ринок;

2. реалізацію на світовому ринку товарів, з яких країна має порівняльні переваги;

3. підтримку вітчизняних експортерів і творців конкурентоспроможної продукції;

4. стимулювання змагальності вітчизняних підприємств із закордонними;

5. підвищення серійності вітчизняного виробництва конкурентоспроможної продукції з метою розширення її вивозу.

Становлення експортної політики не може здійснюватися стихійно і хаотично. Сили ринку, перетворюючись в умовах перехідної економіки на головний механізм координації народногосподарського розвитку, повинні кореспондуватися з цілеспрямованою державною політикою.

Особливо важливим є створення технологічно пов’язаних, конкурентоспроможних (на міжнародних ринках) виробництв, здатних нарощувати товарний експорт. Йдеться про реалізацію таких пріоритетів:

• орієнтація на експорт високоякісного прокату, металомісткої продукції, включаючи транспортні засоби (особливо судна), екскаватори, металорізальні верстаки, комплектне устаткування, зокрема гірниче, енергетичне, металургійне і хімічне, максимально можливе використання попиту на ці види продукції на ринках країн, що розвиваються;

• розвиток експортної спеціалізації за окремими видами сільськогосподарської продукції (зерно, олійне насіння), перероб­ної і харчової промисловості (м’ясопродукти, окремі молокопродукти, олія, цукор, кондитерські вироби, алкогольні та безалкоголь­ні напої), сільськогосподарських машин та обладнання для харчової промисловості;

• розвиток спеціалізованого, зорієнтованого на міжнародні ринки комплексу виробництва ракетної та авіаційної техніки (насамперед будівництво транспортних літаків), підтримка оборонно-промислового комплексу, передусім за напрямами, що вже сьогодні мають перспективи виходу на зовнішні ринки (бронетех­ніка, техніка ППО, стрілецька зброя, інженерна техніка);

• створення нового виробничого комплексу на основі галузей з видобутку рідкісноземельних металів, розвитку мікроелектроніки (у т. ч. з використанням нових космічних технологій), випуску комп’ютерів, побутової електроніки та іншої техніки, залучення до цього комплексу іноземного капіталу з метою прискореної модернізації і створення нових виробництв;

• формування нового наукоємного комплексу на базі вироб­ництв, що безпосередньо пов’язані з реалізацією перспективних науково-технічних досягнень, а також наукових установ Національ­ної академії наук України і провідних університетів України у галузі порошкової металургії, зварювальної апаратури, нових високоякісних матеріалів тощо; організаційними формами розвитку такого комплексу могла б стати мережа стратегічних альянсів, дочірніх фірм, підприємств, технопарків і технополісів, створена із залученням іноземного капіталу, а також провідних наукових установ України до міжнародних науково-технологічних програм, зокрема в рамках ЄС. Як свідчить досвід розвинених країн, саме за рахунок стимулювання державного експортного, причому в основному – експортного технологічного напряму зовнішньоекономічної діяльності їм вдається підтримувати стабільну динаміку економічного розвитку. Тому в сучасних умовах ефективний розвиток українського експорту є важливим елементом довгост­рокової стратегії держави щодо ринкового реформування і структурної перебудови економіки.