1. Структурна трансформація національної та регіональної господарської системи

Трансформаційні зміни в економіці України є невід’ємним елементом становлення ринкового типу господарювання. Забезпечення структурних зрушень здійснюється за такими взаємопов’язаними напрямами:

1. лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв’язків, зовнішньоекономічної діяльності;

2. стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента та єдиного платіжного засобу на території країни;

3. приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства й економічного зростання;

4. структурна перебудова економіки, її інтеграція у світове господарство, підвищення конкурентоспроможності української продукції на світовому ринку;

5. створення конкурентного ринкового середовища;

6. активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найвразливіших верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ділової активності населення.

Структура господарства будь-якої країни характеризується певним складом та співвідношенням основних сфер, галузей і видів господарської діяльності, а також співвідношенням господарсь­ких об’єктів різних форм власності. Основне завдання системних змін у господарському комплексі регіонів полягає у забезпеченні його пристосування до потреб розвитку внутрішнього регіонального ринку.

Регіональні економічні системи є складноструктурованими комплексами, всі елементи яких знаходяться у певних внутрішніх і зовнішніх взаємозв’язках, що визначають особливості функціонування національної системи господарства в цілому. Державні органи управління повинні економічними методами активно впли­вати на зміну структурних пропорцій з тим, щоб створити сприят­ливі умови для досягнення певних соціально-економічних цілей, забезпечити стабільне функціонування регіональної економіки.

Структурна трансформація економіки являє собою систему узгоджених між собою заходів, спрямованих на зміну структури економіки (її організаційної, галузевої, територіальної та інституційної підсистем) з метою зростання обсягів конкурентоспромож­ної продукції, підвищення ефективності виробництва й вирішення на цій основі соціальних завдань.

Трансформація національної економічної системи, формування багатоукладної економіки та приватизація підприємств, які були розпочаті в середині 1990-х рр., супроводжувалися формуванням нового інституційного середовища на основі розвитку організаційно-правових форм господарювання.

Структура господарства за організаційно-правовими формами господарювання. Власність є фундаментом будь-якої соціаль­но-економічної системи. Тому це питання досліджувалося протягом усього періоду суспільного розвитку, у тому числі Платоном, Аристотелем та ін. Саме ця категорія відображає взаємозв’язки між усіма компонентами соціально-економічної системи, розкриває сутність системи виробничих відносин.

У господарській практиці виникають певні форми власності. Більшість економістів і правознавців виокремлюють дві основні форми власності – приватну та державну. Законодавством України передбачено такі організаційно-правові форми господарювання:

• приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);

• підприємство, яке функціонує на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

• комунальне підприємство, що працює на базі комунальної власності територіальної громади;

• державне підприємство, яке діє на основі державної власності;

• підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти й інші види підприємств, передбачені законом [3].

Зміна структури економіки України за основними організаційно-правовими формами господарювання відбувалася різними темпами на різних етапах реформування.

У 1992–2000 рр. зростання загальної кількості підприємств було незначним і становило лише 15 %. Унаслідок перерозподілу підприємств за формами власності значно знизилася кількість державних підприємств (більш ніж у 4 рази). Кількість підприємств колективної форми власності зросла за цей період понад 3 рази, а їх частка перевищила 83 % загального числа підприємств.

Низька продуктивність виробничої діяльності більшості під­приємств державної форми власності (які сформувалися за часів адміністративно-командної економіки), їх недостатня гнучкість, інертність в аспекті впровадження інновацій та досягнень науково-технічного прогресу, нездатність забезпечити перехід до інтен­сивного економічного розвитку актуалізували необхідність прис­корення структурних перетворень.

До кінця 1990-х рр. переважну частину промислових об’єк­тів державної форми власності було приватизовано й акціоновано, хоч очікуваних позитивних зрушень у розвитку господарства країни не було досягнуто. Зазначені процеси не зумовили істотного зростання випуску конкурентоспроможної продукції та підвищення продуктивності праці. Недосконалість законодавчої і нормативно-правової бази, відсутність належної інституційної бази перешкоджали інституційним трансформаціям.

Протягом 2000–2006 рр. процеси реформування власності супроводжувалися подальшим збільшення загальної кількості суб’єктів господарювання (чисельність яких зросла майже в 1,4 рази) та зменшенням частки підприємств державної і комунальної форм власності. За цей період форму власності змінили близько 40 тис. підприємств (насамперед, комунальної власності). На кінець 2008 р. частка державних підприємств та державних організацій (установ, закладів) становила лише 1,9 %, а питома вага комунальних підприємств і комунальних організацій (установ, зак­ладів) – 6,4 % від загальної кількості суб’єктів господарювання України.

Такі зміни є результатом реалізації економічного курсу на повну лібералізацію економічної діяльності, що навряд чи виправ­дано в реаліях української економіки. Роль державної власності на сучасному етапі реформування необґрунтовано занижена. Особливо актуалізується ця проблема у зв’язку з необхідністю активізації соціальних факторів економічного розвитку, зростання обсягів інвестицій у людський капітал, вирішення економічних і екологічних проблем.

Структура господарства за видами економічної діяльності, галузями та їх міжгалузевими комплексами. Серед структурних характеристик економічної системи провідне місце займає галузева структура, яка формується під впливом суспільного поділу праці і відображає основні пропорції й систему взаємозв’язків між галузями. Вона оцінюється за однорідними показниками обсягами виробництва, вартістю основних фондів, чисельністю зай­нятих працівників.

Галузева структура господарства є безпосереднім відображенням процесу суспільного поділу праці з урахуванням функціо­нальних відмінностей між окремими галузями. На її основі здійс­нюється аналіз міжгалузевих пропорцій та зв’язків, оцінюється економічна ефективність виробництва, реалізується управління економікою.

В Україні на загальнодержавному рівні прийнято «Класифікацію видів економічної діяльності» ДК 009:2005 (КВЕД), розроб­лену на базі міжнародної статистичної класифікації видів діяльності Європейського Союзу (ТМАСЕ, Кєу.1, тосі.7). Згідно з цим документом економічну діяльність визначено як процес виробництва продукції (товарів та послуг), який здійснюється з використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо.

Структура господарства України характеризується такими особливостями:

• високою часткою галузей, що виробляють проміжний продукт;

• перевантаженням екологонебезпечними, ресурсномісткими галузями;

• низьким рівнем розвитку галузей, які визначають темпи інвестиційного оновлення виробництва;

• технологічною неконкурентоспроможністю значної кількості виробництв;

• низьким рівнем розвитку транспортної, енергетичної, інформаційної інфраструктури.

Галузь господарства, згідно з визначенням КВЕД, – це діяль­ність сукупності виробничих одиниць, що беруть участь у переважно однакових або подібних видах виробничої діяльності [5]. Їх поділяють на певні укрупнені (комплексні) галузі. Зокрема, за класифікацією Держкомстату України, до промисловості віднесено 17 укрупнених (комплексних) галузей: електроенергетику, паливну, атомну промисловість, чорну металургію; кольорову металургію, хімічну і нафтохімічну, машинобудування та металообробку, лісову, деревообробну і целюлозно-паперову, будівельних матеріалів, скляну й фарфорово-фаянсову, легку, харчову, мікробіологічну, борошномельно-круп’яну і комбікормову, медичну, поліграфічну та інші галузі.

За функціональною ознакою галузі поділяють на первинні (видобувна промисловість, сільське господарство) та вторинні, до складу яких входять переважно галузі обробної промисловості. До видобувних галузей відносять підприємства з видобутку паливно-енергетичних корисних копалин, видобутку й збагачення руд і нерудних корисних копалин, а також лісозаготівлі та вилову риби і морепродуктів. Обробну промисловість формують галузі, підприємства яких переробляють сировину та матеріали.

Важливою структурною характеристикою промисловості є співвідношення між галузями групи А, що виробляють засоби виробництва, та галузями групи Б, працюючими на потреби споживчого сектора економіки. Структура промислового виробництва України характеризується значним переважанням продукції групи А. Рівень розвитку галузей виробництва товарів народного споживання є абсолютно недостатнім.

Впродовж трансформаційного періоду 1990 рр. у структурі промислового комплексу на тлі згортання обсягів виробництва значно посилилася роль сировинних галузей та знизилася питома вага високотехнологічних і соціально значущих виробництв.

У загальній структурі промислового виробництва України домінує металургійне виробництво, частка якого становить 22,0 %. Питома вага машинобудування та галузей, зорієнтованих на задоволення першочергових потреб населення, залишається неістот­ною: у 2007 р. частка харчової галузі становила лише 15,3 % (його частка зменшилася протягом зазначеного періоду на 1,3 відсоткових пункти), машинобудування – 13,7 % (питома вага зросла на 3,5 відсоткових пункти), легкої промисловості – лише 1,0 %.

Об’єктивною закономірністю розвитку продуктивних сил є процес формування міжгалузевих виробничих комплексів. Прог­ресивне поглиблення суспільного і територіального поділу праці супроводжується посиленням економічних взаємовідносин між галузями економіки. Міжгалузевий комплекс – це сукупність видів діяльності, здійснюваних у певному місці і об’єднаних у конкретну групу (підсистему) тісними виробничими, комерційними та іншими зв’язками. Міжгалузеві комплекси формуються як у виробництві, так і у сфері обслуговування, а також в інфраструктурних галузях. Традиційно виокремлюють такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, хімічний, машинобудівний, лісопромисловий, агропромисловий, будівельний, транспортний, соціальний, військово-промисловий. Останнім часом цей перелік було доповнено такими комплексами, як рекреаційний, морегосподарський, зовнішньоекономічний, комплекс природокористування, інформаційний, управлінський та ін. Міжгалузеві комплекси не мають відповідних управлінських структур, їх формування об’єктивно зумовлено системою економічних зв’язків. Залежно від просторових масштабів ці комплекси поділяють на міждержавні, макроекономічні і територіальні.

Територіальна структура господарства. Територіальна організація господарства відображає територіальні форми існування його економічної системи та взаємозв’язку її складових, а також значно зумовлює специфіку управління господарською системою. Просторове впорядкування діяльності різних суб’єктів господарювання (на засадах раціонального використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, подолання диспропорцій у роз­міщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва та споживання продукції) є одним з дієвих факторів регіонального розвитку.

В умовах адміністративно-командної системи господарювання був сформований жорсткий територіальний розподіл вироб­ничих потужностей. Ринкова трансформація промислових об’єк­тів (зміна організаційно-правової форми господарювання, перес­пеціалізація, модернізація та ін.) інтенсифікувала відповідні зміни у територіальній організації господарства. Актуалізувалася проблема оптимізації розміщення продуктивних сил країни і регіонального розвитку, з точки зору забезпечення основних життєвих потреб та всебічного розвитку населення. У регіональній системі пріоритетного значення набувають так звані «м’які фактори»: кваліфікована робоча сила, науково-дослідні й дослідно-конст­рукторські роботи, організаційно-управлінські інновації тощо.

Структурні трансформації здійснюються і в регіональному розрізі з метою вдосконалення системи розміщення продуктивних сил, розвитку їх територіальної організації. Внаслідок цих змін формується нове співвідношення між галузями економіки регіонів, змінюються темпи їх розвитку, що, в свою чергу, впливає на всі соціально-економічні процеси в регіоні. Територіальна структура господарства характеризує певні співвідношення між різними утвореннями виробничої, інфраструктурної, соціальної сфер, а також систему взаємозв’язків між ними, її можна розглядати і як результат комплексної взаємодії таких компонентів: природно-ресурсного потенціалу, населення, виробничих та обс­луговуючих структур, соціальної інфраструктури.

Головними елементами територіальної структури господарства є: економічні райони, підрайони, локальні виробничі утворення у вигляді промислових вузлів, центрів, пунктів. Особливе місце посідають територіально-виробничі комплекси, які утворюються підприємствами або установами з тісними інформаційними, господарськими чи іншими взаємозв’язками.

Основні напрями удосконалення територіальної структури полягають у:

• зростанні питомої ваги прогресивних галузей з високими якісними параметрами зайнятої робочої сили та основних виробничих фондів;

• трансформації структурних характеристик на користь соціально орієнтованих галузей, екологобезпечних виробництв;

• формуванні нових структурних елементів інноваційної спрямованості (технопарки, технополіси);

• підвищенні адаптаційних можливостей територіальних структур щодо зміни кон’юнктури товарного ринку.