3. Філософія епохи Відродження: нове бачення людини.

Епоха Відродження знаменується розвитком матеріального вир-ва, тобто розвитком техніки, природознавства, механіки, матем. Це потребувало звільнення розуму від догматичних пр-в схоластичного мислення і повороту від виключно логічної проблематики до природничонаукового пізнання світу і л-ни. Винаходи і відкриття, які знаменують перехід до Нов.. часу, відкриття Америки, встановлення нов.. астрономічн. с-ми (Копернік), змінили погляди л-й на світ і на положення в ньому л-ни.

Епоха становлення капіталізму породжувала титанів думки, почуття, х-ру і справи. Видатні люди цього п-ду – цілісні і універсальні натури. Вони ставили перед собою грандіозні завдання – спираючись на досвід, пояснити життя природи, с-ва і л-ни.

Рання стадія італ. гум-му – Ф.Петрарка (1304-1374).

Джованні Боккаччо (1313-1375). Л. да Вінчі (1452-1519). Альбрехт Дюрер (1478-1521). Ніколо Макіавеллі (1469-1527) – дипломат, возвеличив роль політичної реальності, політ. пристрастей, стверджуючи, що від політ. здібностей залежать долі держав і народів.

Геній із геніїв У.Шекспір (1564-1616).

Яскраве світло розуму – Н.Копернік і Г.Галілей, з яких починається принципово новий п-д розвитку наукового знання.

Для цієї епохи х-не ніби друге народження ідей античної ф-ї, перед усім – та ж спрямованість на л-ну. Потреби суп.-істор. практики виявились потужним імпульсом розвитку природничих і гуман. наук, заклавши основи досвідного природознавства Нового часу. представниками цієї тенденції були найб. мислителі еп. В-ня, загальним пафосом була ідея гуманізму, відстоювання принципу творчої самостійності л-ни, її чесноти, права на земні радощі і щастя.

М.Монтень (1533-1592) – «Опыты». Вплинув на формування думки в епоху Просвітництва серед французів (Руссо).

Піко дела Мірандола (1463-1494).

Ніколай Кузанський (1401-1464).

Я.Бьоме (1575-1624).

Дж.Бруно (1548-1600) – пантеїзм – (pan-все і theos-Бог) – філ-ке вчення, згідно якому Бог ототожнюється зі світовим цілим. Вплинув на формування думок Спінози, Лейбніца, Шелінга. "Мне кажется, что вы произносите приговор с большим страхом, чем я его выслушиваю".

Безумовно, ф-я В. є новим етапом розвитку ф-ї, але вона здійснювала свої новації, опираючись багато в чому на Античність, а разом з тим продовживши все найкраще з того, що дало Середньовіччя. Епоха В. – не вузько європейське, а світове явище. Для ф-ї В. х-ним є: широке, загальне і вільне відчуття людяності; звільнення л-го розуму від догм. Культура В. підготувала інтенсивний розвиток ф-х досягнеь Н. часу.

4. Західноєвропейська філософія 17-18 ст.: наукова революція. Основні напрями філософування.

Зах.ф-я Н.ч. відкриває наступний п-д в розв. ф-ї думки. цей п-д в житті с-ва х-ся розпадом феодалізму, зародженням і розв. кап-му, що пов’язано з прогресом в економіці, техніці, ростом продуктивності праці. відбуваються суттєві перетворення в соц. сфері, в сф. політики. Змін. свідомість л-й і світогляд в цілому. Життя народжує нових геніїв. Стрімко розв. наука, передусім експериментально-математичне природознавство, основи якого заклав Галілей. Цей п-д іменують науковою революцією. Наука грає все значнішу роль в житті с-ва. При цьому домінує механіка. Саме в механіці мислителі бачили ключ до основ світотворення (мироздания). Застосування механістичного методу призвело до вражаючого прогресу в пізнанні фізичного світу. Уявлення про механічну обумовленість явищ закріпилось під потужним впливом відкриттів І.Ньютона (1643-1727), в поглядах якого механічна причина отримала глибоке мат-не обґрунтування. Разом з тим, маючи на увазі світоглядний аспект праць Ньютона, не можливо не відмітити, що цей геніальний вчений безсумнівно розглядав свою наукову роботу в релігійному аспекті: дві його основні праці «Математичні начала натуральної ф-ї» і «Оптика» - мають релігійне завершення. В останньому повчанні «Начал» Ньютон пише: «Роздуми про Бога на основі явищ, які відбуваються, звичайно, стосується предмета натуральної філософії».

Своєму розвитку ф.Н.часу зобов’язана почасти поглибленому вивченню природи, почасти все більш посиленому поєднанню математики з природознавством (естествознанием). Завдяки розвитку цих наук принципи наукового мислення поширилися за межі окремих галузей і власне філософії.

4-и провідні методи: емпіричний (Бекон, Локк);

раціоналістичний (Декарт);

історичний (Віко);

сенсуалістичний (Е.Кодільяк).

Ф.Бекон (1561-1626) – емпіричне дослідження природи. Засновник індуктивного методу. Твір – «Новий Органон». Емпіризм: наше мислення відбиває ті процеси, які існують в субстанції матеріальних речей. Як співвідносяться матерія і ідея? Вся основа його філософії була практичною: надати людству можливість засобами наук. відкриттів оволодіти силами природи. Філософ вперше вказує на існування перепон у структурі самої свідомості, які спотворюють істинне сприйняття явищ та предметів – ці перепони Бекон наз. «ідолами». Для істинного пізнання потрібно подолати перешкоди, які перебувають у самому мисленні. Бекон розглядає 4 ідоли:

1) ідоли «роду»: вроджені, властиві всім людям, оскільки всі люди додають до природи речей, що пізнаються, природу власного духу. Це призводить до того, що люди вірять у свою непогрішність і впевнені в тому, що їх думки є мірою всіх речей;

2) ідоли «печери»: складні, хибні уяви, властиві різним індивідам; людська душа повинна сприймати істинний світ у образах хистких тіней наших відчуттів; походять від спілкування з іншими людьми;

3) ідоли «ринку»: набуті, спричинені суспільним життям людини; породжуються негативним впливом словесної плутанини (Бекон критикує схоластів, демагогів, гуманістів);

4) привиди «театру»: набуті, похідні від привидів ринку, це спотворюючий вплив хибних теорій і філософських вчень, це схиляння перед авторитетами (Піфагор, Пл.., Аріст.).

Звільнившись від вад свідомості важливо обрати правильний шлях пізнання. Існують 3 можливі шляхи пізнання:

1) «шлях павука» - спроба виведення істини із теоретичної сфери свідомості, це критика Беконом раціоналізму і антиемпіричного способу мислення;

2) «шлях мурахи» - це є шлях науковців, які накопичували виключно від чуттєво-досвідний матеріал (дослідження природи);

3) «шлях бджоли» є дійсно науковим, він поєднує переваги перших двох; це піднесення від чуттєвого досвіду до теоретичних аксіом. Цей шлях нагадує виробництво меду (теорії) з нектару та пилку (відчуттєво-досвідного матеріалу). Як нектар ще не є медом, так і дані відчуттів є лише передумовою дійсної теорії.

Бекон виступив з критикою схоластичного розуму і життєвого розсудку, вимагаючи відкинути мертві догми і упередження, перевірити досвідно всі положення, які претендують на істинність («Істина – дочка часу, а не авторитетів»). Бекон прагнув надати «…законний кінець нескінченного блукання розуму».

Цитата з беконівського «Великого Відновлення Наук» є епіграфом до кантівської «Кр.ч.р.».

Т.Гобс (1588-1679) – досвідна філософія, знання виникає з відчуттєвого досвіду л-ни; через відчуття предмет сповіщає свою сутність нашому розумові. Ф-ка трилогія: тіло (як матеріальний світ), громадянин (не зводиться до виключно природних тіл) і держава (штучне). Суспільна угода: л-на свідомо утворює суспільство; це вихід із природного стану, це позбавлення л-ною частки своїх прав і вибір для управління правами л-ни органу влади – суверена. Розум л-ни є наслідком розуму природи, тому с-во не антиприродне і не антиморальне.

Р.Декарт (1596-1650) – поставив на перше місце розум. Дедуктивний метод. Раціоналізм – (від лат. rasio – розум) – філософський погляд, який визнає розум (мислення) джерелом пізнання і критерієм його істинності. Відсутня будь-яка дійсність – лише мислення є дійсністю: ми існуємо доки ми мислимо, нічого не можна помислити поза розумом. «Бог є зовнішньою причиною субстанції».

Б.Паскаль (1623-1662) – один із засновників т-ї вірогідностей. Кордоценризм: «Природа ставит в тупик скептиков, разум – догматиков; догматик не может справиться с непреоборимой слабостью разума, а скептик не может справиться с непреоборимой идеей истины». Отже, серце володіє постулатами, не доступними розуму (звідси – ірраціоналізм в ф-ї, від романтизму до екзистенціалізму). Намагався примирити наукове знання, віру і л-ну (визначається емоційним життям). Необхідно розрізнювати наукове знання і релігійну віру: релігійна віра стверджується безумовним авторитетом (істини є найвищим авторитетом, ми в них віримо, вони безумовні); наукове знання не має безумовного авторитету, наука перебуває в розвитку (прогрес). Л-на поєднує в собі авторитет віри, і наукове знання (як пошук). Є 3-и види знань: раціональне, відчуттєве, пізнання серцем ( в ньому – закладені «перші начала», знання серця існує до рац. і відчуттєвих знань).

Б.Спіноза (1632-1677) - монізм (від гр.. «монос» - єдиний, одий) - філ-кий погляд, згідно якому все розмаїття світу пояснюється за допомогою єдиної субстанції – матерії або духа. Існує єдине буття: критикує Декарта: не потрібно шукати зовнішню причину буття: «Субстанція – це причина самої себе». Бог і субстанція – це одне і теж; весь світ - це прояв Бога. Пантеїзм – єдність Бога з результатами творіння, з природою. Афоризми: «Істина відкриває і саму себе, і брехню»; імператив стоїчної мудрості «Не смеяться, не плакать, не проклинать, а понимать!».

Дж. Локк (1632-1704) - сенсуалізм. Обгрунтував принципи досвідної філософії: досвід – джерело наших знань, л-на – це сукупність органів сприйняття: «в здоровому тілі – здоровий дух». Досвід розпочинається з фіксації у вигляді ідей першого сприйняття: л-на сприймає і не може не сприймати; ідеї утворюються незалежно від бажань л-ни; душа до першого сприйняття – це чиста дошка: прості ідеї отримуємо ззовні; ідеї виникають від розумової діяльності (рефлексія); знання – від зовнішнього матеріального світу.

Готфрід Лейбніц (1646-1716) - монадологія: весь світ - це сукупність монад, їх безліч, тобто субстанцій безліч, в реальності є лише нескінченна кількість душ. Детермінізм: субстанції не взаємодіють, але всі узгоджено відображають всесвіт, кожна по-своєму. Бог – головна монада, створює всі монади, у всіх монад є мета, дієва основа і оформлення. Кожна монада – оригінальна. «Все, що не відбувається, - все на краще».

Джордж Берклі (1685-1753) – ф-я Б. - суб’єктивний ідеалізм. Набув значущості своїм запереченням існування матерії: матеріальні об’єкти існують, лише будучи сприйнятими. Соліпсизм (від лат. solus – єдиний і ipse - сам) - доведений до крайніх висновків суб’єктивний ідеалізм: визнання єдиною реальністю лише власного «Я» – поза мною нічого немає! (насмішливе судження, піддається критиці). Зараз – реабілітація Берклі, не можна звинув. в соліпсизмі.

Взагалі серйозно доводити, що світ існує незалежно від нас і наших сприйняттів – це, як би висловив Кант, «скандал в філософії».

Д.Юм (1711-1776) – спрямованість до агностицизму. Вплинув на Канта. Розвив емпіричну філософію Локка і Берклі до її логічного завершення; його погляди поставили в глухий кут розвиток філософії. Всі наші ідеї (за Юмом) скопійовані з наших вражень: «необхідність є дещо, існуюче в розумі, а не в об’єктах». Приймаючи на віру наші найнесуперечливіші очікування (наприклад, те, що завтра зійде сонце), ми не маємо права стверджувати, що ці сподівання виправдаються. Тобто судження «А є причиною Б» ніколи не можна прийняти, і нашу схильність прийняти його можна пояснити лише законами звички і асоціації. Між об’єктами немає зв’язку; це лише наша звичка. Скептицизм: нічого не можна пізнати через досвід, ніяка віра не може бути заснована на розумі. За таким заперечення раціональності відбувся грандіозний спалах ірраціональної віри (Ніцше, Шопенгауер); тобто зростання алогізму 19-20 ст. є продовженням юмівського руйнування емпіризму.

5. Ф-я французького Просвітництва: примат розуму.

В історію 17 ст. ввійшло як епоха Просвітництва. Її батьківщиною стала Англія, потім Фр., Герм., Росія. Девіз епохи: все повинне постати перед судом розуму. Розвиток н-ки, яка стає доступною широким колам мислячих людей – ось духовна атмосфера цього часу. Ф-фи Бекон, Гоббс, Декарт, Локк – родоначальники просвітницьких ідей. Вихідні пункти епохи П. – культ науки (і розуму) і прогрес людства. Всі праці мислителів П. пронизані ідеєю апології Розуму, його «светоносной» сили, яка пронизує морок і хаос. Май мужність мислити самостійно – ось дивіз просвітників. Францію 18 ст. х-є вел. кількість ідейних пошуків, наукових творчих подвигів і політ. подій. Країна почала виходити з феодального занепаду, економічної і пол.. роздрібленості, відсталості; вона вступила в п-д первинного капіталістичного накопичення. Просвітники переймалися поширенням просвітництва серед народних мас. Вони боролись за те, щоб в с-ві не було прірви між бідними і людьми, які потопають в розкоші. Ідеал просвітників – це принцип рівності як вимога здорового глузду. Французькі просвітники: Вольтер (Марі Франсуа Аруе) (1694-1778), Ж.Ж.Руссо (1712-1778), Д.Дідро (1713-1784), К.А.Гельвецій, Поль Гольбах (1723- 1789).