4. Висока класика. Сократ. Платон і Аристотель.

Сократ (469-399 до н.е.) – поворотний пункт в розвитку ант.ф-ї: прагнення до знань, метод виявлення нового: діалектика – це полеміка, яка ніколи не закінчується. Іронія Сократа. Метод Сократа: майєвтика: вважав, що сам він не володіє істиною, нею володіти не можна, вона щоразу нова. Він лише допомагає істині народитися в душі свого співбесідника – метод цей С. уподібнив повивальному мистецтву, професії його матері. Тому С. і наз. свій метод повивальним мистецтвом. «Пізнай самого себе» - зміна предмета філософії – С. стверджував, що предмет філософії непізнаваний, а пізнати можна лише душу л-ни і її діла, в цьому і полягає задача філософії.

Платон (427-347 до н.е.) – головне для нього – це робота над власною душею. Ідеалізм: ідея створює з себе і для себе матерію, це корінь світу. Чуттєве пізнання недосконале, річ – це частковий прояв ідеї. Єдине – це те, з чого виходить світ ідей. Знання як пригадування – пізнавати – означає відновлювати знання, які вже тобі належали (прекрасне, доброчинне,…). «Якби зі смертю душа гинула, то дурним не було б за що хвилюватися». Смерть для душі – це вилікування від усіх земних негараздів. Діалоги: «Менон» - знання як пригадування; «Теетет» - природа знання; «Бенкет», «Софіст»- проблема буття і небуття, «Парменід»- діалектика, «Держава», «Тімей», «Гіпій Більший»- як існують загальні речі (краса, хоробрість): ми говоримо про реальні речі, але це загальні поняття, загальні поняття нечуттєві, не обмежені ні простором, ні часом. Чуттєві речі – це тіні загальних речей. Отже, є інша реальність за межами чуттєвого світу, є можливість зазирнути у світ ідей через нашу душу; душа належить до ідей, коли наше тіло гине, душа відлітає у світ ідей. «Федон» - про душу, «Федр» - ідея як породжуюча модель для всіх речей; душа – це безсмертне начало, як колісниця з двома конями – розумне і нерозумне начало, ця колісниця керується розумом – він – очі душі.

Аристотель (384-322 до н.е.) – «Платон мне друг, но истина дороже»; найбільше задоволення – філософувати. «Ф-я вчить мислити, метафізика – перша філософія, ф-я почин. зі здивування. Ф-я – це наднаука, яка існує заради себе самої, заради мислення». А. ставить питання про метафізичну реальність – це смислове буття речі, тобто л-на за допомогою своєї думки входить в смислову метафізичну реальність. Метод А. – це абстрагування, протилежний платонівському діалектичному методу. А. формує логічний метод (поняття потрібно ізолювати).

«Софійний» спосіб філософування (у Пл.), діалектика – як вчення про становлення, рух і розвиток навколишнього світу, про взаємозв’язки предметів і процесів навколишнього світу. Відповідно діалектичний метод – орієнтований на пізнання світу як плинної, мінливої структури; орієнтація на діалог, який ніколи не завершується.

Метафізичний метод («епістемний») – це догматичний спосіб філософування (у Аристотеля). Тобто А. засновує епістемне філолософування: систематизація, впорядкування матеріалу; тотожність свого змісту зі змістом сущого і тим самим спрямованість на отримання істини; тут - єдність і одностайність думки. Ці методи взаємодоповнювані і життєво необхідні при б.-якому філософуванні.

Аристотель – це розумний нащадок Пл., прагнув укріпити ф-ю Пл. розподілом понять; він зберігає всі категорії (ідея-форма), кожна річ А. – це єдність і форма (ейдос). А. зробив ф-ю змістовнішою, описав кожну категорію. У А. – енциклопедичний розум. Головне питання А. – як буття переходить у вічний (плинний) світ, як ідея або буття втілюється в цьому світі? Через що? А. ідею, яка втілилась, наз. «смисловим буттям речі», тим, що «стало бути», тобто А. вирішує об'єднати ідею і річ. Факт, понизаний смислом – це смисл речі, зафіксований в понятті. Кожна річ – це основа для наступної (форма – нафта, а її матерія, тобто основа – з чого вона? З молекул). Космічний розум – це першопричина, вічне, нерухоме, але те, що рухає все – це Бог. Категорії А.: субстанція, кількість, якість, відношення, час, місце, положення, оволодіння, дія, страждання. Логіка А. При Аристотелі – універсальна с-ма освіти, але після А. – зменшення філос..-теор. пізнання. Це перехід від теоретичних і емпіричних досліджень до етизації.

На цьому закінчується доба античності і починається Еллінізм. Криза: засобами класичної Античності пояснити загальні речі не можливо.