2. Основна філософська проблематика Античності.

Логос не витіснив міф-ю – вона безсмертна, сприяє розвитку уяви, що позитивно впливає на розвиток творчих можливостей л-ни в усіх сферах її д-сті. Гілозоїзм – (від гр.. гіл – речовина, матерія і зое – життя) – ф-кий погляд, згідно якому всій матерії притаманна здатність живого, здатність до відчуття, сприйняття. Антична філософія має справу з безпосередньо даною реальністю, ця реальність – як зв'язок, вона фіксує світ у природному вимірі.

- В рабовласницькій формації свідомість – це вже мислення, логос, а не міф;

- критика антропоморфізму;

-прагнення замість міфології створити мислительну систему абстрактних категорій: перехід від міфу до логосу;

- в системі абстрактних категорій протилежність матерії і ідеї відігравала найголовнішу роль (по аналогії з протиставленням раб-рабовласник, матеріальне і духовне начало). Отже, діалектика матерії і ідеї – це основна проблема Античної філософії;

- матерія в античному сенсі – це можливість (потенція) явищ дійсності;

- ідея – як формотворчий принцип, проте не абстрактна, а динамічно-творча, як принцип побудови космосу;

- споглядальний характер античної діалектики (пошуки істини у Платона – це лише нескінченні діалоги і розмови; Аристотель – лише розчленовує поняття (логічні категорії);

- Античності притаманний скептицизм: за Горгієм, нічого не існує, а якщо й існує, його не можливо пізнати, а якщо пізнаєш, то не виразиш;

- матерія і ідея – пасивні, а дійсність – в неперервному русі, отже, дійсність рухає саму себе. Цей процес античні ф-фи називали життям (або душею). Так як рух цей відбувається цілеспрямовано, то існує свідома запроектованість цього руху, яку називали розумом;

- душа і розум – не суб’єктивно-людські, а об’єктивно-космічні.

Космос – первинна категорія Античної філософії, він чуттєво-матеріальний, це максимально узагальнена річ; нічого не існує, окрім Космосу, він залежить лише від себе самого, має свою причину в собі самому і його рух визначається лише ним самим;

- чуттєво-матеріальний Космос вимагає визнання для себе першопричини, яка є причиною як цілевідповідного (впорядкованого), так і хаотичного, злого начал;

- таке співпадіння протилежних начал (розумового і тілесного, впорядкованого і хаотичного) греки називали Єдиним (Першоєдиним), яке є всеохопним і всюдисущим;

- уявлення греків про істинну міру: «Міра- найкраща з речей», Солон – «Нічого занадто». Поняття мірності (раціональності) стало з часом в центр Антич. думки.

Отже, основна антична проблематика вміщує в собі чуттєво-матеріальний космос як абсолют. В загальному вигляді – це діалектика ідеї і матерії, що розробляється у вигляді чуттєво-матеріального космосу, рушієм якого є космічна душа. Така, на думку Лосєва, теоретична основа антич.ф-ї.

3. Докласичний період Античної філософії (досократики). Пошук першопричини.

6-5 ст. до н.е. Цей період х-ся пошуком первоначал буття, натурфілософією. На місце одухотвореної природної реальності постають безособистісні стихії; в природі є лише теперішнє.

Мілетська школа: Фалес, Анаксімандр і Анаксімен. Поставили питання: як виникла природа (фюзіс, архе, з чого все виникло). Природа як перша фундаментальна реальність – первинна і постійна, на противагу тому, що вторинне, похідне і плинне. Тому їх звуть фісіологами, фізиками (не в сучасному сенсі слова). За природністю стояв інтерес до законів, за якими існує ця природа.

Досократики – тому, що Сократ кардинально змінив екстравертивні орієнтації попередників, звернувши увагу на внутрішній світ л-ни.

Греки бачили єдність космосу і якогось явища, в основі всього лежить першоречовина; це і дух, і матерія: це символ нескінченності, вся природа божественна і одухотворена. У Фалеса - вода, у Анаксімандра - апейрон (як хаос, завжди він є, тільки в різних формах, боротьба протилежностей), у Анаксімена – повітря, з якого виникли 4 елементи: вогонь, вода, повітря, земля.

Піфагор «Наука чисел і мистецтво волі - ось два ключі магії, які відкривають двері Всесвіту» - число як принцип кожної речі. Школа П-ра.

Геракліт Ефеський: нормальний стан реальності – це постійне становлення, зміна і перехід (приклад річки). Вогонь – як першоречовина, як постійно змінювана форма: «Мірами спалахує, мірами згасає» - міра – як закон, логос, вияв міри і послідовності. «Мудреці почули і зрозуміли слово, інші – почули і не зрозуміли, а треті – і не чули його».

Елейська школа: Ксенофан, Парменід – якщо все існуюче є проявом першоречовини, то як ця першоречовина притаманна всім предметам? Висновк: всі предмети існують – це буття – воно є. Буття – всеосяжне, є скрізь, заповнює увесь простір. Небуття немає, отже немає й ніяких змін, ніякого руху, є лише буття. Чуттєве сприйняття має ілюзорну форму знання. Зенон – 5 апорій (ускладнень, доказів від протилежного): немає ніякого руху. Якщо зміна – це ілюзія, то стає неможливим пізнання. Криза.

Емпедокл – як існує рух? Все почалося з ідеї існування першоречовини. Якщо першоречовин кілька, вони можуть обмінюватися місцями, рухатися, зберігаючись у тому самому обсязі.

Анаксагор - Розум (нус)– у світі різне поєднання першоречовин («гомеомерій») утворюють світ: «Все у всьому».

Атомізм Левкіппа-Демокріта – існує дві першоречовини: атоми і порожнеча. Їх можна обмінювати місями, отже, рух є: атоми, рухаючись в порожнечі за законом необхідності. Атом – це неподільність. Чуттєве сприйняття – це ілюзія. Різна форма атомів, отже речі, які нас оточують – це сукупність атомів і порожнечі. Демокріт завершує докласичний період, формується класика.

Софісти (7-6 ст.; 5-4 ст.?) – люди, які присвятили себе розумовій діяльності, вчителі риторики; навчали платно; софістика: Протагор – дає визначення людини, отже, поряд з природою з'являється л-на. «Л-на – це міра всіх речей, існуючих в тому, що вони існують, неіснуючих в тому, що вони не існують». Людина виходить за власні межі, з'являється свідомість. Горгій – «Нічого не існує, якщо що-небудь існує, то воно не пізнаване. Якби воно навіть і було пізнаним, то його не можливо передати іншому». Продік.