6. Неоплатонізм як передумова виникнення Християнської філософії.

Пізній еллінізм (3-4 ст.ст.). Неоплатонізм – синтез ідей Пл. і Ар., стоїків, діалектика платонівської тріади: єдине, розум, душа. Вмістив ранні християнські погляди. Плотін (бл. 205-270). Школи неоплатонізму: є духовна реальність, яка багатша за речову реальність.

Тріада: вчення про тріаду – це ступені створення нашого світу, шлях для душі л-ни до Бога, шлях очищення л-ни:

1.Єдиною реальністю є Єдиний («Першоєдиний»), як духовність, концентрована у найвищій мірі своєї творчої міри; Єдиному замало безмежності, навіть у нескінченності йому тісно, він переливається (еманує) через краї безмежності. Бог не може не творити, бо він не вміщується в безмежності.

2. Бог створює Нус (розум), який покладений в основі раціо, як упорядковуючий, новий тип духовності, як перше породження Єдиного. Це спокійна дзеркальна реальність, сам Єдиний може збагнути себе, дивлячись у Нус, як у дзеркало. Дивлячись в середину себе, Нус бачить Єдиного. Дивлячись поза себе, Нус бачить світ ідей, світову душу.

3. Світова душа – це рух світу і життя. Коли вона дивиться в середину себе, бачить Нус, потім – і Першоєдиного. Коли дивиться поза себе, то споглядає матерію, в яку будуть втілюватися ідеї і закономірності. Своїм рухом світова душа формує правила роботи кожної окремої душі, створює світ матеріальних речей і людину.

Споглядання Плотіна – це творення, дія. Коли л-на буди дивитися в середину себе, вона побачить світову душу, потім – нус, потім – першоєдиного. «Це політ єдиного до Єдиного» – стан екстазу.

В людській душі є тваринна частина і людська: л-ні потрібно споглядати власну душу, щоб тваринна ч-на не підкорила собі л-ку. Звідси походить вчення про аскезу – споглядальне життя, вдосконалення себе. Аскеза благородна, її мета – поставити на місце нижчу частину душі: це самодисципліна л-на: байдужість до себе і піклування про інших.

Звідси – мета філософії – у споглядальній діяльності і «воссоединении» з Богом, це вихід за власні межі («з себе»). Сенс філософування - у визначенні себе, самовизначенні. Ф-я у Плотіна – це наднаука, це стан духу, якому не можна навчити.

Лекція 4.

Тема. Основні засади філософії Середньовіччя і епохи Відродження. Західноєвропейська філософія 17-18 ст. і французьке Просвітництво.

Німецька класична філософія.

Зміст.

1. Філософія Середньовіччя: грунт, проблематика, специфіка.

2. Періодизація середньовічної філософії:

1) Філософський зміст епохи апологетики.

2) Патристика як філософування в вірі.

3) Феномен схоластичної філософії.

3. Філософія епохи Відродження: нове бачення людини.

4. Західноєвропейська філософія 17-18 ст.: наукова революція. Основні напрями філософування.

5. Ф-я французького Просвітництва: примат розуму.

6. Німецька класична філософія.

1. Філософія Середньовіччя: грунт, проблематика, специфіка.

Епоха С. простирається від 5 до 15 ст., налічуючи б. тисячі років. Найчастіше її початок пов'язують з падінням Зах.Рим. імперії (476 р.). Завоювання Риму варварами не могло відразу змінити ані соц..-екон. відносин, ані життєвого укладу, ані релігійних переконань і філософських учень попередньої епохи. Отже, справедливіше було б датувати 1-5-м ст., коли у суперництві з Ант-тю на просторах Рим. імп-ї формуються громади єдиновірців, створюються осередки нової духовності. Відправний пункт середньовічного філософування – це віра. Саме вона зумовила принципово новий погляд на можливості і межі людського розуму. Саме вона, як не парадоксально це звучить, кардинально змінювала Античну парадигму наукового пізнання і освіти, закладаючи засади філософії еп.В-ння і Н.часу. адже саме віра висунула палкий заклик: щоб пізнати Творця, пізнай створену ним Природу.

Це багатий п-д і-ї духовної культури, з глибинними відкриттями у сфері філ-ї, попри недавню думку про «темність і застій» п-дів між Античністю і Новим часом.

Релігійна спрямованість філ-х систем середньовіччя обумовлена основними догматами хр-ва, серед яких найвизначніший – це догмат про особистісну форму єдиного Бога (Августин).

Відбувся переворот у фундаменті філософії ще з епохи еллінізму: поряд із природною реальністю існує реальність духовна.

Проблема виникнення світу:

- в Античності – циклічне буття (все було, є і буде), світ завжди був, він «мірами спалахує, мірами згасає»;

- коли відкрили іншу реальність, постало питання: що могутніше, яка реальність? Перші апологети проповідували, що Бог не тілесний.

Людина протягом життя змінюється тілесно, але є щось таке, що зв’язує в одне ціле різні стани л-ни. Це пам'ять. Це стрижень, завдяки якому л-на зберігає свою самоідентичність;

- л-на має 3-и часових виміри: в минуле л-на повертається подумки, в майбутнє теж;

- новина: Бог створив землю: почалася історія як спосіб існування в часі л-ни (с-ва).

- всі новації – через те, що в л-ни є духовність. Отже, становлення парадигми Середньовіччя пов'язується з неоплатонізмом («парадигма» – «зразок», з гр..).

Християнська філософія – це рефлексія над святим письмом: це Біблія і Новий заповіт («Біблія» - це «книга» в пер.з гр..). Старий заповіт – від 13 до 1 ст. перед новою ерою. Новий заповіт – це вчення Ісуса Христа. Новий заповіт – для кожної л-ни завжди новий і багатогранний; Ісус – це шлях любові для кожного, це спасіння через духовність; Син Божий – це Любов, це право помилування.

312 рік – Міланський вердикт: Хр-во як Римська державна релігія; 365 рік – Нікейський собор, для того, щоб виробити єдині символи віри:

- до Тори додали книги пророків (Старий заповіт);

- 4-и євангелія (найменш суперечливі): від Марка, від Матфея, від Луки, від Іоанна. З'явився Новий заповіт. Ісус – як посередник між л-ю і Богом.

Отже, основна характеристика Хр-кої ф-ї:

• нове відношення л-ни до істини (істина, як Бог, прагне оволодіти л-ю, проникнути в неї);

• між розумом і вірою немає глибокої прірви: розум відпочатку відчуває себе віруючим;

• поняття екзегези – тлумачення святого письма;

• пізнання можливе через любов до Бога: виникають нові етичні цінності. Етика в хр-ві – це очі серця;

• істина як слово: слово святого письма задає межі л-му розуму і одночасно зв’язує божественний і людський світ;

• ф-я шукає основ світу і в пошуку своєму приходить до Бога: це найсуттєвіша різниця між античною і середньовічною парадигмами – в хр-ві абсолютом виступає не чуттєвий космос, а божественна особистість, яка вища від всякого космосу.

Хр-ка філософія монотеїстична (особистісний бог як абсолют); персоналістична (в сенсі олюднення бога); провіденціалістична (в сенсі розуміння історії як вияву волі божественної особистості); креаціонізм – ідея творення світу з нічого; божественне одкровення – відкритість людини до божого слова і бога до л-ни.

Християнство:

1. Бог як абсолют (в богові Ісус є абсолютом);

2. Творець – бог (як любов);

3. Ідея боговтілення: Христос – це Бог.

4. Ідея спасіння: спастись можуть всі: моя душа повинна бути відкрита Христу, потрібно жити «во Христе».