1.6. Існуючі парадигми менеджменту

Ключовими моментами сучасної системи поглядів на мене­джмент (її нерідко називають новою управлінською парадигмою) є наступні принципові положення.

Відмова від управлінського раціоналізму класичних шкіл мене­джменту, що виражається в переконанні, що успіх організації визначається насамперед раціональною організацією виробництва продукції, зниженням витрат, розвитком спеціалізації, тобто впливом управління на внутрішні фактори виробництва. Замість Цього на перше місце висувається проблема гнучкості й адаптив- ності (пристосування) до постійних змін зовнішнього середовища. Остання характеризується як сукупність змінних, котрі перебува­ють за межами підприємства і не є сферою безпосереднього впли- ^ВУ з боку його менеджменту. Це, насамперед, усі ті організації, а також люди, що зв'язані з даним підприємством у силу виконува­них ними цілей і завдань: постачальники, споживачі, акціонери, кредитори, конкуренти, професійні союзи, торгові організації, сус­пільства споживачів, урядові органи та ін. Крім того, існує ніби Фугий ряд перемінних зовнішнього середовища - соціальні фактори и Умови, що, не роблячи прямого впливу на оперативну діяльність °Рганізації, визначають стратегічно важливі рішення, прийняті її

менеджментом. Найважливіша роль тут належить економічним політичним, правовим, соціально-культурним, технологічним^ екологічним, фізико-географічним факторам і змінним (рис. 1.4).

Зовнішнє середовище непрямої дії

Політика

Економіка

Зовнішнє середовище прямої дії

Постачальники

Акціонери

конкуренти

Фізико- \ географічні \ умови

Соціально культурні фактори

Споживачі

'Союзи за інтересами

Торгові підприємства

Технологія

Місцеві органи

Внутрішнє середовище: структура культура ресурси

Державні органи

Інституційні організаційно технічні умови

Рис. 1.4. Фактори та змінні зовнішнього і внутрішнього середовища

Організації

Значення факторів зовнішнього середовища різко підвищуєть­ся у зв'язку зі зростанням складності всієї системи суспільних відносин (соціальних, економічних, політичних тощо), що скла­дають середовище менеджменту. Саме зовнішнє оточення диктує стратегію і тактику організацій.

Використання в управлінні теорії систем, полегшило задачу розгляду організації в єдності її складових частин, що нерозривно зв'язані з зовнішнім світом. Характеристика основних факторів зовнішнього середовища наведена в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1. Загальна характеристика факторів зовнішнього середовища

№ з/п	Ф а к тори
1	Об'єктивний чинник виникнення впливу: умови виникають незалежно від діяльності підприємства і впливають на нього
2	Взаємозалежність факторів: сила, з якою змінність одного фактора впливає на інші фактори
3	Складність і кількість та різноманіття факторів, що суттєво впливають на підприємство
4	Динамічність: відносна швидкість змінності сере­довища
5	Невизначеність: відносна кількість інформації про середовище та ступінь її ймовірності

Внутрішнє середовище кожної організації формується під впливом змінних, що роблять безпосередній вплив на процес пе­ретворень (виробництва продукції, послуг). Це структура підпри­ємства, його культура і ресурси, у складі яких величезна роль приділяється людям, їхнім знанням, здібностям і мистецтву взаємо­дії. Незважаючи на те, що ці фактори діють у межах організацій, вони також не завжди знаходяться під прямим контролем менедж­менту, тому що організації у своїй діяльності залежать від енергії, інформації й інших ресурсів, що надходять ззовні.

Використання ситуаційного підходу до управління, відповідно до якого вся організація всередині підприємства є не що інше як відповідь на різні за своєю природою впливи ззовні. Його централь­ний момент - ситуація, тобто конкретний набір обставин, щ₀ впливають на роботу організації в даний період часу. Звідси ви­пливає визнання важливості специфічних прийомів, за допомогою яких виділяються фактори, впливаючи на які можна ефективно досягти мети.

Визнання соціальної відповідальності менеджменту як перед суспільством у цілому, так і перед окремими людьми, що працю­ють в організації. Нова роль людини як ключового ресурсу зажа­дала від менеджерів зусиль в створенні умов для реалізації закла­дених у ньому потенцій до саморозвитку. Звідси - необхідність уваги до таких факторів, як організаційна культура, різні форми демократизації управління, участь працюючих у прибутках, влас­ності, управлінні, стиль керівництва і лідерство. Найважливішою характеристикою менеджменту на сучасному етапі є орієнтація на нову соціальну групу в організаціях - когнитариат, міць якого ґру­нтується на знанні та використанні інтелекту, а не мускульної сили. Когнитариат, що має доступ до інформації і наділений висо­кою культурою, не може розглядатися як один з економічних факто­рів виробництва, а трактується як ключовий ресурс, ефективне використання і нарощування якого стає центральним завданням менеджменту. У відомій книзі Дж. Нейсбита і П. Ебедина "Пере­будова корпорації" (с. 79) дана наступна характеристика нових відносин між організацією і працюючими в ній людьми:

• кращі та найбільш обдаровані люди тягнуться до тієї корпора­ції, що забезпечує персональний ріст;

• менеджер - це не просто керуючий, а людина, що виконує роль судді, учителя, наставника;

•люди хочуть мати частку в капіталі своєї компанії, і кращі компанії забезпечують їм таку можливість;

• найм працівників краще робити за контрактами з персоналом;

• автократичне управління повинно поступитися місцем більш демократичним системам; на зорі інформаційного суспільства здійснюється масований перехід від проблем формування інфра­структури до проблем підвищення якості життя.

Нова парадигма зажадала перегляду принципів управління, доу що старі перестають "працювати" в умовах підприємницьких

уктур. У 90-і роки в принципах головна увага звертається на _ліоДський або соціальний аспект управління: менеджмент спрямо­ваний на людину, на те, щоб робити людей здатними до спільних 0. робити їхні зусилля більш ефективними; менеджмент невідді- цьний від культури, заснований на чесності і довірі до людей; ме- Н&жмент формує комунікації між людьми і визначає індивідуа- _льний внесок кожного працюючого в загальний результат; етика в бізнесі є золотим правилом менеджменту.

Принципи управління (90-і роки XX сторіччя)

1. Лояльність до працюючих.

2. Відповідальність як обов'язкова умова успішного менедж­менту.

3. Комунікації, що пронизують організацію знизу нагору, зве­рху вниз, по горизонталі.

4. Атмосфера в організації, що сприяє розкриттю здібностей працюючих.

5. Обов'язкове встановлення пайової участі кожного працюю­чого в загальних результатах.

6. Своєчасна реакція на зміни в навколишньому середовищі.

7. Методи роботи з людьми, що забезпечують їм задово­леність роботою.

8. Особиста участь у роботі груп на всіх етапах як умова пого­дженої роботи.

9. Уміння слухати всіх, з ким зіштовхується у своїй роботі ме­неджер: покупців, постачальників, виконавців, керівників тощо.

10. Етика бізнесу.

11. Чесність і довіра до людей.

12. Опора на фундаментальні основи менеджменту: якість, витрати, сервіс, нововведення, контроль ресурсів, персонал.

13. Бачення організації, тобто чітке уявлення про те, якою во­на повинна бути.

14. Якість особистої роботи і її постійне удосконалення (7, ^с- 32-33).

_ч Нова система поглядів на управління відома в літературі як ^тиха управлінська революція", і це не випадково. Адже її основні ^п°ложення можуть застосовуватися, не доводячи до негайного ^ламання і руйнування сформованих структур, систем і методів

менеджменту, а як би доповнюючи їх, поступово пристосовуючи до нових умов. Так, усе більше використання одержують системи управління на основі передбачення змін і на основі гнучких, не­гайних рішень. Вони характеризуються як підприємницькі, тому щ₀ враховують незвичність і несподіванку майбутнього розвитку.

Організації все частіше звертаються до методів стратегічного планування і управління, розглядаючи раптові та різкі зміни в зовнішньому середовищі, у технологіях, у конкуренції і ринках як реальність сучасного економічного життя, що вимагає нових при­йомів менеджменту. Відповідно змінюються і структури управ­ління, в яких перевага віддається децентралізації; організаційні механізми більше пристосовуються до виявлення нових проблем і виробленню нових рішень, ніж до контролю вже прийнятих. Ма­невр у розподілі ресурсів цінується вище, ніж пунктуальність у їхній витраті.

Зміна парадигми управління в період радикальних пере­творень в економіці України. Глобальний і крутий поворот в історії розвитку нашої країни від соціалістичного господарства до економіки ринково-підприємницького типу викликав необхідність розробки нової парадигми управління.

Здійснювані в Україні економічні реформи дозволяють інтег­рувати її народне господарство у світову економіку і зайняти в ній гідне місце, дотримуючись двох головних умов: по-перше, в осно­ву реформ повинні бути покладені принципи і механізми, що па­нують у світовому економічному співтоваристві; по-друге, при проводячи реформи, повинні бути враховані особливості попере­днього розвитку і сучасного стану економіки країни, менталітет і поведінкові характеристики населення, тривалість періоду пере­творень та інші фактори й умови, що формують розвиток країни.

Система поглядів, протягом 70 років, що визначала розвиток теорії і практики управління, сформувалася під впливом маркси­стської парадигми економічного розвитку. У ній критерієм соціа­льної орієнтації економіки виступав всебічний розвиток особисто­сті. Роль економічного фундаменту справедливого розподілу за результатами праці виконувала суспільна власність на засоби ви­робництва, а план виступав як регулятор виробництва. Інтерпре­тація цієї парадигми в процесі побудови соціалістичного суспільс­тва привела до створення економічної теорії особливого типу- Крім її крайньої політизації, вона обґрунтовувала необхідність

Р^£ь-_тва, його монополізації на державних підприємствах, орієнта­ція виробничої спеціалізації на народногосподарську ефективність.

кпитість єдиного народногосподарського комплексу країни. ³ відповідно до цього управлінська наука розвивала фундамен­тальні положення, що обґрунтовують необхідність централізації «правління, моноцентричної системи господарювання, прямого «правління підприємствами з боку держави, обмеження господар­ської самостійності підприємств, твердої системи розподілу і зв'язків між підприємствами. Ця система поглядів знаходила ви­світлення в теоретичних розробках і практиці управління соціаліс­тичним виробництвом. Управління економікою СРСР було побу­довано за зразком однієї великої фабрики з підрозділами та філія­ми на всій величезній території країни. Звідси - колосальна бюро­кратизація і командно-адміністративний характер системи управ­ління, з якими ми підійшли до початку економічних реформ.

Україна як самостійна держава взяла чіткий курс на проведення ринкових реформ, які повинні забезпечити добробут, економічне відродження країни, ріст і процвітання вітчизняної економіки.

Це визначає необхідність формування нової управлінської парадигми, положення якої повинні виражати об'єктивні потре­би реформованої економіки і суспільства в цілому; вона повинна виявити головні ключові моменти, використання яких при побу­дові нової системи управління допоможе нашій країні прискорити перехід до ринкової економіки і здійснити його з найменшими втратами для суспільства.

Нині сформувалася наступна система поглядів на управління економікою в перехідний період, що складає нову парадигму управління.

дЛІзації таких принципових положень, як концентрація вироб­ництва, "

Гнучке поєднання методів ринкового регулювання, засно­ваних на зворотних зв'язках, з державним регулюванням со­ціально-економічних процесів. Необхідність такого підходу ви­кликана тим, що рух до ринку - це складний процес, неодмінним і активним учасником якого повинна бути держава. Відомо, що ри­нок не здатний вирішити багато проблем, які пов'язані з недоліка­ми всього суспільства, проведенням фундаментальних наукових Досліджень, довгострокових програм тощо. Доцільність регулю- ^вання ринку шляхом проведення визначеної державної політики в ^таких областях, як соціально-економічна, валютно-фінансова, ^Структурно-інвестиційна і науково-технічна, була практично

кругом визнана після руйнівної світової кризи кінця 20-х років Роль держави полягає в тому, що вона повинна встановлювати й охороняти загальні правила функціонування ринку, використову­ючи такі форми втручання, як законодавство (у тому числі антц- монопольне), державні замовлення, ліцензування експорту й щ. порту, встановлення кредитних ставок, різні форми стимулювання і контролю раціонального виробничого використання природних ресурсів, захисту споживача і т.д. На державу покладається і зада­ча заповнення позаринкових зон господарювання, до яких відно­сяться: екологічна безпека, соціально-економічні права людини (у тому числі і захист споживачів), перерозподіл доходів, науково- технічний прогрес, ліквідація структурних і регіональних диспро­порцій, розвиток ефективних міжнародних економічних відносин.

Виконуючи ці функції, держава регулює попит та пропозицію на макрорівні, не втручаючись і не обмежуючи дію механізму саморегулювання на рівні організацій, між якими здійснюється товарно-грошовий обмін. Пайова участь державних органів буде мінятися протягом усього перехідного періоду від значного на по­чатку до рівня практичного дорегулювання наприкінці. Різни­ми повинні бути і форми державного впливу, що у міру просу­вання шляхом до ринку будуть усе в більшій мірі перетворювати­ся в "м'які" інструменти регулювання (податкова, кредитна, амор­тизаційна, тарифна політика і т.д.).

Формування і функціонування ринкових суб'єктів, що ха­зяюють, як відкритих, соціально орієнтованих систем. Конце­пція організацій як відкритих систем означає поворот до ринку і споживача. Кожна організація, функціонуюча в ринковому сере­довищі, повинна самостійно вирішувати не тільки питання внут­рішньої організації, але і всієї сукупності зв'язків із зовнішнім се­редовищем. Маркетингові дослідження, розширення зовнішньо­економічних зв'язків, залучення іноземного капіталу, налаго­дження комунікацій - далеко не повний перелік тих задач, що ра­ніше були за межами компетенції організацій, а тепер стоять у ря­ду найважливіших. Соціальна орієнтація організацій означає, що поряд з економічною функцією вона виконує і соціальну роль. Остання може розглядатися у двох аспектах: з погляду орієнтації на споживача і його запити, тобто задоволення потреб суспільства в товарах і послугах, які виробляються підприємством; з позицій вирішення найважливіших соціальних проблем трудових колекти­вів і середовища дії організацій.

Самоврядування на всіх рівнях і перехід до поліцснтричної ,_стсми господарювання. Еволюція системи управління в пере­відний період спрямована на формування поліцентричної системи, що базується на функціонуванні в народному господарстві струк­тур здатних до самоврядування і саморозвитку. В умовах України центри господарювання все більше переміщаються на рівень регі­онів, економічна самостійність яких повинна рости. З одного боку, _{|(С є} наслідком збільшення кількості і складності завдань, які позв'язуються у регіонах, з іншого боку - істотно спрощує систе­му управління народним господарством у цілому, знижує ентро- _пік) (елемент випадковості) і сприяє росту керованості економіки України.

Сполучення ринкових і адміністративних методів управ­ління підприємствами державного сектора економіки. В умо­вах ринку державний сектор економіки буде скорочуватися за ра­хунок розширення сфери ринкового підприємництва. На його час­тку буде приходитися істотна частина внутрішнього валового продукту країни, а значення великих підприємств для економіки навряд чи зменшиться. Але управління цими підприємствами по­винна базуватися на комбінації методів, що носять ринковий і ад­міністративний характер. Перевага тієї чи іншої групи методів залежить від статусу підприємств у економічній системі країни.

Останнім часом чітко позначилася інтеграційна спрямованість у розвитку практично всіх областей людської діяльності. У полі­тичній сфері відбувається зближення країн, що мають приблизно однаковий рівень розвитку, їхні межі стають усе більш умовними. В економічній політиці переважає принцип корпорагивізму, між­народний менеджмент трансформується в глобальний менедж­мент. У природознавстві обґрунтована актуальність створення єдиної теорії поля, покликаної об'єднати теорії електромагнітної, гравітаційної, сильної і слабкої взаємодій. Корпоративна культура організацій розвивається в напрямку цивільної культури. Перелік подібних прикладів можна продовжити.

Теоретичну базу сучасного менеджменту складають насампе­ред такі наукові дисципліни, як теорія організації, теорія систем, кібернетика, синергетика. Ці теорії сформувалися за різних обста­ли і в різний час, вони мають св^ю історію і внутрішню логіку Розвитку. Об'єднує їх те, що вони є відносно молодими науками - їхнє становлення припадає на останні кілька десятиліть, і у них ^так багато спільного.

Теорія організації вивчає процес систем освіти і їхні закономі­рності. Разом з цим теорія організації досліджує природу освітніх системних факторів.

Теорія систем вивчає сутність цілісності і системності, влас­тивості цілого і його частин, тобто організацію деякого стійкого об'єкта, цілісність якого і є система.

Кібернетика вивчає проблеми формування і передачі керую­чих впливів для досягнення заданого стану системи довільної природи, тобто досягнення визначеного рівня її організації.

Синергетика вивчає механізми взаємодії елементів системи в процесі її самоорганізації і саморозвитку.

Системність розглядається як організованість, а система - як організація. З іншого боку, в теорії організації поняття "організа­ція" в одному із варіантів інтерпретується як "система".

Досліджуючи методи управління соціально-економічними си­стемами з кібернетичних позицій, можна показати, що за визначе­ного розвитку цих методів зовнішні критерії стають частиною си­стеми управління, у цьому випадку вихід системи замикається з входом, і система переходить у режим саморозвитку, а цілі вже перестають бути головними критеріями управління. Така система стає об'єктом дослідження синергетики.

Глибоке і продуктивне взаємопроникнення теорії систем, тео­рії організації, кібернетики і синергетики в міру їхнього розвитку проявляється все більше. Але ця обставина створює проблему іде­нтифікації зазначених наук. Аналіз цієї проблеми дозволяє зроби­ти припущення про продуктивність ідеї створення єдиної органі­заційної науки.

У 50-і та 60-і роки безпрецедентна самореклама кібернетики, дискусії про пріоритетність кібернетики і теорії систем на якийсь час відвернули увагу широких кіл наукової громадськості від ро­біт видатного російського вченого Богданова А.А., що обґрунту­вав ще на початку 20-х років необхідність створення загальної ор­ганізаційної науки (тектології). Ідеї Боґданова А.А. здобувають зараз усе більше послідовників не тільки і не стільки тому, іцо не­обхідно віддати данину несправедливо забутим працям вченого, скільки тому, що нині в кібернетиці, теорії систем і в інших нау­ках отримані грандіозні результати, що обумовлюють об'єктив­ні передумови для інтеграційних процесів, підтверджуючи гені­альне передбачення Богданова А.А.

Інтеграційні процеси самі по собі є організаційними процеса­ми, процесами упорядкування, систематизації знань, процесами саморозвитку науки. Вони відбивають на ідеальному рівні органі­заційний досвід живої і неживої природи.

Усе різноманіття підходів до дослідження організації як про­цесу можна подати у вигляді двох альтернатив (табл. 1.2).

Таблиця 1.2. Характеристика підходів до дослідження організації як процесу

Альтернатива 1	Альтернатива 2
• Вихідним станом будь-якої системи є безладдя, хаос	• Реальним системам властива іманентна організація (споконві­чно властива як даність). Немає нічого більш неприродного, ніж хаос
• Організація (організованість) припускає створення порядку з хаосу	• Організація (організованість) припускає створення умов для розвитку системи
• Створений порядок необхід­но підтримувати, / витрачаючи на це ресурси, інакше знову наступить хаос	• Необхідно орієнтуватися на саморозвиток системи

На усвідомлюваному чи інтуїтивному рівні ці підходи визна­чають діяльність менеджера в конкретній діловій організації і йо­го відношення до методологічних основ менеджменту.

Облік інтеграційних тенденцій дозволяє розглядати менедж­мент не як суму відповідних розділів, що відстоюють своє право на самостійний статус, а як цілісну систему знань. Одним із реа­льних прикладних результатів такого підходу могло б бути вдос­коналення освітніх стандартів, в яких є багато дублювання, по­вторів, різних протиріч.

Постійне вдосконалення інтелектуального апарату сучасного керівника стає першочерговою проблемою теорії і практики ме­неджменту. Практикуючі менеджери, які розуміють, що страте­гічні аспекти управління сучасним автоматизованим, комп'ютери­зованим, інформаційним, роботизованим і т.д. підприємством, ін­тегрованим із зовнішнім середовищем, вимагає іншої теоретичної бази в порівнянні, наприклад, із принципами управлінського раці­оналізму, знайдуть додаткові можливості вдосконалення своєї ді­яльності в концепції загальної організаційної науки.

Тсйлор запропонував розділити виробничий процес на спеціа­лізовані операції для підвищення ефективної праці робітників. Файоль розглядав як об'єкт управління не стільки працю робітни­ків, скільки організацію в цілому, виділяючи при цьому специфіч­ні функції управління, на основі яких повинна визначатися раціо­нальна структура організації. Вебер у своїй теорії раціональної бюрократії довів до досконалості принцип функціонального управління.

Управління сучасним підприємством вимагає зовсім іншої концепції організації ніж та, що переважала в ранніх школах управлінського раціоналізму. Увага менеджменту переключається з управління трудовим процесом на передачу виконавчо-техноло­гічних функцій і функцій логічного автоматизму від людини ма­шині. ("Машині - машинне, людині - людське").

Проте, функціональний підхід продовжує домінувати і в да­ний час, оскільки прийнято вважати, що решіьної альтернативи йому немає. Однак радикальні зміни в зовнішньому середовищі останнім часом усе більше виявляють обмеженість можливостей функціонального підходу до управління діловими організаціями. Наприклад, дуже часто результат виявляється меншим за вартість витрат, необхідних для досягнення цього результату через витра­ти, на погодження і дозвільні процедури в ієрархічній структурі.

Реальні процеси в діловій організації не повинні підбудовува­тися під наявну структуру, створену на основі функціонального поділу. У свою чергу організація, як об'єктивна структура, не повинна бути гальмом для протікання ділових процесів (біз- несів-процссів).

Обмеженість можливостей бюрократичних структур частково переборюється за рахунок більш гнучких., наприклад, матричних структур. Дійсно, матричні структури забезпечують більшу в по­рівнянні з ієрархічними адаптованість організації в тому випадку, коли виникає необхідність швидко реалізувати кілька різнохарак­терних проектів. Однак обмеженість функціонального підходу при цьому повною мірою не переборюється, оскільки формальний підхід до структури в цілому зберігається.

Інша ситуація виникає, коли організація розглядається як сукупність різних потоків робіт - бізнсс-процссів. У цьому ви­падку організація подається як динамічна система зі своїми вхо­дами і виходами. Зовнішні входи і виходи, забезпечуючи зв'язок із зовнішнім середовищем, визначають межі основних бізнес- процесів (бізнес-процеси першого порядку). Разом з цим усереди­ні організації повинні існувати потоки робіт, що забезпечують ос­новні бізнес-процеси (бізнес-процеси другого, третього і т.д. по­рядку). Вони також мають свої межі, свої входи і виходи. Зміст основних і допоміжних бізнес-процесів визначається змістом про­блем, які розв'язуються організацією, а сама організація перетво­рюється в систему прийняття рішень.

Традиційна концепція організації

Раціоналізація структури організації в цілому

1 2	3	4
Функція управління
Функція логічного автоматизму	Функція самопізнання

І

Раціоналізація праці робітників

Виконавчо-технологічні функції

Автоматизація

Нова концепція організації

Рис. 1.5. Вплив автоматизації на формування нової концепції організації: 1 - планування; 2 - контроль; 3 - координування; 4 - мотивування

• Формування цінних орієнтирів.

• Цілеспрямованість.

• Вільне уявлення.

Функціональний менеджмент реалізується в цільовій моделі організації, тоді як управління процесами орієнтується на проблемну модель, у якій проблеми розглядаються не стільки як перешкоди