Тема XII Україна на шляху незалежного розвитку (1991-2009 рр.) План

1. Політична розбудова держави в умовах розгортання багатопартійності і активізації конституційного процесу (1991-1996 рр.). Проблеми політичного реформування українського суспільства на сучасному етапі (1997-2009 рр.).

2. Провал економічних реформ Л. Кравчука. Проблеми реалізації курсу економічних реформ Л. Кучми і їх суперечливі наслідки (1994-2004 рр.). Реформи “Назустріч людям” президента В. Ющенка.

3. Основні тенденції розвитку сучасної української культури і духовного життя. Роль національної ментальності. Україна і діаспора.

4. Пошуки стратегічної концепції зовнішньої політики в умовах незалежності: від багатовекторності до європейського вибору. Україна та СНД, ЄС і НАТО.

Рекомендована література

Бойко О.Д. Історія України. – Посіб. для студ. вищих навч. закладів. Вид. 3-тє. – К.: “Академвидав”, 2008. – С. 580-672.

Вивчарик М.Н. Украинцы в мире: восточная и западная диаспора // Укр. іст. журн. – 1993. – № 11/12. – С. 57-67.

Врублевский В. Щербицкий Владимир: Правда и вымыслы. Записки помощника, воспоминания, документы, слухи, легенды, факты. – К.: Довіра, 1993. – 254 с.

Коваль М. Україна – вузол світової політики // Політика і час. – 2000. – № 3-4. – С. 85.

Мельник Л., Яковенко П. Історичні кроки до назалежності // Віче. – 1997. – № 4. – С. 147-151.

Михальченко М. Виклики зовнішнього світу і Україна ХХI століття // Віче. – 2001. – № 2. – С. 3-15.

Мойсеїв І. Національна еліта, її культурна і політична роль // Розбудова держави. – 1996. – № 8. – С. 11-13.

Політична історія України. ХХ ст.: У 6 т. /Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. – К.: Генеза, 2002-2003. Т. 6: Від тоталітаризму до демократії (1945-2002) /О.М. Майборода, Ю.І. Шаповал. О.В. Гарань та ін. – К., 2003. – С. 441-678.

Світлична В.В. Історія України. Навч. посіб. /За ред. Ю.М. Алексєєва. 3-є вид. – К.: Каравела, 2005. – С. 312-349.

Шокалюк О.І. Історія України. Навч. посіб. – К.: ЦНТЛ, 2004. – С. 227-261.

Щоткина К. Свобода совісті: про скороминуле на тлі вічного: Щодо стосунків держави і церкви в Україні // Дзеркало тижня. – 2001. – (№ 41) 20-26 жовт. – С. 14.

Методичні рекомендації

При розгляді першого питання теми зверніть особливу увагу на:

Стартові умови розбудови незалежної української держави:

• провал спроби державного антидемократичного заколоту ДКНС (ГКЧП рос.) у Москві та прийняття Верховною Радою УРСР Акту незалежності України 24 серпня 1991 року;

• підготовку і проведення республіканського референдуму 1 грудня 1991 року з питання незалежності України та перших виборів Президента України;

• зовнішні та внутрішні чинники появи незалежної української держави;

• початок невизначеного історично перехідного періоду від “уламка радянської імперії” до власної державності, від формального до реального суверенітету;

• непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій, незавершеність розпочатого у 1990 р. процесу розподілу гілок влади в Україні, совкова психологія споживача держресурсів;

• загострення проблем наявності та раціонального використання природно-ресурсного потенціалу республіки (6-8 місця з ВНП), монополізації виробництва (біля 80%), незавершеності технологічного циклу майже у 80% підприємств, мілітарізації виробництва (30% ВПК СРСР) і конверсії, екологічного та техногенного перевантаження;

• тяжіння пострадянських керівників України до командно-адміністративних методів управління економікою та політикою, пріоритет держави над особою громадянина;

• певне дистанціювання Заходу після проголошення Україною суверенітету.

Становлення основних атрибутів суверенної влади та її головних структур:

• фіксація кордонів, створення митної служби та визначення громадянства, національно-державної символіки, грошової одиниці, процес реструктурування та створення Збройних сил України як “нейтральної, без'ядерної, позаблокової держави”;

• запровадження Верховною Радою України Інституту Президентства (5 лип. 1991 р.), Кабінету Міністрів, судової системи та прокуратури в умовах недостатньої визначеності та незбалансованості їх повноважень;

• механічне поєднання елементів парламентаризму, президентства і радянської влади призвело до двовладдя чи навіть тривладдя та їх хронічного жорсткого протистояння, в тому числі і на місцях (місцеві Ради і президентські адміністрації);

• дострокові вибори до Верховної Ради України і місцевих рад (бер. 1994) та дострокові вибори Президента України і перші вибори губернаторів в регіонах (черв. – лип. 1994);

• посилення протистояння двох гілок влади – законодавчо-розпорядчої та виконавчої – Верховної Ради і Президента України, місцевих рад і губернаторів;

• владна криза і Конституційний договір (1995 р.) між Верховною Радою України і Президентом України як приклад цивілізованого вирішення гострих протиріч між гілками державної влади;

• загострення конституційного процесу влітку 1996 р. та прийняття Конституції України – Основного Закону незалежної української держави;

• формування багатопартійності як характерна ознака демократичного процесу, етапи партійного будівництва:

1. 1990-1997 – слабкі та малочисельні партії з невизначеною соціальною базою (біля 70 партій), формальна багатопартійність у політично неструктурованому суспільстві з сильною “партією владної номенклатури”;

2. 1998-2004 – політична структуризація правлячих еліт (більше 130 партій), зростання їх впливу на громадян, диференціація “партії влади”;

3. 2005-2006 – політична структуризація суспільства, укрупнення політичних партій та блоків (біля 10 впливових політичних сил – партій та блоків);

Процеси політичного реформування українського суспільства сьогодні:

• вибори до Верховної Ради України 1998 і 2002 рр. на мажоритарно-пропорційній основі – поправіння суспільства і посилення центристських політичних сил;

• переобрання Президентом України Л.Д. Кучми (1999), “оксамитова” революція (лютий 2000 р.) та створення правої пропрезидентської більшості (“більшовиків”) у Верховній Раді України, проведення референдуму 16 квітня 2000 р. як нові кроки консервативних політичних сил до посилення адміністративно-президентської вертикалі влади;

• касетний скандал “гонгадзегейт” (осінь 2000 р.) та різке загострення боротьби за владу в Україні – опозиційні блоки Форум національного порятунку, “Україна без Кучми”, Громадський комітет опору “За правду!” у боротьбі за демократію, свободу слова, вільні вибори;

• події 9 березня 2001 року і відставка уряду В. Ющенка (з віце-прем'єром Ю. Тимошенко) як ознаки рішучого консолідованого наступу об'єднаних консервативних сил на молоду українську демократію;

• призначення президентом Л.Д. Кучмою чергових прем'єрів – поміркованого А. Кінаха з введенням держсекретарів та радикал-консерватора В. Януковича – як ознаки системної політичної кризи в державі на фоні її міжнародної ізоляції;

• загострення політичних змагань в Україні у 2002-2004 рр. на основі обмеження повноважень президентської владної гілки на користь парламентської і виконавчої.

“Помаранчева” революція і нова влада:

• відсутність єдності та скоординованості у діях гілок державної влади, загострення їх внутрішніх протиріч, розбіжностей між центральними та місцевими органами влади, дефіцит професійних політиків на фоні вочевидь недостатнього оновлення парламентської і виконавчої гілок влади, корупція та протекціонізм у державних структурах зверху донизу як суттєві чинники потужного соціального вибуху під час президентських виборів наприкінці 2004 року;

• рушійні сили революції – сформовані в роки незалежності самодостатній середній клас, молодь, інтелігенція, що започаткували початок зміни еліт в Україні;

• особливості української буржуазно-демократичної революції:

1) підтримка В. Ющенка стала формою масового протесту проти діючої владної еліти;

2) українське суспільство показало значно вищий рівень політичної та загальної ультури, ніж протидіючі політичні сили;

3) революція відбувалася не на фоні економічної кризи, а у період певного економічного піднесення;

4) жорстка поляризація політичних сил – блоку провладних партій на чолі з діючим президентом Л. Кучмою за кандидата в президенти В. Януковича і блоку опозиційних партій “Сила народу” за кандидата в президенти В. Ющенка;

• загострення протистояння соціально-політичних сил у листопаді-грудні 2004 року до межі громадянського конфлікту (акції Майдану та з'їзд депутатів усіх рівнів південних та східних областей у м. Сіверодонецьку);

• проведення “круглих столів” влади та опозиції за участю міжнародних посередників;

• рішення Верховного Суду України про проведення II туру виборів 26 грудня 2004 р. та “пакетне голосування” Верховної Ради 8 грудня стосовно Закону про вибори президента і відповідних змін до Конституції України з реформування політичної системи – новий етап у формуванні правової держави і громадянського суспільства.

При висвітленні другого питання слід показати:

Провал спроб економічних реформ за президентства Л. Кравчука:

• політичну незалежність лише як передумову до здобуття економічної незалежності;

• традиційно-історичну прикутість української економіки до російської, що обрала за уряду Є. Гайдара варіант “шокової терапії”, та розгортання нечуваних інфляційно-стагнаційних процесів за часів помірно-ліберального президентства Л. Кравчука;

• неспроможність партійно-комсомольської номенклатурної еліти (урядів В. Масола, В. Фокіна, Л. Кучми, Ю. Звягільського) на чолі з президентом Л. Кравчуком подолати економічну кризу адміністративними методами управління;

• уповільнення та спотворення характеру основних ринкових реформ – приватизації, демонополізації, структурної перебудови промисловості та сільського господарства на фоні необгрунтованого послаблення нормативно-регуляторної функції держави;

• негативну роль тінізації в економіці та фінансах (відповідно 60% і 40% влітку 1994 р.) та її нечувано руйнівні наслідки для соціально-економічної сфери: знецінення і невиплати зарплат, урізання бюджетно-соціальних програм (47 млрд. крб. за 9 міс. 1994 р.).

Проблеми реалізації нового соціально-економічного курсу президента Л. Кучми:

• спад виробництва, розшарування суспільства на бідних (65%) та багатих (10%) і зникнення так званого середнього класу, втрата державою своїх управлінсько-регулюючих функцій;

• основні напрямки нового курсу реформ восени 1994 року: фінансова стабілізація; контрольована державою лібералізація цін; докорінна структурна перебудова виробництва на основі розширення приватного сектору; децентралізація управління економікою; лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків, гарантований державою соціальний захист широких верств населення;

• ліберально-монетаристська модель (МВФ для України) та подальше звуження соціальної бази реформ (багаті багатіють, бідні біднішають), надзвичайно високий рівень “тінізації” та криміналізації економіки, зростання соціальної напруги (шахтарські страйки і походи на Київ) у період 1994-1997 рр.;

• проведення грошової реформи 1996 року та відносна валютна стабілізація українського ринку за періоду світової фінансової кризи 1997-1998 рр.;

• президентська програма антикризових дій 1997 року – чергова спроба корекції нового соціально-економічного реформаторського курсу (роздержавлення та корпоратизація великих підприємств, приватизація (“прихватизація”) в інтересах бюрократично-чиновницького апарату та приближених до президентської влади фінансово-промислових груп (з дніпропетровського, київського, харківського, донецького олігархічних кланів);

• подальше включення України у світовий економічний простір та загострення негативних економічних процесів за прем'єрства В. Пустовойтенка: збереження та поглиблення структурних деформацій (60% економіки базові галузі, що втричі вище від розвинутих країн); фізичне та моральне старіння (на 60-70%) основних виробничих фондів; неефективне використання наявного економічного потенціалу; низький рівень економічної свободи та високий – економічних ризиків; вкрай небезпечна енергетична залежність (більше ніж на 40%) від інших країн; збереження потужного “тіньового” сектору економіки (до 60%) та хронічної залежності від нього державної влади;

• спроби виходу з системної економічної кризи за часів півторарічного (1999-2001) прем'єрства В. Ющенка: суттєві успіхи та реальні протиріччя з олігархічним капіталом;

• відносна соціально-економічна стабілізація за урядів А. Кінаха і В. Януковича, зростання протиріч між ростом ВВП та низькою доходною частиною бюджету (багаті клани – збідніла країна).

Президентство В. Ющенка і спроби реалізації програми “Назустріч людям”:

• прем'єр Ю. Тимошенко як менеджер соціально-економічного курсу В. Ющенка та пріоритетні завдання її коаліційного “помаранчевого” уряду: вільний та рівноправний доступ суб'єктів підприємницької діяльності до всіх сфер ринку; протидія “тіньовій” приватизації; регіональна політика на принципах перерозподілу ресурсів на користь територій, що потребують підтримки; формування конкурентоспроможного виробничого потенціалу; пріоритетний розвиток аграрного сектору; оновлення та модернізація енергопідприємств; послаблення податкового тиску; подолання бідності на основі збільшення реальних доходів; створення нових робочих місць та зростання економічної активності населення; перетворення бюджету з інструменту обслуговування корпоративно-кланових інтересів і груп на інструмент задоволення інтересів всього суспільства;

• протиріччя у коаліційній “помаранчевій” команді (прагматично-ліберальних “любих друзів” і представників радикальної команди Ю. Тимошенко) щодо якості та процесу подальшого втілення соціально-економічних реформ В. Ющенка;

• відставка уряду Ю. Тимошенко;

• пошуки можливих компромісів новим урядом Ю. Єханурова та їх наслідки;

• об'єктивні та суб'єктивні чинники подальшого загострення соціально-економічних проблем та шляхи їх можливого вирішення.

При розгляді третього питання зверніть увагу на:

Специфіку розвитку і взаємодії сучасної української культури і нашого суспільства:

• визначальний характер процесів національно-культурного відродження для всебічного розвитку українського суспільства;

• феномен “культурного шоку у посткомуністичних суспільствах” у вигляді духовно-культурного нігілізму;

• пошук саме в історичному минулому витоків національно-культурних традицій, нашої слави і честі;

• проблема проникнення західної культури в Україну, її впливу та адаптації.

Основні тенденції у розвитку сучасної української культури:

• децентралізація, диференціація. гуманізація у розвитку сучасної освіти, її безперервність, варіативність навчальних планів та програм, переорієнтацію на розвиток особистості;

• перехід середньої школи на 12-річний термін навчання (з 2001 р.);

• фінансові та кадрові проблеми середньої і вищої шкіл;

• високий рівень та потенціал української науки на фоні її хронічного недофінансування, втрати кадрового потенціалу (відтік за кордон, у бізнес);

• суперечливі проблеми розвитку сучасної української літератури у пошуку свого колоритного національного обличчя;

• проблеми літературно-видавничої справи: слаба підтримка держави, дефіцит інвестицій (у 2000-му р. на одного жителя України видано книг у 25 разів менше, ніж, скажімо, у Німеччині);

• національний театр: Національний український драмтеатр ім. І. Франка (Київ), Український драмтеатр ім. М. Заньковецької (Львів), Національна опера ім. Т. Шевченка – це обличчя України на світовому рівні; міжнародні конкурси артистів опери та балету у оперних театрах Києва та Донецька; криза місцевого театру;

• криза українського кінематографу та проблеми відродження національного кіномистецтва (три к/студії у Києві, Одесі та Ялті та проблеми їх реанімації);

• ренесанс української естради (групи “Океан Ельзи”, “ВВ”, Т. Повалій, О. Пономарьов, Руслана) в умовах конкурентного тиску з боку російської поп-естради;

Характерні ознаки релігійного життя:

• “релігійний ренесанс” 90-х років в Україні на основі повної духовної свободи: зростання кількості релігійних громад (23,5 тис.), розширення спектру конфесій – понад 90;

• проблеми розколу українського православ'я на три різновеликі церковні гілки: УПЦ МП : УПЦ КП : УАПЦ та УГКЦ у відповідному співвідношенні 8,5 : 2,5 : 1 тисяча громад;

• конфлікти між православними та греко– і римо-католиками (УПЦ та УГКЦ, УРКЦ);

• заполітизованість церков та конфесій на фоні законодавчого відокремлення церкви від держави;

• зростання напрямків та загальної кількості нетрадиційних релігійних культів;

• велике неокультове будівництво.

Піднесення ролі національної ментальності у роки державної незалежності:

• характерна ознака української ментальності – двоїстість світосприйняття – формувалася за певних історичних умов: геополітичне положення між Заходом і Сходом, домінування землеробсько-козацької культури, багатовікова відсутність власної держави, тривала роз'єднаність українських земель, цілеспрямоване знищення й денаціоналізація української еліти, нашарування “радянської” ментальності;

• українська ментальність – стримувач як громадянських конфліктів (на щастя), так і радикально прогресивних суспільних змін (на жаль);

• ментальність як об’єктивна умова розробки стратегії і тактики реформування сучасного українського суспільства та залучення народу до історичних перетворень.

Україна і діаспора:

• основні еміграційні хвилі та потоки української діаспори за межами пострадянського простору та їх характерні ознаки;

• україно-американці – (більше 1.250 тис. чол., 21-е місце серед етногруп США) українські православна та католицька церкви і братства, ощадні і позичкові асоціації, кредитні спілки, профспілки, ансамблі та хори, “Пласт”, СУМ, Українська ліга жінок, Наукове товариство ім. Шевченка, Гарвардський україн. дослід. ін-т;

• україно-канадці – у найсприятливішому середовищі багатокультурного канадського суспільства (близько 750 тис. чол., 5-те місце серед етногруп, 3% насел. Канади), українські професійні та ділові клуби у мм. Вінніпег, Едмонтон, Торонто; єдиний координуючий центр – Український канадський комітет; Канадський інститут українських студій на фінансуванні бюджету провінції Альберта;

• українські громади в Бразилії та Аргентині – найбідніші українські етногрупи перших імміграційних хвиль, які згуртовані лише навкруг української церкви;

• українці у Франції – з петлюрівців та переміщених осіб (Василь Кубійович “Енциклопедія українознавства”), відзначається західноєвропейським рівнем життя;

• українці у Німеччині (бандерівські центри, український вільний ун-тет у Мюнхені); у Великобританії – нащадки колишніх вояк дивізії СС “Галичина”;

• в Італії – представники забороненої в СРСР УГКЦ, інституції якої розселилися у Римі на чолі з кардиналом Й. Сліпим (1944-1984) – Український католицький ун-тет, собор Св. Софії;

• українська громада в Австралії – (30-тисячний загал вихідців як із Західної, так і зі Східної України) найорганізованіша та найактивніша, дуже високоінтелектуальна етногрупа у мм. Аделаїда, Мельбурн, Сідней, що вирізняється серед представників всієї світової української діаспори;

• українські громади у Східній Європі – (майже 500 тис. чол.), в Румунії та Польщі (250 тис. чол.) найбільш складне становище, а в Чехословаччині та Югославіі – найсприятливіші умови як для етногруп;

• українці в Російській Федерації – найбільша за чисельністю (біля 5 млн.) українська діаспора, зрусифікована, найменше згуртована в плані культурно-національної автономності; великі міста, Алтай, Далекий Схід, Кубань, Поволжжя, Сибір, Урал, Якутія;

• українці в Казахстані, Середній Азії, Закавказзі – середній клас службовців, робітників, інтелігенції, що належить до російськомовних етногруп.

При висвітленні четвертого питання покажіть:

Пошуки стратегічної концепції зовнішньої політики на початку 1990-х років:

• від Декларації про державний суверенітет України (16.07.90 р.) до Акту проголошення незалежності України (24.08.91 р.) – час перетворення України із об'єкта геополітики в повноправного де-юре суб'єкта сучасних міжнародних відносин;

• становлення української дипломатії, визнання незалежності України світовим співтовариством у 1991-1994 рр. на основі принципу “балансу інтересів” як нейтральної і позаблокової країни;

• процес добровільного ядерного роззброєння України у 1992-1996 рр. за гарантій національній безпеці України з боку США та Росії та його наслідки;

• “Основні напрями зовнішньої політики України” (2 липня 1993 р.) та Конституція України (28 червня 1996 р.), прийняті Верховною Радою України, – найважливіші документи демократичної та позаблокової Української держави, що трансформує свій нейтралітет до тісного співробітництва з навколишнім світом;

Західний напрям української зовнішньої політики:

• зовнішньополітичні пріоритети української дипломатії у 1994-2004 роках – від багатовекторності до європейського вибору;

• партнерство та співробітництво з Європейським Союзом (з бер. 1994 р.), член Ради Європи (трав. 1995 р.), учасник ОБСЄ і Центральноєвропейської ініціативи, співпраця із Західноєвропейським Союзом (ЗЄС), офіційне визнання “проєвропейського вибору” України на Гельсінському самміті Євросоюзу (груд. 1999 р.) та нагальні проблеми відсутності стабільного національного консенсусу з провідних питань внутрішнього розвитку та стратегії зовнішньої політики як суттєві перепони руху України до Європи;

• розширення співробітництва зі структурами НАТО: програма “Партнерство заради миру” (з 1992 р.), миротворчі операції; Інформаційний центр НАТО у Києві (трав. 1997 р.); Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО, підписана лідерами 16 держав блоку та Президентом України (лип. 1997 р.); активізація зусиль до вступу України в НАТО у 2002-2004 рр. після Празького (2002 р.) саміту НАТО, загострення проблеми переходу від “особливого партнерства” до “членства”;

• поглиблення традиційних взаємовідносин з центральноєвропейськими країнами: особливий статус взаємовідносин з Польщею – першою визнала Україну, 4-5 місце серед економічних партнерів, українсько-польська заява “До порозуміння та єднання” (1997 р.), активно лобіює інтереси України на Заході та в Європі; добросусідські відносини з Болгарією, Словаччиною, Угорщиною, Чехією, балканськими країнами; партнерські відносини з елементами проблемності з Румунією; стабільні відносини з країнами Балтії;

• розширення та поглибення стратегічного співробітництва із США (більш політичне, ніж економічне) як один зі світових гарантів збереження українського суверенітету (поряд з Росією, країнами ЄС);

• тісна співпраця з міжнародними організаціями: ООН та її структурами, Міжнарордним валютним фондом (МВФ), Світовим банком, Світовою організацією торгівлі (СОТ), Європейським банком реконструкції та розвитку (ЄБРР).

Східно-азіатський напрям зовнішньої політики України:

• стратегічне партнерство з Росією та країнами СНД (більш економічне, ніж політичне):

1. 8 грудня 1991 р. в Мінську денонсовано Союзний договір 1922 р. та проголошено створення Співдружності Незалежних Держав, оформлене 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті (форма цивілізованого розлучення пострадянських республік в умовах об'єктивно не виправданого політичного суперництва та протистояння нових держав, яким властива внутрішня невизначеність і нестабільність);

2. концепція інтеграції країн-учасниць на “різних швидкостях” у політичній, військовій та економічній сферах за участю України як асоційованого члена;

3. тактика України: 1) у 1991-1994 рр. курс на економічну співпрацю з країнами СНД при політичному відмежуванні від Росії; 2) у 1994-1997 рр. спроби активізації двосторонніх відносин з членами СНД; 3) у 1997-2002 рр. тактика формування “другого центру впливу в СНД” (консультативний форум ГУАМ (1997 р.) та ГУУАМ (1999 р.), Парламентська Асамблея Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС, 2002 р.), чи Співдружності країн демократичного вибору – України, Грузії, Молдови та країн Балтії (2006 р.) 4) з 2003 р. курс на участь у ЄЕП як економічному, митному і валютному союзі, а з 2005 р. – участь в ЄЕП лише як в зоні вільної торгівлі;

4. проблеми перманентного загострення україно-російських відносин та можливі шляхи їх розв'язання;

• розвиток відносин з Індією, Іраном, Китаєм, Кореєю, Туреччиною, Японією (біля 25% українського експорту);

• активізація взаємовідносин з країнами Близького Сходу (Ізраїль, Ірак, Сирія, ОАЕ) та державами Північної Африки (Єгипет, Лівія, Туніс, Марокко) тощо;

• налагодження політичних та економічних відносин з країнами Латинської Америки;

• об'єктивна взаємозалежність успішного економічного розвитку та ефективності української зовнішньої політики.