1.2. Другий період розвитку феодальної державності – станово-представницька монархія.

Охоплює час з ХІІІ по ХУ-ХУІ ст. (залежно від країни).

В цей період феодальні відносини в країнах Західної і Центральної Європи досягають свого найвищого розвитку. Майже все сільське населення, значна частина міського опинились у стані (або близько до нього) особистої залежності від феодалів.

Держава має форму монархії, але спочатку ще виглядає як конгломерат слабо пов’язаних незалежних і напівнезалежних феодальних володінь (сеньйорій), у яких влада над усім населенням у більшій або меншій мірі належить феодалам. Ці останні зв’язані з королем договірними відносинами васальної служби.

У ХІІІ – на почату ХІУ ст. внаслідок відділення ремесла від землеробства та розвитку товарно-грошових відносин відбувається ріст міст. Міста різними способами (викупом, шляхом збройної боротьби і ін.) звільняються від кріпосної і деяких інших форм феодальної залежності, добиваються автономії у сфері управління і судочинства.

Міщани, ставши вільними людьми, оформляються в самостійну, специфічну верству феодального суспільства – так званий “третій стан”. Перші ж два стани склали дворянство і духовенство. Тобто економічне піднесення ХІІІ-ХІУ ст., ріст міст, торговельного обігу, накопичення капіталу тощо - породили станову консолідацію західноєвропейського суспільства. Кожен стан мав свої корені походження, свою соціальну специфіку, свої економічні і політичні інтереси тощо.

Перші два стани – дворянство і духовенство – вважались і насправді були привілейованими. “Третій стан” (міщани) – людьми “податними”, другого сорту, хоч – вільними. Спочатку до нього входили майже виключно міщани, потім – особи з привілейованих станів, які по якихось причинах з них вибули, а також вільні селяни.

Враховуючи все зростаючий економічний і політичний потенціал міст, королівська влада, особливо у ХІІ-ХІІІ ст., стала шукати в них політичну підтримку і фінансову допомогу. Їх зміцнення створювало передумови для переборення феодальної роздрібленості. Цього добивалась королівська влада, цього добивались й міста, бо феодальна анархія, сваволя, відсутність єдиного внутрішнього ринку, єдиних мір, ваги, грошей, єдиної митної політики гальмували розвиток економіки, перешкоджали міському виробництву і торгівлі.

Отож, королі підтримували міста і сприяли їм у боротьбі з феодалами за автономію, політичне самоуправління, а міста, у свою чергу, підтримували королів.

Складними і неоднозначними в період станово-представницької монархії були взаємовідносини королівської влади з церквою. В цілому церква підтримувала королів, від яких могла сподіватися прав, привілеїв і т.п., у той час, як світські феодали-магнати дбали лише про власні інтереси і не були проти того, щоб поживитися за рахунок церковних маєтностей і багатств. Проте іноді між королями і церквою виникали гострі конфлікти, а то й прямі протиборства.

Церква ще у ранньому середньовіччі, у період “варварських” держав, отримала від королів обширні землі, всілякі дари і ін., в результаті чого церква перетворилася у великого землевласника. Вона в цьому аспекті мала навіть перевагу над королями і світськими магнатами, бо церковні і монастирські володіння не підлягали подрібненню, розподілу між спадкоємцями.

Церква ще тоді знаходилась не під контролем Папи Римського, а під егідою світських правителів, що мали досить міцну владу.

Прогресуюча по всій Західній Європі феодальна роздрібленість, послаблення королівської влади, перетворення її у приватну, сеньйоральну, сприяли зміцненню церкви, росту її політичних амбіцій і претензій Папи на світове панування.

Зростаючий авторитет римо-католицької церкви опирався не тільки на матеріальні багатства, на Святе Письмо і релігійні почуття віруючих. Він мав під собою і створену до того часу могутню і централізовану структурно церковну організацію, побудовану на безумовному підпорядкуванні єпископатові, Римській курії і верховному понтифіку – Папі Римському. Велику політичну силу і авторитет останньому придавали й різні монаші, а потім духовно-рицарські ордени – строго централізовані об’єднання, статути яких затверджувалися Папою і тільки йому вони підпорядковувались.

У ХІІ-ХІІІ ст. церква перетворюється на потужну надтериторіальну, загальноєвропейську теократичну своєрідну монархію. Вона до того часу утворила свої політичні, фінансові і судові органи, свою дипломатичну службу. До того ж, у ХІІІ ст. при Папі Інокентію ІІІ (1198-1216 рр.) був встановлений порядок, при якому коронація європейських монархів повинна була здійснюватися актом Папи Римського.

Отож, церква в цілому підтримувала королівську владу у її боротьбі з свавіллям магнатів. Ця боротьба була вигідна і церкві. Але одночасно вона нерідко виступала й проти королів, якщо вони посягали на привілеї церкви.

Утворила церква й систему надзвичайних церковних трибуналів для боротьби з єресями (тобто вільнодумством) – інквізицію.

Опиралися королі у боротьбі з феодалами за централізацію країни і на дрібне дворянство, рицарство, яке віддавало перевагу королівській владі над часто жорстокою владою своїх безпосередніх сеньйорів.

Проте чи не найважливішим результатом встановлення станово-представницької монархії було виникнення колегіальних представницьких органів – парламентів. У різних країнах вони мали різні назви (скажімо, у Франції – Генеральні штати, У Німеччині – Імперський сейм і т.п.), але суть їх одна – тут були представлені своїми послами усі три тогочасні стани – дворянство, духовенство і третій стан (з певними особливостями у окремих країнах). У “класичному” парламенті було три палати – кожен стан мав свою, які до того ж переважно засідали окремо. Кожна палата мала один голос.

Ці станово-представницькі органи стали дуже важливою ланкою тодішньої державно-політичної системи європейських країн.

З одного боку вони допомагали королям у централізації держави, добивались, як і король, ліквідації феодальної самоволі і анархії, допомагали королеві фінансово і т.п. Вони, отже були підпорою королів.

А з другого боку, на цьому етапі – обмежували королівську владу в її прагненні до абсолютизму, взявши під свій контроль законодавство, фінанси і ін. Без них король не міг вирішувати найважливіші проблеми внутрішньо і зовнішньополітичного життя країни.

Джерела права Спостерігається тенденція до уніфікації. Зникає як джерело права у більшості країн звичай, зникає законодавство феодальних магнатів. Щораз більшого значення набувають нормативні акти королів, з’являється законодавство парламентів та спільні, конституційного значення закони парламентів і королів. Продовжує діяти і канонічне право, з’являються його нові збірники.

Важливим джерелом права у Європі стає римське право. Відбувається одне з найзначиміших і найунікальніших явищ в правовому житті Європи – рецепція римського права (рецепція – лат. receptio – прийняття). Тобто його вивчення, засвоєння, сприйняття і практичне використання.

Основною причиною рецепції римського права було зародження в надрах феодальної системи буржуазних виробничих відносин і буржуазної власності. А це, у свою чергу, було результатом росту міст, ремесел, торгівлі, товарного виробництва.

Рецепцію римського права активно підтримували не тільки міщани і буржуазія, але й королі, які добивались централізації, юридизації всього суспільного життя. До того ж, римське імператорське право проголошувало і обґрунтовувало необмежену владу правителя – імператора, що теж було вигідним монархам.

Підтримувала рецепцію і церква, яка вбачала у римському праві засіб збагатити, підтримати канонічне право і претензії Пап на світове панування.

Не були проти нього й феодали, які використовували норми римського права для обґрунтування свої “непорушних” прав на землю, на особистість і працю залежних селян тощо.

Одначе рецепція римського права була викликана не тільки економічними факторами, але й соціальними і духовними запитами суспільства, яке відчувало гостру потребу у правовому порядку, правовій стабільності, а, отже, у поширенні єдиних юридичних знань, освіти і мислення.

Римське право, як і інші економічні і політичні фактори епохи Середньовіччя, сприяло централізації держави, та з іншого боку, переборенні державної обмеженості і закритості, тобто територіальних кордонів, створенню єдиного стержня європейської правової культури, юридичної науки і освіти.