1.1. Перший період – ранньофеодальна держава та феодальна роздробленість.

Держави, які виникли у цей період, прийнято називати “варварськими”, або ранньофеодальними, або ж сеньйоральними монархіями.

Розвиток і зміцнення феодальних відносин, тобто зміцнення класу феодалів, зростання їх земельних володінь, практика надання феодалам королівською владою так званих імунітетних грамот – тобто різних привілеїв – на судочинство, на збір податків, звільнення від їх сплати державі, на добування корисних копалин, монопольне виробництво і торгівлю певними товарами і ін. – все це, власне, й сприяло, зміцненню їх влади.

В таких умовах проходив розпад “варварських” держав і встановилася феодальна роздрібленість – по суті, майже в усіх країнах Європи. Це був час ІХ-ХІІ ст., а в деяких країнах – значно довше (наприклад, у Німеччині чи Італії). Формою правління у той час була сеньйоральна монархія, але королівська влада була слабшою, переважно виборною (на з’їздах феодалів), а феодали – всевладні. Вони, не питаючи короля, вели між собою і сусідніми країнами війни, мали великі армії, видавали закони, здійснювали верховне судочинство, карбували свою монету і т.п. В Європі панували феодальний хаос, свавілля, право сильного – так зване “кулачне” право.

Що стосується джерел права, то на початкових етапах діють ще доволі численні звичаєві норми, але їх поступово витісняють закони, в яких відкрито закріплюється соціальна нерівність. Звичаєве право виступало переважно у вигляді записів, зафіксованих у так званих варварських правдах.

Поступово, у країнах Західної Європи проходить процес переходу від “варварських” звичаїв до правових феодальних звичаїв, що мали вже не персональний характер (поширювали свою дію тільки на певне плем’я, народність), а територіальний – на все населення, яке проживало на даній території. Правові звичаї досить органічно інтегрувалися у феодальні відносини, закріплювали всі їх основні види. Перш за все звичаї регулювали (найчастіше – звичай-договір) особистісні і поземельні відносини між самими феодалами, у тому числі сеньйорами і васалами (ленне право), між феодалами і селянами (маноріальне право).

З часом правові звичаї записувались і включались у хартії, імунітетні грамоти та інші правові акти, у яких сеньйори визначали свої привілеї та права і обов’язки васалів, селян і міщан. Подібність звичаїв різних місцевостей дозволяла складати їх збірники. Так, у ХІ ст. з’являються “Звичаї Барселони”, “Кутюми Бовезі” (Франція), “Саксонське зерцало” (Німеччина, ХІІІ ст.) і ін.

Джерелом права у той час були й королівські закони, законодавство феодалів, канонічне право.

Спочатку канонічне право виникло як право християнської церкви в цілому. Потім, після розколу церкви, склались дві самостійні галузі канонічного права.

У Західній і Центральній Європі діяло католицьке право, яке перетворилось у самостійну і ефективно діючу систему середньовічного права.

Східна галузь канонічного права, яка сформувалась у рамках греко-православної церкви, діяла у Візантії і країнах Південно-Східної і Південної Європи. Але тут воно не мало ні такого авторитету, ні впливу, як на Заході.

Велика значимість норм канонічного права на Заході пояснюється рядом факторів. Перш за все, канонічне право там розроблялось і підтримувалось могутньою римо-католицькою церквою і папством, яке мало великий вплив на державу.

Канонічне право відзначалось універсальністю і екстериторіальністю, оскільки його типові норми діяли у всіх країнах, які приймали католицизм. Воно не знало державних кордонів і об’єднувало в єдине ціле усіх католиків. Канонічне право відзначалось також широтою регульованих ним суспільних відносин. Воно включало питання як духовного, так і світського життя, було обов’язковим як для духовних осіб, так і для мирян.

Накінець, велику вагу канонічному праву надавала його традиційність, оскільки воно своїми коренями походило ще з античних часів, базувалося на грецькій філософії та високорозвиненій римській правовій культурі.

Джерела канонічного права – “старого”, римського права – jus antiquum romanae – відносяться ще до ранньохристиянської літератури (Святе писання, Діяння Святих Апостолів, Послання до римлян і ін.).

Після едикту імператора Костянтина про вільне сповідування християнства (313р.) норми церковного права закріплювались в імператорських законах, у писаннях отців церкви (Святого Августина і ін.), постановах регіональних і вселенських соборів, у папських буллах і інших нормативних актах (декреталіях).

В ХІ-ХІІ ст. складається нове канонічне право (jus novum). Власне тоді закінчується процес формування канонічного права у якості самостійної правової системи західноєвропейського суспільства.