Лекція 4. Держава і право Стародавнього Риму
1. Рабовласницька держава в Стародавньому Римі
2. Реформи Сервія Туллія
3. Основні етапи розвитку римського права.
4. Утворення аристократичної республіки та падіння імперії.
1. Рабовласницька держава в Стародавньому Римі
Більшість сучасних дослідників вважають, що Стародавня Римська держава виникла в 753 р. до н.е., коли було засноване м. Рим. Саме тоді відбулося об'єднання трьох племен (латин, сабін і етрусків), які оселилися в середній частині Апенінського півострова біля річки Тібр, утворивши римський народ. Залежно від форм державного правління та організації влади, виділяють такі періоди (етапи) в розвитку державності Стародавнього Риму:
царський (753-509 рр. до н.е.) — названий так тому, що в цей час тут правило сім царів, — характеризувався розпадом родового ладу та перетворенням примітивної варварської громади на місто-державу;
республіканський (509-27 рр. до н.е.) - важлива роль відводилася Сенатові та Народним зборам, державність досягла найвищого розквіту;
імперський (27 р. до Р. X. — 476 р.) — характеризувався встанов ленням монархічної форми правління та поділявся на два підетапи:
а) принципат (27 р. до н.е. - 284 р.) - назва походить від "принцепс" - перший у списку сенаторів; монархія прикривається республіканством, частково зберігаються республіканські традиції та інститути;
б) домінат (284-476 рр.) - назва походить від "доміус" - владика, правитель; імператор визнається абсолютним монархом, який стоїть над законом.
У 395 р. Стародавній Рим розпадається на дві частини: Західну Римську імперію (зі столицею в Римі) та Східну (зі столицею в Константинополі).
Суспільний лад Стародавнього Риму
За неписаними римськими законами визнавалося, що люди нерівні між собою, раби взагалі розглядалися не як люди, а речі. Громадянином вважався чоловік, народжений від повноправних батька і матері. З досягненням повноліття його приводили на форум і записували у відповідну трибу. Після цього він набував право участі в народних зборах, право бути обраним на посаду в державному і судовому апараті, право служби у війську (і відповідно участі у розподілі військової здобичі).
Громадянин до смерті батька не мав права розпоряджатися майном. Жінки взагалі позбавлялися права здійснювати угоди і тим більше брати участь у суспільному житті.
Втрата громадянства була пов'язана з продажем у рабство за борги (до 326 р. до н. е.) або за злочин, вона ж наставала внаслідок заслання чи вигнання.
Раб-вільновідпущеник ставав громадянином, але не міг заміщувати посади. Вільновідпущениками ставали різними способами - наприклад, згідно із заповітом або за умови викупу, відробітку тощо. В разі порушення цих умов вільновідпущеника можна було знову повернути в рабство (що згодом було заборонено).
Іноземці - перегріті могли отримати громадянство Риму за особливі заслуги перед державою. На них не поширювалися римські закони, а діяла власна система права - перегрінська. Регулював ці відносини т. зв. перегрінський претор.
Розквіт Риму зумовлювався використанням дешевої рабської праці. Залежно від надходження рабів ціни на ринку різко коливалися. Однак за рабів з високою кваліфікацією (вчителів, акторів, кухарів, танцюристок) сплачувалися величезні суми.
Дрібне і середнє селянство не витримувало конкуренції з великими латифундіями, де використовувалася рабська праця. Війна III—II ст. до н. е. на території Італії, далекі заморські походи пізнішого часу призвели до розорення і обезземелювання селянства.
Становище раба було надзвичайно важким. Римський письменник і державний діяч Катон Старший учив експлуатувати рабів не тільки в дощові дні, але й під час свят. Якщо господаря убивали в його будинку, усі раби, що на той час перебували поруч, підлягали страті. Убивство чужого раба прирівнювалося до убивства чужої худоби і каралося відшкодуванням збитків. Сімейний суд міг засудити раба до смерті. Раби неодноразово повставали. Найбільш відоме в історії повстання Спартака (74 р. до н. е.), після придушення якого влада стратила понад 6 тисяч рабів, «прикрасивши» страченими Аппієвий шлях до Риму.
Політичну історію Древнього Риму можна поділити на два великих періоди - республіку і монархію. Республіка проіснувала близько 500 років. Ця республіка була рабовласницькою за своїм типом і аристократичною за формою правління. Вищі посади займали представники вузького кола знатних фамілій. В руках цих людей зосереджувалися і великі земельні володіння.
Головним органом влади був Сенат, до якого входили представники відомих родів. З вимиранням цих родів, за законом 318 р. до н. е., вакантні місця заповнювалися особами, що обиралися народними зборами. Як правило, це були ті, хто уже займав вищі посади в магістратурі або надав державі великі послуги. За законом Овінія доступ у Сенат став можливим і для плебеїв. Список сенаторів переглядався кожних 5 років. У віданні Сенату було попереднє обговорення усіх питань, що виносилися на розгляд центурій; право вето на рішення народних зборів (крім судових); розпорядження скарбницею і державним майном та бюджет взагалі; зовнішні зносини; військова справа, включаючи призначення командуючих.
Перший у списку сенаторів називався принцепсом. Він вів засідання зборів. Голосування відбувалося шляхом розходження сенаторів у різні боки.
За диктатури Сулли (І ст. до н. є.) число сенаторів було подвоєно (до 600). Сенат став установою консервативною, до його складу входили лише найбагатші і найродовитіші з рабовласників.
Одночасно в Римі збереглося багато важливих інститутів народовладдя: народні збори, трибунат, термінування повноважень службових осіб та їх підзвітність народним зборам, безоплатність посад, колегіальність управлінських органів.
Законодавчими органами вважалися народні збори (коміції). До реформи Сервія Туллія основну роль відігравати куріатні коміції, після неї - центуріатні та трибутні. Скликалися вони за наказом консула, претора чи народного трибуна. За несприятливих умов (буря, плямки на внутрішніх органах жертовних тварин, епілептичний напад у когось із учасників) припиняли свою роботу. Розпустити коміцію міг і голова зборів. Центуріатні коміції вирішували питання війни і миру, обирали вищих магістратів, приймали чи відхиляли закони, дарували громадянство, були вищою апеляційною інстанцією у справах щодо смертних вироків. У трибутних коміціях (за місцем проживання) відчувалася перевага плебеїв. Спершу вони мали другорядний характер, але в період між 449-287 р. до н. е. отримали ті ж законодавчі функції, що й центуріатні коміції, за винятком питань війни і миру.
Поточна виконавча влада перебувала в руках т. зв. магістратів. Члени колегій обиралися народними зборами на один рік і формально були підзвітними цим зборам (аж до віддання під суд). Члени колегій мали рівні повноваження і могли накладати вето на рішення і постанови колегій. Всі посади були неоплачуваними, бо вважалося, що громадяни зобов'язані виконувати суспільні доручення.
Колегія консулів спочатку складалася з двох осіб. На цю посаду обирали не молодших за 43 роки. Всі інші посадові особи, за винятком народних трибунів, перебували у їх підпорядкуванні, консули мали право скасування розпоряджень нижчих начальників. Вони були головнокомандуючими військами в провінції та Римі і мали необмежені повноваження в усьому, що стосувалося війни і військової справи. Консули скликали сенат і головували в народних зборах (маючи право розпуску останніх). Вони видавали обов'язкові постанови і накладали адміністративні стягнення. За межею міста, у військовому таборі, могли виносити смертні вироки.
Колегія преторів первісно складалася з 2-х, далі - з 8-ми чоловік. З 367 р. до н. е. претори розглядали попередньо усі карні і цивільні справи до направлення їх у суд. Фактично вказівка претора майже завжди визначала наступне рішення суду. За відсутності консула претор мав право заміщувати його у командуванні військом. У підпорядкуванні претора перебували карні або нічні тріумвіри, що здійснювали арешти, вироки, спостерігали за в'язницями.
До магістратів належали і цензори, які обиралися один раз на 5 років. Вони упродовж 10 місяців роботи складали списки громадян за майновим цензом, на основі яких проводилося обкладення податками. Вони ж розподіляли громадян між центуріями і трибами. Починаючи з 312 р. до н. е. цензори складали списки сенаторів, отримавши тим самим право відводу небажаних осіб. Цензор від імені держави давав підряди на суспільні роботи і стежив за якістю їх виконання, вів спостереження за збором податків з провінцій та мита у митницях. Цензори не підлягали судовій відповідальності.
Не підлягали судовій відповідальності також диктатори і народні трибуни.
Магістратура диктатора була винятковою і екстраординарною. Диктатор призначався консулом одноосібно або під тиском сенату у випадку війни чи внутрішньої смути. Влада диктатора була необмеженою і підкріплювалася кінним військом. Він мав імунітет і від вето трибуна. Однак його повноваження обмежувалися у часі - не довше 6 місяців.
З 494 р. до н. є. діє колегія народних трибунів, які обираються з числа плебеїв. Ця посада була настільки впливовою, що відомі випадки відмови сенаторів від місця в сенаті та їх перехід з патриціїв у плебеї тільки задля спроби отримання цієї посади. Число трибунів зростало від 2-х до 5-ти, а далі - і до 10-ти. Трибуни мали право забороняти виконання будь-чиїх наказів, за винятком наказів диктатора. Могли накладати вето на постанови сенату і народних зборів. Мали право арешту і публічного допиту будь-якої особи.
До магістратури нижчого рангу належали курульні едили і квестори. Едили спостерігали за порядком на ринках Риму і влаштовували видовища, видавали розпорядження про продаж рабів і тварин. Квестори вели розслідування карних справ, вони ж вели архівні справи, порядкували в скарбниці. Поліція підпорядковувалася едилам.
У добу республіки політичні права на населення провінцій не поширювалися. Вибори магістратів здійснювалися виключно громадянами Риму. Безплатні роздачі продовольства та організація видовищ для потенційних виборців значною мірою сприяли зростанню люмпенізації маси пролетарів, які починають жити виключно за рахунок подачок.
Провінції управлялися призначеними Римом губернаторами з числа колишніх консулів та преторів. На середину II століття до н. е. таких провінцій налічувалося 9: Сицилія, Сардинія, Корсика, Цізаль-пинська Галлія, Іспанія, Африка, Македонія, Іллірія, Азія. Влада губернаторів у провінціях була практично необмеженою.
Специфічною суспільною установою Риму була армія. До служби допускалися громадяни з 16 - 17 років. Пролетарі тривалий час служби позбавлялися. В кінці III століття до н. е. майновий ценз для служби в армії понизився з 11 тисяч асів до 4 тисяч, а у І столітті до н. е. до служби почали допускати неімущих. Солдат отримував плату і міг розраховувати на частку у військовій здобичі (щоправда, з цих сум він не лише утримував себе, але й давав хабарі нижчим командирам за звільнення від робіт).
За законом консула Марія (кінець II століття до н. е.), після 16 років служби солдат-ветеран наділявся земельною ділянкою з суспільних фондів. Пізніше, починаючи з Сулли, ветерани стають опорою диктаторів та імператорів, отримуючи від них щедрі подарунки за попередню службу під прапором цих полководців. Дисципліна у армії забезпечувалася правом командуючого на смертний вирок. У виняткових випадках (бунт, втеча з поля бою) застосовувалася так звана децимація, тобто страта за жеребом кожного десятого з числа тих, хто провинився.