1. Класифікація систем за ознаками

2. Класифікація виробничих систем

3. Класифікація виробничих систем за складністю

1. Класифікація систем за ознаками

Ґрунтуючись на системних принципах аналізу організації і прий­маючи диференціацію й інтеграцію як головні характеристи­ки організаційно-виробничої системи в ній, необхідно враховувати ключову детермінанту зовнішнього середовища — невизначеність. Диференціація визначається як стан поділу організаційно-виробни­чої системи, що має тенденцію до розвитку специфічних властивос­тей відповідно до вимог зовнішнього середовища. Відповідно інте­грація є процесом досягнення єдності зусиль різних підсистем при виконанні завдання підприємства, котре передбачає закінчений відтворювальний цикл деяких продуктів або послуг. Невизначеність ха­рактеризується для кожного підприємства з погляду однорідності й різноманітності його зовнішнього оточення оцінюванням ясності інформації, що надходить із зовнішнього середовища; часом зворот­ного зв'язку стосовно дій, які здійснює організація; ступенем програмованості умов організаційно-виробничої діяльності.

Зовнішнє середовище виступає головним фактором, що визначає організаційну диференціацію й інтеграцію на мікроекономічному рівні господарювання. Між характеристиками ринкового, виробни­чого і науково-технічного середовища, внутрішньою структурою і механізмом дії підприємницької системи існує стійка залежність. При проектуванні організаційно-виробничої системи, як правило, до­водиться вирішувати такі важливі питання: яка невизначеність зов­нішнього середовища організації впливає на досягнення її мети; у яких частинах організація має бути механічною, а в яких органіч­ною; як мають підрозділятися підзавдання і як має диференціювати­ся організація (за функціями, продуктами, матричною схемою тощо); які вимоги до персоналу, до умов роботи й навчання членів організації; які організаційні механізми слід використовувати для координа­ції та інтеграції діяльності; які мають бути витрати на управління?

Відповіді на ці запитання можна шукати різними шляхами й засобами, але важливе значення як орієнтир і допоміжний інстру­мент проектування має набір організаційних форм та механізмів диференціації й інтеграції, побудований для мінливих характерис­тик організаційної ситуації. Системний підхід — це не просто набір якихось інструкцій або принципів для керуючих, це спосіб мислен­ня стосовно організації управління.

Досконалість системи зовні виступає у формі ефективності її функ­ціонування. Критерії системності, як правило, дають змогу лише відрізнити систему від несистемного утворення і визначити, яка з порівнюваних структур більш системна. Тим часом знання систем­ності об'єкта не означає ще виявлення його досконалості й ефектив­ності. Справа в тому, що жодне з визначень системи, яке береться як початкова модель (принцип) побудови того чи іншого варіанта органі­заційної системи, не є функцією досконалості й ефективності. На­приклад, наведемо такі визначення: "Система — це сукупність еле­ментів, взаємозв'язків між собою", "Система — об'єктивна єдність пов'язаних між собою явищ", "Система — впорядкована сукупність елементів, між якими існують певні зв'язки. Зв'язки — це з'єднан­ня між елементами, які впливають на поведінку елементів і систему в цілому".

Різноманітність визначень системи пояснюється специфікою сис­темного підходу і того рівня, на якому він перебуває в структурі на­укової методології. Системний підхід і теорія систем як результат його онтологічного обґрунтування передбачають пізнання законів побудови, а в деяких випадках також поведінки об'єкта досліджен­ня. Ці закони, сформульовані у вигляді принципів, виступають як критерії (параметри) системності об'єкта. На основі їхнього застосу­вання можна зрозуміти, як улаштований об'єкт, як взаємодіють його частини на всіх рівнях структурної ієрархії, як пов'язані самі його рівні, як забезпечується його цілісність і спроможність до функціо­нування. Це означає знання структурних (функціональних) і при­чинних зв'язків об'єкта, що складають лише його кістяк, не відобра­жаючи глибинних основ поведінки. Таке знання допомагає знайти правильну відповідь на запитання, як улаштований і поводиться об'єкт, але не здатне ще пояснити, навіщо необхідна саме така його структура й така поведінка.

На підставі зазначеного вище можна зробити висновок, що систе­ма може розглядатися як такі поняття:

— річ, матерія або сукупність речей (з погляду логіки);

— множина елементів, початкове без зв'язків, а потім із зв'язка­ми між елементами (теоретико-множинний погляд);

— сукупність у потоках інформації (інформаційний погляд);

— як процес (текстологічний погляд) тощо.

До властивостей, якими має бути наділено будь-які організаційно-виробничі системи, належать такі:

1) цілісність та подільність. Система — це цілісна сукупність елементів, що взаємодіють між собою. Елемент існує лише в системі. Поза системою це лише об'єкти, котрі мають потенційну властивість утворювати систему;

2) зв'язки. Між елементами системи існують суттєві зв'язки, котрі об'єктивно визначають інтегральні якості цієї системи. Зв'язки між елементами мають бути міцнішими, ніж зв'язки окремих елементів із зовнішнім середовищем, оскільки у протилежному разі система не може існувати;

3) організація. Наявність системоформуючих факторів у елемен­тах системи лише передбачає можливість її створення. Для появи системи необхідно сформувати впорядковані зв'язки, тобто відповід­ну структуру свідомо організувати, перетворити в діючу систему;

4) інтегральні якості. Наявність у системі інтегральних власти­востей, тобто властивостей, притаманних системі в цілому, але не характерних для жодного з її елементів зокрема. Із загальнонаукового підходу класифікація систем здійснюється за такими ознаками: видами (класами); природою; особливостями структури; властивостями; поведінкою систем (рис. 1). Найбільш розвинутою є класифікація за системними властивостями.

Рис.1 Класифікація систем за ознаками