Методичні рекомендації до вивчення дисципліни "соціологія"

Укладач В.В. Осін, кандидат політичних наук, доцент кафедри філософії та соціально-нолітичних дисциплін Академії митної служби України

Редактори: Дерев'янко Т.П., Олексіснко Н.М., Масюк Н.Г., Гончаренко О.В., Алексєєва Т.А.

Підпікано до друку 10.05.2006. Формат 60x84 1/16. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 5,69. Облік.-вид. арк. 5,06. Тираж 20 прим.

{;імпи [спіш J\g }{Q

Іііні|)(місі|)(ині.к: Академія митної служби України (свідоцтво про ви-и;іііііичу цч іі.іііі и, ДК №10 від 24.02.2000 p.). I'M»! І, м. Дніпропетровськ, вул. Рогальова, 8.

Замість вступу, або Дев'ять кроків (плюс останній) назустріч парадоксу: суспільство, курсант і соціологія

Із тим, що найбільш ускладнює та навіть унеможливлює навчальний процес, знайомишся відразу після того, як обидві сторони, курсант і вик­ладач, дізнаються про неминучість майбутньої зустрічі. Кульмінації ці труднощі сягають на лекції, під час оголошення про початок вивчення но­вої для курсантів науки про суспільство, тобто соціології.

Типова реакція на такий анонс, як це не дивно, майже повністю вичер­пує все, що взагалі можна сказати про соціологію. Адже, як і кожного по­переднього разу, щойно звучала ця фраза, то першою, щирою, а, тому майже інстинктивною, реакцією була така, що напрочуд легко ви­значається як утома та сум в очах, обурені думки на кшталт: "знов не­профільна дисципліна!" або "коли все це нарешті скінчиться?".

Що означає така емоційна та бурхлива реакція? Викладач заздалегідь знає, що подальше викладання значною мірою вже позбавлено сенсу, ос­кільки на перший план відтепер виходить боротьба з недовірою й хибними настановами, а не плідна та взаємовигідна праця. Що стосується курсантів, то, у кращому випадку, лише одиниці зможуть-таки переконатися у ці­кавості та дієвості соціології, проте навряд чи встигнуть відчути її приваб-ливість на собі.

Пікантності цій ситуації додає неможливість усердної відповіді на од­вічне запитання - "хто винний?" Поміркуємо, чи винний викладач у цьому? Навряд чи, адже він ще нічого, по суті, не встиг розповісти. Чи, може, вину­ваті курсанти? Це теж сумнівно, оскільки вони зазвичай спираються на до­свід, який їм підказує: все це було та нічого гарного з цього не вийде. Якщо так, то чому всі ми, принаймні спочатку, не можемо порозумітись?

Існуючий стан речей є дуже прикрим для тих, хто дійсно шанує со­ціологію, оскільки вона заслуговує зовсім на інше ставлення. Тому спочат­ку необхідно ретельно розглянути причини та наслідки такої буденної справи, коли для викладача починається новий курс, для курсантів - шлях до нового іспиту, а для всіх разом - нові страждання.

Звісно, робити це будемо не просто так, тим більше, що дуже швидко переконаємось у неможливості такої, начебто невибагливої операції "думати ні про що та взагалі просто так". Мета всіх спекуляцій, що формулюються далі, полягає у безпосередньому ознайомленні із соціологією, можливості побачити її, так би мовити, у дії. Процес передбачає декілька кроків.

Перший крок: формулювання парадоксу

Ситуацію, в якій щороку опиняються обидві сторони навчального процесу, можна викласти у вигляді парадоксу, тобто у такій формі, що на­очно демонструє наявність незвичайного у буденному:

- ми збираємось вивчати НОВУ наукову дисципліну, яка вже настіль­ки ЗНАЙОМА, що й не відразу збагнеш, навіщо ж її вивчати.

Тобто курсанти ще нічого не знають про науку соціологію, підкрес­люємо, саме НАУКУ соціологію, однак водночас знають про неї стільки, що не лише відчувають велике бажання не мати з нею щось спільне, ніс й

З

повністю переконані: ця наука їм не потрібна. Ні в особистому, ні в профе­сійному житті. Отже, перш вихідна тема має бути такою:

- соціологія водночас знайома і незнайома настільки, що перетво­рюється на суцільний непотріб та заслуговує на повне відторгнення.

Другий крок: скасування останніх меж

Інакше кажучи, другий крок полягає у розширенні розуміння диво­вижності вищенаведеного парадоксу¹: спробуємо осягнути, наскільки не­звичною є ситуація миттєвого оцінювання та негативного сприйняття нау­ки, про яку іде нічого не відомо. Лише уявімо, скільки взагалі, крім со­ціології, існує дисциплін, які також не стануть курсантам у пригоді. Скажі­мо, мало хто з них замислювався над тими чи іншими аспектами розвитку такої науки, як металознавство. Також малоймовірно, що присутні в тій чи іншій аудиторії розважаються самі та розважають інших обговоренням складних питань порошкової металургії. Не дуже багато вільного часу ви­трачається й на спроби розв'язати проблеми ядерної фізики. Нарешті, мар­но й пригадувати, чи була спроба замислитись над одним з ключових пи­тань сучасної астрофізики - механізмом Великого Вибуху, якщо останній, за відсутності необхідної різниці у тиску ззовні та зсередини, навіть і ви­бухом, у звичайному сенсі, не назвеш.

Третій крок: тотожність чи маскування нового факту?

Наступний крок - це заперечення тотожності, що існує між відкидан­ням соціології, з одного боку, та порошкової металургії з іншого. Замість того пропонується звернути увагу на таку обставину: незважаючи на всю подібність заперечення соціології та, скажімо, ядерної фізики, у випадку чи ядерною фішкою домінуючим мотивом буде повага, а у випадку іч соціоло­гією зневага.

Четвертий крок: гіпотеза

Четвертий крок передбачає формулювання припущень, що пояснюють цю різницю у ставленні до майже ідентичного списання соціології та ме­талознавства у непотрібний курсантам мотлох. З усього, що спадає на дум­ку, найбільш вірогідним є те, що вказує на такий факт: майже всі пе­релічені дисципліни так чи інакше знайомі ще зі школи. Результатом цієї гіпотези є ототожнення знайомих наук із незнайомими на підставі певної подібності між ними, а також сприйняття певних наук, особливо знайомих, як безперечно корисних.

Нагадаю, що поняття "парадокс" складається з двох грецьких слів: para - "те, що суперечній," і сіоха - "вірування за звичаєм". Для тих, хто захоплюється китайською культурою, цікаво буде дізнатись, що аналогом парадоксу в ній виступає маидун, по­няття, що складається іч слів мао (спис) та дун (щит). Походження цього терміна пов'язується і з одним купцем, який, продаючи обидві ці речі, стверджував, що щит не­пробивний, а спис здатен простромити все що завгодно. З тих пір у китайській філосо­фії для позначення суперечності й з'явився відповідний термін.

4

Отже, всі в школі вивчають фізику, тому вона мала чудову пагоду справити неабияке враження і викликати почуття поваги, що постійно під­силювалося. Звідси, можна чогось не знати про ядерну фізику, однак знан­ня фізики та сприйняття її легко переноситься й на будь-яку її галузь, зок­рема ядерну фізику. Те саме стосується навіть таких "екзотичних" наук, як порошкова металургія та металознавство: не торкаючись їх безпосередньо, добре відчуваєш, наскільки міцно вони пов'язуються з відомими ще зі школи фізикою, хімією або математикою. Знов-таки, знання та сприйняття цих наук легко переноситься й на науки, що вважаються суміжними; спра­ва тим "закоиомірніша", що пересвідчитись у корисності, скажімо, металу­ргії зовсім не складно.

Таким чином, можна напевно стверджувати лише одне: висловлюва­тися щодо тієї чи іншої дисципліни можна лише коли вона безпосередньо стосується нас та нашого життя. Знаючи ще зі школи деякі закони фі­зики, ми всі впевнені щодо її "справжності", а різноманітні надбання циві­лізації, які грунтуються на працях великої кількості фізиків, ще більше зміцнюють нашу віру, роблячи її майже нездоланною та безсумнівною. Саме це й створює можливість та ймовірність наших розмов про фізику.

П'ятий крок: фальсифікація очевидного припущення

Крок, що передує шостому, полягає у більш критичному ставленні до попередньої гіпотези, адже незрозумілим залишається лише одне: чому з приводу соціології, яку в школах не вивчають, зазвичай висловлюються так салю чавзято, як це роблять стосовно наук, що нам знайомі'.

Шостий крок: зупинка та попередній підсумок

Ситуація, що вмотивовувала розгортання попередніх думок, можлива лише за однієї умови: оскільки майже неспростовною є теза, згідно з якою висловлюватися з приводу будь-чого можливо у разі хоча б мінімального знайомства, то типова реакція на соціологію передбачає, що вона безпо­середньо торкається свідомості курсантів.

Додамо також кілька важливих зауважень для тих, хто па диво бурх­ливо та миттєво реагує на необхідність вивчення соціології:

-сам факт славнозвісної "безпосередності торкання" с непомітним і таким, що встановлюється лише за своїми наслідками;

• горезвісне торкання водночас має відрізнятися від того, що його здійснює більшість (інших) наук, тому що призводить не до поваги, а до зневаги, внаслідок чого, власне, й утворюється ситуація, коли не будучи зовсім знайомим із соціологією, більшість принаймні твердо знаг, що остання не дасть нічого корисного, бо все, що вона тільки могла нам дати, від неї вже взяли, хоча й брати там немає чого;

• неодноразово згадуване торкання відрізняється надзвичайним масш­ табом охоплення, за якого схожі почуття відчувають майже всі курса

Сьомий крок: пошук аналогії

Розплутати парадокс, на адресу якого вже пролунало немало суджень, цілком імовірно, коли використати аналогію. Себто пропонується зверну­тись до дисциплін, яким властива велика популярність. Мета такого звер­нення полягає в необхідності встановити обставини, що сприяють існую­чому стану речей, аби надалі застосувати їх до пояснення парадоксу, що вже гри сторінки визначає особливості написання Вступу до цих мето­дичних рекомендацій.

На переконання більшості викладачів, науками, що користуються ве­личезною повагою у так званого народу, або неспеціалістів, провокуючи їх на висловлювання безлічі суджень, є історія, політична наука, медицина і спорт. Розглянемо як приклад, що далі дозволить розв'язати найперший парадокс соціології, саме спорт.

Восьмий крок: експлікація

Мабуть, кожна людина хоча б раз у своєму житті раптово перетворю­валася на вболівальника, коли якась спортивна подія зачіпала настільки, що просто неможливо було втриматися від висловлювання суджень, зав­жди щирих та наївних, подекуди правильних, але з точки зору спеціалістів, вкрай безглуздих. Уявімо для простоти футбольний стадіон, що вміщує близько ста тисяч чоловік, більшість яких ніколи не займалася футболом професійно. Через це ототожнювати їх досвід із знаннями тренерів чи на­віть самих футболістів - це все одно, що на один щабель ставити пса, який уміє плавати, і чемпіона світу, порівнювати дитину, що тільки-но навчила­ся ходити, з олімпійським чемпіоном. Навряд чи собака буде щось розпо­відати про свої навички, так само неймовірною є ситуація, коли дитина спробує повчати батьків, як слід бігати.

Але такі очевидні речі повністю відкидаються на стадіоні. Той, хто там був, ніколи не забуде його атмосферу, яка уможливлює просто неймо­вірне, коли з вуст аматорів на повну потужність легенів та мозку лунають поради тим, хто добре обізнаний з мікрокліматом у команді, з усіма під­водними течіями в клубі або можливостями кожного з гравців тощо.

Дев'ятий крок: розв'язання парадоксу за аналогією

Таким чином, принаймні з формальної точки зору, є всі підстави стве­рджувати тотожність двох ситуацій: однієї, пов'язаної зі спортом, та іншої, що стосується соціології. Адже їх об'єднує те, що вони продукують велику кількість суджень ще до початку професійного осягнення того чи іншого виду діяльності. Чому це стає можливим?

Для остаточної відповіді припустимо не лише формальну, але й зміс­товну подібність цих двох випадків. Звідси передбачається, що з'ясування причин, які уможливлюють "казус спорту", означає автоматичне їх перене­сення на "казус соціології"" та його подальше розв'язання.

Імовірно, що існує безліч припущень, які б пояснювали, чому саме непрофесіонали дозволяють собі поведінку, яку б ніколи не дозволили, на-

6

приклад, на конференції, присвяченій ядерній фізиці. Деякі з них наголо­шують на необхідності спрямувати емоції куди завгодно; частина підсилає до одвічного людського прагнення довідатись про людські межі (та, водно­час, пересвідчитись у можливості їх подолання). Решта ж цих гіпотез так чи інакше виходить з факту певного знайомства зі спортом, хоча б у виг­ляді єдиного за все життя удару по м'ячу, бійки на шкільному подвір'ї або бігу на швидкість, щоб вчасно потрапити додому.

Тоді спорт є ділянкою проекції власних нездійснених та нереалізова­них бажань, що актуалізуються внаслідок наявності людей, більш успіш­них у своїх досягненнях. Ідентифікація з такими людьми дозволяє відчува­ти себе кращими, сильнішими та напрочуд єдиними. Погодьтесь, адже на­чебто нічого не змінюється ні в житті конкретної людини ні и житті нсісї нації, але це не заважає уважно слідкувати за виходом футбольної збірної на світовий форум, втішатись голами та нагородами технічного й спритно­го А. Шевченка або пишатися здобутками могутніх братів Кличків.

Отже, спорт зазвичай торкається людей, та при цьому вони беруть від нього те, що тільки й можуть узяти: нездійсненні бажання та нереалізовані можливості, минуле і майбутнє, що заповнює життя майже повністю. Це ключова обставина, що з'ясовує головне: за межами залишається сам спорт, оскільки ніхто жодної миті не наповнював його тим змістом, яким наповнюють його люди, безпосередньо причетні до спорту.

Виходячи з цього та повертаючись до соціології, можемо бути впевне­ні, що за межами курсантських висловлювань залишилася сама соціо­логія, тобто курсанти беруть від неї лише те, що тільки можуть взяти, не більше та не менше.

Що ж становить сутність згаданих меж, у яких опиняються курсанти, та що саме ці межі залишають поза увагою курсантів?

Крок останній: перетворення аналогії на метафору та остаточне розв'язання

Аби відповісти на поставлене питання, необхідно перекваліфікувати порівняння спорту із соціологією; його слід визнати не аналогією, а лише метафорою через те, що сумнівною є думка, ніби від соціології курсанти беруть те саме, що вони схоплюють та утримують, долучаючись до спорту. І якщо раніїле ми всіляко намагались слідувати цьому ототожненню, то те­пер час покласти цьому край.

Така трансформація статусу порівняння аж ніяк не звільняє від напов­нення сенсом головного здобутку попередніх міркувань, що полягає у не­відповідності переважної більшості курсантських висловлювань про соціо­логію самій соціології. Проблему сформулюємо так: що саме можна взяти від соціології, не вивчаючи, а лише маючи уявлення про неї?

Для відповіді на це питання, що врешті-решт дозволить нам розв'яза­ти парадокс, ще раз звернемося до найбільш популярних дисциплін, і спро­буємо визначити спільне, що існує між ними.

7

І loi ляньмо уважніше: наука про суспільство, наука про політику, нау­ка про здоров'я та спорт. Чи не впадає в очі така їх характерна риса, що всі нони юркаїогі.ся того, з чим маємо справу майже щодня, що стосується пас безпосередньо, що нам знайоме, що ми осягаємо, може, інтуїтивно, проте завжди. Це речі, в які всі ми вплутані, які нас оточують від самого народження.

Замислимось, чи був у когось у житті день, коли не спадало на думку, що сутність політики, суспільства або спорту не є щось утаємничене? Хто не насолоджувався специфічними жартами лікарів; хто не сміявся над влу­чними розповідями про політиків або не глузував з приводу складних вза­ємовідносин між чоловіками та жінками? Саме сміх і свідчить, що ми доб­ре уяішяємо собі природу таких речей, як Суспільство та Політика, Історія або Спорт.

І Іідсумовуючи, зазначимо, що існування парадоксу, за яким соціологія водночас є знайомою та незнайомою, цікавою та нецікавою, корисною та не­корисною, можливе лише за однієї умови: курсанти вважають, що вони на­справді добре розуміються на тому, що вивчає соціологія, оскільки так уплутані у суспільство та обізнані на ньому, що з 'ясування сутності остан­нього аж ніяк не може надихнути на витрату часу та докладання зусиль.

Звідси відповідь на запитання про сутність меж, що структурують сві­домість курсантів так, аби залишити осторонь саму соціологію: очевидність.

Л обто головною перешкодою на шляху визнання курсантами соціології як важливої наукової дисципліни та соціологічного осягнення умов нашого життя, є очевидність сприйняття абсолютно всіх речей, що нас оточу­ють. Отже, вивчення соціології передбачає руйнацію очевидності, яка оголошується єдиним ворогом, значною мірою відповідальним за спотво­рення людських життів, про яке сьогодні так багато говорять учені та пе­ресічні громадяни.

У зв'язку із цим одразу виникає декілька питань, що стосуються нас­лідків такої настанови: адже легко помітити, що руйнація очевидності сприйняття абсолютної більшості соціальних явищ — це небезпека залиши­тись взагалі без сприйняття будь-чого, особливо коли люди не схильні ди­вуватися. Отже, необхідно вказати на зворотний бік наполегливості, що передбачає деконструкцію суспільних проблем; мовиться, зокрема, про ха­рактер взаємозв'язку між курсантом, суспільством та соціологією; якості, необхідні як для визнання вивчення соціології успішним, так і для вико­нання останньою всіх її функцій; природу, або сутність соціальної реаль­ності, що вивчається.

Характер взаємозв'язку: курсанти і викладач завжди мають бути го­тові до того, що подальший розгляд будь-якої теми та окремих питань унеможливлює збереження відносин непричетності між предметом дослі­дження і дослідником. Натомість слід відразу прийняти, що дослідження того чи іншого соціального явища - це завжди "можливість самоаналізу, який більше схожий не на самоспостереження, а на доказовий аналіз соці­альних перешкод соціологічному знанню" [34, с. 75J. Інакше кажучи, соці-

8

олог, як слушно зауважив відомий французький учений JI. Пеню, "намага­ється описувати практики членів інших груп та водночас з'ясувати зв'язок, іцо він із ними підтримує" [34, с. 75].

Не варто сподіватись на те, що можна зрозуміти проблему, не будучи в неї вкоріненим; так само безглуздо вважати ймовірним абсолютне від­сторонення від онтологічної причетності до суспільства. Середній шлях, як завжди, видається більш прийнятним: вивчення соціології позначено роз­витком здатності осягати максимальну суму взаємозв'язків, що існують між людиною та суспільством.

Таким чином, соціологія - це ланка, яка на певному етапі опосеред­ковує процес взаємодії курсанта і суспільства; тому включення до поля уваги перешкод, що утруднюють сприйняття проблем через тс, що робить їх очевидними, є обов'язковою умовою та критерієм успішного вивчення Соціології.

Якості, у свою чергу, передбачають плекання того, що американський соціолог Ч.І\ Мілз вдало назвав соціологічною уявою: "За соціологічної уяви людина сьогодні намагається зрозуміти, що відбувається в світі та що відбувається з нею самою - в точці перетину біографії та історії суспільст­ва" [31, с. 16]. Одним з наслідків застосування соціологічної уяви є "розу­міння того, що людина може осягнути набутий життєвий досвід і вивірити власну долю лише тоді, коли визначить власне місце в контексті даного часу, що вона може дізнатись про свої життєві шанси лише тоді, коли зро­зуміє, якими вони є в тих, хто знаходиться в однакових з нею умовах. З од­ного боку, це моторошний урок, а з іншого - чудовий..." [31, с. 14|.

Особлива вага розвитку соціологічної уяви стає більш виразною, якщо пам'ятати, що людина "самим фактом свого існування ... робить власний, хоча й незначуще малий, внесок у формування суспільства, вибір напрям­ку його історичного розвитку, незважаючи на те, що вона сама є продук­том суспільства та конкретно-історичних суспільних сил" [31, с. 14].

Проте відкритим залишається питання, на що можтга сподіватися в умовах, коли акцент на зруйнуванні очевидності сприйняття своїм законо­мірним наслідком має застосування тієї самої дії щодо вже зруйнованого, в результаті чого дуже легко потрапити до так званого безкінечного регресу. Отже, на що більш-менш усталене та незмінне можна спиратись, якщо все підпадає під дію тотальної деструкції? Небезпека потрапляння у пастку відносності, або релятивності, соціального пізнання більш імовірна, ніж будь-які інші альтернативи.

Але чи це справді так?

Природа соціальної реальності: усе висловлене дозволяє попередньо охарактеризувати перспективу розгляду сутності суспільства: будь-яке со­ціальне явище є соціально сконструйованим, тобто вихідним при розгляді всіх наступних питань можна вважати відсутність так званого об'єктивно­го існування переважної більшості соціальних феноменів або проблем; усі їх слід тлумачити скоріш як штучні продукти, створені внаслідок більш-менш цілеспрямованої діяльності людей або соціальних інститутів.

9

Чфсі це вивчення соціології передбачає з'ясування напрямків та особ­ливої к-іі тю чи іншого процесу конструювання соціальної реал і. пості, що іі до толи 11, подолати очевидність життя кожного. Саме це й становить підґрунтя, яке заперечує звинувачення в релятивізації соціологічного пізнання: усвідомлення активного характеру соціальних явищ, що постійно створюються, а також знання деяких особливостей цього процесу не є тотожним визнанню того, що у світі немає чогось усталеного та незмінного. Скоріш за все, треба наполягати на принциповій мінливості усього, що нас оточує, та формуванні здатності якщо навіть не пе­редбачати зміни, то принаймні розуміти та приймати їх.

Звідси вивчення соціології, яке передбачає зруйнування горезвісної очевидності, фактично є позбавленням стереотипів та забобонів, спокусою та вихованням чеснот, орієнтованих на подолання неминуче обмежених людських уявлень та формування активної позиції щодо оточуючого світу...

І Іроте досить декларацій - вже час діяти!

Уявлення про суспільство: інтелектуальна та соціальна історія

Історії будь-якої науки, а соціологія у даному випадку не є винятком, притаманний фатально подвійний характер. З одного боку, під час лекцій та семінарів курсанти завжди стикатимуться з одним питанням: навіщо ви­вчати історію соціології, якщо набагато корисніше та цікавіше зосе­редитись на її сучасному стані? З іншого боку, навряд чи можна зустріти хоча б одну синтетичну працю у цій галузі, яка б не містила окремого роз­ділу, присвяченого саме історії науки. Така неузгодженість між сподіван­нями курсантів та існуючою практикою викладачів, звісно, не може бути залишена осторонь.

Треба визнати, що у багатьох випадках курсанти мають рацію, чому, насамперед, сприяє та форма, яку приймає історія соціології у більшості відповідних підручників або посібників. Йдеться про те, що викладення необхідної інформації зазвичай - це простий перелік прізвищ, до чого до­даються декілька речень, що мають на меті формування вичерпного уяв­лення про погляди певного "класика". Зважаючи на те, що постатей, твор­чість яких необхідно висвітлити, багато, то не дивує схильність багатьох авторів повідомляти необхідну інформацію у стислому вигляді, наслідком чого є вживання вельми спеціалізованої термінології, що фактично унемо­жливлює адекватне осягнення курсантами цих теорій.

Утім, позиція, яку відстоюють викладачі, намагаючись зацікавити кур­сантів історією соціології, ґрунтується на усвідомленні однієї обставини: ідеї, що сьогодні вважаються неспростовними, а їх цікавість та дієвість вже ніким не ставиться під сумнів, зовсім не сприймалися в такому статусі ще зовсім недавно. Незважаючи на всі можливі інтелектуальні переваги тієї чи іншої ідеї, остання могла протягом тривалого часу поступатись іншій ідеї, яка сьогодні, навпаки, майже повністю відкидається та евристичність якої, попри усі попередні успіхи, завзято заперечується.

10

Скажімо, М. Вебер, один з найбільш визначних соціологів, протягом тривалого часу не був класиком у сучасному розумінні цього слова, і така ситуація тривала приблизно до середини минулого століття, коли надзви­чайний успіх праць американського соціолога Т. Парсонса, що у багатьох своїх тезах торував шлях, започаткований М. Вебером, призвели до пе­рекладу та поширення найвідоміших творів останнього. Природним під­сумком цього стало так зване "веберіанське відродження". Той самий шлях, непрямий нілях, долали 3. Фройд та К. Маркс, без ідей яких сьогодні просто неможливо уявити соціологію.

Таким чином, історія соціології вчить не ставитись надто серйозно до того, що зараз проголошується "сучасним станом розвитку соціології"", оскільки через декілька років він уже може виявитись цілковитим анахро­нізмом; водночас історія соціології не просто виховує готовність до прий­няття неминучих змін, але й дозволяє через критичне ставлення брати в цих процесах безпосередню участь, постійно вдосконалюючи чнаряддя, за до­помогою якого осягається та перетворюється соціальна дійсність. Саме цс й виправдовує в очах викладачів необхідність збереження історії соціології.

Але чи можна вважати існуючу практику написання історії соціології задовільною, коли взяти функції, яки вона має виконувати? Усі попередні приклади, не кажучи вже про нерозуміння курсантами сенсу вивчення ду­мок, розташованих у хронологічному порядку, перетворювали це питання на суто риторичне. Адже легко побачити, що переважна більшість історій соціології так і не виконують свого призначення, не долають очевидність; фактично, історія соціології - це така сукупність пояснювальних конст­рукцій, яка с надзвичайно вразливою щодо інтересів та потреб сьогоден­ня. Інакше кажучи, історія соціології фактично є поглядом сьогодення, з властивими йому проблемами та міркуваннями щодо їх розв'язання, на ми­нуле, з якого те, що зараз визнається актуальним, не лише "утримується", але й проголошується закономірним та навіть природним.

Отже, якщо історія соціології повинна виконувати якісь функції, що виходять за межі простого спотворення її дійсного історичного розвитку, то необхідно принаймні спробувати побудувати її на нових засадах. Тому пропонується дещо відійти від загальноприйнятої періодизації історії со­ціології, що передбачає горезвісну діаду "класична соціологія" vs. "сучасна соціологія", яка іноді, з додаванням "української (чи вітчизняної) соціоло­гії"", трансформується в ще більш штучну тріаду.

Слово "дещо" у попередньому реченні означає, з одного боку, збері­гання усталених у певному науковому співтоваристві назв, якими позна­чаються ті чи інші періоди розвитку соціології, а з іншого - мропонупься здійснення спроби наповнення їх новим змістом - для кращою осягнення меж впливу на нас, людей, цього дивовижного утворення, суспільства, вклю­чаючи також особливості рефлексії соціології над власними підпалинами.

Таким чином, історія соціології розпадається на два види: інтелекту­альну та соціальну. Питання, що належать до інтелектуальної історії со­ціології, мають за мету спробу простежити еволюцію певних ідей, беч-

11

шдікн по до їх соціального поширення: увага приділятиметься суто внут­рішнім (спісгемологічним) перевагам теорій на кшталт їх здатності іншого пояснення традиційних проблем та можливості відкриття нових обріїв. І Іідкреслюсмо, що не йдеться про погляди окремих авторів, розташованих у хронологічному порядку: скажімо, коли питання формулюється, як Ідея системи в соціології, то тим самим передбачається вивчення виключно самої ідеї системи та системного аналізу; за такого алгоритму автори (наприклад, Т. 1 Іарсоис та Н. Луман) стають прикладами, що символізують той чи інший поступ у пристосуванні цієї ідеї до розв'язання соціальних проблем.

У той же час соціальна історія соціології зосереджується на дослід­женні звивистого шляху визнання актуальності та плідності соціологічних концепцій: чому та чи інша сукупність положень отримала підтримку саме в цей період та внаслідок дії яких соціальних факторів це трапилося. У цьому контексті ми відволікаємось від з'ясування інтелектуальних якостей концепцій, що описують соціальну дійсність, натомість одержуємо можли­вість поглянути на останні з іншого боку, з точки зору сучасних вчених, а тому змушені з багатьох теорій обирати саме ту, яка найкраще відповідає їх сподіванням та уявленням. Урешті-решт, те, що вбачають в теорії конк­ретні дослідники, позбавлені здатності спостерігати майбутнє, яке всім ідеям виносить свій вирок, є не менш значущим, ніж її суто інтелектуальні характеристики.

У підсумку інтелектуальна та соціальна історії соціології, по-різному пильнуючи селекцію ідей, що постійно триває, повинні надати можливість отримання більш-менш адекваіного розуміння зв'язку між суспільством та його уявленням про себе, що, врешті-решт, значною мірою позначається на процесі конструювання соціальної реальності.

Прикладом інтелектуальної історії соціології є таке питання: Анало­гія та метафора як структуруючий принцип еволюції уявлень про суспіль­ство: О. Конт, натуралістично-органщистичний напрямок, Г. Спенсер, Е. Дюркгайм та Т. Парсонс.

За тезу, що конституює це питання, береться обставина, відповідно до якої міркувати про суспільство неможливо у випадку, якщо ми не здійс­нюємо порівняння останнього із чимось іншим. Подібно до того, як адек­ватне бачення якоїсь речі можливе лише за умови відсторонення від неї, так само навряд чи варто сподіватись на осягнення сутності суспільства, коли не спробувати обрати кут бачення, що знаходиться поза межами сус­пільства. Проте порівнювати можна по-різному, одержуючи при цьому ці­лком відмінні результати.

Отже, вирішуючи це питання, пропонується поглянути на еволюцію уявлень про суспільство передусім з точки зору методів, що використо­вуються при формулюванні тієї чи іншої соціологічної теорії, яка має стати основою подальшого дослідження суспільства. Це пропонується здійснити на підставі фіксації подібності зазначеної еволюції уявлень про суспільст­во до еволюції застосування двох наукових методів — аналогії та метафори. Тобто стверджується тотожність двох еволюцій - еволюції уявлень про су-

12

спільство та еволюції методів, що використовуються для осягнення су спільства як такого. Надалі необхідно простежити залежність цих двох ви­дів еволюції від поки що невизначених факторів, тобто того, що спричиняє таку своєрідну ко-еволюцію.

Відповідь на це питання передбачає визначення спільного та відмін­ного між аналогією та метафорою. Вважається, що мислення за аналогією та метафористичне мислення за спільне мають ототожнення нової або складної ситуації з іншою, більш знайомою або краще зрозумілою [56, р. 612]. У той же час ці два методи досить суттєво відмінні [56, р. 612 - 613].

По-перше, аналогії проводяться в мелісах певної сфери, а метафора здійснює порівняння понад ними. Тобто, розмірковуючи за аналогією, вчені та політики порівнюють сучасні конфлікти з війнами, що точилися в мину­лому, сучасні міські кризи з подібними епізодами в інших країнах тощо. Розмірковуючи метафористично, навпаки, у термінах війни або воєнних дій описуються складні проблеми медицини, а міжнародні конфлікти роз­глядаються з епідеміологічної перспективи. Таким чином, метафористичне мислення включає те, що можна назвати "втіленням конкретного". Йдеться про таке: імплікації порівняння понад межами — наприклад, політичної ка­мпанії із стипль-чезом - частково залежить від власного досвіду того, хто здійснює порівняння. Отже, вагомість метафори пов'язана із трансляцією конкретного досвіду.

По-друге, аналогії є кінцевими, тобто передбачають практичну то­тожність двох ситуацій; будь-яка метафора завжди часткова. Інакше кажучи, коли порівнюємо сучасний соціально-економічний розвиток Укра­їни з так званим "диким капіталізмом" СІНА кінця XIX - початку XX ст., ми цілковито серйозні у цьому ототожненні. Водночас практику звертання до сурогатної матері можна кваліфікувати як продажу дитини, що базуєть­ся переважно на формальній подібності цієї практики із рабством; більше того, ніхто серйозно не сприймає такого порівняння; головне полягає в то­му, щоб привернути увагу до деякої подібності, а не у ствердженні обґрун­тованості останньої. Унаслідок застосування зазначеної метафори до уваги потрапляють почуття сурогатної матері, а подальше обговорення відбува­ється вже з урахуванням цієї обставини. І все завдяки певній метафорі.

По-третє, мислення за аналогією, як правило, характеризується таки­ми когнітивіїими рисами, як опис, передбачення та приписи, а метафорис­тичне мислення внаслідок свої частковості відрізняється перевалено опи­совими та приписовими імплікаціями, що продукують так званий нор­мативний зворотний зв 'язок від даних до рекомендацій, від фактів до цін­ностей, від того, що є, до того, що має бути. Тобто метафорам властива менша передбачувальна сила. Це є наслідком тієї ж частковості метафори, коли увага звертається на деякі, навіть шокуючі, моменти у суспільному феномені (через провокаційне порівняння); після фіксації подібності з'яв-иясться необхідність у відповідній дії згідно із цим порівнянням (практика сурогатної матері - необхідно враховувати її почуття - отже, додержання "Гіукви" контракту не завжди є обов'язковим). У той же час передбачу-

13

пальна сила метафори залишається досить сумнівною (порівняно з анало­гією), оскільки важко осягнути, що буде з практикою сурогатних матерів у майбутньому, "буде" - такою мірою, що притаманна аналогії, коли, напри­клад, ми порівнюємо сучасний соціально-економічний стан України з пе­ріодом дикунського капіталізму.

Но-чстверте, метафористичне мислення порівняно з аналогією вклю­чає більшу емоціональну компоненту, тобто обов 'язково передбачає емо­ціональну реакцію. Мовиться про таке: повсякденне, узвичаєне у нашому житті взагалі-то не сприймається як щось таке, що заслуговує на звертання та здивування. Метафора, здійснюючи шокуюче, емоційно провокативне часткове ототожнення, привертає увагу до повсякденності, роблячи її уні­кальною та перетворюючи людей на істот, що здатні на великий ступінь осягнення оточуючого життя та власних дій.

По-п'яте, аналогії використовуються для осягнення як нових подій, так і тих, що зрідка відбуваються, але в будь-якому разі - це дискретні події. Метафори однаково корисні й у разі нових обставин, і тоді, коли ми звертаємося до тривких у часі проблем. Легко порівнювати одну дискрет­ну подію з іншою, та майже неможливо проводити аналогію у випадках тривких ситуацій, оскільки це передбачає не унікальність або своєрідність двох ситуацій, що порівнюються, а їх тотожність. Отже, історія перетво­рюється на нескінченну гру одних і тих же сцен. З таким уявленням про сутність суспільного життя важко погодитись, а саме на це спрямовує нас намагання постійно проводити аналогію. Щоб переконатися у цьому, лише уявіть: ми вдалися до аналогії соціально-економічного розвитку України (сьогодні) та СІНА (кінець дев'ятнадцятого - початок двадцятого століть), надалі будь-яку подію українського соціально-економічного життя пов'язуємо із попереднім аналогом цієї самої події, що начебто трапилася у СІЛА приблизно 100 - 150 років тому. Втім, удаючись до метафори, ціл­ком виправдано можемо порівнювати тривкі у часі події, оскільки метафо­ра є частковим ототожненням. Унаслідок цього такому порівнянню від са­мого початку не властиві амбіції аналогії та їх наслідки, а історія залиша­ється унікальною та водночас типовою.

І Іісля цього курсантам слід звернутись до поглядів на суспільство за­значених вище вчених та спробувати визначити, аналогією чи метафорою послуговувались вони, порівнюючи суспільство з природою, з біологічним організмом або системою. Це питання не є схоластичним, оскільки кожно­му порівнянню, аналогії чи метафорі властиві свої переваги та недоліки.

Скажімо, якщо О. Копт стверджував, що суспільство є природним явищем, чимось на зразок організму, то це було можливо лише тому, що такий напрямок думки передбачав навіть не одержання, а саме обґрунту­вання декількох речей. Слідкуємо уважно за тим, які "дивіденди", важливі для ствердження (леї ітимізації) нової науки, одержав О. Копт від такого порівняння.

Оскільки суспільство є частиною природи, то, по-перше, людина не може вплинути на хід суспільного розвитку; по-друге, суспільство роз-

14

вивається за певними законами, що за своїм характером тотожні законам природи; по-третє, є можливість відкрити ці закони у разі появи иопоі на уки, що вивчатиме суспільство так само, як фізики досліджують природу. Ця наука повинна називатися "соціальною фізикою". Урешті-решт, розро бка цієї науки дасть можливість досягти прогресу в удосконаленні суті льних відносин, який можна порівняти з успіхом людини в осягненні їй підкоренні природи.

Як кваліфікувати таке уявлення про суспільство? Питання схоже на ри­торичне, якщо згадати, що створення метафори "знаменує собою лише поча­ток процесу міркування... Підштовхнувши розвиток думки, метафора згасає. Вона знаряддя, а не продукт наукового пошуку. Так само і в практичній мо­ві, підштовхнувши семантичний процес, метафора поступово затирається та, врешті-решт, втрачає образ, що замінюється поняттям..." [З, с. 15].

Тестуючи таким чином погляди всіх дослідників, курсанти зможуть прослідкувати суто інтелектуальні властивості того чи іншого порівняння: це стосується і переваг (як у випадку із О. Коптом), і недоліків, на китталі тих, що були відкриті Г. Спенсером, котрий вказав п'ять відмінностей між суспільством та біологічним організмом. Насамкінець, курсантам пропо­нується замислитись над причинами проведених ученими порівнянь.

Підказка. Раніше ми вже говорили проте, що прагнення поставити на один щабель суспільство та якесь інше явище, природу чи організм, вмо­тивовано самим характером людського пізнання, яке потребує певної сік теми координат, що, у свою чергу, задає цілком визначений кут бачення проблеми. З іншого боку, порівняння здійснюються по-різному, і в самому факті еволюції від аналогії до метафори (або навпаки) можна побачиш де­яку закономірність: у яких ситуаціях звичайного життя та ча яких умов люди схильні наполягати на повному ототожненні знайомого із itevutiio мим, а коли передбачається свідомий пошук спільного та відмінного.

Прикладом соціальної історії соціології може бути таке питання: Фа­ктори виникнення та розвитку соціології як нової науки (на прикладі кон­цепцій О. Конто).

Це питання розраховано на простеження особливостей впливу су­спільства на процес конституювання соціології як нової окремої науки, з цілком специфічним предметом вивчення та методами його дослідження. Відтепер нас цікавитимуть не ідеї певного соціолога самі по собі, як це бу­ває при зверненні до інтелектуальної історії, а насамперед фактори, особ­ливо соціальні та соціально-психолопчні, що відповідають за визнання тієї чи іншої теорії як наукової і такої, що заслуговує на усіляку підтримку, розвиток та поширення з боку держави й пересічних дослідників.

При цьому треба послуговуватись принципами, що були сформульо­вані відомими представниками соціології науки Дж. Ьен-Девідом та Р. Ко лінзом при дослідженні обставин появи іншої нової науки - психології. На думку зазначених авторів [4, с. 81]:

15

1. ідеї, що с необхідними для створення нової дисципліни, зазвичай паянні протягом відносно тривалого часу та в різних місцях;

2. лише деякі з цих потенційних точок відліку одержують подальший розвиток;

3. останній можливий у певному місці та у певний час за умови, що людей у цій ідеї починає приваблювати не лише її інтелектуальна сутність, а також потенційна можливість створення на її підґрунті нової інтелек­ туальної ідентичності та, головне, нового виду діяльності;

4. умови появи такої зацікавленості можуть бути визначені та вико­ ристані для формулювання передбачуваної теорії.

Далі курсанти діють відповідно до максими "ніщо так не сприяє за­своєнню теоретичних положень, як їх практичне застосування". Інакше кажучи, розуміння та підтвердження цих постулатів досягається при звер­ненні до спадщини "хрещеного батька" соціології, тоді ще нової науки; проте передбачається досить незвичний кут, під яким розглядається твор­чість О. Копта.

1 Іо-перше, вихідним є усвідомлення того, що у формі повідомлень у численних посібниках збереглися не всі його думки, а лише ті, що або ви­тримали гак звану "перевірку часом", або найбільше позначились на вибо­рі напрямку розвитку сучасної соціології.

Звідси, і це по-друге, те, що сьогодні традиційно видається за вичерп­ний огляд його головних думок, необхідно тлумачити як позначальники, що відсилають до обставин, справді причетних до визнання деяких теорій О. Конта перспективними з точки зору розбудови на їх підґрунті й нової інтелектуальної ідентичності, і нового виду діяльності.

По-третє, принципи, якими слід керуватись для адекватного пояс­нення виникнення соціології як нової науки, чітко вказують, що нового можна побачити в усталеному сприйнятті переважної більшості концепцій французького соціолога.

Як результат пропонується прочитати історію появи соціології та ви­знання певних ідей стосовно суспільства науковими, відштовхуючись від тексту самого О. Конта, що складається з шістьох елементів: уявлення про суспільство; вчення про соціальну статику та соціальну динаміку; теорію індустріального суспільства; погляд на методи, що їх повинна вико­ристовувати соціологія, та закон про стани людського знання.

Підказка. Можна очікувати, що більшість ідей, висловлених О. Кон-том, не були надто оригінальними в принципі (див. перший принцип від Дж. Бен-Девіда та Р. Колінза). Виходячи з цього, досить швидко перекону­єшся, що уявлення про суспільство, більш-менш схоже з контівським, не­одноразово формулювалось раніше; принаймні ще в епоху античності ба­гатьма дослідниками стверджувалось, що "суспільство - це природне утво­рення; людина - істота за природою і споконвічно соціальна та альтруїсти­чна; поза суспільством вона існувати не може, подібно бджолі або мурасі" [17, с. 21]. 1 порівняння людини з бджолами та мурахами виглядає дуже

16

симптоматичним, особливо якщо згадати, що вони є біологічними організ­мами, невіддільними від природи.

Те саме стосується й знаменитого закону про стани людського знання, яким так пишався О. Копт: останній фактично відтворює ідею прогресу, детально розроблену просвітниками, а в більш широкому контексті ще давніший погляд Сократа на людину, відповідно до якого причиною усіх суспільних негараздів слід вважати брак людського розуму, подолання якого призведе до принципового покращання людського життя (так званий інтелектуалізм Сократа).

Виникає цілком слушне запитання: а чому раніше на підставі цих ідей не була розбудована соціологія? Невже просте порівняння суспільства з природою, порівняння, що принципово не відрізняється від давнішого тве­рдження природного характеру будь-якої форми спільного проживання людей, могло, врешті-решт, радикально перетворити цю ідею на винятково наукову і таку, що можна обрати за підґрунтя розбудови нової науки?

Отже, можна припустити, що причиною такої трансформації у став­ленні до "нових старих" положень були не їх інтелектуальні вади, а радше те, що вони були висловлені у "потрібний час та у потрібному місці". У чому ж полягають нові обставини, що зробили велику кількість вчених, не кажучи вже про представників влади, сприйнятливими до аргументів, відо­мих ще з часів давніх греків?

Аби зрозуміти це, необхідно уважно прочитати ці та інші елементи спадщини О. Конта, особливу увагу акцентуючи на тому, які суспільні фа­ктори вони позначають. Корисним при цьому, можливо, буде звернення до причин, що відповідають за заміну одного уявлення про суспільство ("су­спільство є продуктом цілеспрямованої та раціональної діяльності людей", яке яскраво втілилося у поширенні договірних, або контрактних, теорій утворення держави та суспільства) на інше ("суспільство є природним явищем, чимось на зразок організму").

Чи не відбулося у цей час щось таке, що обумовило вельми радикаль­ну зміну в поглядах переважної більшості вчених? Велика французька ре-иоліоція одразу спадає на думку, і це можна вважати одним з імовірних факторів, що шукаються. Оскільки перші видатні революціонери, прагнучи побудувати суспільство на цілком нових засадах, виходили з ідей просвіт­ників, насамперед Ж.-Ж. Руссо та Вольтера, то не дивно, що кривава різа­нина та відновлення монархії, які були наслідками цих подій, багатьма природно сприймались як неспростовний доказ проти зазначених ідей: іірі'іпті-решт, практика й досі вважається головним критерієм так знаної іс-і мніїості теорій.

Реакція на таку невдачу, як тоді вважалося, була різною, починаючи inn суто політичної (виникає консерватизм, представлений Н. Берком та А\ де Мейстром) і закінчуючи власне науковою (поява та поширення концепції нової науки про суспільство, що буде керуватись міркуваннями, які надалі перешкоджатимуть захопленню хибними теоріями з такими сум-

17

ними наслідками). О. Копт буи одним з тих, хто найбільш яскраво і тала-ноии-іо обгрунтував необхідність та корисність соціології. А це, до речі, пояснює і його чапекле відкидання індивідуалізму, і частково сьогоднішні звинувачення у надмірному захопленні соціологами статистичними "аг­регаціями" та нехтуванні людиною.

Торуючи цей шлях, не важко дізнатись про інші фактори, що суттєво вплинули на процес легітимізації соціології та, у свою чергу, були змінені внаслідок зворотної дії соціології на головний предмет свого дослідження -суспільство. Єдина засторога: соціальна історія соціології не передбачає зведення ролі О. Копта, повергаючись до попереднього прикладу, до па­сивної репрезентації деяких суспільних обставин; йдеться лише про причи­ни підтримки деяких його ідей з боку інших дослідників, що вбачають у них потенційні можливості розбудови інтелектуальної ідентичності та за­няття новим видом діяльності.

Як підсумок, курсанти, уважно пильнуючи за тим, що особливості сьогоднішньої наукової селекції повідомляють про віддалені часи та дійсні події, будуть здатні як протистояти тиску очевидності, що змушує прийма­ти спотворену картину багатьох важливих речей, так і відкрити для себе цікаві й захоплюючі проблеми у тому, що досить недавно вважалося схе­матичним і нудним.

Однак слід пам'ятати, що історія соціології лише умовно поділяється на соціальну та інтелектуальну; насправді ж вони не можуть бути відділені одна під одної. І причини цілком зрозумілі: в той час, як остання зосе­реджується на потенціальному, оскільки простежує інтелектуальні якості ідей, унаслідок чого досягається усвідомлення їх епістемологічного потен­ціалу, соціальна історія акцентує увагу на актуальному, на тому, що в жит­ті завжди існує вибір з-поміж багатьох альтернатив, а тому особливості со­ціального поширення якоїсь ідеї можуть не мати нічого спільного з її внут­рішніми перевагами та недоліками.

Соціальна стратифікація: соціально-скономічний вимір

Чи спостерігали Ви коли-небудь затим, як висихає парасолька?

І хоча, гадаю, більшість читачів таки мала змогу бачити цей процес на власні очі, проте навряд чи помітили в ньому щось цікаве. А дарма, адже насправді вода з парасольки випаровується надзвичайно дивно: поки ди­вишся на неї, вона - на парасольці, однак варто лише один раз кліпнути очима, як відразу з'ясовується, що половини плям як не було.

Та до чого тут соціологія? Уважне споглядання за зникненням плям у певному, суто метафоричному, сенсі можна порівняти з явищем, що є предметом цієї та декількох наступних тем. Аби зрозуміти, що до чого, уявімо себе на хвилинку мисливцями або збирачами плодів та фруктів од­ного майже первісного племені. Ви досягли у своїй справі неабиякого ус­піху завдяки таланту, наполегливій праці та щасливій випадковості. Життя

18

Ваше ² наповнено сенсом до останньої хвилини, і не в останню чергу так трапилося тому, що якось Ви познайомилися з чарівною представницею (або чарівним представником) протилежної статі.

Ситуація, в якій Ви себе щойно уявили, в деяких важливих рисах схо­жа на споглядання за плямами. Перш за все тому, що Ви не самотній, а жи­вете у племені, яке зацікавлене насамперед у виживанні; тому воно завжди уважно спостерігає за всім тим, що сприяє останньому. І довгий час усе йде добре: важко уявити собі, що плем'я дозволить займатися якоюсь жит­тєво важливою справою (так само, як і будь-якою іншою) тим, хто нічого в ній не тямить.

Пам'ятаємо: поки дивишся на пляму, вона не зникає.

Однак не можна постійно перебувати у стані напруги - колись треба й відпочивати. А життя багате на усілякі можливості: з'ясовується, що деякі люди набагато обізнаніші за інших у певній сфері діяльності. Оскільки їх знання виходять за межі середнього рівня усього племені, останнє посту­пово починає втрачати контроль за цими людьми. Відтепер саме їх су­дженням починають довіряти більше, ніж судженням так званого пересіч­ного члена племені. Тим більше, що висновки фахівців постійно підтвер­джуються насамперед практично.

Добре, коли є на кого покластися, чи не так? Цьому моменту відпові­дає стомлене кліпання повіками.

Поки очі заплющені, відбуваються вельми цікаві події. Так, наро­дження дитини лише посилює Вашу зацікавленість у житті та подальших здобутках, наприклад, у вигляді поваги з боку інших членів племені або права останнього слова за Вами у вирішенні певного кола проблем. Плем'я йде на все це, враховуючи Вашу роль у забезпеченні процесу виживання, плем'я згодне навіть на більшу частку при розподілі доходів, до збільшен­ня яких Ви безпосередньо причетні.

Однак так уже трапилося, що Ваші діти не успадкували здібностей, що сприяли вашому сьогоднішньому статусові. Навряд чи це засмутить Вас настільки, щоб утриматись від прагнення замінити здібності на знан-

² У цих методичних рекомендаціях автор свідомо залишає займенник "Ви" з вели­кої букви, що з погляду існуючих норм правопису с досить дивним, адже зазвичай у мішалку звернення до великої та деперсона^ізованої аудиторії вищезгаданий займенник пишеться з маленької літери.

Па свос виправдання можу вказати на таку обставину: соціологія, подібно до реш-

ш дисциплін соціально-гуманітарного циклу, передбачає процес постійною самовдос-

мміаиеиня та досить суттєвих світоглядних змін. Отже, потенційно відбувається

іік-рнеїшя не до горезвісного "широкого загалу", а винятково до коленої людини

т.ремо, людини, що здатна самостійно провадити пошуки істини та оригінальним

чином вирішувати складні проблеми. Тобто мислити і формулювати власні думки, які

і.шждн є неповторними та унікальними. Тому вважаю, що "Ви" - це саме те підґрунтя,

1.1 «кому лише й можливо розпочати навіть не діалог, а полілог особистеіей,

і,и ми іую'їими рамками якого виступає вивчення соціології...

Можливо, нсмас вдалішого вислову з цього приводу, ніж у Г. Сковороди: "Голова ні ■ік.і имеет смисл / Оердцу всякому своя любов / И не однакова всем живущим мьісль"...

і 9

нн: так чи інакше, Ваші діти в остаточному підсумку виявляються цілком конкурентоздатними у порівнянні з іншими дітьми, більш талановитими, але змушеними тривалий час набивати собі синці, аби здобути досвід і знання. Оскільки немає нічого дивного у тому, що люди намагаються од­ружитись із собі подібними³ (з людьми того самого кола), то не повинна викликати здивування й ситуація, за якої тенденція до монополізації знан­ня у суспільстві лише посилюється.

Коли ж очі розплющуються наступного разу, виявляється, що ситуа­ція докорінно змінилася: замість племені з'являється певного роду ієрархі­чна структура, де існують групи, що відрізняються одна від одної багатст­вом та престижем, що є наслідком монополізації певного виду діяльності, коли всі необхідні знання засвоюються людьми просто за фактом їх наро­дження в рамках цієї групи.

Суспільство відтепер змушене покладатись на судження цих груп, ос­кільки вони забезпечують процес його (суспільства) виживання та просу­вання. Саме ці труни формують норми, що регулюють доступ до них, а та­кож визначають критерії успішності, і все це - відповідно до власного до­свіду, хоча й успішного, проте потенційно лише одного з можливих, та стратегію, що передбачає вприскування нової крові в ці групи, проте не їх розчинення у ній.

Після цього життя кожної людини дедалі більше стає передбачуваним, саме внаслідок її належності до тієї чи іншої групи; водночас воно дедалі більше стає вимушеним, оскільки доступ до більшості інших іруп, що, ймовір­но, більше відповідають "природним" здібностям, уже вкрай ускладнений: лю­дина змушена займатися тією справою, якою вона займається, бо у змаганні колективного досвіду та індивідуальних здібностей поразка чекає на останні.

Такий стан речей тепер вважається природним, адже мало хто бажає повернення у минуле, в повсякденну боротьбу за виживання: визнається існування певних проблем, однак вони не передбачають зміни у суспільст­ві. Пляма зникла.

Ллє чи не виглядає описана ситуація спрощенням, що так часто влас­тиве будь-якій метафорі? Поглянемо на результати досліджень учених, і соціологів зокрема, які вивчають процес трансформації так званих примі­тивних суспільств. Унаслідок їх розробок була сформульована культурно-еволюційна перспектива, підґрунтям чого є історичне порівняльне дослід­ження суспільств.

Добре відомо, що існували і навіть зараз існують суспільства, де від­сутнє чітке класове розрізнення: прикладами можуть бути ескімоси, алеу­ти, бушмени з пустелі Калахарі, широко відомі після успіху фільму "Ймо­вірно, боги втратили розум". Всі ці та інші племена, що виживали, а поде-

³ І Іасамнеред через формування спільних цінностей та життєвих настанов; саме з цього приводу М. Вебер вказував на те. що "межі смаку та культури с найбільш нездо­ланними серед усіх станових перешкод".

20

куди й продовжують виживати виключно за рахунок полювання, збирання плодів та коріння, є егалітарними за своєю суттю: для того, щоб вижити, вони змушені розподіляти їжу серед своїх членів, як це відбувається, ска­жімо, тоді, коли кожен мисливець віддає племені все те, що він здобув під час полювання.

їх егалітарна сутність можлива лише за умови відсутності так званого додаткового (суспільного) продукту, оскільки нерівність можлива лише у випадку, протилежному споживанню всіх вироблених продуктів. Цей до­каз, сформульований на кшталт замкненого кола, одержав блискуче під­твердження при вивченні історії трансформації суспільства мисливців і збирачів у скотарське та аграрне суспільство. Тобто з розвитком сільсько­господарських суспільств і міст також починають формуватися соціальні класи. Як приклад можна навести процес швидкого формування тричлен­ної класової структури у малагасійців (Мадагаскар), описаного амери­канським соціологом Р. Лінтоном.

Отже, ще близько двохсот років потому малагасійці були егалітарним народом, що займався полюванням та вирощуванням рису, але тоді, коли іригацією "займався" дощ. Поступово від народу зі Сходу малагасійці діз­налися, як засівати, зволожувати землю, будувати будинки, копати канали та зрошувати рис. Наслідками цього було збільшення виробництва, більш висока цінність землі та великі капіталовкладення в землю з боку сімей, що відчули всі переваги нової системи. Малагасійці швидко перетворилися з егалітарного суспільства на суспільство землевласників (land-owing), з неодмінними сучасними будинками ("селищами міського типу"), класом власників та, у певних випадках, рабами [57, р.176].

Те саме відбувається і з групами, які свідомо прагнули подолати недоліки сучасних суспільств. Наприклад, Ева Розенфілд, яка вивчала ізраїльські кібуци, з'ясувала: незважаючи на всі спроби створити там нове та рівноправне суспільство, соціальні відмінності між людьми по­чинають виникати у міру того, як кібуци починали відходити від суто сільськогосподарської економічної основи. Вважається, що це підтвер­джує висновок, згідно з яким нерівність виникає у складних промисло­вих суспільствах, де потрібні різноманітні професійні та управлінські навички [43, с. 37].

Унаслідок цих трансформацій виникає певний стан, що в колі соціо­логів прийнято позначати поняттям "соціальна стратифікація" ⁴. З баї аі ьох запропонованих визначень оберемо таке: "метод, за допомогою якого со­ціальні групи надбудовуються одна над одною за рівнем їхнього багатсіва, престижу або влади" [43, с. 13]. Отже, соціальна стратифікація "пов'язана із

⁴ "Саме слово "стратифікація" запозичене у теологів. Ноно латинського похо­дження (початково stratum означало покривало, постіль), в англійській мові воно нжи-иамось у значенні "пласту", "формації" (в геології), верстви суспільства (в сусіїііп.иін<>-чінвсіві); множина strata, stratification (стратифікація) поділ суспільства на суспіті.иі прошарки (пласти)" [35, с. 25].

21

і;ііч>Г>;іми, і;і допомогою яких нерівність передається від одного покоління до іншої о; при цьому формуються різні прошарки суспільства" [38, с. 274].

Звісно, протягом історії людства існувала безліч "структурованих не­рівностей між різними угрупованнями людей" (Е. Гіденс), проте між ними можна -знайти декілька спільних рис, що в сукупності й дозволяють позна­чати їх усіх як різновиди одного явища соціальної стратифікації. Амери­канський соціолог Дж. Масіоніс виокремлює чотири принципи, властиві будь-якій системі соціальної стратифікації [28, с. 337 - 338].

По-перше, соціальна стратифікація - це особливість суспільства, а не (лише) відображення індивідуальних відмінностей між людьми.

Тобто соціальна стратифікація - це те, з чим кожна людина зазвичай має справу ще до свого народження, а не те, що є "природним" наслідком відмінностей між людьми, що влаштовують своє життя зараз. Наприклад, під час катастрофи, яку зазнав "Титанік", загинуло близько 1600 чоловік. Водночас загибелі уникли приблизно 60 % пасажирів вищого класу, 36 % — другого класу та 24 % - третього. Так склалося тому, що правила припису­вали рятувати у першу чергу пасажирів вищого класу, а зовсім не тому, що пасажири другого і третього класів погано вміли плавати або були дурніші за решту пасажирів.

Самі правила відображали наявний стан соціальної стратифікації, у чому не були винні ані бідні пасажири нижчих класів, ані щасливі меш­канці привілейованих кают. Як питання "класу" на "Титаніку" значило бі­льше, ніж якість каюти, так і певний різновид соціальної стратифікації ви-значаг життя всіх людей.

По-друге, соціальна стратифікація зберігається протягом безлічі іс­нуючих поколінь.

1 Іро це йдеться на перших сторінках даної теми (неможливо не кліпа­ти очима), про це свідчить уся історія людства. І зрозуміти таку ситуацію зовсім не складно: коли після народження ми опиняємось у певних умовах, то далі, протягом дитинства, ми зазвичай засвоюємо цінності та уявлення, що сприятимуть подальшому відтворенню існуючого стану речей, оскіль­ки цінності та уявлення, що заперечують існування вже існуючого, мають небагато шансів на виживання.

На підтвердження другого принципу соціологи ще вказують на таку обставину: в усіх суспільствах соціальний стан батьків передається їхнім дітям. Частіше за псе соціальний стан громадян сучасних розвинених де­мократій, незважаючи на певні горизонтальні зміни (зміна однієї роботи на іншу), залишається майже однаковим протягом усього життя.

По-третє, соціальна стратифікація універсальна, оскільки притаман­на майже всім суспільствам, проте вона різноманітна.

Інакше кажучи, спостерігається велике розмаїття того, у чому саме та на­скільки люди є нерівними. В одному випадку йдеться про престиж (так звана система "патлачу"), а в інших - про багатство та владу. Крім того, в одних су­спільствах можна побачити більш значний рівень нерівності, ніж в інших.

22

По-четверте, соціальна стратифікація передбачає не лише нерів­ність, а п певні переконання.

Себто будь-яка система нерівності не лише дає певним людям більше переваг, аніж іншим, але й визначає існуючий стан як принципово спра­ведливий, хоча й не позбавлений певних недоліків. Кожна система соціаль­ної стратифікації прагне до того, аби неминуче невдоволення людей пере­вести з площини суперечок з приводу системи у площину дискусій у ме­жах системи.

Звідси суспільства відрізняються тим, у чому саме полягає нерівність а також поясненнями, чому саме люди повинні займати неоднакове становище.

Вже багато сказано з приводу того, що соціальна стратифікація визна­чає життя всіх людей, одних - обумовлюючи, а інших - детермінуючи. Ра­зом із тим соціологи мають більш конкретні дані, що засвідчують деякі не­заперечні наслідки соціальної стратифікації (соціально-економічний ви­мір). Можна виокремити щонайменше п'ять сфер, де вплив соціальної стратифікації, або її класового аспекту, виходить далеко за межі здорового глузду, що постулює тісну пов'язаність людської долі та умов її здійснен­ня: здоров'я, сімейне життя, дозвілля, цінності та політика \

Здоров'я. Діти бідних утричі частіше помирають унаслідок недбалого догляду, хвороб, нещасних випадків та насильства протягом перших років свого життя, ніж діти батьків середнього та вищих класів [28, с. 379|. Крім того, "у дітей, що народжуються в соціальних класах IV та V, на 20 % біль­ша ймовірність мати недостатню вагу, аніж у дітей, що народилися в соці­альних класах І, II та III" ⁶ [11, с. 281 ].

Таким чином, діти бідних (а в так званих західних розвинених країнах їх частка сягає приблизно третини усього населення ⁷) вже з самого почат­ку мають гірші фізичні можливості; легко передбачити, що надалі така си­туація буде лише поглиблюватися. І дійсно, "дорослі, доход яких вищий за середній, удвічі частіше мають чудове здоров'я, аніж люди з низьким до­ходом. Більше того, багаті живуть в середньому на 7 років довше за мало­забезпечених, оскільки краще харчуються, умови їх існування більш без­печні та менш стресові, а медична допомога, яку вони одержують, більш кваліфікована" [28, с. 379].

⁵ Якщо не буде спеціальних зауважень, то наступні дані, внаслідок поширеності на вітчизняних теренах англосаксонської традиції соціології, стосуються переважно ( ПІЛ та Великобританії.

Мовиться про розподіл населення на п'ять ріпних грум, починаючи від 20 % наіібагатших та закінчуючи 20 % найбідніших.

⁷ /Тля порівняння: для Великобританії "частка дітей (до п'ятнадцяти років), які жи-ріум. у сім'ях, де прибутки становлять менше як 50 відсотків від середньою національного (один зі способів визначення бідності), зросла за останні роки. В 1979 р. десять нідсоїків .'мни жили в таких сім'ях. На 1991 р. ця частка зросла до 31 відсотка" [11, с. 325|.

23

1 li лапі разом із тими, що засвідчують більший середній зріст пред­ставників вищих класів та значно меншу вразливість до серйозних психіч­них захворювань та раку легенів, ще більше вражатимуть, якщо взяти до уваги такс. До початку промислової революції ніяких відмінностей у сту­пені хворобливості та тривалості життя не спостерігалося: всемогутній владика та останній селянин були однаково погано захищені. Однак у міру формування нових соціальних класів почали виявлятися й нові риси цих груп: через погане медичне обслуговуиання, санітарні та житлові умови представники нижчих класів вже частіше хворіють та швидше помирають [38, с. 287J.

Останнє. Зазвичай переважна більшість даних, що стосуються усього суспільства, майже ніколи не включає найбагатших та найзаможніших йо­го представників, здатних майстерно приховувати та ухилятись; але опо­середковане уявлення про вплив соціальної стратифікації на здоров'я мож­на скласти, якщо взяти до уваги такі дані: коли в період 1967-і971 pp. показ­ники смертності від хвороб системи кровообігу у віковій групі 55 - 64 роки у Піненії' зросли на 4 %, а у Франції на 5 %, серед мексиканських чоловіків ті самі показники збільшилися на 28, а жінок - на 36 % [44, с. 208]. Це можна розглядиш, як один з видів відображення різниці у здоров'ї між багатими іа бідними, що взятий у національному масштабі.

( імі-имс жіггти. Зазначається, що сім'ї, які належать до нижчого кла-і у, ( (іілі,пі численними, ніж сім'ї середнього, що обумовлюється раннім піком укладання шлюбу та низьким контролем над народжуваністю. Ро-1.1 пінки виховують дітей у дусі традицій та поваги до представників влади; (>ап.мі з більш високим соціальним статусом передають інший "культур­ніш капііал", привчаючи дітей проявляти індивідуальність та уяву. Чи не іамнюмірно, що в обох випадках батьки начебто "прописують" майбутнє: "ніш роОі'іішків, скоріш за все, працюватимуть на посадах, що вимагають пі) \і гі і.пою дотримання правил, у той час як нащадки забезпечених батьків-у сферах, що потребують більшої творчості"? [28, с. 380].

Під класу родини залежатиме й те, наскільки діти здатні розвинути примічанні їм здібності й таланти. Наприклад, за підрахунками американ-11.км\ соціологів, сім'я, доход якої складає $ 95 800 на рік, витратить на .німину, що народилася у 2000 p., $ 241 700 за вісімнадцять років; родина іак шаною середнього класу (загальний доход $ 50 600 на рік) - $ 165 630, а вкпад у освіту дітей в сім'ї, доход якої не перевищує $ 38 000, становити­ме % І.'І .МІ) 128, с. 380].

І іакг "вкладання грошей" не є марним, оскільки сприяє одержанню яки пішої осіііїи, причому процес цей починається ще з перших років. Ска-/ммо, іа даними (американського) Національного центру освітньої статис­тки, ііудспги із сімей з нижчими доходами виключаються з навчальних іакна іін ушестеро частіше, аніж представники більш заможних родин, крім іою, близько однієї третини іспаномовної молоді є недоучками [53]. Дня піх же, хто таки заисрішпі навчання, неприємною звісткою може стати

24

наявність незаперечного зв'язку між високим рівнем родинних (сімейних) доходів та оцінками, що їх одержують діти під час навчання в коледжах. Тенденція гака: чим вищий сукупний дохід родини, тим вищі оцінки одер­жують представники цих родин під час навчання [53].

997 949 931 910

884 856 813 769