Що опущена донизу

Таким чином, процес фільтрації інформації починається вже з очей, чкі насправді не постачають мозку того, що йому начебто не потрібно, за­мість чого останній реагує лише на речі, дійсно важливі для виживання: кутовий розмір та швидкість руху об'єкта, ступінь контрастності з фоном її загальний рівень освітленості".

Звісно, шлях, який можна прокласти від жаби до соціології, іноді зда-илїиметься надзвичайно складним, якщо не суто віртуальним. Проте ми мою обов'язково пройдемо. І не в останню чергу тому, що його важливість нідразу стає явною, коли ми згадаємо тему: вплив суспільства на процес

77

одержання наукового знання про суспільство. Виходячи з такої наста­нови, ми повинні ретельно переглянути та піддати сумніву всі ті канали, що відповідають за постачання та переробку інформації, яка згодом втілю-сться в уявленнях дослідників про суспільство.

І саме в цьому сенсі приклад із жабою корисний, оскільки, зважаючи на численні праці соціобіологів, незначна кількість яких була розглянута у попередній темі, дозволяє поставити цілком природне запитання: а чи не побудований зір людини, той орган чуття, на який вона покладається більше ніж на інші, таким чином, іцо унеможливлює потрапляння до мозку всього того, що сприймається оком ²⁴? Тобто, наскільки людина бачить очами, а наскільки - мозком?

Ось що відомо про людей, яким повернули зір після того, як вони або взагалі не мали змоги бачити, або втратили цю здатність у перші місяці

свого життя.

Коли людина після видалення катаракти, що заважала бачити змалку, вперше розплющує очі, то вона відчуває біль, спричинений масами кольо­рів та світла. При цьому людина взагалі не в змозі за допомогою зору роз­пізнати якісь об'єкти і сприйняти простір, у якому вони розташовані; і це за умови, що на дотик все це вона робить чудово.

З цього моменту починається тривале та виснажливе навчання бачен­ня, спочатку - розрізняння кольорів, а вже потім - сприйняття форм. За­значається, що "протягом багатьох тижнів та місяців після того, як вона (людина - О. В.) почала бачити, людина може лише з великим напружен­ням розрізняти найпростіші форми, такі, як трикутник та квадрат" [15, с. 39-40]. Більше того, якщо людині постійно пропонувати трикутник і квадрат, то, припустімо, сьогодні вона врешті-решт зможе сказати: "Звісно, якщо придивитись, видно, що в однієї світлової плями по краях три гост­рих кути, а в іншої - чотири". Однак вона бридливо може додати: "Тільки чому ви вважаєте, що знати це корисно? Різниця вельми незначна, а поба­чити її мені доволі складно. Набагато краще я впораюся із цим за допомо­гою пальців". І якщо назавтра ви знов покажете їй ці дві фігури, вона не зможе сказати, що - трикутник, а що - квадрат" [15, с. 40].

²⁴ На те саме питання можна поглянути з іншого боку: не існує, мабуть, людей, яким би був притаманний однаковий погляд на будь-що. Найбільш яскраво це видно на прикладі художників; скажімо, з Вінсентом Ван Гогом якось трапився випадок, описа­ний (чи вигаданий?) І. Стоуном:

"- Значит, завтра у пас будет последний солнечньш денек. В таком случае я пойду на одно место, которое мне давно хочется написать. Вообразите себе, Рулен: осенняя роща, два кипариса цвета бутьшочного стекла, по форме тоже похожие на бутьілки, и три невьісоких каштана, листья у них табачного и оранжевого топа. Есть там еще маленький тис - крона у него бледно-лимонная, а ствол фиолетовьій, и два каких-то куста с кроваво-красной, пурпурной и багряной листвой. И немного песка, травьі и клочок голубого неба... - Ах, господин Ван Гог, когда вьі описьіваете то, что видели, я чувствую, что всю жизнь бьіл словно слеиой" [41, с. 372].

Приклад, наведений вище, цікавий насамперед тим, що наочно демонструє, наскі­льки різним може бути сприйняття, двох людей, хоча, звісно, між сприйняттям певних кольорів та уявленнями про суспільство зв'язок аж ніяк не є природним.

78

Після подолання почуття невпевненості у собі, спричиненого відсут-міілїо миттєвих позитивних переваг функціонування нового органу, через декілька тижнів людина буде здатна дізнаватися про прості об'єкти. "Спо-чмтку вони повинні бути одного кольору та видні під одним і тим самим куюм. Один пацієнт, навчившись зорово розпізнавати яйце, помідор та ку-і-оїс цукру, не зміг їх упізнати, коли їх освітили жовтим. Кусок цукру він упізнавав, коли той лежав на столі, проте не впізнавав, коли його підвісили у повітрі за мотузку. Але такі люди зможуть поступово навчитись: якщо їх достатньо спонукувати, то через декілька років вони будуть мати повно­цінний зір і навіть зможуть читати" [15, с. 40].

Таким чином, око не являє собою природно даний орган чуття, оскі-іи.ки бачити ми можемо тільки за допомогою мозку, засвоївши ще в дитин-і. гні певні правила. Це не означає, що ми не повинні довіряти зору, а лише красномовно свідчить, що останній не є пасивним актом, тому люди підда­ні всім відхиленням та забобонам, що склалися в процесі навчання бачення 115, с. 39-41].

Отже, ми змушені визнати, що наші знання про суспільство вже на фі-ііологічному рівні є обмеженими, а тому потрібно їх коректувати, хоча б для того, щоб досягти більш-менш адекватного розуміння певних суспіль­них явищ. Оскільки у міркуваннях ми схильні покладатись па дещо не­пі інне, що сприймається як неспростовне та безсумнівне, то насамперед треба розглянути справжнє підґрунтя соціології, а саме наукові факти.

У сучасній соціологічній літературі "факт" розуміється, як зазначає патріарх російської соціології В.А. Ядов, щонайменше у двох сенсах: в он-юлогічному сенсі це "будь-які стани дійсності або подій, що не залежать під спостерігача", а в логіко-гносеологічному - "обґрунтоване знання, що одержано шляхом опису окремих фрагментів реальної дійсності у певному, чітко визначеному просторово-часовому інтервалі" [51, с. 43]. Інакше ка­жучи, так звані наукові факти соціології є сирим будівельним матеріалом, і пише ним: "фактуальна основа нашого знання - саме "сирий" матеріал, який ми обробляємо та формуємо відповідно до концептуальних схем, іпрощуємо, відкидаємо "непотрібне" в даній концептуальній моделі, ви­падкове та нетипове" [51, с. 51].

Якщо навіть не враховувати досить сумнівного твердження, згідно з яким соціологія має справу із сирим матеріалом, який надалі "просто" об­робляється та формується, наведене визначення наукового факту робить яв­ною залежність останнього від певних людських уявлень та ідей. Саме таку рису наукового факту позначають терміном "теоретична насиченість факту": "не лише опис кожного окремого факту залежить від певної теорії..., проте існують також такі факти, які взагалі не можна знайти без допомоги альтер­натив теорії, що перевіряється, та які відразу ж стають недоступними, як іільки ми виключаємо альтернативи з розгляду" [47, с. 170].

За приклад можна взяти соціальну стратифікацію. З точки зору так званої культурно-еволюційної, виникнення соціальних класів та, відповід­нії, класової системи соціальної нерівності, є явищем неминучим доги, до-

79

ки відбувається процес подальшої індустріалізації суспільства. Виходячи з цих міркувань, Т. Парсонс, К. Девіс та У. Мур створили впливові теорії со­ціальної стратифікації, що визнавали функціональність даного явища, яке об'єктивно сприяє добробуту всіх.

Проти функціональних теорій соціальної стратифікації із заперечення­ми, переконливими та вражаючими, виступили так звані теоретики соці­ального конфлікту. На противагу функціоналістам вони вважають, що кла­сова система соціальної стратифікації у своєму функціонуванні добробу­том наділяє не всіх, а переважно невелику групу привілейованих осіб. Ви­сновок: враховуючи те, що несправедливість виростає з нерівності у багат­стві, доходах та привілеях, прихильники конфліктологічної перспективи вважають класову систему зокрема та соціальну стратифікацію взагалі си­стемами експлуатації.

Аргументи кожної зі сторін були майстерно виявлені американським соціологом Г. Ленським у відомій праці "Влада і привілей" (1966) [57, р. 179]:

	ФУНКЦІОНАЛЬНА ПЕРСПЕКТИВА	КОНФЛІКТНА ПЕРС­ПЕКТИВА
СОЦІАЛЬНА СИСТЕМА	Соціальна система базуєть­ся на певних цінностях, що узгоджені між собою	Соціальна система ґрун­тується на домінуванні вищого класу
ЕКОНОМІЧНА НЕРІВНІСТЬ	Економічна нерівність необ­хідна для нормального фун­кціонування суспільства	Економічна нерівність являє собою експлуата­цію, яка не є необхідною та неминучою
ПРИРОДА ЛЮДИНИ	Людина за своєю природою є переважно конкурентною та самодостатньою істотою	Людина здатна бути по­вністю кооперативною істотою, що співпрацює з іншими людьми
ЛЮДСЬКІ ЗДІБНОСТІ	Людські здібності розподілені вкрай нерівномірно	Людські здібності є ціл­ковито рівними у випад­ку рівних можливостей

Але якщо уважніше придивитись до них, то видно, що кожна із зазна­чених перспектив виходить з припущень, які й роблять можливим сприйняття певних фактів та водночас нехтування іншими. Скажімо, вихідна теза функціональної теорії соціальної стратифікації полягає у ствердженні нерівних здібностей людей, і така настанова легко знаходить собі обґрунтування: мовляв, хто з нас не мав труднощів з одними предме­тами та не відчував клопоту з іншими? У той же час адепти конфліктної перспективи наголошують на тому, що людські здібності в умовах, набли­жених до рівних, ймовірно, розвиватимуться повніше, а отже, розподіляти­муться більш рівномірно. І заперечити це важко, враховуючи значну кіль­кість досліджень, пов'язаних із так званим культурним капіталом.

80

Отже, до уваги функціоналістів потрапила одна обставина з множини її нуючих, і так трапилося насамперед завдяки їхньому вихідному переко-п.шию, згідно з яким вражаючий поступ людства, що призводить до сут-іі мою покращення умов життя всіх людей (сьогодні біднота має речі, які ніг століття тому не могли собі дозволити аристократи), одним із побічних н.кпідків має виникнення ієрархічної структури суспільства, яка й за без-іичуг цей славнозвісний поступ. Марксисти і решта критично налаштова­них вчених відкидали такий погляд на історію людства, вказуючи на чис-иі'ііііі факти, які свідчать, що ієрархічно побудоване суспільство не забез-ін-чус рівних умов для розвитку здібностей, важливих для подальшого про-і унаїїня вгору, внаслідок чого вищі посади, за дивним збігом обставин, і.ііімають ті, хто завдяки своєму соціальному статусу в змозі створити най-іи іі.іи сприятливі умови для розвитку виключно своїх нащадків, а не дітей міх верств населення.

Кожен з наведених вище аргументів може привернути увагу дослід­ними лише за наявності відповідної теорії, що й робить його схильним (приймати явища під певним кутом зору. Поза межами певних теорій них аргументів просто може не існувати, і про це свідчить спрямованість конфліктної та функціональної перспектив, одна з яких, на думку Г. Ленсь­кою, може схиляти нас до раціоналізації навіть великого ступеня неспра-ііі-дпииості, у той час як інша сприятиме очікуванню такого типу людської |чнііосіі й досконалості, якого просто не може існувати в так званому реа-и.иому світі [57, р. 179].

Гак з'являється дивна обставина, про яку часто забувають: "Одна й та < .іма множина даних спостережень сумісна з дуже різними та інколи взаєм­но несумісними теоріями" [46, с. 53]. Тобто всі соціологи спостерігають ■ >; 111 і іі ті самі речі, проте на науковий соціологічний факт перетворюються і\жі- різні речі. Аби одержати більш повне уявлення про таку ситуацію та попючас дізнатись про її наслідки, слід чіткіше визначити науковий факт і ч»)і іавини його формулювання.

І Іа наш погляд, можна погодитися з визначенням наукового факту, за­пропонованим видатним польським мікробіологом та філософом науки М Флеком: "Ми можемо визначити науковий факт як понятійну структуру, що відповідає стилю мислення..." [48, с. 106]. Водночас "стиль мислення", і ііи позначення якого сьогодні іноді використовують поняття "парадигми" ⁵, можна охарактеризувати, як "спрямоване спостереження разом з відповід­ною ментальною та предметною асиміляцією того, що сприймається".

Як такий, стиль мислення розвивається протягом поколінь, і цілі епохи ■міпуть в умовах певних розумових обмежень, коли кожна професія та кожна п.іука, незважаючи на ступінь оптимальності своїх принципів, мають свій тріод навчання. Тому для неофіта ці принципи не є зрозумілими, а для вта-

"Сукуиність переконань, цінностей, технічних засобів тощо, які притаманні ииам даної спільноти: конкретні розв'язання проблем, що у випадку, коли вони вико-іг цінуються як моделі або приклади, можуть замінювати експліцитні правила як ос-шу для розв'язання ще нерозв'язаних проблем" [23, с. 225].

81

ємниченого, навпаки, стають єдино правильними. Протягом навчання пе­вна розумова структура нав'язується примусово.

Звідси більшість наук передбачають виховання певних навичок спо­стереження, тлумачення результатів спостереження та відповідного фор­мулювання проблем. Саме традиція, виховання та звичаї формують го­товність до стильового (або парадигмального), тобто спрямованого та обмеженого сприйняття фактів [48, с. 107].

Здатність сприймати сенс, форму та цінність певного уявлення про світ досягається лише попереднім вихованням, і це означає ще одне: здо­буваючи цю здатність, ми водночас втрачаємо здатність бачити те, що не узгоджусться з попереднім уявленням. Саме така здатність до обмеже­ного сприйняття є складовою функцією стилю мислення, що поширений у тому чи іншому науковому середовищі.

Стиль мислення і сам характер науки майже унеможливлюють сприй­няття так званої теоретичної насиченості факту, і навпаки - нав'язують пе­реконання у наявності в соціології чогось незмінного та сталого. Зрозуміти, чому так відбувається, легко навіть на побутовому рівні: коли питаєш успі­шну людину про її минуле, то зазвичай у відповідь чуєш розповідь, в якій чі­тко простежується прагнення віднайти у своєму житті якусь закономірність, силу, що спрямовувала та скеровувала; і це при тому, що кожний окремий період в житті цієї людині їй самій здебільшого уявлявся дещо непередбачу-ваним, якщо не хаотичним. Така влада сучасного над майбутнім: коли знаєш про завершення, увесь розвиток стає закономірним.

Те саме трапляється і з науковими фактами, формулювання яких по­чинається з того, що матеріал для дослідження з'являється часто випадко­во, адже вкрай нечасто теорії розраховані на встановлення аномалій, що їх заперечують. До цього слід також додати певний психологічний настрій, що визначає напрямок досліджень, після чого до справи вже долучаються колективно-психологічні мотивації, асоціації та професійні навички. Далі трапляється те, про що так часто забувають, - перші спостереження дуже рідко відтворюються іншими дослідниками у формі, яку зауважив учений, що вперше помітив аномалії. Однак, зважаючи на те, що відбулося-таки відтворення спостереження, яке не узгоджується із сукупністю попередніх, до їхнього вивчення долучаються інші дослідники, внаслідок чого створю­ється певна понятійна структура, що лише генетично пов'язана з першими спостереженнями, а часто має вкрай опосередковане до них відношення.

Врешті-решт, майже неможливо сформулювати так звані протокольні речення безпосереднього спостереження, з якого на основі логічних за­сновків виводяться наслідки. Це можливо лише у разі підтвердження яко-го-небудь відкриття на практиці, проте неможливо у той час, коли це від­криття робиться. Користуючись мовою перших спостережень, неможливо виразити ці перші спостереження [48, с. 111-112].

Таким чином, ми вже пройшли довгий шлях: від особливостей зору жаби ми поступово перейшли до особливостей бачення людини, внаслідок чого дійшли висновку: уявлення людей та вчених про суспільство на-

82

віть фізіологічно обмежені. Однак обмежені - чим? У прагненні розв'яза­ти цю проблему, ми звернулись до дослідження підґрунтя соціології, тобто до наукових фактів. Тут нас також чекав досить несподіваний результат, оскільки з'ясувалося, що наука оперує насамперед теоретично насиче­ними фактами, коли наявність чи відсутність певної теорії (перспекти­ви або кута бачення) визначає добір одних обставин та нехтування ін­шими. Доклавши трохи зусиль, ми виявили, що теоретична насиченість факту в дійсності обумовлена самим характером науки, що, даруючи мож­ливість спостерігати одне, карає неможливістю сприймати інше. У підсум­ку ми підішли до ключового питання даної теми: якщо підґрунтя соціології наскрізь пронизано теоріями, то чим пронизані самі ці теорії?

Отже, наступні сторінки ми присвятимо з'ясуванню сутності науки, підштовхуючись від характеру результатів, які вона продукує, та вихідної обмеженості людського сприйняття суспільства. І, мабуть, звернемось по допомогу в минуле, де у XVIII ст. англійський філософ Д. Г'юм, роз­чарований тією байдужістю, з якою публіка сприйняла його надзвичайно глибокий "Трактат про людську природу", стилістично опрацював його до иигляду так званого Першого дослідження [50].

І Іа думку Д. Рюма, "всі об'єкти, доступні людському розуму або до­слідженню, ча природою своєю можуть бути розділені на два види, а саме: її.і нііЬнн-іііш між ідеями та факти" [50, с. 21]. Відповідно до такого роз-1>і іікчііія пропонується поділити всі висновки на два види: "висновки де-моїк'флгішіїі, або ті, що стосуються відносин між ідеями, та моральні, що стосуються фактів та існування" [50, с. 30]. У свою чергу, така класифіка­ція своєю появою завдячує характеру достовірності певних суджень.

Гак, достовірність відносин між: ідеями є інтуїтивною, або демонстра-і іншою, прикладом чого можуть бути такі речення: "квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів" або "тричі по п'ять буде п'ятнадцять". У даному випадку спостерігаються логічні відношення, забезпечені наявніс-ііо певної системи правил, що встановлюють відношення між числами або фігурами. У той же час достовірність фактів іншого роду, ніж ідеї, оскіль­ки протилежність будь-якого факту можлива, а наш розум завжди може її собі уявити так, начебто вона відповідає дійсності: судження "сонце завтра і ю сходитиме" є таким же саме ясним та виразним, як і протилежне йому "сонце завтра зійде".

Звідси судження про факти не є ствердженням чогось необхідного та обов'язкового, оскільки між теорією (спрямованою у майбутнє) і фактом (що являє собою констатацію минулого) не може існувати логічних зв'язків. І навіть якщо сонце таки завтра зійде, це не можна вважати спростуванням, оскільки в абсолютній більшості випадків звичка, що штовхає нас поєднува­ти речі на підставі причини та наслідку, виявляється цілком помилковою.

Але якщо у поєднанні фактів, або фактів і теорій, ми керуємося звич­кою, що водночас конституйована принципом причини та наслідку, а за своє підґрунтя має минуле, тоді йдеться лише про дослідження різнома­нітних факторів, які колись вже впливали на процес формування звички

83

поєднувати цілком конкретні речі цілком конкретним чином. Усвідомлен­ня цього досить радикально змінило сприйняття пов'язаності науки та сус­пільства.

Ще донедавна І. Кант, розрізняючи три факультети, пов'язаних із дер­жавою (богословський, медичний, юридичний), та один філософський, вкорінений у саму науку, симптоматично характеризував співвідношення між державою (у більш широкому сенсі, суспільством) і наукою: "Такою приблизно має бути відповідь філософського факультету, якби уряд спитав його про вчення, які він взагалі повинен приписувати вченим: лише не за­важайте розвиткові поглядів та наук!" (у примітках: [19, с. 61]).

Та надалі цей погляд зазнавав критики, наслідком якої стало форму­вання двох позицій ²⁶, позицій, які мали на меті не лише з'ясування фак­торів, що обумовлюють генезис та подальшу еволюцію певної наукової га­лузі (зокрема, соціології), а безпосередньо торкалася встановлення меж цього впливу. Умовно назвемо мешканців цих двох таборів інтерналістами та екстерналістами, погляди яких, за допомогою [8; 21], можна охаракте­ризувати так.

Інтерналізм. До інтерналістів належать К. Попер, І. Лакатос, Дж. Ага-сі, І. Елкані, Л. Лаудан, В. Ньютон-Сміт та ін. Усі вони визнають факт перебування наукового знання в соціокультурному оточенні та процес ак­тивної з ним взаємодії. Разом з тим інтерналісти вважають, що детерміну­ючий вплив на розвиток і характеристики (наукового) знання мають лише внутрішні, когнітивні фактори (суперечності між різними теорія­ми та гіпотезами, теорією та її емпіричним базисом тощо). У найбільш за­гальному сенсі інтерналізм можна звести до таких положень.

1. Наука розглядається з логіко-нормативної точки зору, коли най­ більш важливим її аспектом є логічний аналіз структури наукового знання, що за свою кінцеву мету має проведення чіткої демаркації між наукою та не наукою.

2. Передбачається існування абсолютної, хоча й недосяжної, істини, а також різні ступені науковості тих чи інших наукових дисциплін, що ди­ ференціюються залежно від ступеня відповідності існуючим критеріям на­ уковості, які дозволяють у процесі раціональної дискусії визначати справ­ жні теорії через їх порівняння з емпіричними фактами.

3. Наука - це анонімна систему висловлень, байдужа до осіб та обста­ вин її формулювання: вся сукупність соціальних і психологічних факторів виникнення і розвитку наукових теорій з аналізу науки виключається.

Екстерналізм. Головною тезою цього напрямку, який відображають праці Т. Куна, Л. Флека, Ст. Тулміна, П. Фейєрабенда, Ч.Р. Мілса, Р. Мер-тона, Б. Барнса, Е. Макмаліна, Д. Блура, М. Куша та інших, є визнання то­го, що різноманітні, але зовнішні стосовно науки соціальні й культурні

²⁶ Слід мати на увазі, що виокремлення положень, властивих так званим інтерна-лістам та екстерналістам, немає жодного наукового значення, а передбачає виключно дидактичні цілі. Те саме, до речі, стосується вельми штучного створення двох проти­лежних таборів у поглядах на сутність науки.

84

фактори (політика, економіка, релігія або мистецтво) здійснюють ви­рішальний вплив не лише на темпи, а й на напрямок розвитку і зміст знання. Екстерналістську перспективу можна звести до таких положень.

1. Наукове знання необхідно розглядати в його власних термінах, як сукупність історично та соціально пов'язаних настанов щодо світу та по­ ведінки, з якими ця наука співвідноситься.

2. Взаємозв'язок науки та суспільства - це активно і перманентно від­ критий процес зі зворотним зв'язком, коли будь-який напрямок розвитку спричинений певними обставинами, що створюють умови, необхідні для пояснення цього процесу як "раціонального".

3. Адекватне розуміння науки та знання, яке вона продукує, обов'язково передбачає й акцент на особистісному аспекті, переважно у нигляді соціально-психологічних уявлень і рис дослідників.

4. "Внутрішні" й "зовнішні" фактори співвідносяться в такий спосіб: останні створюють як самі альтернативи в науці, так і обумовлюють вибір однієї з них у ролі домінуючої (стосовно процесу прийняття рішень). Ког- нітивні фактори надають компетентну експертизу альтернатив, що можуть бути затребуваними у разі невдачі однієї з них.

5. Кваліфікація чогось як наукового знання санкціонується викорис- ілиням певних методів, у свою чергу конституйованих культурними цін­ ностями і звичаями.

Звісно ж, кожен може самостійно визначитись із перевагами або не­доліками представлених точок зору; зважаючи, втім, на зміст попередніх сторінок, присвячених з'ясуванню особливостей впливу суспільства на всі аспекти людського життя, було б доречним та навіть логічним завершити дану тему інформацією, яка безпосередньо стосується характерних рис того, як суспільство обумовлює появу уявлень про себе. Пропонуємо одну з най-іішіивовіших концепцій сучасної соціології науки та наукового знання - так шану "міцну програму" Д. Блура [6, с. 162-166].

Отже, відправним для соціолога, що займається дослідженням науки та наукового знання, є таке спостереження: людським ідеям щодо будови (соці-, рійного) світу (та Всесвіту) притаманний значний ступінь варіативності. < лме варіативність і мінливість того, що певного часу та в певному місці мнажається науковим, і становить підґрунтя соціологічного погляду на знан­ня про суспільство: сьогоднішні наукові погляди в підсумку можуть вияви-шсь так само хибними, як і та сукупність ідей, що вважалася науковою ти­сячу чи дві тисячі років тому.

У цих умовах немає сенсу вплутуватись у суперечки щодо пошуку іс-і пішого знання, тим більше, що будь-яке хибне уявлення, у разі його ква-пфікації як наукового, виявляється таким же впливовим, як і "безперечно наукові" теорії сьогодення. Таке спрямування передбачає цілком оригі­нальний погляд на природу, або сутність так званого знання.

У межах цієї перспективи знання сприймається як природний фено­мен: "соціолог має справу із знанням, включаючи наукове знання виключ­но як із природним явищем. Тому його визначення знання відрізнятиметь-

85

ся від визначень, що пропонуються дилетантом або філософом. Замість ви­значення знання як істинної думки соціолог розглядає як знання все те, що людина за нього має" [6, с. 164]. Тобто соціологам вистачає того, що (нау­ковим) знанням вже вважається певна сукупність уявлень; отже, знання складається насамперед з тих уявлень, якими живе та яких людина впевне­но дотримується.

Однак і при цьому знаходиться те, що заслуговує на особливу увагу, а саме: уявлення, котрі сприймаються як очевидні та зрозумілі; уявлення, що є інституціоналізованими; уявлення, які асоціюються з авторитетом тих чи інших соціальних груп. Таким чином, соціологія науки та наукового знан­ня виходить з того, що знанням є все те, що має відповідну соціальну сан­кцію; водночас думкою можна вважати все індивідуальне.

З цього також випливає нова проблематика соціології науки та науко­вого знання, яка гарантує її дисциплінарну специфічність: учені зосеред­жуються па процесах поширення ідей та різноманітних факторах, що їх умотивовують. Скажімо, відтепер головні проблеми даної галузі можна сформулювати так: як наукове знання передається від покоління до поко­ління; наскільки воно є сталим; які процеси беруть участь у його виробниц­тві та збереженні тощо.

Цілком природно, що оригінальність погляду та проблем, які поста­ють, вимагають відповідних принципів. Д. Блур виокремлює чотири прин­ципи "міцної програми" [6, с. 166-167]:

1. принцип каузальності: соціологічне пояснення знання має бути каузальним, тобто мати за свій предмет ті умови, що спричиняють появу певних уявлень та станів знання. Також передбачається наявність причин, відмінних від соціальних, що впливають на генезис наукового знання;

2. принцип неупередженості: соціологія знання має бути нейтраль­ ною щодо істини та хиби, раціонального та ірраціонального, досягнень і невдач. Усе це потребує тлумачення. Обидва боки цієї дихотомії потре­ бують пояснень;

3. принцип симетрії: форма соціологічних пояснень має бути си­ метричною. Одні й ті самі типи причин повинні пояснювати як істинні, так і хибні уявлення;

4. принцип рефлексивності: соціологія знання повинна бути рефлек­ сивною, тобто її пояснювальні конструкції мають застосовуватись до самої соціології - у протилежному випадку соціологія являла б собою спросту­ вання власних теорій.

Таким чином, процедура пошуку пояснень в соціології наукового знання майже нічим не відрізняється від аналогічної в інших науках. Ма­ють бути зроблені такі кроки: емпіричне дослідження визначає типові по­дії, тобто ситуації, які трапляються регулярно. Саме ж дослідження спри­чинено або практичними потребами, або попередньою історією, або не­узгодженням певних очікувань із даними спостереження. Далі прагнуть створити теорію, яка б пояснювала відкриті закономірності; однією з го­ловних переваг такої теорії є формулювання загального принципу або моделі пояснення фактів, що спостерігаються. Тим самим нова теорія

86

_І

створює мову, на якій можна розмовляти про ці факти, та водночас доз­воляє сприймати самі факти більш виразно. Отже, теорія діє як орієнтир, що відсилає до умов існування певної закономірності, а також до причин імовірних відхилень та варіацій. Унаслідок цього теорії перетворюються па джерело подальших емпіричних досліджень, що потребують, у свою чергу, подальшого теоретичного опрацювання, очікуваним підсумком яко­го є або модифікація теорії, або її відкидання.

І останні дві обставини. По-перше, сутність науки. Залежно від пере­конань дослідників, пропонувалась велика кількість визначень останньої. І Іаше завдання простіше - обрати з уже існуючих ті, що цілком узгоджу-іогься з фактом вражаючого впливу суспільства на всі сторони людського жіптя. Не наполягаючи, пропонуємо придивитись до розуміння науки ві­домим французьким філософом Ж.-Ф. Ліотаром [25, с. 51-52].

1 Іа його думку, будь-яка наука, з точки зору її складових, є сукупніс-і к> іеііоіаінвинх висловлювань, тобто висловлювань, що вказують на пенні предмети або описують їх, та стосовно яких можна стверджува­ні, що вони є істинними або хибними. У той же час ця система ви-с ішшповань мусить відповідати двом умовам:

1. її предмети (денотати) мають бути рекурсивно доступні, а отже зна- чодиіись в експліцитних умовах спостереження;

2. завжди має існувати можливість вирішити, належать ці висловлю- и.шия до мови, яку експерти вважають релевантною, чи ні.

Лін- її зв'язку з цим контекстуальним визначенням, а також вищеви-кіі.іїнііоіо перспективою соціології науки та наукового знання, виникає пи-i.iiiidi про кіпцений результат наукових пошуків: раніше можна було тіши-ш ч-(к- сподіваннями на знаходження істини, а тепер? На наш погляд, не-мніаїк' уявлення про підсумок соціологічного дослідження дають слова .'І мін І'обінсона, одного з персонажів чудового американського письмен­ник.і Дж. Лпдайка: "Будь-яке мінливе уявлення певною мірою є істинним, .» кіііі.ки воно існує у свідомості хоча б однієї людини. Моя робота при-ііімі.і мене, що істина не є чимось непорушним, це не гірська вершина, до чми окремі судження наближаються, як напівзамерзлі альпіністи, етап за . і.ніом штурмуючи гору. Скоріше, можна сказати, що істина безперестан­но і іиорккться зі стверділих ілюзій. У Нью-Йорку я маю справу з людьми, пишніш помилки яких через рік сприймаються усіма, як новий фасон взут-мі- |І,с\ 594-595].

І ому кожному з Вас, курсанти, я пропоную сміливо вирушити у влас­ ним соціологічний путь, торуючи який Ви обов'язково створите істину, на­ ми і. якщо це буде істина лише для Вас; однак хотілося, щоб при цьому не і.мі моутий славнозвісний категоричний імператив І. Канта: "Роби так, ^1111111 максима твоєї поведінки могла стати підґрунтям всезагального зако- і.ніс і па"...

87