Тема 6. Види девіацій. Частина 1.

Сексуальна сфера життя індивіда та суспільства є надзвичайно важливою хоч і не є центральним виміром соціальної реальності. Такі потреби як необхідність у безпеці, їжі, житлі та членстві у групі є значно важливішими і значно більшою мірою формують соціальну реальність. Водночас, як зазначають такі науковці як В. Райх та Г. Маркузе, соціальний контроль та репресія девіантної поведінки у сфері сексуальності має наслідки, які виходять далеко за межі самої сексуальної поведінки і стосуються політичних відносин, а також відтворення культури суспільства.

У сучасному суспільстві, яке дедалі ускладнюється, сексуальність людини не може розвиватися виключно відповідно до бажань викликаних біологічною природою людини. Ключовою постаттю, із якою пов’язане переосмислення ролі сексуальності в житті окремого індивіда та людства в цілому є З. Фройд. Його внесок у світову культуру деякі дослідники порівнюють із внеском К. Маркса: останній відкрив людству очі на базові принципи відтворення соціальної нерівності в соціумі, в той час як З. Фройд вказав людині на помилки, які та мала щодо себе самої. «Табу», як одне із центральних понять у поглядах З. Фройда, має пряме відношення і до контексту його творчості, адже теорія психоаналізу виникала у час коли «сексуальна революція» була лише віддаленою перспективою. Необхідним для розуміння теорії психоаналізу З. Фройда є ознайомлення з трьохрівневою структурою особистості, психологічними механізмами витіснення, проекції, заміщення, раціоналізації, регресії, поняттями «лібідо», «ерос», «танатос», «табу» тощо.

У подальшому соціологічна інтерпретація сексуальності та девіацій у сфері сексуальності відбувалася у межах соціобіології. Цей напрямок розвитку соціології є маргінальним у сучасній науці і представляє інтерес виключно з огляду на історію становлення соціології девіантної поведінки. Водночас, існують і певні сучасні спроби відродження цієї перспективи. До таких належить зокрема праця Е. Вілсона «Соціобіологія: новий синтез» (2000 р.). Так, зокрема, однією із тез сформулюваних у межах названої праці є переконання у тому, що чоловіки та жінки відрізняються різними репродуктивними стратегіями, які визначаються генетично. Таким чином, за відсутності соціального контролю чоловіки, відповідно до своєї генетичної запрограмованості, прагнутимуть запліднити якомога більшу кількість жінок. Вищий рівень тестостерону, який зумовлює більшу агресивність чоловіків, сприяє досягненню цієї мети.

Жінки, натомість «запрограмовані» природою таким чином, щоби захищати результати своєї репродуктивної діяльності. Саме тому жінки обиратимуть своїми шлюбними партнерами тих, хто може забезпечити вищий рівень життя та дбатиме про дітей.

Поряд з цим, багато жінок виявляють інтерес до «небезпечних» чоловіків, «небезпечність» яких може полягати у їхньому інтересі до інших жінок. Причиною цього, знову ж таки, є відповідна генетична запрограмованість: такі жінки генетично запрограмовані обрати партнера, який домінує (у первісному значенні цього слова «домінувати»).

Форми сексуальної поведінки є сенс розмежувати на ті, що схвалюються (чи не забороняються) та ті, що засуджуються (забороняються). Як вже зазначалося, ціннісно-нормативні універсалії характерні для усіх людських соціумів є нечисленними. Водночас є підстави виділити такі предмети суспільних дискусій у сфері сексуальної поведінки які є тою чи іншою мірою актуальними для всіх суспільств: гомосексуалізм, порнографія, проституція.

Гомосексуалізм. Соціологічна проблематизація гомосексуалізму та включення цієї форми сексуальної поведінки до предметного поля соціології відбулося у контексті генези цієї соціологічної дисципліни від так званої канонічної традиції до критичної традиції про яку йшлося вище. Пік активних досліджень гомосексуалізму як соціального феномену припадає на 70-ті роки ХХ століття. Саме у цей час виникає широкий соціальний рух за права гомосексуалістів, який поряд із такими широкими суспільними рухами як пацифізм, рух за расову рівність, екологічний рух змінили західне суспільство у напрямку його лібералізації. Загалом, рух за права гомосексуалістів має одним із своїх гасел наступне: це не гріх, це не хвороба, це не злочин. У всіх вказаних напрямках рух є тою чи іншою мірою успішним. Одним із проміжних етапів успіху вказаного суспільного руху стало рішення прийняте Світовою організацією здоровя щодо того, що гомосексуалізм не є хворобою (1990 р.).

Одною з революційних знахідок, яка поряд із ідеями З. Фройда дозволила глибше зрозуміти сутність явища гомосексуалізму стало дослідження американського сексопатолога А. Кінсі (Сексуальна поведінка чоловіків, 1948 р.). Зокрема, автору належало твердження, згідно з яким звичне бачення сексуальної орієнтації як сталої, незмінної ознаки особистості на підставі котрої можна виділити дві групи (гетеросексуальну більшість та гомосексуальну меншість) є занадто статичним. А. Кінсі запропонував використовувати для ідентифікації сексуальної орієнтації індивіда наступну шкалу з 7 позицій. Представляючи цю шкалу, як інструмент дослідження сексуальної орієнтації окремого індивіда А. Кінсі писав: «Чоловіки не діляться на дві частини, гетеро сексуальну та гомосексуальну… Фундаментальною засадою таксономії є те, що у природі не існує дискретних категорій… Світ є континуумом у кожному з його аспектів».

А. Кінсі, на підставі проведених інтерв’ю, виявив, що понад 46 % чоловіків впродовж свого життя хоча б одного разу «реагували» сексуально на особу своєї статі, а 37 % чоловіків мали хоча б одноразовий гомосексуальний досвід. За вищенаведеною шкалою понад 11 відсотків опитаних були віднесені до групи 3 (однаковою мірою гетеро- та гомосексуальні). Водночас близько 10 % опитаних були «виключно гомосексуальними». 7% самотніх жінок та 4 % в минулому заміжніх жінок були віднесені до групи 3 (однаковою мірою гетеро- та гомосексуальні). До 6 % жінок були виключно гомосексуальними.

Знахідки Кінсі викликали хвилю протестів – від морального осуду до критики з боку наукової спільноти. Так, зокрема, Комітет американської статистичної асоціації визнав процедуру вибірки, яку використав А. Кінсі, незадовільною. Так, стало відомо, що у межах вибіркової сукупності були надмірно представлені певні специфічні групи: 25% респондентів впродовж життя відбували термін ув’язнення, а 5% респондентів були проститутками. Ця критика поставила під сумнів результати дослідження, але інтерпретація сексуальної орієнтації «після А. Кінсі» була вже зовсім іншою ніж до того.

Дослідження Л. Хампфрі. Л. Хампфрі був виключений з Вашингтонського університету після того як представив свою роботу присвячену дослідженню гомосексуальних взаємодій у громадських туалетах Вашингтонського передмістя з підзаголовком «Знеосіблений секс у громадських місцях» (Tearoom trade, 1975 р.). Водночас, сучасні хрестоматії із дослідження девіантної поведінки включають вказану працю. Якоюсь мірою це обґрунтовується потребою продемонструвати те, як не слід досліджувати девіантну поведінку. Л. Хампфрі порушив етичні норми роботи соціолога із респондентами. По-перше, дослідник приховував свій справжній статус, а крім того вході включеного спостереження дослідник наражався на небезпеку. Слід сказати, що праця Л. Хампфрі викликала дискусію у тогочасній соціологічній спільноті. У ході дискусії були висловлені і думки про те, що знахідки зроблені автором є достатньо вагомими. Так чи інакше, дослідник прийшов до наступних висновків: більше половини зі ста осіб опитаних Л. Хемпфрі не вважали себе гомосексуалістами, були одруженими, репрезентували себе як особи гетеросексуальної орієнтації та займали значні соціальні позиції.

В Україні соціальна проблематизація гомосексуалізму відбулася порівняно недавно на фоні процесів ціннісно-нормативної трансформації суспільства. Водночас, ця проблематизація є неповною – на управлінському та політчиному рівнях вказана проблема навіть не артикулюється в той час як її важливими вимірами є, з одного боку, дискримінація стосовно осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації, а з іншого боку, загрози традиційним цінностям українського суспільства, а також поширення венеричних захворювань.

До 1991 року в Україні діяла стаття 122 Карного кодекс УРСР «Мужелозтво» у якій зокрема зазначалося: «Мужолозтво, тобто статеві відносини чоловіка з чоловіком, караються позбавленням волі на термін до 1 року, або висилкою на термін до 3 років». В 1991 році Верховна Рада України прийняла рішення згідно з яким статтю 122 було викладено в новій редакції, яка передбачала покарання за гомосексуальні відносини лише у випадку застосування насильства.

В 1989 році 2600 респондентам задали питання: «Що слід робити з гомосексуалістами?». Відповіді розподілилися наступним чином: «знищити – 31 %», «ізолювати – 32 %», «допомагати» - 6 %, залишити їх у спокої – 12 %. Згадане опитування не лише демонструє стан толерантності тогочасного радянського суспільства, а й те, у чому повинна полягати етична відповідальність соціолога. Пропонуючи як альтернативи такі варіанти дій з гомосексуалістами, як «знищити» та «ізолювати» соціологи, очевидно, спричинялися до відтворення чи формування гомофобських соціальних орієнтацій респондентів.

Українське суспільство залишається значною мірою консервативним у цьому вимірі про що, зокрема, свідчать результати Європейського соціального дослідження (хвиля 2004 – 2005 рр.). На наступному рисунку представлене ранжування країн-учасниць ЄСД 2004 – 2005 за середнім показником у відповідях на питання «… до якої міри Ви погоджуєтесь чи не погоджуєтесь з [тим, що] … геям та лесбіянкам потрібно дозволити жити своїм життям, як вони вважають за потрібне». Альтернативи, з-поміж яких респондентам пропонувалося обрати власну відповідь були такими: 1 - повністю погоджуюсь, 2 - погоджуюсь, 3 - важко сказати, погоджуюсь чи не погоджуюсь, 4 - не погоджуюсь, 5 - зовсім не погоджуюсь. Відтак, вищий показник означає вищий рівень несприйняття рівноправності осіб традиційної та нетрадиційної сексуальної орієнтації.

Поряд із тим, що гомофобія та дискримінація стосовно осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації становить собою одну із серйозних проблем сучасного українського суспільства не слід ігнорувати той факт, що гомосексуальні соціальні практики та гомосексуальне середовище може мати девіантогенний вплив.

Поряд із вищеокрселеною темою центральними темами дискусії щодо прийнятності чи неприйнятності окремих форм сексуальної поведінки є явища порнографії та проституції. Найширшим визначенням порнографії (від грецьких слів, porne (проститутка) та grapho (писати) і суфіксу ia котрий означає певний стан, чиюсь власність, або визначене місце) є: текст або графічне зображення яке викликає сексуальне збудження. Порнографія не є феноменом характерним для сучасного суспільства і становить собою елемент давньогрецької, давньояпонської, давньокитайської, давньоіндійської та інших культур. Водночас, кілька останніх десятиліть позначилися комерціалізацією порнографії та її значним поширенням у звязку із вдосконаленням комунцікаційних технологій. Дослідження, проведене у США у 1970 році оцінили виявило, що загальний прибуток, отриманий виробниками порнографії становив 10 мільйонів доларів. У 2003 році прибуток виробників порнографії оцінювали у суму 8 мільярдів доларів.

Поряд із тим, що саме останні десятиліття актуалізували проблему соціального впливу порнографії масове поширення порнографії є досить давнім. Винайдення фотографії та кінематографу негайно супроводжувалося спробами використання вказаних технологій для виробництва і поширення порнографії. Якоюсь мірою є поширене переконання у тому, що комерціалізоване виробництво та поширення порнографії виступало одним із каталізаторів технічного прогресу у сфері телекомунікацій, зокрема у винайдені сателітарного телебачення та DVD технології.

Вказані процеси супроводжувалися спробами їх заборони чи регуляції. Однією із найбільш опрацьованих є феміністична критика порнографії та сексуальної індстрії загалом. З феміністичних позицій порнографію розглядають такі дослідники як А. Дворкін та К. Мак Кіннон. Зокрема А. Дворкін наприкінці 80-их років ХХ століття була однією із ключових постатей руху проти порнографії. У цей час пікетування розважальних закладів для дорослих, видавництв порнографічної продукції, масові заходи у кварталах «червоних ліхтарів», конференції та виступи у засобах масової інформації були центральними заходами противників порнографії. У збірнику статей під назвою «Ті, хто ненавидить жінок» (Woman hating, 1974) А. Дворкін критично аналізує популярні на той час видання порнографічного характеру та приходить до висновку, що порнографія представляє жінок пасивними жертвами, чия ідентичніть знаходить вираз виключно через еротизовану деградацію, приниження та насильство. У праці «Порнографія: жінка як власність чоловіка» (Pornography: Men Possessing Women, 1979) Дворкін пише про те, що порнографія виступає механізмом дегуманізації жінки та відтворення системи капіталістичного патріархату. Механізми соцілаьного впливу порнографії є складними: з одного боку здійснюється насильство над жінками, котрі беруть участь у виробництві цієї продукції; з іншого боку, порнографія заохочує чоловіків сприймати насильство над жінкою еротизовано, таким чином відтворюючи його. Репрезентація жінки як сексуального обєкта з часом стає одним із факторів соціалізації як для чоловіків так і для жінок. У межах феміністичної критики порнографії низка дослідниць проводить розмежування між еротикою та порнографією. Перша, на їхню думку, не має настільки дисфукціональні наслідки як порнографія. Водночас, так звані постмодерністські феміністки не погоджуються із такою критикою. На їхню думку перегляд порнографічної продукції чи участь у її виробництві є індивідуальним вибором жінок котрі це роблять і не може бути поясненими у термінах капіталістичної патріархальної соціалізації.

Дослідження дисфункційних аспектів порнографії концентрувалися на її можливому стимулюючому впливові на агресивну поведінку споживачів такої продукції та сексуальне насильство з їхнього боку. Останні дослідження доводять, що за умов наявної схильності до вчинення актів насильства вплив порнографії може стимулювати насильницьку поведінку.

У межах політико-управлінської практики, соціальної публіцистики, соціально-психологічної, психологічної та соціологічної літератури порнографія зазвичай розглядається як фактор, котрий може бути девіантогенним. Публіцисти, політики та науковці, які досліджують вказану проблематику вживають навіть термін «узалежнення від порнографії». Захоплення порнографією порівнюється із алкоголізмом та іншими різновиадми аддиктивнолї поведінки. Відповідно повинні бути застосовані методи лікування цієї залежності.

Рівні сексуального узалежнення за П. Карнесом

Рівень	Форма поведінки	Рівень шкідливості
Рівень 1	Порнографія Подружня зрада	Посередній
Рівень 2	Воєризм Ексгібіціонізм Сексуальні домагання	Високий
Рівень 3	Зґвалтування Знущання	Дуже високий

Адаптовано за: Vandenburgh H. Deviance: the essentials. Upper Saddle River, New Jersey. 2004. 219 р.

Частиною вказаної дискусії є те, що у таких країнах Європи як Швеція та Нідерланди поряд із високим рівнем життя та низьким рівнем злочинності легалізована порнографія і проституція. Ці приколади дозволили прихильникам легалізації порнографії і проституції говорити про зворотній вплив цих явищ – їх легалізація дозволяє, по-перше, зняти причину постійних неврозів викликаних табуйованістю сексуальної сфери, по-друге, дозволяє задовольняти потреби осіб, які є некомунікабельними і в іншому разі не зможуть знайти сексуального партнера, по-третє, забезпечують вагоме джерело прибутків, котрі можуть бути спорямовані на соцілаьні витрати. Одним із доказів на користь такої інтерпретації є, наприклад, те, у тих штатах США де є нижчий рівень інтернетизації рівень злочинності, зокрема, згвалтувань є вищим.

Жодне з вказаних понять (схвалювана та заборонена сексуальна поведінка) немає «об’єктивного відповідника». Змістове наповнення цих понять визначається соціально. Поряд із цим схвалювані (чи толеровані) типи сексуальної поведінки можуть бути табуйованими у межах окремих сегментів соціуму (наприклад, у межах певних субкультур, релігійних, етнічних груп). Для сучасного суспільства характерною є дискусія щодо того, які типи сексуальної поведінки слід забороняти, а які навпаки заслуговують на декриміналізацію. На думку провідних компаративістів сучасності, П. Норріса та Р. Інгелхарта, соціальні орієнтації щодо сексуальної сфери є саме тим полем у якому відмінності між різними культурами і цивілізаціями є найглибшими і найбільш конфліктогенними. На наступному рисунку проілюстровано відмінності за окремими інтегрованими показниками між «західним» та «ісламським» світом.

Адаптовано за: Inglehart R., Norris P. The True Clash of Civilizations // Foreign policy. March / April 2003. Pp. 67 – 74.

Закон України «Про захист суспільної моралі» так визначає порнографію: це вульгарно-натуралістична, цинічна, непристойна фіксація статевих актів, самоцільна, спеціальна демонстрація геніталій, антиетичних сцен статевого акту, сексуальних збочень, зарисовок з натури, які не відповідають моральним критеріям, ображають честь і гідність людини, спонукаючи негідні інстинкти. Як бачимо, таке визначення містить оціночні судження, які самі по собі залишають місце для інтерпретацій та вимагають конкретизації. Безпосереднє визначення того, містить конкретний продукт духовного виробництва елементи порнографіх покладається на Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі. Таким чином, остаточно проведення межі між порнографією та еротикою покладається на вказаний орган який хоч і приймає колегіальні рішення проте складається з окремих людей з їхніми власними поглядами щодо меж прийнятності у сексуальній сфері. Згаданий вище Закон України визначає продукцію еротичнгого характеру як: будь-які матеріальні об'єкти, предмети, друкована, аудіо-, відеопродукція, в тому числі реклама, повідомлення та матеріали, продукція засобів масової інформації, електронних засобів масової інформації, що містять інформацію еротичного характеру, має за мету досягнення естетичного ефекту, зорієнтована на доросле населення і не збуджує в аудиторії нижчі інстинкти, не є образливою.

Проституція – вступ у сексуальні відносини за гроші або на підставі інших обмінів економічного характеру. Дослідники наголошують на важливості наступних факторів у виборі цієї «професії»:

1. Зазвичай особи, які практикують проституцію в дитинстві зазнали кривдження з боку своїх родичів або ж не отримали достатньої уваги та пікулвання з їхнього боку. У західній літературі в цьому контексті зазвичай не згадується про неповні сімї. Очевидно, це повязано з поширенням такої форми сімї та з фактичним перетворенням її із відхилення у одну із варіацій норми. Інакше кажучи, неповні сімї у межах західної соціологічної традиції дедалі рідше розглядаються як більшою мірою девіантогенне середовище ніж повні сімї. Одним із авторів, які наголошували на дисфункціональності неповних сімей був Дж. С. Коулмен.

2. Ранній сексуальний досвід може бути одним із факторів, які схилятимуть особу до практикування проституції. Окрім ймовірної вагітності у підлітковому віці ранні сексуальні відносини містять небезпеку у тому сенсі, що для індивіда, який вступає у них сексуальна складова ідентичності, чи статусно-рольового набору стає домінуючою. Перш ніж здобути професію і, врешті, сформуватися як особистість індивід починає сприймати себе, наприклад, як обєкт сексуальних бажань інших.

3. Узележнення від алкоголю, наркотиків, хімічних речовин. Проституція у цьому випадку виступає легким засобом здобуття грошей, який не вимагає особливих професійних навичок.

У цьому контексті слід згадати про ситуацію описану Р. Кловардом та Л. Оліном: частина молоді з соціально депривованих групп під впливом масової культури засвоює відповідний стиль споживання протее не засвоює відповідні цінності та стиль життя. Такі молоді люди вважають, що «гроші є ключем до успіху», а не «успіх є ключем до грошей».

Проституцію зазвичай повязують із поширенням венеричних хворіб. Відповіді, які пропонуються на рівні управлінських рішень зазвичай включають наступні альтернативи: цілковита заборона проституції, впровадження системи реєстрації проституток та їхнього медичного огляду, освітні та популяризаторські заходи з метою заохочення проституток та їхніх клієнтів користуватися засобами захисту. Перші з пропонованих альтернатив можуть мати такі латентні наслідки як відтворення нелегальної проституції, контролювати яку буде значно складніше.

Загалом кажучи, світовий досвід демонструє наступні шляхи розв’язання чи пом’якшення соціальних проблем які є супутніми до явища проституції:

Заборона. Проституція є аморальною, злочинною та гріховною. Відтак проституток та їхніх клієнтів слід судити та карати. Варіаціями цього підходу є, наприклад, переконання у тому, що проституток карати не слід, оскільки вони і без цього перебувають у становищі соціальної деривації, яку не слід поглиблювати. Карати натомість потрібно сутенерів та клієнтів. У Об’єднаному королівстві проституція не переслідується законом в той час як сутенерство вважається злочином;

Регуляція та легалізація: проституція вважається цілком законною підприємницькою діяльністю, але контролюється з огляду на можливість поширення венеричних хворіб. Проституція це злочин без жертви (англ. – victimless crime) тому повинна бути декриміналізована;

Феміністичний аналіз явища проституції. Оскільки більшість проституток це жінки ця соціальна проблема привернула увагу феміністичної наукової думки. Феміністичні інтерпретації проституції не є однозначними. Згадана вище А. Двойкін, яка у певний період свого життя теж була проституткою, висловлює ідеї про те, що проституція є однією з форм експлуатації жінок і комерціалізований секс насправді є зґвалтуванням ґвалтівником у якому виступає з одного боку клієнт, а з нішого боку, бідність з якої стикається жінка.

Натомість, представники так званого постмодерністичного фемінізму вважають, що проституцію не слід розглядати як соціальну практику, що спричиняється до експлуатації та пригнічення жінок. Проституція зазнає пере означення. Це вже не соціальна проблема, а робота така сама як і інші. Одним із вимірів такої інтерпретації є формалізація руху працівників сексуальної індустрії такі як, наприклад, Австралійська асоціація проституток (англ. – Australian Prostitutes Collective).

Злочинність як форма девіантної поведінки. Важливим для розуміння співвідношення предметної сфери права та предметної сфери соціології є поняття латентної злочинності (англ. – dark figure of crime). Йдеться про те, що «злочин» у вузькоюридичному значенні цього терміну передбачає не лише вчинення індивідом чи групою осіб певної дії, чи бездіяльність, а й відповідну формалізовану реакцію агентів соціального контролю – правоохоронної та судової системи. Без кваліфікації з боку правоохоронної та судової системи певної дії чи бездіяльностіяк такої що є злочинною не може бути мови про «злочин».

Натомість, як зазначає вітчизняний дослідник І. Рущенко, соціологія досліджує світ субєктивних відчуттів, вражень, орієнтацій окремих індивідів. Поняття «латентна злочинність» описує проблемність синтезу двох вищеназваних підходів, адже те, про що респондент сповіщає інтервюера як про злочин могло бути плодом його уяви, могло бути помилково кваліфіковане респондентом як злочин без достатніх для цього підстав, могло трапитися з вини самого респондента, чи могло бути свідомо подане респондентом у спотвореному вигляді.

Поряд із окресленою проблемністю поняття і явища «латентного рівня злочинності» його дослідження може бути корисним у кілкьох аспектах: стійкі паттерни розходження у офіційній статистиці та зібраній за допомогою соціологічних методів даних щодо злочинності може вказати як на соціокультурні особливості уявлень про межі прийнятності самого соціуму, а, по-друге, таке розходження дозволяє певною мірою оцінювати ефективність діяльності правоохоронних органів, рівень довіри населення до них.

Нижче представлена таблиця із дослідження віктимізації населення і латентної злочинності проведена у 2001 році у кліькох районах Харкова дозволяє скласти уявлення про складне співвідношення рівня злочинності у соціологічному та юридичному розумінні цих понять.

Адаптовано за: И. Рущенко. Диалог социолога и юриста о латентной преступности и не только... // Социология: теория, методы, маркетинг. 2001. № 2. с. 8 – 16.

Одними із численних термінологічних неологізмів, повязаних із дослідженнями девіантної поведінки, є поняття «синьокомірцева» та «білокомірцева злочинність». Під синьокомірцевою злочинністю маються на увазі злочини, скоєні представниками нижчих класів. Натомість білокомірцевою називають злочини скоєні представниками вищих класів. Слід відзначити, що злочини, скоювані представниками цих груп, справді суттєво різняться. Причинами цього є не якісь внутрішні психологічні схильності представників цих класів, а наявні для здійснення злочинів можливості чи, так би мовити, структурні обмеження. Річ у тому, що коли індивід є працівником некваліфікованої праці та живе у середовищі таких самих низьких за соціальним статусом некваліфікованих робітників, то злочини, які можуть бути вчинені зазвичай, будуть пов`язані із використанням фізичної сили, а не якихось професфійних навичок (від комунікаційних навичок до навичок роботи з комп`ютерною технікою). Відтак, більшою є ймовірність, що жертва скоєного злочину постраждає фізично, а отже, і можливість того, що про вчинений злочин стане відомо правоохоронцям. Цим може частково пояснюватися вищий, порівняно із середнім класом, рівень злочинності серед представників нижчого класу. Суть цієї перспективи аналізу полягає у тому, що рівень злочинності повязаний не лише із стилем життя злочинців, а й з можливостями скоєння злочину.

Поняття «білокомірцева злочинність», введене в науковий обіг Е. Сазерлендом, використовується для означення «злочинів скоєних людиною, котра займає високий соціальний статус у професійній сфері, до котрої належить». Федеральне бюро розслідувань США визначає білокомірцеву злочинність як «незаконні дії, котрі характеризуються обманом, приховуються та які не засновані на застосуванні фізичної сили чи погрози її застосування». Тим не менше, через складність визначення справжній рівень білокомірцевої злочинності визначити дуже складно. Так чи інакше, більшість дослідників погоджуються щодо надзвичайної важливості дослідження саме цього виду злочинної поведінки у зв`язку із дедалі більшою роллю, котру відіграють у суспільстві фахові знання працівників у таких сферах, як телекомунікаційні послуги, банківська послуги тощо.

Висновок про більший обсяг та більшу шкоду, котру завдають білокомірцеві злочини, засновується на тому, що ті, хто проживає чи працює в умовах обмеженості ресурсів мають значно менше можливостей для скоєння злочинів ніж ті, хто працює з великими фінансовими потоками, цінними інформаційними ресурсами. Натомість, синьокомірцева злочинність є очевиднішою, більш драматичною і саме тому привертає більшу увагу агентів соціального контролю. З точки зору віктимології, жертви синьокомірцевої злочинності можуть бути ідентифіковані значно простіше ніж жертви білокомірцевої злочинності. В останньому випадку ситуація ускладнюється «культурою конфіденційності», яка спрямована на захист особистої інформації щодо клієнта, акціонера, співвласника. Деякі із дослідників проводять розмежування між білокомірцевою та корпоративною злочинністю. Так, жертвою білокомірцевої злочинності досить часто виступають самі корпорації, а от поняття «корпоративна злочинність» описує ситуації коли злочинцем є самі корпорації.

Проблемою, котру піднімають пердставники радикальної кримінології є те, що агенти соціального контролю застосовують щодо злочинців, які вчиняють відповідно синьокомірцеві та білокомірцеві злочини, санкції зовсім не відповідні до шкоди спричиненої цими злочинами. Емпіричні дані чітко вказують на існування подвійних стандартів щодо білокомірцевої злочинності з одного боку та так званої вуличної злочинності з іншого боку. Пояснюється цей ухил низкою причин. Так, білокомірцеві злочинці завдяки своєму вищому соціальному статусу можуть гарантувати собі кращий захист своїх прав та інтересів у процесі слідства та судового процесу. Іншою причиною є те, що, коли йдеться про корпоративну злочинність, то навіть у випадку обвинувального вироку неможливо ув`язнити корпорацію, а покаравши відповідальних високопосадовців корпорації, відповідні агенти соціального контролю з досить великим ступенем ймовірності завдадуть шкоди чималій кількості працівників корпорації та людей залежних від неї. Наступне пояснення полягає у тому, що у покараннях простежується тенденція: жорстокість покарання більшою мірою корелює із ступенем застосування насильства у здійснені злочину, а не з матеріальними втратам постраждалої сторони.

Фахівці з американської пенітенціарної системи, говорячи про її зайву жорсткість, зазвичай у ролі найбільш наочного прикладу наводять штат Техас, де стабільно виноситься найбільша кількість смертних вироків. Однак, саме цей штат щодо корпоративних злочинців вирізняється разючою толерантністю. Так, за даними Американської комісії з вироків, у цьому штаті за минулий рік винними в шахрайстві в особливо великих розмірах було визнано 162 чоловік. Однак до позбавлення волі засуджено лише 115 із них. Ще 23 відбулися умовним ув’язненням, а покарання інших звелося до втішливої комбінації штрафів і деяких обмежень свободи пересування й обмеження в правах. При цьому з тих, хто за вироком суду все ж потрапив до в’язниці, 53 одержали строк від 12 місяців і менше, а середнє за всіма вироками покарання склало 18,2 місяця. Враховуючи, що всі ці засуджені уникли направлення до пенітенціарних закладів суворого режиму, вони мають шанс на дострокове звільнення, а отже у більшості випадків відбудуться легким переляком. Найсуворішим покаранням у цьому ряду стало засудження колишнього головного фінансиста компанії Aurora Food, який розтратив 43 мільйони доларів, — аж на 57 місяців тюремного ув’язнення. Хоча на такий строк у середньому в Америці засуджується звичайнісінький крадій автомобіля.

Однією із сучасних концепцій, які стосуються права у контексті змінності меж конвенційності, є концепція злочину без жертви (англ. – victimless crime). Йдеться про те, що законодавство з різних причин може класифікувати як злочинні дії, котрі насправді не завдають жодної шкоди. До таких зазвичай відносять вживання легких наркотиків, проститцуцію, добровільне самогубство та ін. Одним із висновків, котрі випливають із такої інтерпретації, є те, що злочини без жертви не повинні каратися законодавством, котре, натомість, саме потребує змін.

Останнє питання цієї теми присвячене феномену маргіналізації. В практиці використання терміну склалося кілька дисциплінарних підходів, що надає поняттю загальне міждисциплінарне звучання. Нечіткість та використання терміну в публіцистиці ускладнює соціологічний аналіз явища. Основними теоретичними рамками у межах яких розроблялося поняття «маргінальності», є психологічна та структурна теорія маргінальності. У науковий обіг термін «маргінальність» ввів Р. Парк у праці "Міграція та маргінальна людина" (1927 р.) У Р. Парка маргінальність (від лат. margo — край, границя, межа) означає становище індивідів, які знаходяться на межі двох культур. У теорії вказаного автора марг. людина це емігрант, який одночасно живе «в двох світах». Відтак, головне, що визначає природу маргінальної людини, – це відчуття моральної дихотомії, роздвоєння та конфлікту, коли старі звички відкинуті, а нові ще не сформовані. Періоди переходу і кризи в житті має кожен, але для емігранта це постійне , а тому перетворюється в тип особистості. Парк виділяє такі характеристики маргінальної людини: маргінальна людина має серйозні сумніви у власній цінності, її зв’язки з друзями поверхові, для неї характерна схильність уникати невизначених ситуацій, щоби не ризикувати приниженням, хвороблива соромливість у присутності інших людей, самотність і мрійливість, надмірна турбота про майбутнє і страх перед ризиком, нездатність насолоджуватися, і переконання в тому, що навколишні несправедливі до нього.

У той же час маргінальність є не лише психологічним феноменом, а й соціальним, адже маргінальна людина – це побічний продукт процесу аккультурації в ситуаціях, коли відбувається взаємодія двох культур. Парк приходить до цікавого висновку – маргінальна особистість втілює в собі новий тип культурних відносин, який складається на новому рівні цивілізації в результаті глобальних етносоціальних процесів. Р.Парк: Маргінальна людина – той тип людини, яка зявляється тоді, коли з конфлікту рас і культур починає формуватися нове суспільство, нова культура.

«Маргінальна людина приречена бути чужим і космополітом водночас у двох світах. Така людина неуникненно стає (порівняно з оточенням) індивідом із ширшим горизонтом, витонченішим інтелектом, більш незалежними і раціональними поглядами. Маргінальна людина завжди цивілізованіша людина», пише Р. Парк.

Ідеї Парка були підхоплені, розвинуті та перероблені іншим амер. соціологом Е. Стоунквістом у монографії «Маргінальна людина» (1937 р.). Завдяки йому поняття «маргінальність» остаточно закріпилась у соціології. Стоунквіст описує актора, який знаходиться між двох вогнів. На краю двох культур, але не належить жодній. В якості зразків такої поведінки Стоунквіст розглядає расові гібриди (англо-індійців, мулатів у США, метисів у Бразілії та ін.), культурних гібридів (європеїзовані африканці, денаціоналізовані європейці та ін.). Об`єкт аналізу Стоунквіста – типові риси такої особистості та проблеми її пристосування. Стоунквіст розглядає маргінальну людину як ключову особистість (англ. – key-personality) у контактах двох культур. Маргінальне середовище – це те місце, де дві культури перетинаються. Культура, яка є експансивною, освоює, комбінує, об’єднує особливості двох культур. І в центрі цього переплетення – маргінальна людина.

Така людина знаходиться в стані балансування між двома соціальними світами, один з яких, як правило, домінує. Як і Р. Парк, Е. Стоунквіст зупиняється на психологічних особливостях такого типу особистості:

- дезорганізованість, нездатність визначити джерело конфлікту;

- відчуття неприступної стіни, непристосованості;

- тривога, внутрішня напруга;

- ізольованість, відчуженість;

- розчарування, відчай;

- беззмістовність існування;

- егоцентричність, честолюбство та агресивність (Феофанов К.А. Социальная маргинальность: характеристика основных концепций и подходов в современной социологии. (Обзор) // Общественные науки за рубежом, РЖ серия 11 Социология. М., 1992, № 2. С. 70-83).

Маргінальність як девіація. Глибинні соціальні трансформації у сучасному українському суспільстві актуалізували проблему маргіналізації, яка може стосуватися як окремих індивідів так і загалом соцільно-демографічних, професійних, етнічних груп населення. У межах цього посібника ми розглянемо теоретичні засади соціологічного дослідження маргінальності. Хронологічно першою теоретичною рамкою, опрацьованою для дослідження цього феномену була структурна теорія маргінальності. В межах цієї теорії основним об’єктом аналізу є так звані соціально-ізольовані групи в структурі суспільства. Цей тип маргінальності стосується тієї групи населення, яка позбавлена громадянських прав, і чий доступ до засобів виробництва й основної системи розподілу призводить до відтворення бідності і безвладдя. В даному випадку початкова ідея маргінальності була збагачена різноманітними вимірами конфліктів пригнічення та експлуатації. Цей тип маргінальності розглядається як невід`ємний елемент капіталістичної системи. Це розуміння маргінальності йде не стільки від Р. Парка та Е. Стоунквіста, скільки від К. Маркса та Ф. Енгельса. Причини появи маргіналів такого типу – економічні кризи, війни, революції, демографічні фактори. Цей напрям досліджень маргінальності пов’язаний у першу чергу з французькою соціологічною школою та подіями 1968 року – специфічною реакцією представників молодіжних субкультур на кризу і масове безробіття. Серед традиційних маргінальних груп з`являються так звані інтелігенти-маргінали. На перший план виходить проблема маргіналізованої політичної свідомості. Це переважно протестний електорат. Німецька традиція акцентує не на протесті, а на соціальній дистанції. «Соціальне дно», «асоціальні» – цигани, проститутки, алкоголіки, наркомани, гомосексуалісти, колишні ув’язнені, молодіжні субкультури, бомжі, жебраки.

Отже, розглянувши напрямки, виділимо основне:

Виміри процесу маргіналізації:

- економічний – маргіналізація як відносна депривація – відсторонення від діяльності і споживання;

- політичний – позбавлення громадянських / політичних прав (de facto или de jure), права на участь у виборах;

- соціальний – маргіналізація як втрата суспільного престижу: декласування, стигматизація.

Поряд із об’єктивними ознаками маргінальності не слід випускати з уваги критичну перспективу і те, що позначення інших як маргіналів означає здійснення щодо них функції влади, як зауважував М. Фуко. Так, наприклад, молодь досі вважається проблемною групою, групою соціального ризику, не дивлячись на те, що ця група, порівняно з іншими соціально-демографічними групами, має більше життєвих шансів.