Тема 5. Теорії соціального контролю, права та пенітенціарної системи
Згідно з американським дослідником Р. Коллінзом, є підстави виділити три відмінні теоретичні рамки у дослідженнях системи соціального контролю та пенітенціарної системи зокрема: консервативну, ліберальну та радикальну. Консервативна теорія соціального контролю та пенітенціарної системи виходить з того, що злочинці це погані люди, а єдиний спосіб дати собі з ними раду це покарати. Чим вищою є злочинність, тим суворішими мають бути покарання. Перевага віддається публічним покаранням. У середньовічній Європі вони були свого роду спектаклями: люди збиралися, робили ставки на те, скільки часу проживе жертва, поруч ходили продавці солодощів та швидкої їжі.
Зразком того, як у межах консервативної теорії соціального контролю виглядає оптимальна форма покарання за вчинення тяжкого злочину є опис останніх годин людини, страченої в 1757 році за звинуваченням у змові проти короля Франції (М. Фуко. Наглядати і карати. 1979): «За вироком йому вирвали м’ясо на грудях, руках і ногах, а рани поливали сумішшю киплячої олії, воску та сірки… Офіцер охорони склав звіт про те, що відбулося: “Кат опустив кайдани в котел з киплячим зіллям, яким він щедро поливав кожну рану. Після цього запрягли коней і прив’язали за руки і ноги. Коні сильно потягнули в різні сторони. Через чверть години процедуру повторили і замінили коней: тих, які були коло ніг поставили до рук, щоби зламати суглоби. Все повторили кілька разів. Після двох чи трьох спроб кат Самсон і його помічник, який тримав кліщі, дістали ножі і надрізали тіло коло стегон, коні знову потягли; після цього теж саме зробили з руками і плечима; м’ясо було зрізане майже до кісток. Коні напружилися зі всіх сил і відірвали спочатку праву, а після цього ліву руку. Жертва була жива до того моменту, коли їй остаточно відірвало кінцівки від тіла». Дебати щодо того, яким є вплив жорстокості покарання на рівень злочинності тривають. Одним із аргументів проти жорстоких форм покарання є те, що у штатах США, у частині з яких діє смертна кара, не встановлено кореляції між рівнем злочинності та наявністю чи відсутністю смертної кари, хоча в окремих штатах після запровадження жорсткіших покарань рівень злочинності знизився. Так, у Техасі, де з початку 1990-х чітко намітилася тенденція жорсткого покарання за карні злочини, різко впала кількість тяжких злочинів: число вбивств упродовж десятиліття скоротилося на 57 відсотків, згвалтувань — на 26, а кількість збройних пограбувань — на 48 відсотків.
Суть ліберальної теорії девіації полягає в тому, що саме процес соціалізації визначає схильність до девіантної поведінки. Причому деякі індивіди знаходяться первинно у вразливому становищі – діти з неповних сімей, ті, чиї батьки є алкоголіками, наркоманами, безробітними, представниками дискримінованих груп і таке інше. Такі люди є маргіналами. Сила італійської мафії пояснюється дискримінацією щодо італійців. Молодь із економічно депресивного району приєднується до гангу. Підчеплює девіантні установки. Спочатку дрібні крадіжки, хуліганство, здирництво – далі вся девіантна кар’єра.
Соціальна дистанція – почуття і відношення відчуженості і недоступності між представниками різних соціальних страт. У певних системах ці відносини можуть бути інституціоналізовані (апартеїд – система расового розділення, яка виявляється в обмеженні на користування громадськими місцями: школами, лікарнями, пляжами, на сфери зайнятості, на змішані шлюби і таке інше). Неофіційно такі відносини існують у всіх системах. Для дослідження феномену соціальної дистанції застосовується так звана шкала Богардуса, призначена для виміру толерантності (терпимості) чи упереджень, які існують у відносинах між різними соціальними групами.
Ліберальна теорія девіантності вважає, що у суспільстві, де створено всі умови для дієвої системи соціальної мобільності, злочинність є низькою і навпаки. Зворотня ситуація особливо стосується так званих achievement oriented cultures. Індивідуалістично-конкурентних соціальних систем. Згідно з ліберальною теорією саме недоліки соціальної системи стимулюють злочинну поведінку, а відтак злочинця слід реабілітувати, а не лише карати. Відповідним є і бачення пенітенціарної системи.
Радикальна теорія девіантності та соціального контролю. Суть теорії – переміщення фокусу з девіантів на агентів соціального контролю. Агенти соціального контролю – такі як політичні інститути, правоохоронні органи часто діють за тією ж схемою, що й комерційні організації – є спрямованість на результат – на статистику. Зміна у статистиці злочинності не має нічого спільного з реальною картиною, а має відношення лише до принципів ведення цієї статистики. Оскільки девіації – не сам акт, а його кваліфікація, включаючи та виключаючи певний тип соціальної дії зі списку девіації, ми можемо змінювати статистику. Вживання наркотиків у 19 столітті – не є відхиленням (засуджуваним і караним). Внесення вживання наркотиків у список девіацій тягне за собою цілу низку важливих соціальних наслідків. По-перше велика кількість індивідів отримують ярлик девіанта. По-друге, зростає ціна, спосіб придбання і споживання наркотиків – сфера криміналізується і обростає новими видами злочинів, такими як хабарництво правоохоронців і контрабанда. Самі агенти соціального контролю створюють девіації. Чим більше заборон тим більше порушень.
У розумінні можливого девіантогенного впливу агентів соціального контролю важливими є поняття первинної та вторинної девіантності. Первинна девіантність – це первинні, разові випадки порушення соціальних норм, що характерне для всіх нормальних людей. Усі нормальні люди колись чинили щось неморальне і навіть протизаконне, але не всіх спіймали (бійки, дрібні крадіжки, водіння авто у нетверезому стані, розпалювання багаття в недозволеному місці, несплата податків, хабарництво тощо). Приклад, який наводить Дж. Коллінз яскраво ілюструє ймовірні варіанти подільшого розвитку подій. Уявимо, що правоохоронці у різний час та в різних місцях затримали 50 школярів, які чинили протиправні дії. У подальшому батьки 30 школярів змогли якимось чином залагодити ситуацію – їхніх дітей не покарали і навіть не поставили на облік в міліції. Ще 10 школярів якимось чином викликали співчуття правоохоронців, які після виховної бесіди відпустили підлітків додому. А ось решта 10 школярів через несприятливий збіг обставин, зайнятість чи відсутність батьків, чи з інших причин були змушені пройти всю процедуру застосування санкцій з боку агентів соціального контролю. На останніх 10 школярів агенти соціального контролю повісили ярлик девіантів. Наслідком ярликування є вторинна девіантність, тобто стійка схильність до порушення норм, сформована антинормативна поведінка. Усунення ярликів може відбуватися трьома основними шляхами: 1. Девіанти можуть змінити правила, норми чи закони суспільства щоби зробити відхильну поведінку прийнятною. 2. Самі агенти соціального контролю можуть скасовувати своє рішення. 3. Організації взаємодопомоги можуть допомогти девіантному індивіду повернутися у суспільство.
Однією із центральних соціологічних праць, присвячених дослідженню девіантогенного впливу агентів соціального контролю є праця Г. Маркса «Парадокси соціального контролю» (англ. – “Ironies of social control»). Автор на підставі включеного спостереження за діяльністю поліційних відділків Англії, США та Франції, яке тривало понад 7 років, прийшов до наступних висновків: ситуації, коли правоохоронна діяльність та й загалом діяльність агентів соціального контролю сприяють девіантній поведінці, можуть бути трьох типів. Першу з цих типових ситуацій Г. Маркс називає ексалацією. Ця ситуація має місце, коли агенти соціального контролю вживають надмірні заходи ненавмисно, несвідомо стимулюючи девіантну поведінку. Ілюстраціями цієї ситуації є випадки поранення та загибелі працівників поліції (у Сполучених Штатах Америки правоохоронці займають друге після водіїв таксі місце у ранжуванні кількості жертв навмисних вбивств). Г. Маркс прийшов до висновку, що найбільша частка таких випадків трапляється після викликів, пов`язаних із сімейним насильством. Йдеться про те, що інтервенція поліції у ситуації сімейного насильства викликає вибух агресії. Іншим прикладом є ситуації переслідування порушників правил дорожнього руху, внаслідок яких досить часто настає загибель чи травмування порушників, правоохоронців, випадкових перехожих чи інших учасників руху. Крім того, саме випадки переслідування порушників-автомобілістів найчастіше закінчуються насильством з боку працівників поліції щодо затриманих.
Другою типовою ситцуацією девіантогенного впливу агентів соціального контролю є невиконання ними своїх функцій. Тут вплив правоохоронної системи не такий очевидний. Одним із можливих варіантів такої ситуації є співпраця правоохоронців і злочинців, яка може полягати у передачі інформації щодо дій інших правоохоронних органів, використанні правоохоронцями процедур, які знецінююють докази у суді, застосуванні дій щодо конкурентів злочинної групи, з якою відбувається співпраця. Водночас, співпраця правоохоронців та злочинців може бути зумовлена не пошуком особистих переваг з боку корумпованих правоохоронців, а, наприклад, мотивами підвищення ефективності правоохоронної діяльності. Таким прикладом, зокрема, є діяльність інформаторів. Мотивами самих інформаторів є: уникнення ув`язнення, зменшення термінів у в`язниці для своїх знайомих, родичів, можливість скеровувати репресії правоохоронних органів на своїх конкурентів, фінансова підтримка з боку правоохоронців. Тут девіантогенний і, зокрема, криміногенний вплив полягає у тому, що поліція ігнорує злочини, вчинені інформаторами. Інформатор, будучи інсайдером у злочинному світі, бере участь / співучасть у злочинах інших.
Третьою типовою ситуацією девіантогенного впливу правоохоронних органів є «приховане сприяння». Як зазначає Г. Маркс, у практиці поліції США, Франції та Англії офіційно прийнятними вважаються наступні дії: за певних умов можна пропонувати суб`єкту вчинити злочин, показувати суб`єкту більш ніж один спосіб вчинення злочину, створювати сприятливі умови для вчинення правопорушення, показувати шлях уникнення покарання. Так, правоохоронці можуть продавати чи купляти наркотики, іншу заборонену продукцію, пропонувати сексуальні послуги. Як зазначає Г. Маркс, у цьому випадку правоохоронці діють за принципом, висловленим у давній американській приказці: «Дайте йому достатньо довгу мотузку і він повіситься».
Іншим зразком аналізу неоднозначної ролі, котру відіграють у процесі відтворення девіантності агенти соціального контролю, є праця Г. Беккера «Моральні підприємці» (1963 р.). Г. Беккер наголошує на процесі зміни меж між конвенційністю та неконвенційністю, криміналізації та декриміналізації окремих соціальних практик, називаючи ці процеси «моральними хрестовими походами», а їх головних дійових осіб «моральними хрестоносцями». Таким чином автор релятивізує проблематику нормальності та девіантності, проте робить це не з позиції етичного нігілізму, а з позиції зумовленості розмежування між нормою та відхиленням існуючою системою соціальної нерівності, адже саме представники панівних груп у суспільстві зазвичай ініціюють і очолюють «моральні хрестові походи»: чи йдеться про вимоги заборонити паління в громадських місцях чи про вимоги заборонити смертну кару або ж лібералізувати законодавство у сфері володіння вогнепальною зброєю. Г. Беккер виходить з того, що правила, за якими функціонує суспільство, продукуються з чиєїсь ініціативи і люди, котрі займаються цим продукуванням є моральними підприємцями.
Пенітенціарна система в сучасній Україні. Стан вітчизняної системи виконання кримінальних покарань завжди викликав виправдану критику з боку міжнародних, вітчизняних правозахисних організацій та громадськості. Сучасні дослідники пенітенціарної системи в Україні мають великі сумніви в ефективності її ресоціалізаційної функції. Очевидно, що ув’язнення більшою мірою спричиняється до поглиблення антисоціальної поведінки, дисоціалізації та соціальної екслюзії.
Таким чином, діюча пенітенціарна система перетворилася на знаряддя покарання ув'язнених. За станом на 1 січня 2002 року в установах Державного департаменту з питань виконання покарань перебувало майже 192,3 тисячі осіб. Станом на 1 грудня 2002 року у слідчих ізоляторах перебувало 43,6 тисяч осіб (українські СІЗО розраховані на одночасне перебування щонайбільше 37 тисяч осіб). При цьому середній термін перебування осіб під слідством склав 4 місяці.
За кількістю ув’язнених на 100 тисяч населення Україна займає 8 місце в світі. Дослідники наголошують на наступних проблемах української пенітенціарної системи:
перенаселеність установ виконання покарань у вигляді позбавлення волі та слідчих ізоляторів;
наявність тенденції до активного застосування судами України кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі та запобіжних заходів у вигляді взяття під варту, навіть у справах про злочини невеликої та середньої тяжкості;
скрутне матеріальне становище установ виконання кримінальних покарань.
Наведена нижче статистика доводить, що за таким показником як кількість ув’язнених на 100 тисяч населення лідерами є країни з порівняно низьким рівнем індексу людського розвитку.
Країни-лідери за кількістю увязнених на 100 тисяч населення (вісь Y) станом на кінець лютого 2005 року та місце цих країн у ранжуванні за індексом людського розвитку.
Країни-лідери за індексом людського розвитку (вісь х) та кількість увязнених на 100 тисяч населення у них (вісь y) станом на кінець лютого 2005 року
