Тема 2. Теорії девіантної поведінки та соціального контролю
Класична школа у дослідженні девіантної поведінки представлена соціальними мислителями доби Просвітництва – Є. Бентамом та Ч. Беккарія. З позицій представників цієї школи людські істоти є гедоністичними створіннями, які діють, орієнтуючись на особисті інтереси, але, водночас, є раціональними та такими що можуть обраховувати витрати і переваги окремих дій. Отже, добре сконструйована держава може таким чином створити закони і покарання, що людям буде вигідно дотримуватися незлочинної поведінки. Ідеї необхідності легальної раціональності та гуманізації правової системи та системи покарання знайшли підтримку у класу буржуазії, який активно формувався в цей час.
Наукові зацікавлення вказаних авторів лежали у площині кримінального права і пенології (вчення про покарання). Вони виходили з того, що сучасна їм система права була недосконалою, форми покарання неефективними і антигуманними. Судді не були треновані для виконання своїх функцій, тому багато їхніх рішень виявлялися продуктом некомпетентності, примхливості, корумпованості чи політичних маніпуляцій. Використання катувань з метою отримання зізнань були звичною справою.
Центральна ідея Є. Бентама – утилітаристське уявлення про доцільність будь-якої соціальної дії: будь-яка дія повинна бути спрямована на те, щоби зробити щасливішими якомога більшу кількість людей. Бентам на підставі дослідження тогочасної британської правової системи доводив, що у ній існує ухил у бік суворості покарань (у сучасній Бентаму Великобританії смертною карою каралися більш ніж 200 порушень закону). Таким чином, на переконання автора, закон стимулював злочинність, оскільки давав підстави для усунення всіх можливих свідків задля зниження можливості покарання. Бентам доводив, що людина представляє собою Homo calculus (людину, котра обраховує переваги та витрати). Якщо витратами, у даному випадку, є покарання, яке перевищує переваги, то це сприятиме зниженню злочинності. Таким чином, у раціональній системі покарання мають відповідати важкості злочинів. Квінтесенцією поглядів Бентама на соціальний контроль є концепція сталого спостереження за поведінкою індивідів. Ця концепція отримала у соціогуманітарній літературі назву «паноптикум Бентама»
Паноптикум Є. Бентама – один із перших зразків застосування особливостей архітектурних рішень у впровадженні соціальних технологій. Суть його пропозиції зводиться до наступного: різноманітні громадські заклади доцільно облаштовувати у формі концентричних будівель з розміщеними за радіусом кімнатами для хворих, ув’язнених, працюючих чи тих, хто навчається. У всіх вказаних випадках розташована у центрі будівлі вежа із затемненими вікнами, за котрими може перебувати наглядач, стимулюватиме ув’язнених чи тих, хто навчається або працює, до більшої старанності та дотримання норм, а хворим чи безпорадним забезпечуватиме нагляд і даватиме відчуття безпеки. У цій системі сама лише наявність можливості постійного контрою забезпечуватиме позитивний результат незалежно від того – здійснюється спостереження чи ні.
Хоч схема Є. Бентама ніколи не була втілена у тому вигляді, у якому він про це писав, проте загальна модель була запозичена у різних сферах соціального управління. Застосування моделі виявилося широким, як і передбачав її автор. У сучасному світі роль вежі із затемненим склом виконують різноманітні системи відео- та електронного нагляду. Водночас, концепція Є. Бентама проблематична через те, що вихідним для неї є уявлення про злочинця як про індивіда, який діє раціонально, відповідаючи ідеальному типу Homo calculus. Водночас, значну частину злочинів скоюють спонтанно, або ж переваги близькі у часі перевищують ймовірне і відділене в часі покарання. Ідея постійного спостереження, як механізму соціального контролю, знайшла нове звучання в антиутопії Дж. Оруелла «1984» (1949 р.). У вказаній праці постійне спостереження використовується тоталітарним політичним режим з метою репресій інакомислячих.
Іншим представником класичної школи у дослідженні девіантної поведінки є Ч. Беккарія, який стверджував, що покарання повинне базуватися не стільки на шкоді, спричиненій жертві злочину, скільки на шкоді спричиненій суспільству (Про злочини та покарання, 1764). Щодо злочинців, то найбільш ефективним стримуючим фактором є певність виявлення. Вдосконалення роботи правоохоронних органів слід супроводжувати пом’якшенням. А інформацію про скоєний злочин та виявлених злочинців слід оприлюднювати.
Наступний етап розвитку протосоціологічних знань про девіантну поведінку характеризується домінуванням позитивістського підходу. Найвідомішим його представником є Ч. Ломброзо – італійський кримінолог, засновник італійської школи позитивістської кримінології, автор праці «Злочинна людина» (1876 р.). Дослідник відкинув твердження класичної школи про те, що злочинність є невід’ємною рисою людської природи. Натомість, використовуючи деякі концепції із сфери фізіогноміки, євгеніки, психіатрії та соціального дарвінізму, Ч. Ломброзо стверджував, що злочинна поведінка успадковується, і що злочинці можуть бути ідентифіковані завдяки фізичним дефектам.
Ч. Ломброзо належить авторство концепції існування природжених злочинців до якої автор приходить шляхом біологічного детермінізму. Злочинці відзначаються характерними фізіогномічними характеристиками чи деформаціями та являють собою приклади деградації, соціальної та біологічної еволюції у зворотному напрямку. Ломброзо та його учні здійснили низку розтинів, досліджень трупів злочинців та оголосили, що було виявлено подібності між фізіологією цих тіл і тіл примітивних людей та мавп. Більшість з цих подібностей стосувалися розмірів та пропорцій черепа. Природжених злочинців, згідно з Ч. Ломброзо, можна виявити завдяки таким характеристикам: великі виступаючі щелепи, низьке чоло, високі вилиці, сплюснутий або задертий ніс, повні губи, нечутливість до болю, довгі руки. Вказані характеристики, на думку дослідника, були доказами атавістичного виродження.
Погляди Ч. Ломброзо співзвучні поглядам його сучасників, зокрема поглядам представників расово-антропологічної форми. Так, дослідник стверджував, що лише представники білої раси досягнули найвищої симетрії форм тіла, і у цьому сенсі представляють вищий, порівняно із іншими расами, ступінь еволюції. Вивчаючи жіночу злочинність, Ч. Ломброзо відзначав те, що вона є рідкістю, і пояснював це природною пасивністю жінок, котра втримує їх від вчинення злочинів, оскільки їм бракує ініціативності для того аби стати злочинцями. Поряд із цими, реакційними чи застарілими з погляду сьогодення поглядами, Ч. Ломброзо виступав проти смертної кари, за гуманізацію покарання та лікування злочинців, оскільки вважав схильність до злочинів хворобою.
Певне продовження праць Ломброзо існує і сьогодні. Так, сучасні дослідники досліджують і знаходять взаємозв`язок між фізіологічною привабливістю та злочинною поведінкою індивіда. Загалом, міждисциплінарне поле досліджень, першість відкриття якого належить Ч. Ломброзо, у сучасному світі є дещо табуйованим. Поясненням цього є низка обставин. Зокрема йдеться про перехрещення полів дослідження антропологічяної кримінології та євгеніки. Використовуючи певні ідеї тогочасної науки антропології та євгеніки у відповідному ідеологічному ключі, нацистський Третій Рейх проводив політику винищення розумово відсталих людей. У 1935 році у нацистській Німеччині було прийнято закон «Акт про захист німецької крові та німецької гідності» (нім. – Gesetz zum schutze des deutschen blutes und der deutschen ehre), яким заборонялися позшлюбні сексуальні відносини між особами єврейського походження та особою «німецької або наближеної до німецької крові". Формальним покаранням було увязнення, реально ж у багатьох випадках засуджених чекала смерть, адже їх депортували у концентраційні табори. У низці країн західного світу до середини ХХ століття існували законодавчі обмеження на міжрасові шлюби.
Схема класифікації людей у відповідності із етнічністю їхніх предків, яка використовувалася у нацистській Німеччині (1935 р.).
Окремо можна розглядати продовження теорій, за якими злочинна поведінка визначається фізичними та конституціональними особливостями. Так, згідно з поглядами В. Шелдона, люди належать до трьох типів конституції: мезоморфний тип, ектоморфний і ендоморфний тип. Мезоморфи (люди атлетичної тілобудови) більше схильні до домінування, активності, агресії. Ектоморфим (люди «дрібної тілобудови») описуються як загальмовані і схильні до самотності та розумової праці. Ендоморфи (люди «крупної тілобудови») є добродушними із відкритим, веселим характером.
Інтерес до біологічного позитивізму у дослідженні девіантної поведінки підігріла так звана хромосомна теорія. В 1960-их роках цілий ряд досліджень злочинців підтвердив наявність у них хромосомної аномалії типу XYY. Нормальний жіночий хромосомний набір включає дві Х-хромосоми (XX). Нормальний чоловічий хромосомний набір включає одну X і одну Y хромосому. Часом трапляється хромосомна аномалія XYY (додається зайва чоловіча хромосома). П. Джекобс, виявила, що відсоток ув’язнених у Великобританії з такою аномалією значно вищий ніж серед людей на волі. Подальші дослідження довели, що прямої залежності між наявністю хромосомної аномалії та схильністю до злочинної поведінки немає, а справа, очевидно, в тому, що така аномалія спричиняє розумову відсталість, наслідком якої може бути злочинна поведінка. Інший напрям біологічного позитивізму у дослідженні девіантної поведінки фокусував увагу на гормональних впливах. У 1924 році американський дослідник М. Шлапп, виявив, що третина ув’язнених страждає емоційними розладами через порушення діяльності залоз внутрішньої секреції.
Один із найвизначніших науковців сучасності, який вплинув не лише на становлення клінічної психології та зробив внесок у дослідження девіантної поведінки, а й спричинився до масштабних соціокультурних процесів, таких як сексуальна революція, є З. Фройд. Інтерпретація девіантної поведінки за З. Фрейдом пов’язана із структурою особистості, яку пропонує автор. Особистість функціонує на трьох рівнях: рівень Воно (лат. Id), рівень Я (лат. Ego) та рівень Супер-Я (лат. Super-Ego). Рівень Id (підсвідоме) є рівнем, на якому акумулюється життєва енергія (лібідо), що може знаходити свою реалізацію у процесах сексуальної самореалізації чи творчості (Ерос), але може, у разі пригнічення з боку Супер-Я (інтерналізована ціннісно-нормативна система суспільства), породжувати неврози та трансформуватися у свою протилежність – деструктивну енергію руйнування (Танатос). Відтак, девіантність розглядається як реакція психіки на блокування лібідозних імпульсів, а умовою нормальної поведінки є відсутність конфлікту з нормативними вимогами Супер-Я, які відображені в свідомості. З. Фройд виділяє низку психологічних механізмів, важливих для розуміння розгортання девіантної поведінки: витіснення, проекція, заміщення, регресія, заперечення. Витіснення – це пригнічення підсвідомих потягів, повернення їх у сферу підсвідомості. Проекція – це приписування іншим своїх власних неприйнятних переживань (одною із форм проекції є манія переслідування, тобто перенесення на інших своїх агресивних імпульсів). Заміщення – направлення руйнівної енергії на більш безпечний, ніж той, що викликав негативні почуття, об’єкт. Раціоналізація – самовиправдання, намагання раціонально пояснити те, що було вчинено під впливом інстинктів. Регресія – повернення до дитячих, інфантильних форм поведінки.
Так чи інакше, на сьогодні більшість учених погоджується з тим, що біологічна схильність до девіантної поведінки може існувати, проте виявляється вона лише за наявності сприятливого для цього соціального оточення.
Чиказька школа соціології та екологічний підхід у дослідженні і подоланні девіантної поведінки як зразок соціологічного позитивізму. Наступний крок у дослідженнях девіантної поведінки пов'язаний із власне соціологічним вивченням цього складного явища. Йдеться про так звану Першу чиказьку школу соціології, розквіт якої припадає на період між 1-ою та 2-ою Світовими війнами. Найвизначніші представники Першої чиказької школи соціології це Е. Берджесс, Дж. Г. Мід, Р. Парк, Е. Сазерленд, Ф. Трешер, В. Томас, Ф. Знанецький.
Центральною сферою зацікавлень представників Чиказької школи соціології були урбаністичні дослідження, верифікація гіпотези щодо взаємозв’язку урбанізації і зростаючої соціальної мобільності та нових соціальних проблем, а також культурні контакти та конфлікти між етнічними спільнотами; дослідження того, як етнічні групи взаємодіють та конкурують; дослідження відтворюваності інституційної структури етнічних спільнот; розробка рекомендацій щодо вдосконалення системи адміністрування міста.
Дослідники прийшли до висновку, що місто є середовищем, де соціальні взаємодії є анонімними, відносини поверховими, родинні та дружні зв’язки слабкими. Особливої актуальності вказані висновки мали для Чикаго, яке ще у 1860 році було невеличким містом із населенням 10 тис. осіб. Пожежа 1871 року знищила містечко, а вже в 1910 році його населення складало 2 мільйони осіб. Швидкість приросту населення міста зумовлювалася напливом іммігрантів. Соціальні проблеми, які виникали – це: високий рівень злочинності, безробіття, величезна кількість бездомних, погані житлові умови та умови праці, низька заробітна платня та тривалий робочий день.
Однією із найбільш відомих теоретичних рамок, опрацьованих чиказькою школою, є теорія соціальної дезорганізації. Її виникнення прийнято повязувати з працею В. Томаса і Ф. Знанецького “Польський селянин в Європі та Америці» (1918-1920 рр.). Ситуацією, на пояснення якої спрямована ця теорія, є неспроможність таких соціальних інституцій, як сім`я, школа, церква, політичні та підприємницькі організації, подолати соціальні проблеми у конкретних спільнотах. Зокрема В. Томас визначав соціальну дезорганізацію як нездатність сусідської спільноти спільно вирішити проблеми цієї спільноти. Вихідні положення теорії соціальної дезорганізації полягають у тому, що місто є середовищем подібним до тих, які можна знайти в природі, і у їхніх межах важливими є ті ж самі сили, які впливають на екосистему. Коли місто формується і росте, люди і їхня активність концентруються у певних місцях – це процес концентрації. Поступово ці місця стають перенаселеними. Відтак відбувається відтік людей та їхніх активностей із центра міста - розсіювання (англ. – dispersion).
Р. Парк і Е. Берджесс стверджували, що впродовж часу конкуренція за землю та нечисленні ресурси призводить до поділу міського простору на чіткі «екологічні» ніші, «природні зони» чи зони, у яких люди поділяють подібні соціальні характеристики, оскільки є об’єктами тих самих «екологічних» впливів. На початкових етапах конкуренції обов’язково присутня дезорганізація, оскільки неминуче відбувається руйнування нормативної структури спільнот, що може призводити до девіантної поведінки. Р. Парк і Е. Берджесс розробили теорію концентричних зон (1925 р.) і передбачили, що місто впродовж свого розвитку набуває форми п’яти концентричних кіл з територіями соціального і фізичного занепаду, сконцентрованими у центрі, та процвітаючими територіями у передмістях.
Одним із напрямків досліджень чиказької школи соціології було створення соціального районування Чикаго: створення мапи з позначенням територій на яких, більшою ніж у інших місцях мірою, були поширені певні форми поведінки, такі як алкоголізм, злочинність, самогубства, порушення психіки та бідність, активність етнічних злочинних угрупувань та інші соціальні проблеми. Використовуючи картографічний підхід, Р. Парк та Е. Берджес прийшли, зокрема, до наступних висновків:
Показники підліткової злочинності підтверджували теорію концентричних кіл. Найвищі її показники мали місце у центральних районах міста, а найнижчі у передмісті.
Таким самим був розподіл інших соціальних проблем (пияцтво, самогубства, психічні розлади.
Просторовий розподіл щодо соціальних проблем демонстрував стабільність впродовж часу не дивлячись на те, що безпосередній етнічний склад мешканців окремих районів міста змінювався.
Е. Сазерленд застосував концепцію соціальної дезінтеграції, пов’язаної із процесами урбанізації, до аналізу трансформації колишніх сільських традиційних спільнот в умовах індустріальної західної цивілізації. На думку цього автора, високі можливості соціальної мобільності, економічна конкуренція та індивідуалістична система цінностей були факторами дезінтеграції розширеної сімї та кризи гомогенних сусідських спільнот як агентів соціального контролю. Соціальна дезінтеграція, у свою чергу, підтримує традиції та культурні конфлікти, які мають девіантогенний характер. Застосування картографічного методу дозволило Е. Сазерленду стверджувати: якщо рівень злочинності серед етнічної спільноти не змінюється незалежно від місця проживання у межах концентричної системи міського простору, то є підстави говорити, що ціннісно-нормативні характеристики цієї етнічної спільноти виступають девіантогенним фактором.
Фрагмент карти активності етнічних злочинних угрупувань Чикаго виконаної Ф. Трешером (1929 р.):
У повоєнний період картографічний метод широко критикували за спрощення соціальної реальності, її дослідження «тут і тепер» без уваги до історичної генези соціальних проблем, ігнорування культурного виміру, відсутність уваги до політичних та економічних факторів, а також до питань класу та гендеру. Щодо критиків теорії соціальної дезорганізації, то вони зазвичай оперували такими аргументами:
Дезорганізація – це надто суб’єктивне і невизначене поняття для аналізу суспільства в цілому, хоч і може використовуватися для аналізу окремих груп і інститутів.
Соціальна дезорганізація передбачає руйнування попередньої структури. На понятійному рівні незрозуміло, чому одні з трансформацій, наприклад, ціннісно-нормативної структури, дезорганізуючі, а інші ні.
Соціальна дезорганізація, котру дослідники сприймають як щось за визначенням негативне, насправді може бути складною формою організації, котру дослідники не розуміють.
Так, наприклад, робота В. Вайта «Суспільство на розі вулиць» (1943 р.) показує, що, неблагополучна у сенсі економічного статусу мешканців та безпеки спільнота, так само наповнена правилами поведінки і так само карає порушників цих правил, як і благополучна спільнота. Тільки правила ці відрізняються. Таким чином, у спільноті, котру сприймають як таку, що наповнена неконвенційними соціальними практиками, теж знаходиться місце для розмежування норми та ненормальності.
Те, що уявляється, бачиться як дезорганізація, насправді може бути високоорганізованою системою конкуруючих норм. Такі речі, як девіантна субкультура, злочинні угрупування, гомосексуальні спільноти, «білокомірцева злочинність», політична корупція, – можуть бути дуже високо організованими.
Дослідження накладання фізичного та символічного простору зрештою призвело до формування теоретичного підходу, відомого під назвою екологічний підхід. Екологічний підхід, який сформувався у межах Першої чиказької школи соціології, не має анінайменшого відношення до звичного значення терміну «екологія». Інтерпретація екології чиказькою школою стосується, в першу чергу, міського середовища і артефактів (тобто речей, створених людьми, або таких, яким люди надали сенсу) і невідривно вписана у теорію соціального районування міста і, зокрема, концепцію «концентричних зон міста», які складаються з так званих «природних районів». Дослідження «природних районів» за Е. Берджессом мало полягати у:
1) визначені просторового образу району, його топографії, розміщення місцевої спільноти, фізичної організації не лише ландшафту, а й створених людиною структур (житла, робочих місць, місць відпочинку і т.д.);
2) вивченні його «культурного життя», тобто способу життя, звичаїв, стереотипів.
Р.Парк, Е.Берджесс та інші представники цієї школи розширили предметне поле соціології, уможливлюючи таким чином, міждисциплінарну інтеграцію з криміналістикою, соціальною психологією та психологією, архітектурою та містобудуванням і навіть з менеджментом комунальних систем. Розглядаючи соціальні проблеми як наслідок соціальної дезорганізації, представники чиказької школи здійснили низку досліджень підліткової злочинності, самогубств, психічних захворювань, проституції, бездомності та інших форм девіантної поведінки. У більшості з цих досліджень використовувалася ідея різних рівнів дезорганізації, по-перше, у сільській та міській місцевості, а, по-друге, в різних частинах міста.
Однією із сучасних проекцій напрацювань чиказької школи соціології є програма CPTED (англ. – Defensible Space: crime prevention through environmental design), яка на сьогодні на адміністративному рівні прийнята органами самоврядування низки американських мегаполісів. Теоретичним корінням вказаної програми є погляди Б. Ф. Скіннера, праці представників Першої чиказької школи, а також праці пізніших авторів, таких як, зокрема, Дж. Джейкобс (Смерть і життя великих американських міст, 1961 р.). У цій праці автор стверджувала, що соціальна інтеграція спільнот у містах досить часто руйнується на рівні рішень органів місцевого самоврядування, які включають архітектурні вирішення та адміністративно-територіальні поділи. Зокрема Дж. Джейкобс поставила під сумнів тогочасну відповідь на зріст рівня злочинності у великих містах: те, що локальні спільноти повинні бути відмежовані одна від одної. Згідно з концепцією Дж. Джейкобс, публічний простір великих міст необхідно конструювати таким чином, щоби взаємодія у його межах була сповнена сенсу. Публічний простір має бути наповнений місцями рекреаційного та культурного характеру.
Програма CPTED передбачає наступні архітектурні вирішення, спрямовані на зниження рівня злочинності: вікна житлових будинків мають бути розташовані так, щоби крізь них можна було безперешкодно бачити тротуари та місця паркування; транспортні сполучення мають бути сплановані таким чином, щоби всі можливі місця протиправної поведінки проглядалися з проїжджаючих автомобілів; дизайн ландшафтів має забезпечувати те, щоби всі місця проникнення у житлові будинки проглядалися з вулиці; огородження повинні бути прозорими і мінімальними за висотою; під’їзди повинні бути оснащені прозорими вхідними дверима та великими вікнами; дизайн вуличного освітлення не повинен залишати можливих затемнених місць спостереження; освітлювальні прилади на вулицях мають бути розташовані так, щоби пішоходи могли добре бачити обличчя одне одного.