42. Неопозитивістська філософія науки Віденського гуртка.

«Третя» історична форма позитивізму виникає в 20-х рр. XX ст. і дістає назву неопозитивізму. Його родоначальники - австрійський фізик-теоретик М. Шлік (1882-1936 рр.), австрійський філософ, логік і математик А. Вітгенштейн (1889-1951 рр.), австрійський філософ і логік Р. Карнап (1891-1970 рр.), англійський філософ, логік і математик Б. Рассел (1872-1970 рр.), представники львівсько-варшавської школи А. Тарський і Я. Аукасевич.

Спочатку він проявив себе у 20-х рр.. XX ст. в рамках філософського семінару у Віденському університеті («Віденський гурток»), який об'єднав групу філософів і представників спеціальних наук.

Керував семінаром наступник Маха по кафедрі філософії індуктивних наук австрійський філософ і фізик М. Шлік (1882 - 1936). До гуртка входили: філософ і логік Р. Карнапа (1891 - 1870), соціолог О. Нейрат (1882 - 1945), логік і математик К. Гедель (1906 - 1978), фінський психолог і логік Е. Кайла (1890 - 1958) та інші. З цим гуртком співпрацювали: група філософа і логіка X. Рейхенбаха (1891 - 1953) в Берліні, філософ і фізик Ф. Франк (1884 - 1966), викладав тоді в Празькому університеті, і англійський філософ А. Айер (нар. 1910 р.).

Неопозитивізм складається з ряду філософських шкіл і напрямів. Історично першим і основним варіантом неопозитивізму є «логічний позитивізм», що сформувався в рамках діяльності Віденського гуртка, основні ідеї якого (зведення філософії до логічного аналізу мови науки, принцип верифікації, трактування логіки та математики як формальних перетворень у мові науки тощо) стали особливо популярними в 30—40-ві рр. XX ст. у колах наукової інтелігенції. На думку представників цього напряму, філософія взагалі не має предмета дослідження, оскільки вона являє собою не змістовну науку про яку-небудь реальність, а становить діяльність як особливий спосіб теоретизування.

Завдання філософії вбачається в логічному аналізі наукових висловлювань і узагальнень, адже всі знання знаходять вираження в мові у вигляді висловлювань, тому філософія повинна розробити принципи перевірки цих висловлювань згідно з досвідом людини.

Важливе поняття неопозитивізму - конвенція (від лат. conventio -згода). Під нею слід розуміти, що поняття науки — закони, категорії — мисляться як результат домовленості між ученими, результат згоди, а об'єктивна істина — псевдопроблема. Поведінка вченого нічим не обумовлюється. Вчені вільно, за домовленістю приписують певний смисл і значення вихідним поняттям, знакам, правилам оперування ними. Вся ця знакова «гра» базується на конвенції і не має ніякого відношення до світу.

Неопозитивізм еволюціонував у напрямі від аналізу мови науки до аналізу буденної мови та від заперечення філософії до використання аналітичного методу для більш або менш змістовного аналізу власних філософських проблем (методів моделювання, системно-структурного аналізу тощо). Неопозитивізм як філософська течія і сьогодні утримує свої позиції, хоча і в перетвореному вигляді.

43. Неопозитивістська філософія науки Львівсько-Варшавської школи.

Школа логічного позитивізму. Ідейним і організаційним ядром її став «Віденський гурток», до якого потім долучилася подібна за поглядами Львівсько-варшавська школа в логіці, очолювана К. Айдукевич (1890 - 1963) і А. Тарський (1902 - 1983). (див. 42).

Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи.

Львівсько-Варшавська школа — одна із шкіл аналітичної філософії, представлена такими мислителями, як К.Айдукевич (1890- 1963), Я.Лукасєвич (1878-1956), А.Тарський (1902-1984), Т.Котарбиньський (1886—1981) та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу.

Лукасєвич вважав, що метою логічних досліджень має бути розробка точних методів аналізу філософських міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, суть якого полягає в тому, що різноманітні логічні системи здатні експлікувати різноманітні онтологічні теорії. Лукасєвич, Айдукевич та інші представники Львівсько-Варшавської школи були прибічниками раціоналізму, специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз мови науки і філософії. Це, на думку прибічників даної течії, сприяло усуненню неточностей та двозначностей, якими живляться ірраціоналістичні філософські концепції. Але водночас їхні філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді навіть і суперечили неопозитивізму.

Окремі представники розвивали філософію матеріалістичного номіналізму (Т. Котарбиньський), феноменологічну теорію пізнання (Р.Інгарден), конвенціоналістську концепцію наукових теорій (К.Айдукевич). В цілому Львівсько-Варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин, логічної семантики, до розробки неокласичних систем математичної логіки.