3. Державно-правова думка в україні за козацько-гетьманськоїд оби (XVI-XVIII ст.)

Державно-правова думка вказаного періоду мала своїм джерелом неоплатонізм та переважно вчення Арістотеля, що проникали на Україну завдяки творам І. Дамаського, JI. Візантійського, Н. Емеського. Важливо наголосити, що майже за сто років до Гроція та Гоббса на ґрунті еллінсь­ких уявлень, особливо на основі вчення Арістотеля, свя- щеник-гуманіст з-під Перемишля Станіслав Оріховський- Роксолан (1515-1567) у працях «Про природне право», «Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу», «По­літія королівства Польського» обґрунтував ідею природ­ного права і торкнувся питання поділу влади, наголошуючи водночас, що стабільною держава (влада короля) буде ли­ше за умови священного дотримання права.

С. Оріховський-Роксолан послідовно проводив і захи­щав думку про природну рівність людей і намагався пере­конати короля провести низку реформ, які були б наближе­ні до уявлень мислителя про ідеальну державу. У найви­значнішому своєму творі «Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу» Ьріховський виразно проводив думку по-перше, про необхідність розвитку України, як автоном­ного утворення (окремого державного тіла) в умовах спіль­ного життя із Польщею і Литвою. Він пропонує перемісти­ти центр державного життя із Кракова та Вільна до Києва (бо там з часів Київської Русі, могутньої феодальної держа­ви перебували всі правителі. Такий захід, на думку мисли­теля, сприяв би зростанню на українських землях освіти, культури та відновленню державотворчих процесів. Король не повинен цуратися народу, а жити на Русі-Україні; по- друге, мислитель виразно протиставляє конституційну, гуманну, на його погляд монархію і тиранію (перша, на його думку, була на той час у Польщі, друга - в Москов­щині). В умовах конституційної монархії король дбає про доблесть, шанує справедливість і плекає їх. В умовах тира­нії тиран шанує лише несправедливість, розподіляючи по­честі негідникам, гублячи доблесть ганьбою. За тиранії з розподілом посад і почестей мають значення гроші, підла­бузництво, на якому це правління й тримається.

Не менш відомим трактатом Оріховського була «Політія королівства Польського», написана на зразок книги Арісто- теля, «політика», в якій подається огляд станової структури «коронного тіла», основними складниками якого є король, сенат і поспільство. Стосунки між ними регулюються з допомогою прав і привілеїв. Суб'єктами політії (громадя­нами- Авт.) є священики, король і шляхта. Селян і реміс­ників Роксолан не включав до списків громадян, бо вважав, що слуги, люди залежні, не мають належних моральних якостей, і доброчесно не можуть брати участі в управлінні державою. До такого висновку Оріховський прийшов на ос­нові переконання, що свою людську сутність індивід може реалізувати виключно завдяки свободі, яка виникає з при­родного права. Водночас мислитель підкреслював, що пра­ва і свободи повинні регламентуватися законом (конститу­цією), якому підпорядковується і вища державна влада.

Всі представники панівних станів теж повинні бути рів­ними перед законом. Король має бути виборним і теж об­межуватися законом, що є необхідною умовою і перепоною на шляху до утвердження тиранії. Оріховський наголошу­вав, що «по справедливості тоді королівство Польське на­зване Політією, оскільки воно власним правом нищить ти­ранію, губить зло, стає на заваді сваволі урядовців, нарешті робить рівним найвищого з найнижчим у Польщі».¹ Таким чином, Оріховський-Роксолан виступає проти спадкової монархії, бо, на його думку, жодна людина не народжуєть­ся королем. Претендент же на трон має перевершувати ін­ших своїми моральними й розумовими якостями. Обраний королем стає «сторожем» шляхетських вольностей, а коро­лем його чинить сила божого слова в час коронування.²

Першим теоретиком-фундатором козацької держави, за­довго до реалізації її в проекті Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Пили­па Орлика був український шляхтич римо-католицького сповідування Йосип Верещинський (помер 1598 p.).

У державно-правовій концепції державного устрою Ук­раїни И. Верещинський чітко окреслив устрій Козацької держави у формі князівства чи герцогства з васальною під­леглістю польському королю. Ця ідея стала основополож­ною у XVII ст. Як повідомляє відомий знавець історії українського державотворення Валерій Шевчук, саме за неї змагалися гетьмани від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського, а в проекті Гадяцького договору вона оформ­лена як Велике Князівство Руське.³

Й. Верещинський був першим, хто накреслив Конститу­цію України як Козацької держави, в якій князь ставав чі­льним правителем краю (про гетьмана тут згадки немає). За територіальним устроєм держава мала поділятися на пол­ки - окремі адміністративно-територіальні одиниці (що бу­ло здійснено в XVII-CT,). Населення територіального полку з полковим містом і сільськогосподарською округою ма­ло б підлягати юрисдикції місцевих органів влади. Князь володів правом адміністративного правління над усіма ци­вільними підданими (крім козаків), незалежно на території якого полку вони проживають (про владу над козаками, які, на думку Верещинського, мають бути окремим шляхетсь­ким станом, не говориться). В державі, наголошував Вере­щинський, повинне панувати самоврядування та традиційні козацькі звичаї.

Утворення Речі Посполитої, Брестська унія не залишили надії на відновлення української державності. Тому україн­ська державно-правова думка цього періоду вкладалась у рамки гострої релігійної полеміки та культурно-освіт- ницької і наукової літератури українських братств (XV- XVI ст.). Полемічна література і просвітницька робота братств не ставили на меті відновити державність, але вони будили політичну свідомість, оскільки висували проблеми про захист українства на різних щаблях управління й само­врядування в Речі Посполитій, вимагали релігійних свобод, права участі у прийнятті доленосних для українців рішень, закликали до збереження української мови, культури, зви­чаїв і традицій народу. Все це в умовах бездержавного іс­нування українського народу набувало політичного забарв­лення.

Серед полемістів, представників ісіхастичної (містично- аскетичної) течії найбільш яскравою постаттю стоїть Іван Вишенський (бл. 1550 - бл. 1620), який на відміну від ін­ших полемістів спробував окреслити певний суспільно- політичний ідеал, втіливши його у концепції про «істин­ну церкву» (мислитель ототожнював церкву і суспільство, отже, в концепції йшлося фактично про ідеал суспільства істинних християн). Підмурком концепції була ідея собор­ності церкви (суспільства) - тут йдеться про рівність усіх . людей перед Богом. Дотримання принципу соборності ми­слитель розглядав як запоруку рівності людей у церковно- релігійному і суспільно-політичному житті і, дотримую­чись ідеалів раннього християнства, вбачав головне при­значення влади, яка, на його думку, належить Богові, а не царям і королям, у ствердженні законності і християнської справедливості. Водночас виступаючи проти тиранії і по­неволення народів, І. Вишенський відкидає практику наси­льницьких методів зміни форм правління, які здійснюються заради утвердження справедливості, рівності і свободи.

Представником просвітницько-критичного напрямку в релігійній полеміці був Христофор Філалет (кінець XVI - початок XVII ст.), який у своєму знаменитому «Апокриси- сі» (1598 р.) захищав ідею рівності людей, незалежно від становища в суспільстві, і заперечував принципи абсолю­тизації влади світськими і духовними монархами. Полеміст послідовно проводив думку, що відносини між монархом і підданими мають здійснюватися на підставі суспільного договору і природних прав. Сам монарх зобов'язаний пова­жати закони, права та свободи підданих, як, зрештою, і шляхта, яка хизується власною шляхетністю.

Одним із перших, хто порушив питання про характер майбутньої державності, був київський митрополит Петро Могила (1596-1647). Він пов'язував долю української дер­жави з іншими православними державами. Водночас Мо­гила порушив проблему співвідношення світської і духов­ної влад, вказуючи на недопустимість втручання держави у справи церкви, наголосивши при тому, що правитель одержує владу безпосередньо від Бога і звітує про свої вчинки тільки перед ним, а церква має бути радником правителя.

Вагомий внесок у розвиток державно-правової ідеології України здійснив один із видатних політичних діячів пе­ріоду Козацької держави, автор Гадяцького договору Юрій Немирич (1612-1659). Його ідеалом була держава (тобто Річ Посполита), як союз федеративних республік у складі Литви, Польщі і Руського князівства (останнє об'єднувало територію Київщини, Брацлавщини та Чернігівщини). Но- воствореному Руському князівству надавалась широка ав­тономія з власним державним правом, яке узгоджувалося із звичаєвим правом.

У проекті Галицького договору Виговський відійшов від принципів традиційного демократичного устрою в Україні, який утвердився в козацькій державі, і запропонував запро­вадити у Князівстві Руському змішану аристократично- демократичну республіку, або аристократичну на взірець Великого Князівства Литовського з близьким до монар­хічного гетьманським правлінням, але такий монархізм мав би мати риси обмеженого.

За 200 років до скасування кріпацтва за повне звільнен­ня селян від панщини, за заборону смертної кари, за мир між народами, свободу совісті, свободу творчості виступа­ли відомі у тогочасній Європі проповідник соціанства в Україні А. Вишоватий (біографічні відомості невідомі) та історик, церковний діяч, викладач Києво-братської колегії у 1655-1672 pp. Теодосш Сафонович, автор «Хроніки з лі­тописів стародавніх». У своїй праці Сафонович послі­довно проводив ідею договірного походження держави і пріоритету природних прав людини.