2. Ранньохристиянські уявлення про державу і право

Перше, на що необхідно звернути увагу, це те, що хрис­тиянство було передусім вченням про спасіння, а не філо­софією чи політичною теорією. Але це вчення набуло полі- тико-правового забарвлення, позаяк не могло обминути питання про взаємини особи, земної влади, державності в цілому (традиційне середньовічне мислення продовжувало традицію античної державно-правової думки й не проти­ставляло суспільство і державу).

Християнство як вчення про спасіння запозичило від стоїків ідеї про природне право, віру в Провидіння, що пра­вить світом, у незмінну справедливість закону і самовряду­вання, а також рівність усіх людей перед Богом. Віра в Бо­жественне одкровення не суперечила ідеї, якої дотримував­ся Цицерон, що закон природи - це Божий закон. Стоїчній ідеї всесвітньої держави християнство надало релігійного тлумачення в площині божественного задуму спасіння людства. В проекті цього задуму світській державі (світсь­кій владі) відводилась роль засобу перетворення земного життя на поріг до життя вічного. На ідею світського права воно наклало ідею християнського обов'язку.

У своєму історіософському оформленні християнська монотеїстична концепція Бога відштовхувалась від поло­ження, що Бог-Творець не частина космосу (як Зевс) чи його субстанція (як Брахма), а якісно відмінна від матері­ального буття першопричина. З перших сторінок Біблії сти­каємося з ідеєю створення (а не самопородження) космосу, який має джерело не в собі, а над собою - у вигляді Божест- венного розуму і волі. А те, що світ свідомо створений ви­щою силою, то це відбулося заради певної мети, досягнен­ня якої має бути кінцем світу. Отже, згідно із концепцією світ має початок (акт творіння), історію (перебіг подій, го­ловне в аспекті взаємин Бога з людьми) та фінал (кінець світу). Тому попри все свідомість середньовічних християн була зорієнтована на неминучий кінець світу та долю душ людських після Страшного суду.

Принциповими засадами раннього християнства були, по-перше, теїзм - сприйняття Бога як творця і промисли- теля світу; по-друге, дуалізм - погляд на світ як арену бо­ротьби добра і зла; по-третє, персоналізм - у розумінні ви­знання за кожною людиною права на свободу вибору і од­ноосібної відповідальності за свої дії перед Богом; по- четверте, провіденціалізм і есхатологізм - віра у кінцеву, наперед визначену перемогу добра над злом, що й знаменує собою «кінець світу» як «Страшний суд» та утвердження Царства Божого на землі.

Ні людина, ні держава не розглядалися «нейтральними» відносно Всевишнього, оскільки він є персоною і вищою дієвою силою світу. Всі мусили служити Богові, реалізую- чи, незважаючи на всі перешкоди і страждання, його волю і задум, а якщо виступали проти його волі, мислилися уособ­ленням ворожих сил - уособленням Диявола. З огляду на це допускалися дві можливі форми ставлення людини до влади: якщо вона від Бога, тоді людина визнає її священ­ною (сакральною) і вважає своїм обов'язком віддано слу­жити їй; якщо ж влада не від Бога (відчужена від нього або ж прямо ворожа), то їй необхідно морально протистояти у тому випадку, якщо держава буде примушувати, чи під­штовхувати людину на скоєння «богоогидного» вчинку чи сама скоїть гріх.

Виразником ранньохристиянських ідей був визнаний ав­торитет середньовіччя в питаннях християнської релігії і філософії аж до Томи Аквінського християнський теолог Аврелій Августин (Блаженний) (345-430 pp.). Політичні і правові погляди теолога викладені в книзі «Про град Бо­жий». Своїм вченням він заклав підвалини процесу десакра- лізації пануючих у суспільстві уявлень про державу. Цього вимагала логіка боротьби за утвердження диктату церкви над суспільством і державою. Прагнення применшити роль держави й штовхнули теолога на проголошення її не як бо­жого творіння, а творіння рук людських. Його погляди спря­мовували суспільну свідомість на сприйняття держави як організації нижчого порядку, другорядної відносно церкви.

Однак, важливо підкреслити, що церковну і світську влади Августин не розглядав як інституційно протилеж­ні. Згідно з його вченням існувало єдине християнське суспільство (яке охоплювало принаймні до XI ст. увесь світ), яке теолог не протиставляв державі і церкві. Він підкреслював, що після Бога суспільство мало дві голови: папу й імператора, отже дві ієрархії посадових осіб. Між цими обома об'єднаннями не існувало водорозділу. Однак основним у вченні Августина було прагнення обґрунтува­ти ідею моральної зверхності церкви над державою і пра­во (обов'язок) держави на підтримку церкви, особливо у боротьбі останньої проти єретиків. Підставою було ви­знання ранньохристиянських засад, згідно з якими історія людства - це звершення задуму божественного спасіння, присутність церкви у розгортанні божественного задуму має вирішальне значення, бо єдність роду людського перш за все означає єдність християнської віри під верховенст­вом церкви.

Погляди Цицерона та інших дохристиянських мисли­телів, котрі вбачали мету істинної держави в утвердженні справедливості, Августин критикував саме з тих причин, що жодній «язичницькій імперії досягти цього так і не вдалося». Він переконував, що з часу виникнення христи­янства жодна держава не може бути справедливою, якщо вона не християнська і жодний правитель, якщо він пере­буває поза церквою, не спроможний правити справедливо.

65

Утіленням божественної справедливості згідно із вченням Августина є право. Засадовим принципом права - є непорушний, вічний, санкціонований Богом закон, що ре­гулює людські відносини. Вічний закон - вираження Боже­ственного розуму і волі, він визначає природніш порядок, а отже і природне право. Природне право — це ідеальна нор­ма людських відносин і водночас загальний закон буття, що випливає із незмінного порядку природи і всього Всесві­ту. Вічний закон і природне право імманентні (атрибутив­ні, внутрішньо притаманні) розуму і волі Бога. Ці поло­ження стали методологічними засадами обґрунтування Августином мети істинної (християнської) держави — утвердити справедливість, утілену в природному божест­венному праві. Сутність справедливості можна осягнути тільки з допомогою Святого Письма. Держава, в якій ігно­рується право (як втілення божественної справедливості) приречена на небуття.

З 1—130

3. ВЧЕННЯ ТОМИ АКВІНСЬКОГО ПРО ДЕРЖАВУ, ПРАВО І ЗАКОН

Свою філософсько-теологічну систему - томізм - мо- нах-домініканець Тома Аквїнський (1225-1274 pp.) виклав у численних працях, в яких торкається питань держави, права і чакону в аспекті відношення церкви і держави, вла­ди і суспільства, істини і справедливості. Найвизначнішими серед його творів с «Сума істини католицької віри проти язичників», «Сума теології», «Про правління можновладців». Усі ці твори спрямовані проти арістотелевсько-аверро- їстичного вчення, яке набуло поширення в Західній Європі у ХІ-ХІ І ст. і порушувало засади християнсько-католиць- кого світу. Аверроїзм - напрямок у західноєвропейській середньовічній філософії, який походить від поглядів араб­ського філософа ХП ст. Ібн Рушди (в лат. традиції Аверроес) і став результатом переосмислення вчення Арістотеля з по­зицій натуралізму.¹

Аверроїзм - це вчення про вічність матерії і руху, яке заперечує акт одночасного божественного творіння, визна­ючи Бога не як творщ, а як першопричину всього сущого. Згідно із вченням аверроїзму все земне життя, включаючи державу і право, підпорядковане природній необхідності.

Тома Аквінський як неухильний провідник ідеології ка­толицької церкви успішно витлумачив арістотелізм (вчення послідовників Арістотеля) в католицько-теологічному дусі, перетворивши його на потужну філософсько-світоглядну опору католицької церкви. Він один з перших спробував розвинути християнську доктрину держави на основі Аріс- тотелевої «Політики».

Доцільно наголосити на принципово різних засадах вчень Арістотеля і Томи Аквінського, зокрема стосовно розуміння природи людини і справедливості. В Арістотеля (і в античних мислителів в цілому) людська поведінка під­порядкована природному праву, яке втілює вимоги всеохоп- люючої космічної справедливості. У Томи Аквінського (взагалі у мислителів середньовіччя) природне право - це підкорення людини Богові і втілення божественної спра­ведливості. У Арістотеля держава (поліс) є «самодостат­ньою», тобто вона онтологічно сама по собі здатна забезпе­чити всі умови, за яких можливий найвищий рівень мораль­ного розвитку громадян. Полісна організація суспільства мислилася реальною умовою реалізації космічної (вічної)

справедливості, критерієм якої розглядалося право. У вчен­ні Аквінського держава теж відіграє значну роль у житті суспільства, позаяк її метою є «загальне благо». Але бо­жественна (вічна) справедливість може утвердитися на землі не завдяки світській владі (держави), а завдяки владі церкви, як єдино відповідної заповітам Бога. Критерієм справедливості є Святе Письмо (Біблія). У зв'язку з цим у роздумах Аквінського про державу і право поза все про­ходить теза про верховенство у суспільстві духовної вла­ди над світською.

Аквінський поділяв думку Арістотеля, що людина - по­літична істота. Визначальним у її природі є прагнення жити у суспільстві. Ідеальною спонукою до об'єднання людей у суспільство є суто людські потреби, які можна задовольни­ти лише у державі. Аквінський, як і Арістотель, не розме­жовує суспільство і державу. Згідно із його вченням дер­жава - це форма людської єдності і співробітництва, яка втикає у відповідь на потреби природи і розуму. Однак, природа держави - це реалізація законів провидіння.

Тома Аквінський здійснив класифікацію форм держав на основі критерію морального правління. З огляду загаль­ного блага як мети суспільства він поділяє правління на справедливе і несправедливе. За цим же критерієм теолог розрізняє владу політичну і владу деспотичну. Політична влада - це дотримання законів, оскільки функція світсько­го правителя полягає в опікуванні обороною, судочинст­вом, усуненні зловживань, закладенні підвалин людського щастя шляхом підтримання миру у державі. Деспотична влада - це ніким і нічим не обмежене правління за принци­пом «повелитель-раб». Засуджуючи деспотичне правління, Тома підкреслював, що правитель мусить керуватися вимо­гами божественної справедливості і дотримуватися припи­сів закону, спонукуючи до такої ж поведінки і своїх підда­них. Правління однієї людини над іншою не повинне по­збавляти підданого права на вільний моральний вибір. Ніхто, навіть раб, не зобов'язаний коритися деспоту. Саме з цієї причини Тома визнавав опір тиранові не лише правом, а й обов'язком підданих. Найкращою формою правління мислитель називав політичну монархію. На відміну від абсолютної вона має низку переваг. Тут вагому роль у жит­ті суспільства відіграють крупні феодали - світські і ду­ховні «князі церкви», а влада монарха залежить від законів і своїми діями не порушує їх приписів.

з*

67

Мислитель підкреслював, що влада виникає у відповідь на природну необхідність задоволення потреб людини.

Влада об'єднує суспільство і допомагає людям удоскона­люватися морально, піклуватися про душу, стати соціаль­ними й політичними істотами. Влада приводить до дії за­кони держави. Закони держави — це специфічні настанови (приписи), які не порушують божественного порядку.

У відповідності до середньовічної традиції святості за­кону Тома стверджував, що влада закону всеохоплююча. Людський закон пов'язаний із божественним законом і є час і кою системи Божого врядування у Всесвіті. Для обгрун­тування своїх тверджень Аквінський розробив класифіка­цію законів, дія яких охоплює чотири рівні космічної реаль­ності, що є «чотирма формами Божественного розуму». Космічна реальність (світ) згідно із вченням мислителя по­стає як ієрархічна система із чотирьох сфер. Перша - це нежива природа. Над нею розташувалася сфера вищого по­рядку - світ рослин і тварин. Над цим світом існує світ людей, який є перехідним у надприродну духовну сферу. Довершеною реальністю, вершиною, абсолютною першо­причиною, сенсом і метою всього сущого є Бог.

У класифікації законів провідне місце посідає вічний за­кон, який є тотожним розуму Бога (вічний план божествен­ної мудрості). У відповідності з цим законом відбувається увесь процес творення. Формою віддзеркалення божест­венного розуму в створених речах і явищах чуттєвого світу є природний закон. Сферою його впливу є світ живих істот, що підкоряються інстинктам життя і самозбереження. У людському житті цей закон проявляється у прагненні жити досконалим, достойним людини життям - прагнути до добра, уникати і не чинити зла, виховувати дітей, ціну­вати власне життя. Природний закон діє однаково як в сфе­рі християнського світу, так і серед язичників. Дарунком божої милості - Боже одкровення - є Божественний закон. Він визначає кінцеву мету людського життя, керує душею і спрямовує людей у прагненні до добра. Це, наприклад, правила християнської моралі чи норми, встановлені церк­вою. Всі перераховані закони прямо не стосуються людей, бо не випливають із людської природи. Законом спеціально передбаченим для людей є людський закон, який конкрети­зує природний закон. Тома поділяв його на право народів (ius gentium) - однакові норми, що зустрічаються у різ­них народів та право громадян (ius civile) - специфічні для кожної окремої країни норми. Згідно вчення Аквінського людський закон - це сила, яка примушує недосконалих за своєю природою людей коритися владі перед страхом по­карання.

Торкаючись питань права, Аквінський керувався вченням Арістотеля і римських юристів про природне право, якому підпорядковується людина в своєму житті, а правову концеп­цію створив спираючись на категорію «справедливість». Справедливість він розглядав як одну із етичних чеснот з принципом заслуженої відплати. Тома, як і Арістотель, поді­ляв справедливість на розподільну і зрівняльну. Розподільна справедливість - це надання благ згідно із людськими доблес­тями, а зрівняльна відноситься до сфери вищого порядку і пов'язана з божественною природою людини Відповідно і право поділяється на природне і позитивне. Дія природного права - це сфера внутрішньої природи людини (її душі). Дія позитивного права - це сфера людських стосунків, де спра­ведливість встановлюється з волі людей.

Отже, згідно із вченням Аквінського право — це дія божественної справедливості у божественному порядку людського життя. Його джерелом є вічний закон.