2.Людина як творець та творіння культури

Світ культури становить сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених в процесі матеріального і духовного виробницт­ва. Проте людина не лише перетворює зовнішню дійсність, а й фор­мує сама себе. Це формування, „самопородження" людини власною працею є суттєвою стороною, „нервом" процесу, який слід назвати історією - на відміну від природної стихійної еволюції. Отже, до куль­тури відносяться й ті властивості людини, які є історичним продук­том, тобто ті, що виділяють її з природи, мають надбіологічний харак­тер. Таким чином, в людині природне начало поєднане з культурно-історичним, останнє визначає специфіку людського буття.

Поділ культури на матеріальну й духовну зумовлений видом діяль­ності, функціями, які виконують культурні цінності, характером по­треб, що ними задовольняються. Цей поділ має свою об'єктивну ос­нову, хоча й певною мірою має відносний характер: предмети мате­ріальної культури втілюють у собі певні знання, ідеї, навички тих людей, які їх створили; з іншого боку, цінності духовної культури ма­ють матеріальні форми вираження й саме їх створення нерідко вима­гає не лише розумової праці, духовної напруги, але й фізичних зусиль.

До матеріальної культури відносяться засоби виробництва, зок­рема знаряддя і предмети праці, які самі є продуктом попередньої діяль­ності, техніка — від примітивної до найскладнішої, всілякі споруди, оброблені лани, насаджені та культивовані ліси, штучні водоймища, заводи й фабрики, шляхи сполучення, засоби зв'язку і передачі інфор­мації, предмети повсякденного вжитку і таке ін.

До духовної культури належать знання, наука, мораль, право, ре­лігія, філософія, різні форми ідеологiї, норми поведінки й міжлюдського спілкування, освіченість людей, інтелігентність і таке ін. Міра оволодіння духовними цінностями, потреба в них, а також здатність їх створення характеризують рівень духовності людини, суспільства.

Особливим — і надзвичайно важливим - елементом культури є мова, і не лише сама по собі, а й володіння мовами — рідною та інши­ми; крім „природних", є ще й „штучні" мови, різноманітні знакові системи, вміння ними користуватися. У наш час ознакою культурності стає володіння кібернетичною, інформативною технікою.

Отже, стосовно суспільства культура — це все створене і викорис­товуване ним матеріальне і духовне багатство, щодо людини — це міра власне людського в ній: знання, освіченість, моральність, інтелекту­альність, художній смак, здатність діяти по-людськи - працювати, тво­рити, спілкуватися і таке ін. Культура людини виражається і у володінні власною біологічною природою — культурою їжі, пиття, кохання фізичною культурою і, безумовно, у вихованості розуму, волі, почуттів, тактовністі, ввічливості, делікатності, поваги до інших і почуття власної гідності.

Як бачимо, до культури належить не лише сукупність цінностей, але й процес їх створення, оволодіння і користування ними.

Культура і людина нероздільні. Людина може жити, мислити, почувати, діяти по-людськи тільки тоді, коли вона прилучається до світу культури. Саме в такому прилученні до культури, засвоєнні її — смисл освіти й виховання. Ставлення людини до природи опосередковане культурним середовищем.

Людина у XX ст., за словами німецького філософа М. Шелера, остаточно втратила себе, тобто втратила надійні підстави для самовизначення. За цих обставин і відбулося звернення до явища культури, яке розглядалось через кричущу суперечність:

^людина стає людиною лише за умов прилучення до культури, вклю­чення в процес творення та використання культури, проте культу­ра чомусь не здатна утримати людину на рівні людському.