8. Проблеми сучасної культури

Як відомо, останніми десятиріччями ставлення до культури дещо змінилось. Вона розглядається деякими філософами уже не як цінність, а як щось штучне й навіть вороже людині. Головною причиною цього є відсутність ідеї, яка б могла об'єднати суспільство (людство). Цьому сприяло й незадоволення механіцизмом як методом пояснення, який зазнав кризи в період „новітньої революції в природознавстві". Тоді Г.Зіммель вважав, що новою парадигмою, здатною об'єднати світ ду­ховної культури, зможе стати лише поняття „життя", яке начебто вис­тупало своєрідним центром світобудови і вказувало на те, звідки йде шлях до душі, а звідки — до ідеї, Космосу, Абсолюту.

На думку В.Дільтея, ідея життя в системі культури має проти­стояти раціоналізму, а тому бути спрямованою у минуле. На місце ге­гелівського „розуму" мало прийти „життя" у його цілісності, пережи­ванні й ірраціональності.

Завдяки філософським зусиллям А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, З.Фрейда та ін. „філософія життя" стала основою культури філософсь­ких ідей епохи антираціонального. Інші провідні філософи Заходу теж зробили вибір на користь позиції, яка апелювала не до розуму, а до емоцій, надаючи міркуванням іншого забарвлення. Не дивлячись на все це, вони все ж не змогли вирішити нагальних проблем.

Першим, хто звернув увагу на кризу в культурі, був О.Шпенглер. У праці „Занепад Європи" він розсіяв ілюзії лінійного прогресу і роз­винув ідеї культурно-історичного циклу, поєднаного з принципом дискретності локальних культур. Він абсолютизував ідею куль­турно-історичного коловороту, вибудував всеосяжну культурно-істо­ричну концепцію, акцентуючи увагу на безвихідному колообігу історії та неминучості загибелі культури.

Шпенглер різко протиставив історію природі, але при цьому ме­тод споглядання живої природи переніс на дослідження суспільства. Тому в глибині історизму оселявся натуралізм, який сприяв тому, що пізнання історії завершилося пізнанням природи. В кінцевому рахун­ку це призвело до висновку про відмирання кожної форми культури й до загибелі її в західноєвропейській формі.

І все ж не вся філософія культури минулого століття зводиться лише до проблем руйнації культури, а й пропонує її глибинне сприй­няття і розмаїття (проблема „інтернаціональності", яка формувала

зовнішнє для неї буття, проблема аналізу аксіологічного аспекту теорії культури, проблема ролі культури в процесі самовизволення людини тощо).

Подальший хід історії, особливо після трагічного досвіду Другої світової війни і в другій половині того ж століття, спростував песимі­стичний прогноз щодо загибелі західної культури. Не підтвердив він поки що й вчення про неминуче поглиблення загальної кризи капіта­лістичної системи, її загнивання й цілковиту нездатність до самотрансформації, якісних змін без революційних потрясінь. Залишились не­виправданими і намагання втиснути живу історію в будь-які схеми.

Виникли й проблеми надмірної ідеалізації культури, апеляції до небезпеки, породженої самою культурою, що загрожувала культурі та й самій людині.

Причиною цієї небезпеки стала влада над сущим, що становить основу будь-якої культурної творчості. Підкреслювалось, що останнім часом влада над сущим (природою і людиною) постійно зростала, а міра відповідальності, совісті часто не встигала за цим (і це за відсут­ністю влади над своєю владою). Тому гарантій використання влади не стало. Була лише впевненість у тому, що свобода сприятиме правиль­ному вибору, а добра воля стане складовою душі й характеру, хоча й реальна людина не готова була до зростання власної влади. Дикість, яка у первісній формі була переможена, з'являлась у надрах культури, а її стихією стала влада. Тому людина знову опинилась перед хаосом.

Про належне застосування влади щодо використання природи людство заговорило лише на початку XX ст., що знайшло свій вияв у вченні про ноосферу. Вперше постало питання про перебудову біос­фери в інтересах людства, яке мало взяти на себе відповідальність за особливості протікання еволюції біосфери та інших процесів.

Це мало стати початком розв'язання серйозних проблем, які ста­вила перед людством сучасна цивілізація (втрата гуманності, душев­ності, безпосереднього зв'язку з природою та людьми; домінування опосередкованого, абстрактного, дефіцит переживання, безпосеред­нього сприйняття й живого почуття).

В зв'язку зі специфічними особливостями праці, спеціалізацією людина втрачала своє духовне начало, індивідуальність. Постійний поспіх, інтенсифікація спілкування та інше призвели до того, що люди трималися відчужено. Обмеженість діяльності стала систематичною й універсальною, що призвело людину до безликої поведінки як чогось звичайного.

Зникало співчутливе ставлення один до одного, виникала інди­ферентність, зверхність, зарозумілість, байдужість, які стали кваліфі­куватись як норма. Люди втрачали почуття родинності, гуманізму, що розхитувало основи культури. Та лише культура могла врятувати лю­дину. І розпочинати потрібно було кожному з себе, з виховання своєї доброчесності.

Найважливішою чеснотою у цьому могли стати серйозність, ба­жання знати суть справи, особиста духовна хоробрість, здатність про­тистояти безладу, володіти самим собою, що могло б допомогти стати господарем своєї влади. А ще мужність, яка необхідна для справжньої хоробрості та розвінчання лжегероїзму. Все це могло б сформувати ми­стецтво управління, яке формує владу над владою і знаходить в усьому свою міру та створює необхідні умови для належного життя людини.

Контрольні запитання:

Що таке культура, її основні типи і форми?

Суспільство і культура.

Матеріальна і духовна культура.

Молодіжна субкультура.

Теми рефератів:

Філософія і культура.

М ол одіжна субкультура.

Культура й цивілізація.

Рекомендована література:

С.П. Щерба, О.А.Заглада.Філософія: підручник/ С.П.Щерба, О.А.Заглада. –[ 5-е вид.] – К.: Кондор, 2011. – 548с.