Контрольні запитання

1. Дайте визначення характеру.

2. Які провідні риси характеру?

3. Що таке акцентуйовані риси характеру?

Завдання для самостійної роботи

1. Що мав на увазі Дж.Вуден, коли стверджував: “Цікавтеся більше своїм характером, ніж своєю репутацією, тому що ваш характер є те, хто ви є насправді, тоді як репутація головним чином є те, що думають про вас інші“.

Психологія спілкування

1.Поняття про спілкування. Функції і види спілкування.

2.Структура спілкування.

3.Міжособистісні стосунки в групі.

Поняття про спілкування. Функції і види спілкування.

Серед чинників, що формують особистість, у психології вирізняють насамперед спілкування, пізнання і трудову діяльність. Способами пізнання оточуючого світу ми оволодіваємо тривалий час, уміння і навички трудової діяльності засвоюємо багато років, а спілкуванню людина не навчається цілеспрямовано ніколи і ніде. Велика кількість проблем у житті, зокрема в сім’ї, виникає саме тому, що люди не знають механізмів і законів спілкування, не мають відповідних навичок.

Спілкування – це складний процес установлення та розвитку контактів між людьми, який породжується потребами в спільній діяльності; містить у собі обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття та розуміння партнера у спілкуванні.

Спілкування – одна з основних категорій психології. Індивід стає особистістю в результаті взаємодії і спілкування з іншими людьми.

У характеристиці спілкування важливими є його функції. Спілкування виконує функцію регулювання спільної діяльності. Участь у спільній діяльності вимагає від кожної людини певних знань. Звідси випливає інша функція спілкування – пізнання. Навіть немовля, спілкуючись з дорослим, уже засвоює основні компоненти спілкування як діяльності: здатність зосереджувати увагу на тому, хто до нього звертається; здатність почергово вслухатись і “відповідати”; розуміти, коли від нього чекають слухання, а коли відповіді. У віці близько трьох років дитина вже знає, як спілкуватись, і здатна це робити у внутрішньому плані. Ця здатність є виявом свідомості, тобто спілкування має ще одну, третю функцію, воно є первинним інструментом формування свідомості людини. Спілкування, як і працю, можна вважати фактором, який формує особистість. Виховання має велике виховне значення, оскільки воно розширює загальний світогляд людини, є умовою формування загального інтелекту, мислення, пам’яті, сприймання, уваги.

Здійснення спілкування вимагає наявності комунікативних умінь. Уміння спілкуватися передбачає певний рівень психологічної культури ,яка включає:

• уміння розбиратися в інших людях;

• уміння адекватно відповідати на їх поведінку та вибирати такі форми звертання, які відповідають індивідуальним особливостям співрозмовника.

В.Леві у своїй книзі “Мистецтво бути іншим“ змальовує портрет “генія комунікабельності“, основними рисами якого є високий інтерес до інших людей, відсутність тривожності, адекватний зворотний зв’язок, пластичність поведінки, артистизм, деяка агресивність, яка створює підтекст сили, оптимізм, відсутність упередженості, уміння передбачати поведінку інших людей, яке розвивається в результаті спостережливості, симпатія до людей, бачення в них хорошого і прийняття їх такими, якими вони є насправді. Зрозуміло, якщо людина від природи некомунікабельна, то вона не стане “генієм“ в цій сфері, але розвинути уміння спілкуватися якоюсь мірою може кожний.

Визначимо види спілкування. Залежно від контингенту учасників процесу спілкування можна виокремити: спілкування з собою, міжособистісне, особистісно-групове і міжгрупове.

Ми спілкуємося з собою, з другим своїм “Я“, коли розв’язуємо будь-яку задачу: математичну, життєву, професійну тощо. Відбувається спілкування з собою на рівні внутрішнього мовлення. Воно схематичне, фрагментарне, згорнуте, оскільки ми розуміємо з півслова власні думки, але за певних умов може бути й розгорнутим. Слово є живою клітинкою, що містить в собі в примітивному вигляді основні властивості, притаманні мовленнєвому мисленню взагалі. Воно не лише називає предмет або явище, а й характеризує його, дає йому оцінку. Тому, одночасно є актом і мовлення, і мислення. Отже, людина, міркуючи, у внутрішньому діалозі ніби спілкується сама з собою. Вважається, що чим більш духовно багатою є людина, тим частіше вона спілкується з собою. Тривалість такого спілкування пов’язана і з типом темпераменту людини.

Міжособистісне спілкування характерне для груп, в яких всі знайомі й безпосередньо контактують один з одним. Наприклад, спілкування в сім’ї, у виробничій групі, у навчальній, у групі друзів тощо.

Особистісно-групове спілкування має місце тоді, коли одного із співрозмовників представляє особистість, а другого – група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника з підлеглими, оратора з аудиторією.

Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільностей, кожна з яких обстоює свою позицію, але обидві групи намагаються домовитися щодо певного питання. У разі гострих суперечностей в обговорюваному питанні може виникнути міжгруповий конфлікт.

За включеністю у процес спілкування визначають таки його види: опосередковане і безпосереднє.

Спілкування може відбуватись як взаємодія людей, між якими встановлюється комунікативний зв’язок, коли співрозмовники безпосередньо сприймають один одного, мають багато каналів зворотного зв’язку. Таке спілкування характеризується як безпосереднє.

Опосередковане спілкування - це комунікація, до якої включена проміжна ланка – третя особа, технічний засіб або матеріальна річ. Прикладом такої комунікації є спілкування за допомогою телефону, книги, будь-якого тексту тощо.

Істотний вплив на характер спілкування справляє час, протягом якого триває процес. За тривалістю спілкування визначають такі його різновиди: короткочасне і довготривале.

За завершеністю спілкування може бути завершеним або незавершеним. Спілкування вважають завершеним, якщо повністю вичерпано зміст теми, до того, ж його учасники однозначно оцінюють результати взаємодії як вичерпані.

Структура спілкування.

В єдиному процесі спілкування можна виділити три взаємопов’язані сторони: комунікативну (обмін інформацією), інтерактивну (тип взаємодії між партнерами по спілкуванню), перцептивну (розуміння людини людиною).

Комунікативна сторона спілкування забезпечує не лише передачу інформації, а й уточнення і збагачення знань, ідей, установок, почуттів, уявлень тощо. В умовах людського спілкування інформація не лише передається, а й формується, уточнюється, розвивається. Посилаючи інформацію, ми орієнтуємось на іншу людину, враховуємо її цілі, мотиви, установки, одержуємо нову інформацію, тобто прагнемо висловити загальний смисл, а це можливо лише за умови, що інформація буде не лише прийнята, а й зрозуміла, осмислена. Взаєморозуміння можливе лише за наявності єдиної системи значень для всіх членів групи (так званого “тезаурусу“). При цьому мають на увазі не лише розуміння слів, а й розуміння значення ситуації. Відомо, що пряме висловлювання і його розуміння не завжди збігаються. Окрім того, в умовах спілкування можуть виникати абсолютно специфічні бар’єри, пов’язані з соціальними, політичними, релігійними, професійними обмеженнями або з індивідуальними психологічними особливостями тих, хто спілкується (сором’язливість, некомунікабельність, ворожість, недовіра тощо).

Комунікативний процес реалізується за допомогою певних засобів: мовних (вербальних) та немовних (невербальних).

Невербальне спілкування відбувається, як правило, несвідомо, мимовільно. Одразу після народження немовля освоює невербальні засоби передавання інформації: розрізняє емоційні стани матері, реагує на інтонацію голосу, вираз обличчя, жести, дотики.

До засобів невербальної комунікації відносять: міжособистісний простір (дистанція, яка несвідомо встановлюється в процесі спілкування), візуальний контакт (контакт очима), експресивні (від лат. expressio – виразність) реакції (міміка, пантоміміка, жести, інтонації голосу).

Чим тісніші стосунки між людьми, тим менше просторова дистанція між ними. Загалом ця дистанція залежить від національних еталонів поведінки, соціального статусу, віку, психологічних особливостей.

Візуальний контакт є надзвичайно важливим у невербальному спілкуванні. Фіксація погляду на іншому означає не тільки зацікавленість, а й зосередженість. Але тривалий пильний погляд на людину викликає в неї відчуття збентеженості й може сприйматися як ознака ворожості. З того, як люди дивляться один на одного, можна з’ясувати, які між ними стосунки. Ми схильні довше дивитися на тих, ким захоплюємося, уникаємо погляду в ситуації суперництва.

Міміка зумовлена природними факторами відображення універсальних емоцій на обличчі, таких як жах, радість, біль. Вони зрозумілі людям різних культур. Але міміка залежить від особливостей певної соціальної культури, конкретних норм, еталонів. Національні, етнічні, культурні стандарти відбиваються на мімічних реакціях. Посмішка означає позитивне ставлення до іншої людини, сльози є універсальною ознакою скорботи, однак форма вияву цих реакцій – коли, як, як довго слід посміхатися чи плакати – залежить від національних, соціокультурних особливостей. Позитивні емоції досить рівномірно відбиваються на обох боках обличчя, негативні емоції – чіткіше на лівому боці. Найбільш експресивними є губи людини, її брови, рухи м’язів у нижній частині обличчя.

Емоційні переживання людини можна визначити з її пантоміміки: жестів, пози, рухів. Жести, міміка, інтонація допомагають людині, яка говорить, зосередити увагу співрозмовника, виразити своє емоційне ставлення до інформації, яку вона передає. Набір жестів, котрі застосовує людина у спілкуванні, дуже різноманітні:

• комунікативні жести – замінюють мовлення у спілкуванні і можуть уживатися самостійно: привітання та прощання; погрози, привертання уваги, запрошення, заборони; стверджувальні, запитувальні, заперечувальні, подячні; брутальні й дратівні;

• підкреслюючі жести – супроводжують мовлення людини й посилюють мовний контекст;

• модальні жести – виразні рухи, що означають оцінку, ставлення до ситуації. До них належать жести невпевненості, страждання, роздумів, зосередженості, розпачу, відрази, здивування, незадоволення тощо.

Комунікативна взаємодія людей відбувається переважно у вербальній (словесній) формі. Акт вербальної комунікації – це діалог, що складається з промовляння та слухання. Але в сучасній психології велика увага приділяється умінню слухати, тому що небагато хто володіє таким умінням. І.Атватер вказує на те, що слухати дуже важко. Ми насамперед зайняті власним мовленням. Слухання – активний процес, що вимагає уваги. У діалозі нас частіше цікавить те, чи зрозумів партнер по спілкуванню, аніж те, чи зрозуміли ми його.

Психологи радять використовувати рефлексивне, або “активне слухання“. Це допомагає нам краще зрозуміти співрозмовника. Іноді важко з’ясувати, що конкретно має на увазі людина, коли вживає певне слово. Не завжди їй вдається висловити свою думку так, щоб її правильно зрозуміли. Чим менше людина впевнена у собі, тим важче їй розкрити головне. Тому добре володіти деякими уміннями, що допоможуть послухати й почути співрозмовника, а саме: з’ясування, перефразування, відображення почуттів і резюмування. З’ясування – це звернення до співрозмовника за уточненнями. Перефразування – це власне формулювання почутої інформації, особливо коли інформація здається нам зрозумілою. Відображення почуттів акцентує увагу на емоційному стані співрозмовника, його ставленні до змісту бесіди. У випадках, коли людина побоюється негативної оцінки, вона може приховувати своє ставлення до певних подій, фактів. Резюмування є сенс застосовувати під час тривалих бесід, його функція – підбити підсумки бесіди.

Інтерактивна функція спілкування передбачає контакти між людьми, які не обмежуються лише передаванням інформації, а й передбачає певний вплив на інших людей, зміну їх поведінки. Інтерактивна сторона спілкування являє собою тип взаємодії між партнерами по спілкуванню. Поняття “взаємодія“ фіксує увагу не на акті комунікації, а на акті організації спільних дій партнерів по спілкуванню. Можна визначити три типи такої взаємодії: співпраця, конкуренція і конфлікт.

Хоча конкуренція сприяє спільній діяльності, особливо спочатку, часто її супроводжують конфлікти. Найефективнішою є співпраця, оскільки вона передбачає взаємодопомогу, співробітництво, узгодження зусиль.

Універсальним механізмом регуляції поведінки людей є установка, яка великою мірою визначає стратегію життя. Установки всіх видів сягають коренями підсвідомості і тому їх досить важко узгоджувати раціональним шляхом. Партнери з різними установками не завжди розуміють один одного, погано співпрацюють, частіше йдуть на радикальний розрив.

Взаємодіючи, люди використовують різноманітні способи впливу на партнерів. Найпоширенішими з них є: зараження, навіювання, переконання, наслідування.

Зараження – передача партнерам по спілкуванню свого емоційного стану. Це давній механізм взаємодії людей, який виявляє себе під час ритуалів, танців членів первісної общини, паніки тощо. Навіювання характеризується вибірковим впливом, бо спрямоване на конкретну особу і розраховане на некритичне прийняття нею інформації. Переконання – вплив на партнера шляхом спеціального добору фактів, доказів, аргументів. Воно пов’язане з подоланням пізнавальних бар’єрів, викликаних попереднім досвідом людини. Результатом навіювання є віра в істинність отриманої інформації, результатом переконання виступає довіра до неї, розуміння її обгрунтованості. Наслідування – повторення людиною зразків поведінки, що їх демонструють інші люди. Найяскравіше це виявляється у дитячому віці. Прикладом наслідування дорослих може бути дотримання ними моди в одязі, поведінці, мовленні, жестах тощо.

Перцептивна (від лат. perceptio – сприймання) сторона спілкування характеризує особливості сприймання і взаєморозуміння партнерами один одного. Під час спілкування кожен складає образ партнера, послуговуючись такими засобами, як ідентифікація і рефлексія.

Ідентифікація (від лат. identificare – ототожнення) – уподібнення себе іншому, спроба поставити себе на його місце, проникнути у систему його смислів. Ідентифікація тісно пов’язана з емпатією – здатністю проникатися емоційними станами іншої людини шляхом співпереживання.

Рефлексія (від лат. reflexio – відображення) у процесах спілкування – спосіб, яким одна людина розуміє іншу, виходячи з уявлень про себе. Як правило, чим краще людина розбирається в інших, тим повніше й об’єктивніше оцінює себе. Коли ж люди малознайомі, образ іншої людини часто складається на підставі зовнішніх, несуттєвих ознак. У подібних випадках спрацьовують такі психологічні ефекти: каузальна атрибуція, настановлення, ефект ореолу, стереотипізація, атракція.

Каузальна (від лат. causa – причина) атрибуція (від лат. attributio – приписування) – приписування іншому непритаманних йому рис. Найчастіше це буває за дефіциту інформації, який змушує орієнтуватися на уявлення про “гарну“ та “погану“ людину. Наприклад, особі, яка не сподобалася, приписують проступки, а тій, що сподобалась, – вчинки. Приписуючи щось іншому, люди можуть виходити з уявлення, що особи з масивним підборіддям – вольові, з великим лобом – розумні, вузькими губами – хитрі, огрядні – добродушні, низькі – владні. Є також тенденція сприймати людей, які носять окуляри, розумними, старанними, такі особи заслуговують на довіру; в літніх огрядних чоловіках вбачати надійних, упевнених у собі людей; у красивих – щирих, щасливих, урівноважених, енергійних, люб’язних, духовно багатих. Людину у військовій формі найчастіше оцінюють як дисципліновану, акуратну, наполегливу, у цивільному – як розкуту, вільну у виявленні почуттів.

Настановлення – попередньо сформована готовність сприймати іншого під певним кутом зору. Так, настановлення на сприймання “запеклого злочинця“ істотно впливає на оцінку зовнішності людини, фотографія якої демонструється.

Дією настановлення можна пояснити й ефект ореолу (від фр. aureole - сяяння, від лат. aureolus – золотий), що полягає в сприйманні партнера крізь призму прикрашених відомостей про нього. З нею ж пов’язаний також ефект стереотипізації (від гр. слів “твердий“ і “слід“) – привнесення в образ людини рис, якими звичайно наділяють представників певної професійної або національної групи. Наприклад, рисами бухгалтера вважають надмірну економність, педантизм, учителя – повчальність, суворе дотримання норм моралі. Англійців вважають церемонними, німців – ощадливими, американців – практичними, росіян – неорганізованими, українців – індивідуалістами.

Напевно, основою для цих явищ є узагальнення якихось реальних особливостей певної групи людей. Однак перенесення його на всіх без винятку представників тієї чи іншої групи перешкоджає розумінню людьми один одного.

Атракція (від лат. attractio – притягування) – привабливість одного партнера із спілкування для іншого. Формами атракції є: симпатія, дружба, кохання. На перших етапах спілкування люди прихильно ставляться до тих, хто відповідає їх “еталону привабливості“. При цьому переважають фізичні складники такого еталону (симпатію викликають красиві люди). Додаткові знання про людину вносять корективи: симпатія може зникнути або перейти в антипатію. Дружба ґрунтується на взаємній симпатії. Особливого значення дружба набуває у підлітковому віці. Досить часто друзі перебільшують ступінь взаємності і розуміння іншого. Кожен схильний вважати себе активнішим у виявленні емоційної підтримки і добровільної допомоги другові. Кохання – надзвичайно високий ступінь емоційно позитивного ставлення однієї людини до іншої на духовному рівні спілкування. Інша людина стає центром її життєвих зв’язків, при цьому вона прагне посісти у житті коханої людини таке саме місце. За відсутності діяльності, що об’єднує кохання, зусиль, що докладаються з обох боків для його підтримання, наявності негативних чинників воно може закінчитися припиненням стосунків і навіть перейти у ненависть.

Міжособистісні стосунки в групі.

Людина живе, розвивається і діє в групі. Особлива увага в ході соціально-психологічного вивчення груп приділяється стосункам, які в них складаються. Міжособистісні стосунки в групі можна розглядати в статиці – на даний момент часу, і в динаміці, тобто в процесі розвитку. У першому випадку аналізуються особливості чинної системи взаємин, у другому – закони їх перетворення і розвитку. Ці два підходи часто поєднуються, взаємно доповнюють один одного.

Вперше термін “групова динаміка“ був використаний Куртом Левіним (1939 р.). Це поняття включає п’ять основних елементів: цілі групи, норми групи, структуру групи і проблеми лідерства, фази розвитку групи. Розуміння процесів, які відбуваються у групі, дає можливість педагогам, керівникам виробництва впливати на ефективність діяльності групи.

Особливості процесів групової динаміки та психологічні характеристики міжособистісної взаємодії в групах дають змогу класифікувати їх за видами. Існують групи великі і малі. Психологія вивчає малі групи. Під малою групою розуміють відносно стійке, нечисленне за складом (від 2-3 до 30-40 людей), пов’язане спільною метою об’єднання людей, у якому здійснюється безпосередній контакт між його членами. Всі, хто належить до малої групи, знають один одного особисто і спілкуються між собою в процесі досягнення тієї чи іншої мети.

Прикладом таких груп може бути сім’я, шкільний клас, студентська група, виробнича бригада, спортивна команда тощо. Як правило, одна людина входить до складу декількох груп. Взаємини у малих групах частіше жорстко не регламентовані. Одні члени групи можуть надавати перевагу іншим. Таке об’єднання називають первинним колом спілкування, або мікрогрупою. Емпіричний досвід показує, що склад мікрогруп не перевищує 2 – 7 осіб.

За способом створення групи поділяють на формальні (офіційні) і неформальні (неофіційні). Офіційні групи створюються на підставі наказу, штатного розкладу, юридичного акту (склад академгрупи, особовий склад військового підрозділу, шлюбні стосунки чоловіка і дружини регламентуються юридичним актом тощо). Неофіційна група виникає на основі симпатій, переконань, певних захоплень у вільний час (група друзів, прихильники політичної партії тощо).

Психологи виокремлюють три види груп залежно від рівня згуртованості їх членів. Перший рівень згуртованості – дифузна група. Вона майже не згуртована, існує досить короткий час, склад членів – випадковий, домінують взаємини за типом симпатій – антипатій. Другий рівень згуртованості – асоціація (кооперація). Група має постійний основний склад, існує протягом тривалого часу. Головна особливість асоціації полягає в тому, що її члени мають спільну мету, досягнення якої постійно вимагає тісної інтеграції та взаємодії (наприклад, функціонування творчої групи вчених, яка розв’язує ту чи іншу складну наукову проблему). Третій рівень згуртованості – найвищий. Таку групу називають колективом (за А.В.Петровським). Колектив має всі ті ознаки, що і асоціація, але членів групи згуртовує особисто значущий і суспільно цінний зміст групової діяльності. До третього рівня згуртованості відносять і корпорацію – високоорганізовану групу, члени якої протиставляють себе іншим соціальним спільностям. Наприклад, група підприємств-монополістів, кримінальні об’єднання, секти з антигуманною спрямованістю тощо.

Серед різних груп окремо виділяють референтну (еталонну) групу. Референтна група – це реально існуюча або умовна група, погляди, норми якої є зразком для особистості. Буває так, що юнак є учнем шкільного класу, товаришує з однокласниками, але референтною для нього є спортивна команда, до складу якої він входить. Інколи референтна група є умовною. Наприклад, для підлітка такою може бути уявлювана група “крутих хлопців“ – кіногерої бойовиків або “зірок естради“.

Людські взаємини складаються за реальних життєвих обставин, від спільної діяльності людей, у процесі їх взаємодії. У виробничій групи сумісності людей сприяють комфортні умови співпраці й чітка організація праці. Значний вплив на стосунки у групі мають психологічні чинники: ставлення людей один до одного, готовність до співпраці, індивідуально-психологічні особливості людей тощо.

Сумісність – це оптимальне поєднання якостей окремих людей, що сприяє успішному у процесі взаємодії виконанню спільної діяльності. Виділяють такі види сумісності: функціональну, фізичну, психофізіологічну, соціально-психологічну, психологічну.

Ступінь функціональної сумісності визначається за швидкістю процесів мислення, сприймання і колективних дій.

Фізична сумісність виявляється в гармонійному поєднанні фізичних якостей декількох людей, що діють спільно.

Психофізична сумісність передбачає єдність і взаємозв’язок особливостей аналізаторних систем, властивостей нервової системи. Такий вид сумісності легше формується у людей приблизно однакового віку, фахової підготовки, характеру, темпераменту, здібностей.

Соціально-психологічна сумісність передбачає стосунки людей з такими властивостями особистості, що сприяють успішному виконанню соціальних ролей. Якщо люди мають схожі ціннісні орієнтації та установки, але немає вдалого розподілу ролей, то відбувається порушення сумісності. Життєвий досвід переконує, що легше спілкуватись людям, риси характеру яких взаємодоповнюються: це поєднання запального й імпульсивного зі спокійним, помірним; схильного до теоретизування і до практичних дій.

Психологічна сумісність передбачає спільність поглядів, переконань, цінностей, моральних установок, що духовно об’єднує людей.

Відсутність сумісності в групі, які виконують значущу для них діяльність, може стати основою виникнення конфліктів.

Конфлікт обумовлений суперечностями розв’язання проблем, що виникають між людьми у зв’язку з вирішенням тих чи інших питань соціального чи особистого життя. Можна виділити різні види конфліктів.

Конфлікт всередині особистості виникає тоді, коли стикаються рівні за силою і значенням, але протилежно спрямовані мотиви, потреби, потяги в однієї і тієї ж людини (наприклад, необхідність, дотримати дане слово і неможливість зробити це через перешкоди, подолати які людина не в змозі).

Конфлікт між особистостями зумовлюється ситуацією, в якій члени групи прагнуть до несумісних цілей або керуються несумісними цінностями чи нормами, намагаючись їх реалізувати у спільній діяльності. Частіше такий конфлікт виникає під час розподілу обов’язків або обговорення певної проблеми.

Міжгруповий конфлікт має місце там, де гострі суперечності виявляються у відносинах між окремими соціальними групами, кожна з яких керується власною метою, до того ж своїми практичними діями перешкоджають успіху діяльності одна одній. До такого конфлікту може призвести шпигунство, суперництво в боротьбі за зони впливу тощо.

Суперництво у людських стосунках не завжди призводить до конфлікту: чимала їх частина розв’язується шляхом домовленості на стадії конфліктної ситуації. У групах, які вже сформувалися і члени яких мають достатній досвід спільного співіснування, суперечності виникають досить рідко.

Особливої ваги набувають дослідження сумісності при комплектуванні груп для виконання складної, пов’язаної з ризиком, діяльності. Така робота здійснюється, коли добираються екіпажі для космічних польотів, групи альпіністів для сходжень, виробничі групи для роботи, що вимагає від її виконавців високого рівня узгодженості дій і належних морально-вольових особистісних якостей.