Мислення.

Поняття про мислення.

Вищою формою психічного відображення є мислення. Пізнання світу починається з відчуттів, сприймань, уявлень, але ця картина світу не дає змоги глибоко і всебічно пізнати його. Шляхом мислення людина виявляє взаємозв’яки між предметами, подіями і явищами, з’ясовує причини та наслідки цієї взаємодії. Так, у фізиці відкрито елементарні частинки або ультрафіолетові та інфрачервоні промені, їх не можна побачити, про них можна тільки мислити. На відміну від відчуття і сприймання мислення опосередковано відображає дійсність: через аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, тобто через операції мислення, спираючись на знання. Опосередковане відображення світу дає змогу людині вийти за межі безпосереднього досвіду. Акт мислення – це єдність знань, досвіду, інтелектуальних дій та власного ставлення до певної діяльності, бо мислить не просто мозок, а жива істота. На основі наявної інформації, здібностей, навичок і звичок людина асоціює, тобто встановлює зв’язки між предметами. Дослідження будь-якого матеріалу (Г.Еббінгаус) на основі асоціацій займає менше часу. Такий шлях більш якісний, асоціації допомагають нам проникнути в глибину природних явищ, ми шукаємо подібні якості предметів, завдяки чому розкриваємо їх суть, особливості.

Можна вирізнити основні функції мислення (В.Д.Шадриков).

1. Розуміння. Зрозуміти явище - означає з’ясувати спосіб його виникнення, проаналізувати умови виникнення явища, а це призводить до утворення понять та розуміння.

2. Розв’язання проблем і задач. Мислення виникає в проблемній ситуації. Розуміння того, що відомо і що потрібно шукати, свідчить про перетворення проблемної ситуації на задачу. Уміння знайти зв’язок відомого і невідомого в задачі - означає знайти спосіб її розв’язання.

3. Цілеутворення. Формулювання цілей є процесом породження нових цілей, що відбувається у мисленні.

4. Рефлексія. Рефлексія розглядається як діяльність людини, спрямована на усвідомлення способів і дій свого пізнання.

Д.М.Дубравська пропонує таке визначення поняття “мислення“: мислення – це психічний процес пошуків та відкриття нового, істинного, глибинного внаслідок аналізу та синтезу навколишньої дійсності. У процесі мислення ми пізнаємо світ узагальнено та опосередковано (через слово). При цьому для нас важливе значення мають зв’язки між предметами та явищами.

Процеси мислення.

Основою процесу мислення завжди є аналіз і синтез. Аналіз – це уявне відокремлення властивостей від об’єкта, виділення окремих його частин, елементів тощо. Це перший етап вивчення будь-якого явища. Поєднання окремих компонентів в єдине ціле називається синтезом. Будучи протилежними за своєю суттю, операції аналізу і синтезу фактично тісно пов’язані між собою. Без аналізу немає синтезу і навпаки. Вони беруть участь у кожному процесі мислення.

Порівняння – уявне зіставлення двох або кількох об’єктів з метою виявлення спільних чи відмінних ознак. К.Ушинський вважав, що порівняння є основою будь-якого розуміння та мислення, все в світі ми пізнаємо лише через порівняння: “Якби ми знайшли предмет, який не мали б з чим порівняти, то ми не могли б про нього нічого сказати“.

Порівнюючи предмети чи явища, ми виділяємо найбільш спільні їх ознаки і на цій основі здійснюємо узагальнення. Узагальнення – уявне згрупування предметів за загальними та істотними ознаками. Наприклад, за загальними ознаками об’єднуємо в одну групу вишню, гвоздику, кров – за кольором, але це неістотна ознака. За істотними ознаками (за призначенням) об’єднуємо стіл, стілець, шафу – це меблі. Узагальнюючи предмети за їх властивостями, ми змушені абстрагувати властивості від предметів.

Абстрагування – уявне відокремлення істотних властивостей від неістотних та від предмета в цілому, визначення спільної ознаки, що характеризує певний клас предметів. Ми абстрагуємось від інших ознак інформації, часто оперуємо такими абстрактними поняттями, як “число“, “сила“, “величина“, “колір“ тощо. Однак при якісній характеристиці об’єктів ми переходимо від абстрактного до конкретного, тобто здійснюємо конкретизацію (п’ять яблук, червона квітка, високий юнак тощо).

Конкретизація – процес, протилежний абстракції. У конкретних уявленнях ми не намагаємося виокремити різні ознаки чи властивості предметів, а, навпаки, намагаємось уявити ці предмети у всій їх різноманітності ознак та взаємозв’язків.

Логічні форми мислення.

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.

Характерною рисою судження є те, що в ньому ми завжди стверджуємо або заперечуємо наявність у певному об’єкті якихось ознак, властивостей, його зв’язків і відношень до інших об’єктів. Прикладами суджень є: “ця троянда червона“, “сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює двом прямим кутам“, “кит – це не риба“. Судження є істинним, якщо воно адекватно відображає зв’язки й відношення, що існують в оточуючому нас світі. Таке судження дає нам знання про світ. Істинність суджень перевіряється практичною діяльністю людини або шляхом зіставлення їх з іншими судженнями, правдивість яких доведено на практиці. У таких випадках має місце міркування. Міркування являє собою ряд пов’язаних між собою суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність будь-якої думки. У міркуванні ми з одних суджень виводимо інші судження, тобто вдаємось до умовиводів. Умовиводом називають таку розумову дію або форму мислення, в якій з одного або кількох певним способом пов’язаних суджень, виводиться нове судження, яке дає нам нове знання. Наприклад, ми спостерігали, якщо одне тіло розширилось від нагрівання, то з іншими ставало те ж саме (залізом, водою, парою, каменем і т.п.). На основі цього ми робимо висновок про те, що всі тіла від нагрівання розширюються. Такий умовивід називають індуктивним (ми йдемо від фактів до узагальнень). В інших випадках ми йдемо протилежним шляхом (дедуктивним), а саме: від загальних суджень до суджень про групи або поодинокі предмети. Повернемось до нашого прикладу, знаючи, що всі тіла від нагрівання розширюються, ми робимо висновок, що й дане тіло (наприклад, дерево) в цих умовах також розширюється.

У процесі мислення, що виявляється в судженнях та умовиводах, у нас складаються поняття. Поняття – це форма мислення, в якій відображається суть предметів і явищ реального світу. Скласти собі поняття про певний об’єкт – значить з’ясувати для себе істотні властивості об’єкта, його зв’язки з іншими об’єктами. Наприклад, скласти собі поняття про плід – значить відобразити його зв’язок з квітами рослин, його будову, наявність у ньому насіння, його біологічне значення у житті рослин. Поняття відображає свій об’єкт глибше, повніше, вірніше, ніж уявлення про нього. Поняття відображає і такі властивості об’єктів, яких ми не можемо уявити. Поняття відображає загальні, істотні ознаки, властиві всім предметам, які визначаються певним словом. Чим більше суджень ми можемо висловити про об’єкт, тим змістовнішим є наше поняття про нього.

Уявлення про предмет може існувати і без слова, поняття ж виникає, закріплюється, існує і виявляється в слові (або в декількох словах).

У процесі свого індивідуального розвитку людина засвоює системи понять, які історично надбані людством. Дитина засвоює багато понять у процесі спілкування з дорослими, які вже володіють цими поняттями (це так звані “життєві поняття“). У процесі навчання засвоюються наукові поняття, при цьому “життєві поняття“ переосмислюються.

Вирішальна роль у засвоєнні кожного поняття належить розумовій активності учнів, студентів, керованій педагогом. Поняття успішно засвоюються там, де ті, хто навчається, думають спільно з тим, хто вчить (разом зіставляють об’єкти, виділяють істотні ознаки, формулюють думки у формі суджень тощо). Якість засвоєння понять дуже знижується, якщо вчитель просто повідомляє учням готові відомості про ознаки об’єкта, які потрібно тільки запам’ятати.

Процес розв’язання задач.

Мислення часто виникає в проблемній ситуації. Така ситуація характеризується не просто незнанням, а усвідомленням людиною того, що у відомому є щось невідоме, істотно важливе для неї і водночас таке, що його не можна одразу з’ясувати. Усвідомлюючись, проблемна ситуація стає для людини задачею. Задача завжди ставить перед людиною мету, яка сформульована у запитанні. Той, хто розв’язує задачу, перш за все повинен зорієнтуватись в її умовах, проаналізувати основні компоненти, виділити суттєві частини і співвіднести їх одну з одною. Після цього є можливість визначити стратегію, загальну схему розв’язання задачі та вибрати один із альтернативних шляхів. Часто цю фазу розв’язання задачі називають стратегічною.

Складання загальної схеми і вибір одного з можливих шляхів розв’язання задачі переводить людину на наступну фазу мислення. Необхідно підібрати відповідні засоби та операції (використати готові коди: мовні, логічні, числові). Психологи називають цю фазу мислення тактичною.

Наступною фазою мислення є саме розв’язання задачі та находження відповіді на запитання. За цим етапом находження відповіді починається наступний – порівняння отриманого результату з умовами задачі. Якщо отриманий результат відповідає умовам задачі, процес мислення закінчується, якщо ж ні – пошуки шляхів розв’язання задачі продовжуються.

Види мислення.

У психології прийнято розрізняти види мислення за змістом: наочно-дійове, наочно-образне та абстрактне мислення (словесно-логічне); за характером задач: практичне і теоретичне; за ступенем новизни й оригінальності: репродуктивне (відтворювальне) і творче (продуктивне) мислення.

Наочно-дійовим мисленням називають такі його прояви, які відбуваються в ситуації сприймання конкретних об’єктів і маніпуляції з ними. Із цього різновиду починається розвиток мислення дитини у ранньому віці, які мислять діючи з предметами. Наочно-дійове мислення притаманне і дорослим людям, особливо людям тих професій, які за своїм змістом вимагають практичного аналізу, різноманітного комбінування та конструювання (шахісти, конструктори, винахідники).

Наочно-образним є мислення, в змісті якого переважають образи, більш чи менш узагальнені уявлення про його об’єкти. У простій формі це мислення виникає в дошкільному віці, коли діти мислять образами. Таке мислення властиве поетам, художникам, архітекторам, парфумерам, модельєрам.

Особливістю абстрактного або словесно-логічного мислення є те, що воно відбувається з опорою на поняття, судження. Саме цей різновид мислення дає можливість виявити загальні закономірності природи і суспільства, будувати наукові гіпотези і теорії.

Теоретичне мислення полягає у пізнанні законів, правил. Продуктами теоретичного мислення є відкриття періодичної системи елементів Менделєєва, законів математики. Основним завданням практичного мислення є фізичне перетворення дійсності. Таке мислення характерне для діяльності оператора великих систем керування. Воно, як правило, відбувається в екстремальних умовах, коли прийняти рішення і виконати дії потрібно дуже швидко. Помилка оператора може призвести до великих людських і матеріальних втрат, тому він переживає велике емоційне напруження.

Мислення як процес узагальненого й опосередкованого пізнання дійсності завжди продуктивне, тобто спрямоване на здобуття нових знань. Репродуктивне мислення забезпечує розв’язання задач, спираючись на відтворення вже відомих людині способів. Незважаючи на це, воно завжди потребує певного рівня самостійності.

Індивідуальні відмінності мислення.

Індивідуальні відмінності мислення людей зумовлені типом вищої нервової діяльності, особливостями їх життя, навчанням, характером праці. Такі відмінності називають якостями розуму.

Глибина розуму полягає у здатності людини виділити суттєві характеристики суб’єкта і робити відповідне узагальнення. Поверховість розуму – протилежна якість, що виявляється у вирізненні поверхових, несуттєвих, випадкових особливостей та зв’язків між ними, на основі яких не можна зробити правомірних висновків.

Гнучкість розуму означає вміння змінити припущення, обраний шлях у розв’язанні проблеми, коли змінилися умови і попередній вибір не підтвердився. Протилежною цій якості є інертність розуму, що виявляється у малорухомості мислення, у здатності мислити лише звичним способом, лише за звичною схемою.

Стійкість розуму – це якість, яка виражається у постійному орієнтуванні на закономірні характеристики об’єкта. Нестійкість розуму означає посилання людини на неістотні особливості явища або предмета.

Усвідомленість мислення полягає в тому, що людина розуміє і може висловити у слові особливості задачі, шляхи її розв’язку, свої аргументи на користь певного висновку. Неусвідомленість мислення виявляється у тому, що людині важко висловити подібне.

Самостійність розуму полягає в тому, що людина виявляє прагнення самостійно проаналізувати задачу, прийняти рішення і довести його правильність. Маючи труднощі, така людина за незначної допомоги відносно легко розв’язує задачу. Наслідувальність розуму виявляється в постійному копіюванні відомих способів міркування, у відсутності потреби у самостійності мислення.

Навіюваність – це цілеспрямований вплив однієї людини на іншу, котра некритично, пасивно сприймає цей вплив. Критичність – це здатність людини вимогливо оцінювати свої думки, ретельно перевіряти рішення, зважати на всі аргументи, не приймати за істину кожну догадку.

Поняття про інтелект.

Мислення та інтелект – близькі терміни. Інтелект (від. лат. intellectus – пізнання, розуміння, розум) – ум, розсудок, розум; здатність людини мислити. У ряді психологічних концепцій інтелект ототожнюють: 1) із системою розумових операцій; 2) зі стилем і стратегією розв’язання проблем; 3) з ефективністю індивідуального підходу до ситуації, що вимагає пізнавальної активності; 4) з когнітивним стилем (особливості пізнавальних процесів: сприймання, пам’яті, уяви, мови і мовлення, уваги). Інтелектуальна людина – це та, яка здатна до здійснення процесів мислення. Мислення – це процес, у якому реалізується інтелект. Багато дослідників розуміють інтелект як певний ступінь здатності людини розв’язувати завдання і проблеми відповідної складності.

Мислення й інтелект віддавна вважають найважливішими і відмінними рисами людини. Недарма для визначення виду сучасної людини використовують термін ”homo sapiens“ – людина розумна. Той же, хто втрачає розум, здається нам скаліченим у самій людській суті.

Чи однаково виявляється інтелект у різних аспектах життєдіяльності? Як свідчать дослідження – ні. Особистість може значно вирізнятися інтелектом у якійсь галузі, наприклад, науці (фізиці) і бути зовсім безпорадною у життєвих ситуаціях. Цю тезу доводить поведінка багатьох людей у 90-х роках після розпаду Радянського Союзу. Людина може успішно розв’язувати проблеми в галузі, наприклад, механіки, і бути зовсім не здатною керувати науковим колективом чи приймати елементарні рішення у галузі фінансів. Тому доцільно говорити про інтелект науковий, професійний, життєвий, сімейний, загальний, управлінський, політичний, соціальний тощо.

Оцінка рівня інтелектуального розвитку людини здійснюється на основі співвіднесення реального хронологічного віку з її “розумовим віком“ (Г.Ю.Айзенк). Основний момент, який вимірюється в цих тестах, ще швидкість процесів мислення, коли потрібно якнайшвидше дати відповідь на запитання. Наведемо приклади:

• Розв’язати анаграми та виключити зайве слово:

атсін, хад, тоівовкр, вкоін.

• Вставити пропущену букву і пропущене число

1 В 5 ?

А 3 Д ?

Показник розвитку інтелекту – “коефіцієнт інтелектуальності“ (скорочено IQ) знаходять за формулою:

розумовий вік

IQ = -------------------------- х 100%.

хронологічний вік

Середнє значення IQ відповідає 100 балам, найнижче може наближатися до 0, а найвище – 200. У кожного третього землянина показник IQ становить від 84 до 100 балів і така ж частина (34%) має показник IQ від 100 до116 балів. Решта людей становлять дві крайні групи (у кожній по 16%) – з низьким (10 – 84 бали) і високим (116 – 180) інтелектом.

У структурі інтелекту велике значення має внутрішнє мовлення. Таке мовлення часто буває дуже скорочене, уривчасте, в ньому багато слів опущено. Внутрішнім мовленням ми користуємось, обдумуючи щось про себе. Перш ніж щось сказати вголос або написати, нам потрібно спланувати своє висловлення, намітити його основні контури, побудувати його зміст. Сучасні психологічні дослідження свідчать про діалоговий характер мислення людини, зокрема її внутрішнього мовлення. Думка часто розгортається як зіткнення різних підходів і позицій, яке відображається у внутрішньому мовленні. Внутрішнє мовлення (за Л.С.Виготським) не збігається з думкою. Те, що в думці міститься одночасно, у мовленні розгортається послідовно. Думка породжується не іншою думкою, а мотивами людини. Тому і зрозуміти слово, думку - означає передовсім зрозуміти мотив, те, заради чого думка промовляється.

Пам’ять

Поняття про пам’ять.

Образи предметів і явищ, що виникають у процесі відчуття, сприймання, а також пов’язані з ними думки, емоції, дії не зникають безслідно, а фіксуються і зберігаються в мозку людини.

Пам’ять – це психічний процес, який відображає досвід людини шляхом запам’ятовування, збереження та наступного відтворення.

Без уявлень пам’яті неможлива розумова діяльність і взагалі здатність нормально жити. Людина, позбавлена пам’яті, за словами І.М.Сєченова, постійно перебувала б у стані новонародженої.

Процеси пам’яті.

Запам’ятовування – це процес прийому інформації, кодування її та реєстрації в пам’яті. Інформація записується в нашому мозку, залишає “слід“. Це перший етап, з якого починається пам’ять, в його основі лежить утворення тимчасових нервових зв’язків, які називаються асоціаціями. Ми запам’ятовуємо інформацію з різною швидкістю, різну за обсягом. Процес запам’ятовування може здійснюватися двома шляхами: смисловим і механічним. Смислове, або логічне, - це усвідомлене запам’ятовування, під час якого встановлюються зв’язки, активізуються попередні знання.

Механічне запам’ятовування – зазубрювання без розуміння суті, здійснення аналізу тощо. Це просте повторення, часто без усвідомлення змісту. Іноді воно дуже необхідне для короткочасної пам’яті. Однак рідко переходить у довготривалу пам’ять (таблиця множення, окремі номери телефонів).

Смислове запам’ятовування більш продуктивне: кодування інформації у даному випадку відбувається по-різному: за звучанням, значенням, написанням, зображенням, функціями, призначенням.

Мимовільна пам ‘ять властива і тваринам. Під час мимовільного запам’ятовування суб’єкт пасивний. Довільна пам’ять – це складна діяльність, у процесі якої ми ставимо собі чітку мету і примушуємо себе щось запам’ятати. Іноді, взявши в руки книгу, ми кажемо собі, що потрібно чимало вивчити, текст важкий і його не можна запам’ятати, та чи й потрібне воно. Це й є установка, яку ми собі дали, вона чітко зафіксується у нашій підсвідомості. Вхід інформації у мозок буде заблоковано негативною установкою, і, дійсно ми не виконаємо завдання. Психологи П.Зінченко та О.Смирнов довели: чим глибше та ретельніше провести аналіз якоїсь інформації, тим ефективним буде запам’ятовування.

Екстремальні умови також підвищують продуктивність пам’яті. Прикладом цього може бути діяльність розвідників, які, глянувши лише один раз на запис або план, “зафотографовували “ його в пам’яті. Стимул – ціна життя.

Американські вчені довели експериментальним шляхом, що найкращий час для запам ‘ятовуванння – вечір. Чим менше часу до сну, тим більше одержаних знань засвоюється.

Збереження – це процес закріплення інформації у пам’яті. Святий Августин (бл. 400 років до н.е.) порівнював нашу пам’ять зі сховищем: “Я входжу у просторі палати пам’яті, де знаходяться скарби незчисленних образів (уявлень)... Коли я перебуваю у скарбниці, хочу, щоб все, що мені потрібно, з’явилося, і воно тут же з’являється...“.

Однак не все зберігає наша пам’ять. Забування – процес, протилежний запам’ятовуванню, полягає у втраті чіткості уявлення подій, фактів, у зменшенні обсягу запам’ятованого. У його основі лежить стирання тимчасових нервових зв’язків.

Забування виконує кілька функцій. Завдяки йому ми маємо можливість зберігати у пам’яті те, що, дійсно, для нас є важливим, тобто, на думку багатьох вчених, забування запобігає перевантаженню мозку, сприяє адаптації до нових умов, виробленню нових навичок внаслідок стирання у пам’яті старих моделей; звільняє від тривоги чи відчуття болю.

Забування може бути повним і частковим. Доведено, що найшвидше матеріал забувається одразу після заучування, тому корисно повторити його у перші 20 хвилин. Перед іспитом психологи рекомендують відпочити, а навчальний матеріал вчити поступово, заздалегідь.

Як свідчать наукові дослідження, пам’ять людини зберігає все колись прочитане і відновлює, коли побажає цього наше потаємне ”Я“. Отже, повного стійкого забування начебто не існує. Часто ми забуваємо те, що втратило для нас значущість.

Відтворення – процес відновлення інформації, повернення її зі “сховища“ у свідомість. Здійснюється відтворення завдяки активізації раніше утворених тимчасових нервових зв’язків при бажанні особистості чи за необхідності. Цей процес відбувається двома шляхами: впізнання та пригадування.

Впізнання відбувається при повторному сприйманні предмета або явища. Наприклад, впізнання добре відомих об’єктів відбувається миттєво (у межах 0,05 секунд) тому, що спирається на одну характерну ознаку, наприклад, тембр голосу близької особи. Відомо, тренованість дозволяє людині-операторові виокремлювати значущу інформацію на фоні перешкод і впізнавати сигнал.

Пригадування – відтворення, яке вимагає напруження нервових і вольових зусиль. Впізнання легше, ніж пригадування, оскільки в першому випадку предмет наявний, а в другому – відсутній. Наприклад, учень не може пригадати відповідь на запитання вчителя, коли ж він чує варіанти відповіді, то легко впізнає правильний і говорить: “Я так і хотів сказати. Я вчив“. Особливим видом пригадування є спогади.

Уявлення пам’яті –це поновлення в пам’яті образів конкретних об’єктів, які виникли у корі головного мозку в момент сприймання. Уявлення є біднішими, менш яскравими і більш схематичними, аніж образи сприймання. Це не лише тому, що предмет відсутній, але й тому, що образи уявлення пам’яті є результатом не тільки сприймання, а й узагальнення.

Види пам’яті. Для визначення видів людської пам’яті більшість психологів вирізняють такі критерії:

- за змістом того, що ми запам‘ятовуємо (образна, словесно-логічна, рухова, емоційна);

- за участю волі (довільна, мимовільна);

- за тривалістю збереження матеріалу (сенсорна, короткочасна, довготривала);

- за особливостями опрацювання інформації, що запам’ятовується (смислова і логічна).

Образна пам’ять виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей і відношень між ними. Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їх запам’ятовуванні, образна пам’ ять може бути: зоровою, слуховою, дотиковою, нюховою тощо. Ми запам’ятовуємо і відтворюємо образи знайомих людей, мелодії пісень, які чули, запахи квітів, які нюхали, і т. п.

Образна пам’ять має велике значення у нашому житті. Наше чуттєве пізнання, зафіксоване в образах пам’яті, є джерелом наших знань про зовнішній світ. Образна пам’ять є основою словесно-логічної пам’яті.

Змістом словесно-логічної пам’яті є наші думки, поняття, судження, умовисновки. Думки не можуть існувати без слова, тому пам’ять називають не просто логічною, а словесно-логічною. Словесно-логічна пам’ять є специфічно людською пам’яттю, на відміну від рухової, емоційної та образної, які в простійних формах властиві і тваринам.

Рухова пам’ять полягає в запам’ятовуванні і відтворенні людиною своїх рухів (в ігровій, навчальній, виробничій, спортивній та інших видах діяльності). Рухова пам’ять є однією з основ утворення різноманітних навичок та умінь.

Емоційна пам’ять полягає у запам’ятовуванні і відтворенні людиною своїх емоцій і почуттів. Емоції запам’ятовуються разом з об’єктами, до яких вони належать.

Про мимовільну пам’ять говорять тоді, коли щось запам’ятовується і відтворюється нами без спеціальної мети запам’ятати і пригадати. У тих же випадках, коли ми ставимо за мету щось запам’ятати, пригадати, говорять про довільну пам’ять. У дітей раннього віку існує лише мимовільна пам’ять. Довільне запам’ятовування необхідне там, де перед людиною ставляться завдання - оволодіти певними знаннями, уміннями і навичками.

Сенсорна пам’ять має дві важливі характеристики: вона може утримувати безмежну кількість інформації (майже все, що ми бачимо або чуємо), а також зберігати цю інформацію лише протягом 0,1 – 0,5 сек. Завдяки сенсорній пам’яті людина може розпізнавати образи ще в процесі їх формування. Так, у зоровій сенсорній пам’яті відбувається первинна обробка інформації, її відбір, сканування (зчитування), після чого частина відібраної інформації надходить для подальшої обробки в короткочасну і довготривалу пам’ять.

Короткочасна пам’ять характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням. Визначають можливості короткочасної пам’яті лише одним шляхом – вимірюють, скільки одиниць (предметів, об’єктів) може згадати індивід після одноразового їх споглядання. Вчені визначили кількість біт інформації, яку ми можемо втримати у короткочасній пам’яті; це сім частин інформації. Число “7“ – так зване магічне число Джорджа Міллера. Згідно з Міллером, ми поділяємо інформацію, яку необхідно запам’ятати, на сім (існують при цьому індивідуальні відмінності - +_2) частин, тобто групуємо її у значущі для нас одиниці. Наприклад, щоб запам’ятати ряд букв: А О У П С К Г не потрібно докладати багато зусиль. Оскільки літер всього сім, вони легко залишаються у нашій пам’яті.

А от літери А Р Ш Т У П С Р Ю А У Б Ф Т С Б Б Р Л Т Н важко запам’ятати з першого разу, але якщо ми об’єднаємо їх у сім значущих для нас одиниць, то запам’ятаємо:

США ЮАР ПНР ФБР СБУ ЛТБ ТТУ

Інформація з короткочасної пам’яті зникає без повторення через 15 – 25 секунд.

При переході з короткочасної в довготривалу пам’ять інформація перекодовується на сигнали, доступні мозку. Велике значення мають мотивація, інтерес людини. Ми ставимо собі за мету запам’ятати, групуємо матеріал в осмислені для нас структури, пов’язуємо його з наявним досвідом.

Перехід матеріалу з короткочасної пам’яті до довготривалої відбувається переважно шляхом повторення інформації. При цьому є важливим спосіб повторення. Якщо просто повторювати матеріал знов і знов, то ми будемо пам’ятати його доти, доки будемо користуватися ним, а пізніше забудемо як непотрібний. Чим краще проаналізуємо і згрупуємо матеріал, чим активніше працює мозок, тим легше його запам’ятаємо, а потім відтворимо.

Велике значення для запам’ятовування мають емоції, які можуть або стимулювати, або пригнічувати пам’ять.

Довгочасна пам’ять поділяється на два типи: зі свідомим доступом, тобто людина може за своїм бажанням згадати потрібну інформацію; із закритим доступом. В останньому випадку людина в природних умовах не може користуватися такою пам’яттю, лише у стані гіпнозу, хвороби, травми пригадуються образи, переживання власного життя. Відомі випадки феноменальної пам’яті й унікальні здібності лічити, котрі пов’язані з доступом до цього виду пам’яті. У людей з феноменальною пам’яттю інформація відновлюється після тривалого зберігання (десятки років) без змін. Це свідчить про відсутність у такій пам’яті перетворень і здатності до забування. У людей, які не мають описаних здібностей, тривала пам’ять без довільного доступу становить, ймовірно, базу інтуїції.

Смислове запам’ятовування пов’язане з розумінням матеріалу, що запам‘ятовується. Розуміння матеріалу є необхідною умовою логічного, осмисленого запам’ятовування, тому що змістовно асоціюється з уже засвоєними раніше знаннями, з минулим досвідом людини. Незрозуміле або погано зрозуміле завжди виступає в свідомості людини як щось окреме, змістовно не пов’язане з її минулим досвідом. Ознакою того, що людина усвідомила, зрозуміла матеріал, є здатність переказати його зміст “своїми словами“, “перекласти на свою мову“. Визначимо етапи логічного, смислового запам’ятовування матеріалу:

1)усвідомлення мети запам’ятовування;

2)розуміння його смислу;

3)аналіз матеріалу;

4)узагальнення;

5)запам’ятовування цього узагальнення.

Механічне запам’ятовування наявне у всіх тих випадках, коли не забезпечується осмислення, розуміння запам’ятовуваного матеріалу. Механічне заучування є багаторазовим повторенням незрозумілого тексту. Матеріал, який людина запам’ятала механічно, швидко забувається, людина не може використовувати його у своїй практиці.

Індивідуальні особливості пам’яті. Людей найбільше цікавить питання, якими є індивідуальні особливості пам’яті та як їх можна поліпшити, оскільки хороша пам’ять є запорукою успіху у будь-якій діяльності.

Індивідуальні відмінності пам’яті зумовлені типом вищої нервової діяльності людини. Люди з сильною нервовою системою мають кращі показники пам’яті при роботі в ускладнених умовах, бо у них більш виражена швидкість утворення умовних рефлексів. Вони виявляють переваги в заучуванні складного матеріалу з недостатньою логічністю. У людей зі слабкою нервовою системою існують переваги при запам’ятовуванні логічно пов’язаної вербальної інформації.

Перш за все у людей різні можливості запам‘ятовування не лише тому, що пластичність кори головного мозку різна, але й тому, що кожен з нас має свій спосіб запам’ятовування – найзручніший і найефективніший:

• одні швидше запам’ятовують кольори, запахи, образи предметів та явищ (у них переважає наочно-образний тип пам’яті);

• інші ж легше й швидше запам’ятовують поняття, судження, тексти, формули тощо (це – абстрактний, словесно-логічний тип пам’яті).

Залежно від того, який зміст матеріалу і з якою метою його запам’ятовує людина, в неї формується професійна пам’ять. Образний вид пам’яті властивий інженерам і працівникам матеріального виробництва, художникам, письменникам, акторам і музикантам. Зоровий тип інтенсивніше формується у художників, інженерів, виробників, а слуховий – у музикантів і акторів. Отже, спостерігаючи за людьми, можна помітити, що одні краще запам’ятовують на слух (аудіалісти), інші – споглядаючи (візуалісти), треті – пишучи, тобто за допомогою рухових відчуттів. “Чисті“ типи пам’яті трапляються дуже рідко. Здебільшого ми послуговуємося всіма типами пам’яті, залежно від мнемічних завдань, ситуації, маємо можливість постійно їх вдосконалювати.

Окрім типів, є ще й інші індивідуальні особливості пам’яті, такі, як обсяг, точність, швидкість запам’ятовування, готовність до актуалізації матеріалу, впевненість при відтворенні.

Обсяг пам’яті – кількість фактів, предметів, явищ, які людина здатна запам’ятати за певний час.

Точність запам’ятовування – здатність відтворювати інформацію максимально наближено до змісту, введеного у пам’ять.

Готовність до актуалізації матеріалу, уявлень, тобто швидкого відтворення при потребі. Це надзвичайно цінна якість. Одні з нас дуже швидко знаходять відповіді на будь-яке запитання у скарбницях пам’яті, інші ж витрачають на це чимало зусиль і часу.

Впевненість при відтворенні залежить від багатьох факторів: рівня знань, ерудиції та розвитку мислення, особистих домагань, навіювання, особливостей характеру та якостей волі особистості. Людина може мати знання, але не впевнена у собі або закомплексована, що знижує рівень відтворення.

Шляхи покращення пам’яті.

Індивідуальні особливості пам’яті виявляються уже в дитинстві. У цьому віці пластична кора головного мозку, тому можливості вдосконалення пам’яті дуже великі.

Здебільшого у людей звичайний рівень пам’яті. Однак є люди з винятковим рівнем пам’яті – досконалою пам’яттю. Наприклад, Сенека міг запам’ятати і повторити дві тисячі слів у будь-якому контексті, усього лише раз почувши їх. Македонський, Наполеон, Суворов знали майже всіх своїх солдатів, а їх було чимало.

Є чимало прикладів, які свідчать про те, що в результаті добре організованої методики люди значно поліпшували свою пам’ять. У знаменитого німецького археолога Г.Шлімана була погана пам’ять. Але оскільки він збирався вивчати стародавній світ, то вирішив вчити мови. У процесі тренування його пам’ять стала феноменальною. Він вивчив 14 мов.

Визначимо шляхи покращення запам’ятовування будь-якого матеріалу:

- позбутися негативних емоцій, бо вони – ворог пам’яті;

- визначити головну думку змісту тексту;

- логічно згрупувати матеріал, тобто встановити внутрішні зв’язки між логічно завершеними частинами тексту;

- у кожній частині тексту знайти основну думку;

- спробувати підтвердити кожне теоретичне положення конкретними прикладами;

- встановити зв’язок нового матеріалу з попереднім, використовуючи закономірність запам’ятовування (нова інформація швидше фіксується і поглинається мозком, коли пов’язана з уже наявними знаннями;

- запрограмувати себе на запам’ятовування, повірити у свої сили;

- мотивувати необхідність тривалого запам’ятовування;

- використати пам’ять, яка розвинута краще (зорова, слухова, рухова), застосувати всі можливі види пам’яті;

- повторювати матеріал (перше повторення через 20 хвилин, друге – 1-2 години, третє – 3-4 години, четверте – 5-6 годин, п’яте – через добу);

- використовувати мнемотехнічні прийоми. Мнемотехніка – мистецтво запам’ятовувати – система різних способів, що полегшують цей процес і збільшують обсяг пам’яті. Це – стародавнє мистецтво запам’ятовувати шляхом створення штучних асоціацій.

Симонід 2500 років тому описав такий мнемонічний прийом: щоб запам’ятати різні відомості, слід уявити собі місто, поділене на багато вулиць. На кожній вулиці будинки, а в них – кімнати, і в кожній – ті чи інші спогади. Отже, той, хто запам’ятовує, пов’язує матеріал, що необхідно запам’ятати, з раніше засвоєною моделлю (римою, схемою - зразком).

Складання акронімів теж сприяє запам‘ятовуванню: “Де ти зловив сову цієї літньої ночі?“ – таким чином учні запам’ятовують правило: “Після м’яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н у кінці слова та складу ставиться м’який знак“.

Метод PQ4R поєднує шість складових елементів:

1)ознайомлення з матеріалом, огляд (preview);

2)запитання щодо змісту та відповідь на них (question);

3)читання (read);

4)роздуми над матеріалом, осмислення, встановлення зв’язків з попереднім матеріалом, знаннями, підтвердження прикладами, що ілюструють матеріал (reflect);

5)повторення матеріалу, за необхідності, вголос (recite);

6)перегляд матеріалу, інтроспекція (review).

Отже, кожен з нас має можливість виробити свою систему запам’ятовування та відтворення інформації, а завдяки цьому удосконалити пам’ять, зробити її ефективнішою.

Уява

Поняття про уяву.

Відображаючи дійсність, людина не лише сприймає те, що на неї впливає певної миті, а й уявляє те, що на неї впливало раніше. Життя вимагає від людини створення образів і таких предметів, яких вона не сприймала, уявлення подій, свідком яких вона не була, передбачення наслідків своїх дій та вчинків, програмування своєї діяльності тощо.

Уява – це специфічно людський психічний процес, що виник і сформувався під час праці. Будь-який акт діяльності обов’язково включає уяву. Не уявивши результат праці, не можна приступити до роботи. Саме в цьому й полягає важлива функція уяви як специфічно людської форми випереджального відображення дійсності.

Перш ніж щось робити, людина уявляє кінцевий результат своєї діяльності і ті шляхи, якими його буде досягнуто. Ще до того як виготовити певну річ, вона подумки створює її образ у своїй уяві.

У житті людина створює образи таких предметів, яких у природі не було, не має й бути не може. Такими витворами людської уяви є фантастичні казкові образи русалки, килима-літака, в яких неприродно поєднані ознаки різних предметів. Проте якими б дивовижними не здавалися продукти людської уяви, в усіх випадках основою для їх появи є попередній досвід людини, ті враження, що зберігаються в її свідомості.

Уявляючи, наприклад, свого майбутнього героя, письменник наділяє його рисами людей, яких він сприймав колись, синтезуючи ті риси в новий образ. Таке саме використання попередніх вражень трапляється і тоді, коли людина уявляє собі описані іншими людьми краєвиди або події, свідком яких вона не була. За висловом І.М.Сеченова, “витвори уяви – це небачені в світі сполучення бачених вражень“.

Уява – це процес створення людиною на основі досвіду образів предметів, яких вона ніколи не сприймала.

Цінність образів уяви полягає в тому, що уява допомагає людині орієнтуватися в проблемних ситуаціях, приймати правильні рішення, передбачати результат своїх дій за умов, коли наявних знань виявляється недостатньо для безпосередньої реалізації потреби пізнання. Завдяки уяві стають можливими результативна поведінка і діяльність особистості за умов отримання неповної або непевної інформації.

З уявою пов’язане формування морально-психологічних якостей особистості – гуманності, чуйності тощо. Виявити чуйність може лише той, хто, знаючи життя та характер іншої людини, може уявити її душевний стан у певний момент. Самовиховання не можливе без попереднього уявлення прояву у своїй поведінці риси характеру, якої прагнеш.

Створюючи образи предметів, які виявляються безпосередньо пов’язані з емоціями і почуттями особистості, людський мозок може справити регулювальний вплив на периферійні частини організму, змінювати їх функціонування. Ще в стародавні часи було помічено, що у деяких людей, переважно тих, які страждають на істерію, після роздумів про муки, яких, за євангельськими текстами, зазнав Христос, з’являлися “знаки розп’яття“ на долонях, ступнях ніг у вигляді кривавих плям, виразок. Такі сліди мають назву “стигма“ (у перекладі з грецької “рубець“, “знак“).

Відомі випадки, коли люди, маючи яскраву фантазію, могли змінювати температуру руки, усього тіла, уявляючи в ній (на ньому) кригу або розпечений предмет. Відомо, що студенти-медики нерідко помічають у себе або у своїх близьких уявні симптоми тих хвороб, які вони вивчають. Необережно сказане лікарем слово може викликати у вразливого пацієнта реальне відчуття хворобливого стану і вияв відповідних симптомів захворювання. Хвороби такого походження називаються “ятрогенія“. Нетактовне слово вчителя травмує психіку учня, породжує фантастичні страхи, іноді може викликати нервові розлади – дидактогенії.

З механізмами уяви пов’язані проблеми посттравматичного стресу – психічного і фізіологічного стану людини, яка зазнала психотравми навіть у далекому минулому. Психологи і психотерапевти, що працюють з евакуйованими чорнобильцами і ліквідаторами аварії на ЧАЕС, людьми, які пережили землетрус, війни, пожежі, вигнання тощо, зазначають, що їхні пацієнти терплять муки від яскравих уявлень пережитих подій, їхні ейдетичні (дуже яскраві і детальні образи предметів і явищ, які були сприйняті раніше) образи доповнюються постійним страхом повернення у психотравмуючу ситуацію. Відповідні психотерапевтичні впливи базуються саме на роботі з уявою пацієнтів.

Специфічним виявом впливу образів уяви на рухову сферу людини є ідеомоторні акти. Дослідження доводять, що коли людина уявляє рух свого тіла (руки, ноги, тулуба), але не виконує самої дії, то в м’язах, які повинні цей рух здійснити, фіксуються слабкі імпульси, аналогічні тим, які реєструються при реальному виконанні рухів.

На принципі розшифрування ідеомоторних актів основується ефект “читання думок“, коли завдяки надзвичайно тонкій чутливості деякі люди здатні, перебуваючи в контакті з іншою людиною, сприймати слабкі сигнали її ідеомоторних актів і “вгадувати“, який предмет та в кого з присутніх сховано. Прикладом такого явища є життя і діяльність відомого Вольфа Мессінга.

Ідеомоторними актами як засобами ідеального моделювання дій, які належить виконати, широко користуються спортсмени, танцюристи та інші. Тренери рекомендують своїм вихованцям перед виконанням вправи виконати її подумки, уявивши її від початку до кінця. Таке “програмування“ поліпшує результат її реального виконання.

Різновиди уяви. Залежно від участі волі в роботі уяви її поділяють на мимовільну і довільну.

Мимовільною є така уява, коли створення нових образів не спрямовується спеціальною метою уявити певні предмети або явища. У процесі спілкування співрозмовники уявляють ситуації, події, про які йдеться. Читаючи художню або наукову літературу, людина мимоволі спостерігає реальні картини, які породжує її уява під впливом прочитаного. Мимовільне виникнення уявлень тісно пов’язане з почуттями людини. Почуваючи страх, тривогу за близьких для неї людей, людина малює собі образи небезпечних ситуацій, а готуючись до приємної події, уявляє собі атмосферу доброзичливості.

Процес уяви може тривати довільно, коли він спрямовується спеціальною метою - створити образ певного об’єкта, можливої ситуації, уявити або передбачити сценарій розвитку подій.

Залежно від характеру діяльності людини її уяву поділяють на творчу і репродуктивну.

Уява, яка супроводжує творчу діяльність і допомагає людині створювати нові оригінальні образи, називається творчою. Уява, яка супроводжує процес засвоєння вже створеного та описаного іншими людьми, називається репродуктивною. Так, у конструктора-винахідника, який створює нову машину, уява творча, а в інженера, який згідно з описом або кресленням створює образ цієї машини, уява репродуктивна.

Залежно від змісту діяльності уява поділяється на технічну, наукову, художню та інші різновиди. Уяву в художній творчості можна проілюструвати словами К.Паустовського: “Кожна хвилина, кожне кинуте мимохіть слово та погляд, кожна глибока або жартівлива думка, кожний непомітний рух людського серця, так само як і літаючий пух тополі або вогонь зірки в нічній воді, - все це крихти золотого пилу. Ми, літератори, видобуваємо їх протягом десятиріч, ці мільйони крихт, збираємо непомітно для самих себе, перетворюємо на сплав і потім із цього сплаву виковуємо свою “Золоту троянду“ – повість, роман або поему“. Художня уява має переважно чуттєві (зорові, слухові, нюхові та інші) образи – надзвичайно яскраві та детальні. Художникові, письменнику здається, що вони безпосередньо сприймають те, що зображують у своїх творах.

Для технічної уяви характерними є створення образів просторових відношень у вигляді геометричних фігур і побудов. Образи технічної уяви найчастіше об’єднуються у кресленнях, схемах, на підставі яких потім створюються нові машини, нові предмети.

Наукова уява знаходить свій вияв під час створення гіпотез, проведення експериментів, узагальнень для формулювання понять. При побудові наукової системи уява потрібна, щоб доповнити відсутні, не визначені ще ланки в ланцюжку фактів.

Особливою формою уяви є мрія. Мрія – це процес створення людиною образів бажаного майбутнього. Мрія є елементом наукового передбачення, прогнозу та планування діяльності. Яскравою ілюстрацією цього є твори Жуля Верна, в яких він геніально передбачив витвори майбутньої технічної думки – підводний човен, гелікоптер.