Контрольні запитання

1. Розкрийте співвідношення понять “людина, “індивід“, “особистість”, “індивідуальність“.

2. Що входить у структуру особистості?

3. Що таке Я-концепція особистості?

4. У чому полягає сутність спрямованості особистості?

5. На Вашу думку, у якому віці закладаються основи особистості, коли потрібно приділяти велику увагу вихованню і навчанню дитини?

6. Яку особистість можна назвати гармонійною?

7. У чому суть позитивного мислення особистості?

Завдання для самостійної роботи

1. Яким чином, на Вашу думку, можна розвивати позитивний погляд на життя?

Воля

1. Поняття про волю.

2. Вольові якості людини.

3. Виховання волі.

Поняття про волю.

Найскладнішим питанням у сучасній психології є зміст феномену волі. Чіткого визначення психічної реальності, що відповідало б змісту цього поняття, досі немає. Воля – не абстрактна сила, а свідомо спрямована активність особистості. Воля є внутрішньою активністю психіки, пов’язаною з вибором мотивів, прагненням досягти мети, зусиллям до подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруженості, можливістю приймати рішення, гальмуванням поведінкових реакцій. Усе це – специфічні властивості волі.

С.Л.Рубінштейн зазначав, що один і той же процес може бути і інтелектуальним, і емоційним, і вольовим. Вивчаючи вольові процеси, ми вивчаємо вольові компоненти психічних процесів. Треба говорити про вольовий характер сприймання, пам’яті тощо.

Вольова регуляція завжди починається з інтелектуального акту, з усвідомлення проблемної ситуації. Без участі мислення вольовий процес не був би усвідомлений, він утратив би вольовий характер. На відміну від мислення воля не створює об’єктивних ідеальних або матеріальних продуктів, вона лише створює умови для здійснення вчинку чи поведінки і в цьому розумінні формує суб’єктивні цінності.

Воля виявляє себе у двох взаємопов’язаних функціях – спонукальній та гальмівній. Спонукальна функція забезпечується активністю людини. Якщо в людини відсутня актуальна потреба виконувати дію, але при цьому вона усвідомлює необхідність її виконання, воля створює допоміжне спонукання, змінюючи смисл дії, викликаючи переживання, пов’язані з наслідками дій.

Гальмівна функція виявляється у стримуванні небажаних виявів активності. Це може бути рішення стриматися у суперечці, не дати виходу агресії, довести нецікаву справу до кінця.

Зазначимо важливі положення, що стосуються волі.

1. Воля є продуктом суспільно – історичного розвитку людини, її формування пов’язане з появою і розвитком трудової діяльності.

2. Воля не є природженою чи генетично даною здатністю, вона формується в процесі життя, в реальній діяльності, котра потребує певних вольових якостей і навичок вольової регуляції.

3. Вольова регуляція – це регуляція свідома.

4. Розвиток волі тісно пов’язаний з розвитком мислення, уяви, емоцій, мотиваційної сфери, з розвитком свідомості та самосвідомості, особистості взагалі.

Умовно можна визначити певні фази складної вольової дії:

- виникнення спонукання та попереднє визначення мети;

- стадія обміркування і боротьба мотивів;

- прийняття рішення;

- виконання.

Перебіг вольової дії в реальних умовах завжди залежить від конкретної ситуації, тому різні фази можуть набувати більшої або меншої ваги, інколи концентруючи на собі весь вольовий акт, інколи зовсім нівелюючись.

Вольові якості людини.

Вольові якості – це відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, її влади над собою. До позитивних якостей належать такі, як наполегливість, цілеспрямованість, витримка тощо. Якості, що характеризують слабкості волі особистості: безпринципність, безініціативність, нестриманість, боязкість, упертість тощо.

Базальні вольові якості. Перелік позитивних і негативних вольових якостей дуже великий, тому розглянемо основні з них. Найчіткішу класифікацію вольових якостей зробив В.К.Калін. Такі вольові якості, як енергійність, терплячість, витримку та сміливість, він відносить до базальних (первинних) якостей особистості.

Під енергійністю розуміють здатність вольовим зусиллям швидко піднімати активність до необхідного рівня. Терплячість визначають як уміння підтримувати допоміжним вольовим зусиллям інтенсивність роботи на заданому рівні у разі виникнення внутрішніх перешкод (утома, поганий настрій, незначні хворобливі прояви). Витримка – це здатність вольовим зусиллям швидко гальмувати (послаблювати, уповільнювати) дії, почуття та думки, що заважають здійсненню прийнятого рішення. Сміливість – здатність у разі виникнення небезпеки (життю, здоров’ю чи престижу) зберегти стійкість організації психічних функцій і не знизити якість діяльності. Іншими словами, сміливість пов’язана з умінням протистояти страху і йти на виправданий ризик задля визначеної мети.

Ціла низка вольових якостей особистості є системними – наполегливість, дисциплінованість, самостійність, цілеспрямованість, ініціативність, організованість. При цьому важливо знати, що базальні (первинні) вольові якості становлять підгрунтя системних (вторинних) якостей, їх ядро. Низький рівень якихось базальних якостей дуже ускладнює утворення більш складних, системних вольових якостей.

Цілеспрямована особистість завжди спирається на загальну, часто віддалену мету і підпорядковує їй свою конкретну мету. Недостатня цілеспрямованість, яка свідчить про слабовілля людини, характеризується відсутністю у неї стійких загальних цілей і схильністю в зв’язку з цим легко піддаватися випадковим, скороминучим спонуканням і бажанням. Наполегливість – це вміння постійно і тривало домагатися мети, не знижуючи енергії в боротьбі з труднощами. Ненаполегливі люди можуть спочатку виявити навіть велику енергію, однак вони скоро починають її послаблювати, “видихаються“ і припиняють свої дії.

До вольових якостей, які найбільш характеризують силу волі особистості, належать самостійність та ініціативність. Самостійність – це вміння обходитись у своїх діях без чужої допомоги, а також уміння критично ставитися до чужих впливів, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань. Самостійна особистість не чекає підказок, вказівок від інших людей, активно відстоює власні погляди, може бути організатором, повести за собою до реалізації мети. Ініціативність – це вміння знаходити нові, нешаблонні рішення і засоби їх здійснення. Протилежними якостями є безініціативність та залежність. Безініціативна людина легко піддається впливу інших людей, власні рішення ставить під сумнів, не впевнена в їх правильності та необхідності. Несамостійність і безініціативність волі особливо виразно виступають у формі навіюваності і негативізму, які являють собою яскравий прояв слабовілля людини. Навіюваністю називають схильність людини легко піддаватися чужим впливам, пропозиціям або порадам, приймати і виконувати їх безпідставно. Негативізм виявляється в схильності людини відкидати сторонні впливи, діяти всупереч ним, не зважаючи на відсутність достатніх об’єктивних підстав для цього.

Однією з важливих вольових якостей людини є рішучість. Рішучість – це вміння приймати обдумані рішення, послідовно втілювати їх у життя. Нерішучість є виявом слабкої волі. Нерішуча людина схильна або відкидати остаточне прийняття рішення, або без кінця його переглядати, або приймати його дуже поквапливо. Воля особистості характеризується також її організованістю, яка полягає в умінні людини керуватись у своїй поведінці твердо наміченим планом. Вона не зводиться, проте, до вміння добре складати план дій, а вимагає уміння твердо йти за наміченим планом, не відхилятись від нього, і водночас виявляти необхідну гнучкість при зміні обставин діяльності.

Людям із сильною волею властивий високий рівень мотивації досягнення. Мотивація досягнення – це наполегливість у досягненні своєї мети, прагнення до поліпшення результатів, незадоволеність досягнутим, намагання домагатися успіху. Люди з високою потребою в досягненні завжди в пошуках ситуацій, де вони могли б перевірити свої можливості, вони впевнені в успішному завершенні справи, готові взяти на себе відповідальність, рішучі в екстремальних ситуаціях, не втрачають рівноваги в умовах змагання, виявляють велику наполегливість при подоланні перешкод. Вольові способи діяльності стають характерною властивістю людини сильної волі, перетворюються на вольову рису її характеру. Слабовольні люди також бувають іноді здатні під впливом сильних, але скороминучих бажань захопитись на деякий час більш-менш значною справою, однак, це не є характерною рисою їх особистості.

Виховання волі.

Виховання волі – це по суті процес виховання особистості в цілому, а не якоїсь однієї якості. Основним принципом виховання волі в дитячому віці є правильне поєднання свідомого переконування дітей з організацією вимог до їх поведінки. А.С.Макаренко вказував, що формування вольової дисциплінованості поведінки обов’язково супроводжується усвідомленням її норм та їх суспільного значення, але дисциплінованість не може цілком визначатись лише процесами такого усвідомлення. Дійсно, учень може добре розуміти значимість будь-якого правила поведінки та важливість його дотримування, але не виконувати цього правила і не прагнути розвивати свою волю. У зв’язку з цим Макаренко підкреслює, що основою виховання дисципліни є вимоги до дитини, які ставлять перед нею суспільне середовище, умови життя і діяльності.

Не всякі безпосередні і словесні впливи на дитину завжди виконують роль справжньої вимоги. Справжні, дійові вимоги характеризуються тим, що їх виконання або невиконання реально впливає на життєві відносини дитини, на її взаємини з оточуючими людьми, а також на її ставлення до самої себе. Так, наприклад, дитина починає прагнути виконувати правила для учнів лише тоді, коли порушення нею дисципліни тягне за собою істотні зміни в її становищі в класі або в сім’ї, яким вона дорожить. Якщо ж невиконання цих вимог нічого не змінює в житті учня, не зачіпає його життєвих інтересів, то вони сприймаються ним як суто словесні вимоги і не позначаються на його поведінці. Система вимог до дитини визначається всіма умовами її життя і діяльності в сім’ї та навколишньому оточенні, всім стилем взаємин дитини з її середовищем, всіма традиціями, звичками тощо.

Вольові дії дитини спочатку зумовлюються зовнішніми вимогами до неї, які мають постійний, розгорнутий, деталізований характер, а їх виконання постійно контролюється. Далі зовнішні вимоги можуть мати більш загальний, згорнутий характер і супроводжуватись лише періодичним контролем їх виконання. У цей час дії дитини починають регулюватися самонагадуванням про свої обов’язки і про необхідність контролювати свою поведінку. Нарешті, дитина оволодіває уміннями самостійно ставити самовимоги і прийомами самоконтролю їх виконувати, завдяки чому її поведінка набуває “саморегульованого“ характеру. У результаті систематичного виконання зовнішніх вимог і самовимог у дитини виникає внутрішня потреба стійко застосовувати вольові способи діяльності, тобто формуються позитивні вольові якості, які поступово стають вольовими рисами її характеру.

Не всяке вправляння у виконанні певних вимог сприяє розвиткові волі. Якщо учень систематично дотримується певних вимог дисципліни, але робить це переважно для того, щоб уникнути зауважень, покарання, то це не забезпечує бажаного розвитку волі. Позитивне значення для розвитку волі мають передусім свідомі цілеспрямовані вправи у здійсненні вольових дій, тобто вправи, пов’язані з свідомим прагненням дитини навчитися володіти собою, опанувати вольові способи поведінки. Якщо ці прагнення підтримують і схвалюють батьки і вихователі, то в подальшому на їх основі виникає інтерес до самовиховання волі, який у свою чергу стає важливою умовою розвитку волі. Отже, виховання волі у дітей відбувається як єдиний процес, у якому моменти усвідомлення, переконання і вправляння, набування досвіду взаємопов’язані та взаємозумовлені.

Самовиховання волі. Починати тренувати волю легше за все з вироблення звички долати порівняно незначні труднощі. Таким чином ми швидше і легше досягнемо успіху, одержимо позитивне підкріплення, яке стимулюватиме і надихатиме на подальші звершення та готуватиме до більших перешкод.

Подолання труднощів здійснюється не для тренування волі самої по собі, а задля досягнення певних конкретних цілей. Чим значнішою є мета, до якої прагне людина, тим вищий рівень довільної мотивації і тим складніші проблеми здатна долати людина. Тому необхідною умовою самовиховання волі виступає створення вищих мотивів поведінки.

Важливим при зміні сенсу дії є уміння побачити новий сенс, по-новому поглянути на проблему. Це уміння залежить від мислення та уяви. Тому їх розвиток розглядається як передумова формування волі.

Поки що поза увагою дослідників залишається така важлива категорія, як віра. Б.Братусь (Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988. – 301 с.) вважає віру найважливішою умовою формування особистості: “людина без віри – це людина без майбутнього, без моральних перспектив і опори у житті, не здатна до подолання та перетворення себе і дійсності, людина причинно зумовленої, але ніяк не творчої дії. Людина, ... щоб діяти, не просто обирає хід, рішення, але спирається (часто несвідомо) на віру... Для того щоб здобути те нове, котрого поки що немає у наявності, треба повірити у нього як у те, що існує і може бути потенційно досягнуте“.

Контрольні запитання

1. Як розуміють поняття “воля“?

2. Дайте коротку характеристику вольовим якостям людини.

3. Які особливості виховання волі?

Завдання для самостійної роботи

1. Відомо, що основи особистості формуються у дитини у віці від 0 до 3 років. Як, на Вашу думку, вже у цьому віці можна виховувати у дитини вольові риси характеру? Наведіть приклад.

Пізнавальні процеси людини

1. Відчуття і сприймання.

2. Увага.

3. Мислення.

4. Пам’ять.

5. Уява.

Відчуття і сприймання

Поняття про відчуття.

Про багатство навколишнього світу, про кольори, запахи, музичні тони та шуми, про спрагу та голод ми дізнаємось завдяки органам чуття. Вони є первинною формою відображення об’єктивної дійсності в мозку людини. Відчуття є відображенням у мозку людини окремих властивостей, якостей предметів та явищ об’єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття.

Новонароджена дитина в перші тижні життя реагує на окремі якості предметів. Це свідчить про те, що відчуття є вихідною формою розвитку пізнавальної діяльності. Життєве значення відчуттів полягає також у тому, що вони завжди емоційно забарвлені. Експериментально підтверджено факт різної психофізіологічної дії кольору на людину: зелений – заспокоює, червоний – збуджує. Із двох однакових за вагою ящиків, пофарбованих у білий і чорний кольори, перший здається легшим. Особливі відчуття, що йдуть від внутрішніх органів, визначають самопочуття людини, її емоційний тонус. Не випадково у слові чутливість закладено характеристику пізнавальної функції відчуттів, і слова відчуття і почуття (переживання) мають однаковий корінь.

Відчуття, сприймання – процеси чуттєвого пізнання. Це такий ступінь чуттєвого відображення дійсності, коли знання про світ безпосередньо пов’язані з дією предметів на органи чуття. Другий ступінь пізнання – абстрактно-теоретичне мислення. Мислення базується на чуттєвому пізнанні, спирається на образи, але оперує не образами, а поняттями, зміст яких склався в результаті трудової діяльності, а також розвитку культури багатьох поколінь людей.

Види відчуттів.

Відчуття класифікують за кількома ознаками.

1.За відсутністю або наявністю безпосереднього контакту рецептора з подразником розрізняють дистанційні (зорові, слухові, нюхові) і контактні (смакові, больові, тактильні).

2.За розташуванням рецепторів прийнято ділити відчуття на три групи:

а) екстероцептивні (від лат. – зовнішній) – відображають якості предметів і явищ навколишнього світу, рецептори розташовані на тілі ззовні, до них належать: зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні та інші відчуття;

б) інтероцептивні (від лат. – всередині) – рецептори розташовані на внутрішніх органах і відображають їхній стан, до них належать органічні відчуття;

в) пропріоцептивні (від. лат. – власний) – рецептори розміщені в рухових апаратах організму, вони дають інформацію про силу, швидкість, міру рухів, положення тіла у просторі, сприяють регуляції дій. Це кінестетичні та статичні відчуття.

Розвиток відчуттів.

Відчуття виникають і розвиваються протягом життя людини. У дітей не спостерігається значних відмінностей у рівні чутливості, хоча у дорослої людини вони очевидні. Підвищену чутливість відзначають у сталеварів, художників, текстильників. Так, текстильники розрізняють 30-40 відтінків чорного кольору тканини, в той час як неспеціалісти – лише 2-3 відтінки. Лікарі-терапевти дуже добре розрізняють шуми. Смакові відчуття досягають високого рівня розвитку в працівників харчової промисловості. Наприклад, дегустатори за смаком можуть розрізняти найтонші відтінки і характеристики вин (з якого винограду виготовлено вино, де вирощено виноград, його міцність тощо). Отже, діяльність впливає на розвиток значущих для даної професії видів чутливості. Експериментально підтверджено, що рівень чутливості у людини можна збільшити у десятки разів.

Поняття про сприймання.

Людина пізнає світ не лише за допомогою відчуттів, а й сприймання, яке дає цілісний образ предмета або явища. Сприймання – це відображення у свідомості людини предметів і явищ у сукупності їхніх якостей та частин, що діють у певний момент на органи чуття.

Перехід від відчуттів до сприймань – це перехід до складнішого і повнішого їх відображення. У процесі сприймання ми відображаємо не просто щось, що світиться, звучить або пахне, а бачимо пейзаж, художню картину, чуємо музичну мелодію тощо.

Сприймання не зводиться просто до суми окремих відчуттів. Крім відчуттів, сприймання включає досвід людини у формі уявлень та знань. Будь-яке сприймання залежить від попереднього досвіду людини. Попередній досвід прискорює процес виокремлення об’єкта, розпізнання його особливостей, збагачує зміст сприймання, підвищує його повноту і точність. Процес сприймання тісно пов’язаний з іншими психічними процесами: завдяки мисленню ми усвідомлюємо те, що сприймаємо; завдяки мові називаємо предмет сприймання; почуття допомагають виробити певне ставлення до того, що сприймаємо; завдяки волі довільно організуємо цей процес.

За провідним аналізатором виділяють такі види сприймання: зорове, слухове, тактильне , кінестезичне , нюхове і смакове.

За формами існування матерії виокремлюють такі види сприймання: сприймання простору, сприймання часу, сприймання руху.

Сприймання і діяльність людини.

У сприйманні предметів та явищ важливу роль відіграють попередній досвід, установки, емоційний стан, завдання, уважність і спостережливість людини. Все це пояснює особливості професійного сприймання. Так, лінгвіст, спілкуючись з людиною, сприймає передусім особливості її вимови, фотограф – її фотогенічність, лікар зверне увагу на ознаки тієї чи іншої хвороби.

Слід зазначити, що у багатьох випадках людина бачить те, що вона хоче побачити, залежно від установки на сприймання.

Сприймання тривалості часу залежить від змісту діяльності людини. Час, заповнений цікавими, значущими справами, спливає швидко. Учні не помічають, як “летить час“на уроці, коли вони зайняті активною розумовою діяльністю, і як “тягнеться “ довго, коли їм нецікаво. Ступінь суб’єктивізму в оцінці часу залежить також від віку людини. Дітям здається, що час минає повільно, а дорослим здається, що він летить. Деякі види професійної діяльності виробляють уміння дуже точно оцінювати проміжки часу. Так, досвідчений вчитель без годинника вільно орієнтується в часі на уроці й точно оцінює проміжок часу тривалістю 45 хвилин.

Увага

Поняття про увагу.

Будь-який пізнавальний процес неможливий без уваги. К.Д.Ушинський називав її єдиними дверима, через які надходить інформація із зовнішнього світу у нашу свідомість. Деякі вчені порівнюють нашу увагу з фільтром, що вибірково пропускає сигнали в мозок.

Сама по собі увага не є психічним процесом, хоча супроводжує і регулює кожен з них. Увага – це психічний стан особистості, який виражається у зосередженості протягом певного часу на певному об’єкті чи явищі.

Увага – форма психічної діяльності людини, завдяки якій вона спрямовує та зосереджує свідомість на одному об’єкті, одночасно абстрагуючись від інших.

Функції уваги полягають у тому, що людина серед безлічі подразників, які на неї діють, обирає потрібні, важливі, а інші – гальмує.

Види уваги.

Залежно від активності особистості у процесі виникнення та організації уваги, її поділяють на мимовільну, довільну і післядовільну.

Якщо предмет, явище цікаві, комічні, оригінальні, нам не потрібно докладати вольових зусиль, щоб зосередитися на них. Чинники самі по собі привертають до себе нашу увагу. Така увага називається мимовільною. Однак, окрім цікавого, у нашому житті є ще й необхідне (яке не завжди, на перший погляд, є цікавим). Доводиться виконувати роботу, яка нам не по душі. У такому випадку нам на допомогу приходить довільна увага. Така увага властива лише людині. Психічний стан людини – важлива запорука успішності діяльності. Збуджена, втомлена, стурбована людина не може зосередитися, її довільна увага значно послаблена. Зміна видів діяльності, позитивні емоції, ігри – чудові фактори підсилення довільної уваги.

Іноді, поставивши перед собою мету, виявивши певні вольові зусилля, людина поринає в роботу і легко на ній концентрується. У людини з’являється інтерес до діяльності, почуття задоволення. Така увага називається післядовільною. Наприклад, нам необхідно прочитати якийсь текст, спочатку ми читаємо його лише з обов’язку. Згодом, захопившись, продовжуємо читати із задоволенням.

Залежно від спрямованості нашої уваги ми розрізняємо зовнішню і внутрішню увагу. Зовнішня увага виявляється у зовнішніх діях людини, вона спрямована на теоретичне і практичне оволодіння навколишнім світом. Внутрішня увага – це зосередження на власних думках, почуттях, станах. Вона забезпечує організацію розумової діяльності людини. Цінним є уміння поєднувати внутрішню і зовнішню увагу, що забезпечує цілісність і гармонійність особистості.

Властивості уваги.

Увага – процес складний і багатогранний. Його основними характеристиками є обсяг, концентрація, стійкість, розподіл, швидкість переключення.

Обсяг – кількість об’єктів, які ми чітко сприймаємо водночас. Дослідження свідчать, що ми маємо змогу сприймати одночасно появу 4-6 об’єктів, не пов’язаних між собою. Якщо ж об’єкти поєднані між собою змістом, суттю, то обсяг уваги збільшується.

Концентрація – зосередження уваги на певному об’єкті. Легко зосередитися, якщо матеріал цікавий, емоційний, стосується особистого життя.

Стійкість – тривале зосередження уваги на об’єкті. Різноманітні зовнішні і внутрішні чинники відволікають нашу увагу. Людина чинить опір цим подразникам. Важливе значення мають ставлення людини до справи, а також стан нервової системи.

Відвертання уваги – це її коливання, зміна інтенсивності. Щоб уникати коливання уваги учнів, вчителям важливо чергувати види діяльності, створювати проблемні ситуації, подавати матеріал емоційно.

Розподіл уваги – у кожного різний. Людина може тримати в центрі уваги кілька об’єктів одночасно. Залежно від здібностей людини, характеру діяльності, кількості об’єктів, досвіду, рівня володіння діяльністю змінюється і якість розподілу уваги.

Переключення уваги – вміння швидко переносити увагу з одного об’єкта на інший, зберігаючи при цьому високу продуктивність. Швидкість перенесення уваги залежить від рухливості та сили нервових процесів, від характеру об’єктів, звичок та значущості справи для людини.

Невміння зосередитися або переключитися з одного предмета на інший називається неуважністю. Вона виявляється в загальній нестійкості уваги або в дуже глибокому зосередженні на одному об’єкті.