Контрольні запитання

1. Визначте поняття “спілкування“ та його функції.

2. Розкрийте структуру спілкування.

3. Що таке вербальна і невербальна комунікація?

4. Як можна навчитись слухати і чути співрозмовника?

5. Назвіть способи впливу на партнера зі спілкування.

6. Що таке ідентифікація і рефлексія?

7. Яку групу у психології називають малою?

8. Схарактеризуйте такі види малих груп як колектив і референтна.

9. Визначте поняття “сумісність групи“.

Завдання для самостійної роботи

Кожного дня ми спілкуємося з дуже різними людьми, не один раз потрапляємо у конфліктну ситуацію. Що в змозі зробити кожен з нас, щоб конфліктна ситуація не перетворилася на конфлікт?

Діяльність

1.Поняття про діяльність. Структура діяльності.

2.Засвоєння діяльності.

3.Види діяльності.

4.Система “людина – техніка - середовище“.

Поняття про діяльність. Структура діяльності.

Загальною характеристикою живих істот є їх активність. Активність забезпечує підтримання життєво важливих зв’язків усіх істот з навколишнім світом. Джерелом активності живих організмів є потреби, завдяки яким усе живе діє певним чином та в певному напрямі.

Активність людини суттєво відрізняється від активності тварин. Вияви активності в поведінці тварин зумовлені насамперед природною організацією (будова тіла та органів, інстинкти), яка визначає низку предметів, що можуть стати об’єктами потреб. Процес задоволення тварин забезпечує найбільш повне пристосування їх до середовища. Наприклад, природжена програма поведінки комах (бджіл), птахів (синиця), ссавців (бобер, білка, ведмідь) не тільки фіксує будівельні потреби, а й включає в них об’єкти їх задоволення: віск, природні матеріали, певні породи дерев.

Потреби людини формуються в суспільстві в процесі виховання. Природні речі є не тільки предметами, що задовольняють біологічну потребу (наприклад, у їжі). За допомогою знарядь праці людина може видозмінювати предмет відповідно до власних потреб. Тому процес задоволення потреб у людини – активний, спрямований на оволодіння певною формою діяльності, яка визначена суспільним розвитком.

Потреба - це завжди відчуття нестачі в чомусь певному. Потреби людини розрізняють за походженням і характером предмета.

За походженням потреби можуть бути природними і культурними. Природними вважають ті потреби, які необхідні для збереження і підтримання життя людини та її нащадків. Усім людям притаманні природні потреби у сні, захисті від холоду чи спеки, істоті протилежної статі тощо. Якщо якась із природних потреб тривалий час не задовольняється, то людина може загинути або не зможе продовжити свій рід.

У культурних потребах виявляється залежність діяльності людини від продуктів людської культури. Найелементарнішою культурною потребою людини є необхідність використовувати виделку і ніж під час задоволення потреби в їжі. Якщо не задовольняються культурні потреби, то вона не гине, але суто людське в ній тяжко страждає.

За характером предмета потреби можуть бути матеріальними і духовними. У матеріальних потребах виявляється залежність людини від предметів матеріальної культури (потреби в одязі, житлі, предметах побуту тощо), у духовних – залежність від продуктів суспільної свідомості. Людина відчуває потребу поділитися своїми думками і почуттями, потребу читати книги, журнали, дивитися кінофільми, слухати музику тощо.

Процес задоволення потреб суб’єкта передбачає досягнення ним тієї чи іншої мети. Мета – це те, до чого прагне людина, для чого вона працює, за що бореться, чого хоче досягти в своїй діяльності. Цілі людської діяльності залежать від умов життя людини, від соціальних ролей, які вона виконує. Певна мета прикрашає життя людини. Як тільки зникає мета, життя стає безбарвним і непривабливим.

До досягнення мети нас спонукають ті чи інші стимули – мотиви. Мотиви – це та рушійна сила, що спонукає людину до діяльності. Спонуками до діяльності можуть бути матеріальні потреби (потреби в їжі, одязі, житлі) і духовні, культурні потреби (пізнавальні, суспільно-політичні, естетичні). Мета завжди усвідомлюється людиною. У тих випадках, коли ця ознака відсутня, немає і діяльності в людському розумінні цього слова, а має місце імпульсивна поведінка. Мотив може бути й усвідомленим, і неусвідомленим, або усвідомленим частково.

Отже, потреба – це нестача людини в чомусь конкретному, а мотив – обгрунтування рішення задовольнити або не задовольнити цю потребу в даних обставинах. Людина переживає складний психологічний процес (процес мотивації), перш ніж потреба перейде у мотив. Схема переходу потреби в мотив:

потреба (нестаток у чомусь) – мотивація (усвідомлення потреби) – мотив (обгрунтування рішення).

Мотивація діяльності буває близька (здійснити бажане найближчим часом) та віддалена (здійснення бажаного планується на тривалий час). Розрізняють мотиви і за рівнем усвідомлення. Мотиви бувають яскраво і чітко усвідомленими. Але у багатьох випадках діють неусвідомлені спонуки, наприклад, звички, упереджене ставлення до людей тощо. Мотиви можуть бути внутрішніми (пізнавальні інтереси, почуття незалежності) і зовнішніми (бажання мати певний статус, матеріальні переваги).

Свідомий характер людської діяльності виявляється в її плануванні, в передбаченні результатів, в регуляції дій і прагненні її вдосконалення. Для досягнення мети людині необхідно виконати певні рухи (пов’язані з обробкою матеріалів, грою на музичних інструментах, мовленням, читанням). Систему рухів називають діями.

Отже, діяльність – усвідомлена і цілеспрямована активність людини, зумовлена потребами і спрямована на пізнання та перетворення світу.

Визначимо структуру діяльності:

Мотив (чому я дію) – ціль (що я роблю) – засіб (яким чином я досягаю мети)- результат (чого я досяг).

Засвоєння діяльності.

У процесі свого життя людина засвоює соціально виробленими засобами виконання діяльності (інструментами, знаряддями, приладами тощо). При застосуванні тих чи інших інструментів, способів виконання діяльності кожна людина насамперед уявляє, як діяти, як застосовувати ті чи інші знаряддя. Сукупність цих уявлень називають інструментальною основою діяльності. Для позначення інструментальної основи діяльності досить часто використовується слово “компетентність“, а цей термін можна розкрити через такі поняття, як “знання“, “уміння“, “навички“.

Знання – це не лише сукупність відомостей про навколишній світ, а й здатність людей орієнтуватись у системі соціальних взаємин, діяти відповідно до обставин у різних життєвих ситуаціях. Знання тісно пов’язані з навичками.

Навичкою називають спосіб виконання дій, який у результаті вправляння став автоматичним. Але автоматизованості підлягає не вся діяльність, а лише окремі її елементи. Наприклад, автоматизуються способи написання літер у слові, дотримання орфографічних правил, але сам процес письма залишається цілеспрямованою і свідомою діяльністю. У разі потреби людина може усвідомлювати кожен свій рух під час письма, наприклад, вивести кожну букву чітко і красиво. Музикант усвідомлює звичні рухи пальців при грі на музичному інструменті з метою - проконтролювати її або змінити характер гри. Психологічна роль навичок полягає в тому, що вони надають можливість нам концентрувати свою увагу не на процесі письма, гри на музичному інструменті, а на сутності того, що ми пишемо, на передаванні свого розуміння твору композитора.

Навички формуються у процесі навчання людини. Можна визначити три фази цього процесу.

Перша фаза – усвідомлення завдання та способів його виконання. Навчаючи учнів писати, їх ознайомлюють з тим, як потрібно писати кожен елемент букви, потім ці рухи закріплюються під час написання окремих літер, складів, слів, речень. На підставі пояснень, зорового сприймання, демонстрації дії утворюється загальне уявлення про особливості дій. Вправляння потребує значних вольових зусиль і віри у свої сили.

Друга фаза – в результаті вправляння дії стають більш досконалими. Усуваються зайві рухи, зменшується напруга під час їх виконання. Зоровий контроль за виконанням рухів зменшується і поступається контролю руховому. Уміле виконання окремих рухів дає можливість поєднати їх в єдиний цілісний акт. Наприклад, пілот, літаючи по замкнутому колу, за 5 -6 хвилин повинен виконати 200 окремих рухів. Успішно впоратися з цим завдання можна, лише поєднавши їх у складну цілісну дію.

Третя фаза – дії стають завченими, що дає можливість удосконалювати їх, досягати певного рівня майстерності.

Навички, яких людина набуває, певною мірою спираються на раніше набуті. Так, навички ліпити і малювати допомагають дитині опановувати навичку писати. Той, хто грає на піаніно, легше навчиться друкувати. Раніше утворені навички іноді гальмують процес формування нових. Таке явище називається інтерференцією навичок. Наприклад, при вивченні іноземної мови іноді трапляються помилки у вимові літер, які пишуться однаково, а вимовляють по-різному (“с“, “х“, “р“та інші).

Коли навички певний час не застосовуються, вони послабляються. Наприклад, велика перерва у керуванні автомобілем, у спортивній, музичній діяльності призводить до погіршення якості виконання відповідних дій. Тому спеціалістам у будь-якій галузі доводиться постійно тренуватися, щоб підтримувати свої навички на належному рівні досконалості.

На основі знань і навичок складається фонд умінь людини. Уміння – це здатність людини усвідомлено застосовувати набуті знання адекватно новим обставинам діяльності. Діяльність людини часто складається з цілої низки різних дій. Так, уміння водити автомашину включає такі складові, як уміння завезти мотор, регулювати його роботу, керувати рухом, стежити за ближчим і віддаленим полем дороги, за роботою машини. Звісно, досвідчений водій не пригадує кожен раз те, яким чином можна завести машину, керувати її рухом тощо. В основі цих дій лежать навички. Але ситуація на дорозі постійно змінюється, і йому доводиться весь час використовувати свої знання і навички практично у нових умовах. Отже, водієві необхідні уміння водити автомашину, щоб уникнути аварійних ситуацій.

Загальними умовами, що сприяють ефективному формуванню умінь, є: розуміння людиною узагальненого правила дій і зворотний зв’язок у процесі розв’язання нових завдань. Тому процес засвоєння умінь є найбільш складним в опануванні будь-якою діяльністю.

Види діяльності.

У науковій психології розрізняють три основних види діяльності: гра, навчання, праця. Кожен з цих видів діяльності характеризується своїми цілями, мотивами, засобами.

У грі дитину приваблює сам процес, виконання певних дій, ігрових ролей. Основна мета навчання – розвиток пізнавальних здібностей; оволодіння системою знань, умінь і навичок; вміння самостійно здобувати та засвоювати знання; підготовка до майбутньої професії, праці. Праця спрямована на самореалізацію особистості, створення матеріальних і духовних цінностей.

Результати кожного виду діяльності теж різні. Продуктом гри є емоційне задоволення дитини, пізнання властивостей предметів, розвиток уяви. Результатом навчання є формування особистості, її всебічний розвиток, освіта. Праця ж увінчується успіхом у створенні конкретних матеріальних або культурних цінностей.

Гра – основний вид діяльності дітей раннього і дошкільного віку, творчий процес, що допомагає формувати внутрішній світ дитини. Саме з іграшок та ігор дитина починає пізнавати навколишній світ. Під час гри дитина копіює дорослих, завдяки рольовим іграм вона усвідомлює свою приналежність до певної статі, своє місце серед людей.

Гра є надзвичайно важливою діяльністю у фізичному, соціальному, навчальному аспектах. У грі дитина рухається і таким чином тренує свій організм, м’язи; дає вихід енергії – фізичний аспект. Діти вчаться поводитися відповідно до соціально прийнятих норм. Наприклад, в уявному “магазині“ дитина вітається, вживає слова “будь ласка“, “дякую“, “прошу“ тощо; вчиться спілкуватися з іншими, узгоджувати з ними свої дії, ділитися іграшками, товаришувати – соціальний аспект. Дитина вчиться сприймати форму, колір, розмір та будову предметів, визначає їх призначення. Розвиваються всі пізнавальні процеси (мислення, пам’ять, уява, мовлення малюка), через гру він одержує багато корисної інформації – навчальний аспект.

Навчання – це процес оволодіння системою знань, понять, умінь і навичок, необхідних для орієнтації в сучасному світі та для майбутньої професії. До школи приходять діти з різними можливостями та здібностями до навчання, хоча від природи всі допитливі, прагнуть пізнати світ. Навчання – це процес взаємної праці вчителя та учня. Вчитель є порадником, організатором, джерелом інформації. Учень – активний суб’єкт, який навчається самостійно здобувати знання, аналізувати та синтезувати їх, робити висновки. Учень як особистість потребує постійної уваги та розуміння. Справжнє навчання передбачає розвиток, виховання, творчість.

Людина навчається все життя. Процес пізнання – це нескінченне удосконалення людських знань.

Навчальна діяльність схожа на працю, бо вимагає напруження нервових і психічних сил. Праця – це діяльність людини, спрямована на освоєння та перетворення предметів, об’єктів навколишнього світу чи створення нових, для задоволення власних та суспільних потреб. Кожна особистість має можливість у праці виявити свій інтелект, здібності, прагнення, волю, свідомість, навички та уміння. Працюючи, ми перебуваємо в різноманітних стосунках з різними людьми, вчимося жити в суспільстві, спільно досягати цілей. І.Кононович-Горбацький наголошував, що світлий розум людина матиме тоді, коли поважатиме працю. Працьовитість є однією з найважливіших рис особистості.

Всі задачі, які стоять перед нами (і задачі трудової діяльності), ми розв’язуємо завдяки нашому інтелектові. Б.Теплов запропонував “принцип єдиного інтелекту“, який сформулював таким чином: “інтелект у людини єдиний і єдині основні механізми мислення, однак відрізняються форми мисленнєвої діяльності, оскільки відрізняються задачі, які стоять у тому або іншому випадку перед розумом людини“. Принцип єдиного інтелекту має важливе значення для з’ясування сутності професійного мислення. Поняття “професійне мислення“ широко застосовується з другої половини 20 століття. Це пов’язано з інтелектуалізацією праці, потребою формування у професіонала (інженера, лікаря, економіста тощо) мислення, яке дає змогу навчатися все життя самостійно, підвищувати кваліфікацію, критично мислити й знаходити нові оригінальні шляхи розв’язання професійних задач, добре орієнтуватися у потоці різноманітної інформації, ефективно діяти в екстремальних ситуаціях.

Залежно від характеру праці відбувається розвиток особливостей професійного мислення. Наприклад, у галузі інженерно-технічної діяльності, де функціонує технічне мислення, формується оперативне мислення щодо керування великими системами і як конструктивне мислення, і як інженерне. Велике значення для професійного мислення має ”почуття“ матеріалу, партнера, проблемної ситуації, яка ще не виникла. Таке “почуття“ базується не на сприйманні або емоціях, а на миттєвій обробці даних, які подають органи чуттів, пам’ять, інтуїція тощо. Це почуття слугує основою для вибору адекватних засобів і способів розв’язування професійних задач. Так, досвідчений машиніст відчуває поїзд у русі весь, до останнього вагона. Такий робітник не тільки відчуває, а й на основі якихось не завжди усвідомлених ознак прогнозує, передбачає виникнення проблемної ситуації (незвичний запах, шум, поведінка оточуючих).

Система “людина – техніка - середовище“.

З розвитком та ускладненням техніки в останні 50 – 60 років зросло значення людського фактора на виробництві. Функціонування технічних пристроїв та операції людини з ними стали розглядати у взаємозв’язку, що призвело до формування поняття системи “людина-машина“. У сучасному виробництві людина, звільняючись від трудомістких процесів, несе відповідальність за ефективність роботи всієї системи. “У добу автоматизації, - пише академік А.І.Берг, - людина стала однією з ланок нового ланцюга: машина – автомат, що керує нею, - людина. Цей ланцюг ускладнюється, коли автоматично управляються багато машин, потокові лінії, цехи, заводи. Не існує безвідмовно працюючих механізмів і машин. Такою ж мірою це стосується ручного і ще більше – засобів автоматичного керування. Відмова, навіть тимчасова, у роботі будь-якої ланки (а в ланцюзі немає важливих чи неважливих ланок) вимагає негайного втручання і виконання ряду операцій керування, і притому нерідко за такий короткий термін, який перевищує фізичні та психологічні можливості людини”. Це по-перше.

По-друге, практика доводить, що передбачити всі ситуації неможливо, і тому головна роль у керуванні залишається за людиною. Тільки людина здатна творчо мислити, що допомагає їй вирішувати нові, не передбачені програмою завдання, розв’язувати складні проблемні ситуації. Наведемо приклади. У першому американському орбітальному польоті космонавт Глен у зв’язку з відмовою автоматики змушений був взяти керування кораблем на себе і здійснювати його посадку. Польоти кораблів “Frend-ship - 7“ і “Восход -2“могли б закінчитися трагічно, якби космонавти не скористалися ручним керуванням.

Американські дослідники підрахували, що надійність автоматизованих систем керування при польоті навколо Місяця становить лише 22%, а з участю людини – 70 і 93%, якщо людині надати можливість ліквідувати недоліки в роботі систем. До того ж тенденція розвитку співвідношення між неавтоматизованим, автоматизованим і автоматичним виробництвом свідчить про скорочення частки неавтоматизованого виробництва з 76 до 8% і зростання питомої ваги автоматичного – з 12 до 32%, а також автоматизованого – з 12 до 60%. Отже, багато видів сучасної праці наближається до операторської діяльності.

Праця оператора вважається однією з дуже важких, помилка оператора призводить до великих втрат. Наприклад, робота диспетчерів керування повітряним рухом, складна і відповідальна. В аеропортах першого класу кожні 30 секунд відбувається зліт або посадка літака, а диспетчер такого аеропорту повинен стежити за рухом приблизно 20 літаків (“бортів“). При цьому понад 90% усіх неправильних дій диспетчерів відбувається через порушення сприймання, пам’яті, неправильно прийняте рішення, перешкоди в комунікаціях тощо.

Досягнення сучасної науки допомагають підвищити надійність роботи системи “людина-машина“. Вимоги, що висуває ця система до людини, стосуються не стільки фізіологічних і анатомічних, скільки психологічних властивостей. Потреба у вивченні цих властивостей людини спричинила появу нової галузі знань – інженерної психології. Інженерна психологія обгрунтовує і формулює вимоги й рекомендації щодо конструювання техніки, організації керування технологічними процесами, відбору і підготовки кадрів спеціалістів, які обслуговують техніку. Ці вимоги доповнюються вимогами інших психологічних дисциплін, а також фізіології, гігієни, анатомії тощо. Навколо інженерної психології став утворюватися науково-практичний комплекс – ергономіка. Ергономіка (в перекладі з грецької – “закон праці“) – наукова дисципліна, яка вивчає трудові процеси з метою створення оптимальних умов праці, які сприяють підвищенню її продуктивності, забезпечують необхідні зручності і збереження здоров’я, сил і працездатності людини. Напрямками наукових розробок ергономіки є:

• організація систем “людина – техніка - середовище“;

• організація діяльності людини-оператора;

• організація робочих місць та технічних засобів діяльності;

• фактори придатності для перебування (особливості побудови виробничих приміщень, шум, електромагнітне випромінювання, шкідливі домішки повітря тощо);

• техніка безпеки праці.