1.2. Освіта у глобальному суспільстві: проблеми і перспективи

Початок XXI століття означився бурхливими глобалізаційними процесами, пов’язаними з формуванням єдиного всесвітнього економічного, соціального, духовного простору, насамперед на основі використання нових інформаційно-комунікаційних технологій.

Загалом відокремлюють кілька підходів до дослідження суті глобалізацій них процесів і явищ. В одних дослідженнях акцент робиться на економічних аспектах, у других – на формуванні єдиного інформаційного простору, у третіх – на проблемах культури, у четвертих – на питаннях розвитку загальносвітових стандартів у галузях суспільного життя тощо.

Глобальна економіка характеризується потужними транскордонними пересуваннями фінансів і робочої сили, розвитком транснаціональних корпорацій та банків, формуванням єдиного ринкового господарства зі значним збільшенням масштабів виробництва, забезпеченням динамічного поширення товарів, послуг, ресурсів, технологій, ідей і їх реалізацією у найсприятливіших умовах.

Розглядаючи проблеми функціонування освітньої сфери глобального суспільства, варто насамперед визначитися з поняттям “освіта”.

На думку В.М. Бебика, під освітою треба розуміти сукупність загальнолюдських та професійних знань, технологій їх використання в суспільній практиці з метою гармонізації суспільних відносин і якнайповнішого задоволення глобальних, національних, групових та індивідуальних потреб.

Відтак систему освіти глобального суспільства можна розглядати як інтегральну сукупність освітніх структур, відносин, діяльності та свідомості, що забезпечує відтворення і розвиток інтелектуального потенціалу планетарного суспільства.

Індивідуальні освітні відносини між громадянами добре вкладаються у схему “учитель - учень”. Освітню організацію, під якою можна розуміти заклад освіти, професійну чи просвітницьку асоціацію або спілку, що має відносини з громадянином, можна охарактеризувати схемою “колективний вчитель - учень” і навпаки.

Щодо відносин між освітніми організаціями, державами тощо, їх треба розглядати крізь призму міждержавних угод, освітньо-наукових обмінів, конференцій, взаємовизнання документів про освіту тощо.

Освітню діяльність, на нашу думку, доцільно поділяти на професійну (наприклад, педагогічну, за яку отримують гроші) і аматорську. За вертикальною ієрархією можна виокремити освітню діяльність глобальну, національну, регіональну, місцеву, колективну (у складі освітньої організації чи групи) та індивідуальну. Освітня діяльність може бути представницькою (у складі міжнародної акредитаційної, методичної чи фахової комісії), бюрократичною (у складі органу управління державної або громадської інституції) та загально громадською (у складі певного освітянського руху).

Окремо слід розглянути проблему освітньої свідомості, яка вирізняється на глобальному, регіональному, національному, місцевому, груповому та індивідуальному рівнях. Визначається вона суб’єктивними чинниками сприйняття знань і технологій, їх можливого використання в суспільній (не тільки освітній) діяльності.

Функціонування системи освіти характеризується терміном “освітнє життя”, яке пов’язане з інтегральною цілеспрямованої, предметною освітньою діяльності на всіх рівнях освітніх відносин і свідомості.

Динаміку функціонування системи освіти можна описати поняттям “освітній процес”, що розглядається як технологія реалізації освітніх функцій держави і громадянського суспільства.

Окрім структури і функцій системи освіти варто проаналізувати таке важливе поняття, як “інтелектуальний капітал суспільства”, оскільки без нього навряд чи може йтися про динамічний розвиток суспільства загалом.

Ще з середини XX ст.. світ почав усвідомлювати, що саме інтелектуальний потенціал країни визначає її роль і місце у світовому табелі про ранги.

Першими це зрозуміли американці, коли розпочали процес “збирання мозків” з найвідоміших світових учених: фізика А. Ейнштейна, ракетобудівника В. фон Брауна, психіатра З. Фрейда, соціолога П. Сорокіна та ін. Внаслідок цього, наприклад, у галузі медицини починаючи з 20-х років американці отримали дві третини всіх Нобелівських премій.

По суті, створення американським урядом сприятливих умов для залучення емігрантів, візитуючи дослідників з інших країн з науковими ступенями означало отримання інтелектуальних інвестицій в американську промисловість. За підрахунками Brokings Institution, протягом 1950-1975 рр. щорічний прибуток США від використання знань зарубіжних учених та інженерів перевищував 8,6 млрд. дол.

Для того, щоб підготувати висококваліфікованого фахівця на рівні кандидата наук, потрібно приблизно 20 років, доктора наук – 30-35 років. Один рік навчання в американському університеті чи коледжі в середньому коштує 5-30 тис. дол. залежно від професії, рейтингу навчального закладу тощо. Навіть якщо середню вартість річного навчання у США взяти приблизно 25 тис. дол., то “купівля” фахівця зі ступенем кандидата наук (американський аналог – доктор філософії) означає пряму інвестицію в американську економіку близько 300 тис. дол.

За даними американської преси, нині у США в університетах і промисловості працюють 76400 дослідників-іноземців та 93100 тих, хто вже отримав американське громадянство. Помноживши ці цифри на загальні 300 тис. дол., що необхідні на підготовку висококваліфікованого фахівця, отримаємо фантастичну суму – 50,86 млрд. дол. Ця сума – прямі інвестиції в американську науку та промисловість як наслідок лише факту приїзду до США згаданих інтелектуалів. Але ж вони не просто приїхали, а працюють і приносять прибутки університетам і фірмам, які створили їм сприятливі умови для роботи.

За прогнозами ЮНЕСКО, досягти високого рівня національного добробуту зможуть країни, серед працездатного населення яких налічуватиметься 40-60 % фахівців з вищою освітою. А США та Японія планують мати майже 90 % таких фахівців серед загальної чисельності працюючих. На думку експертів, це сприятиме підвищенню економічного ефекту виробництва в 4-11 разів.

Якщо в Україні найближчим часом кардинально не збільшити чисельності фахівців з вищою освітою з наявних 8 % загальної чисельності працюючих, то й надалі “пастимемо задніх”.

Припустити цього аж ніяк не можна, оскільки в сучасному світі вартість інтелектуального продукту в міжнародному економічному обміні майже сягає вартості товарної маси.

У цьому зв’язку варто прискіпливіше подивитися на процеси глобалізації в освітній сфері, пов’язані зі стандартизацією навчальних планів, програм, документів про освіту (дипломів і додатків до них), запровадження нових форм навчання. Безумовно, Болонський процес незважаючи на обмеженість регіоном Європи є чи не найголовнішим напрямом удосконалення національних систем освіти та узгодження їх змістової частини у глобальному, планетарному масштабі. І пошук власної української ніші в цьому процесі є проблемою не тільки теоретичною, а й практичною.

1.3. Болонський процес як один з етапів європейської інтеграції

Проблема структурного реформування вищої освіти в контексті євроінтеграції є визначною для нашої держави. Для нашої країни освіта – це більше, ніж система отримання знань. Це й спосіб увійти в коло розвинутих європейських держав.

Часто запитують: “А що дасть Україні євроінтеграція у сфері освіти?”, “Які можуть бути здобутки? І з якими ризиками пов’язана ця інтеграція?”

Входження у співдружність європейських держав сприятиме розвитку якісної освіти, налагодженню співробітництва між країнами європейської родини. Ця співпраця не ставить під загрозу незалежність нашої держави, як і незалежність учасників Болонського процесу в галузі змісту, викладання і організації системи освіти. Ніхто не зазіхає на культурну і лінгвістичну відмінність.

Слід підкреслити, що з самого початку Болонського процесу було проголошено, що цей процес добровільний, полісуб’єктний, такий, що ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури; такий, що не нівелює національні особливості освітніх систем різних країн Європи: багатоваріантний, гнучкий, відкритий, поступовий.

Процес трансформування, модернізації національної освіти відповідає завданням подальшої демократизації нашого суспільства і утвердженню достойного місця України в світовій співдружності.

Інтеграція української освіти в європейський освітній простір сприятиме підтриманню високого статусу вітчизняної освіти і науки, підвищенню їх конкурентоспроможності, і відповідатиме сучасним світовим стандартам.

Ще в 1999 році в Італії було прийнято декларацію, в якій 33 європейські країни заявили про намір створити до 2010 року єдину європейську систему вищої освіти. З часом список було розширено під час берлінської зустрічі міністрів освіти держав, які беруть участь в інтеграції системи освіти. До процесу, який умовно отримав назву Болонського, приєдналися ще сім держав.

Варто зауважити, що спроби надати загальноєвропейського характеру вищій школі фактично розпочалися в 1957 році з підписання Римської угоди. Згодом ці ідеї розвинулися у рішеннях конференції міністрів освіти 1957 та 1976 років, у Маастрихтському договорі 1992 року. Як відзначав міністр освіти і науки України В. Кремень, “подальші роки характеризувалися запровадженням різноманітних програм під егідою ЄС, Ради Європи, що сприяли напрацюванню спільних підходів до вирішення транснаціональних проблем вищої освіти”. Це насамперед програми приведення національного законодавства у сфері вищої освіти до норм, розширення доступу до вищої освіти і підвищення академічної мобільності студентів та їхньої мобільності на ринку праці.

Нарешті, 1997 року під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких і сформували згодом принципи Болонської декларації.

Уже через рік чотири країни – Франція, Італія, Велика Британія та Німеччина – підписали так звану Сорбоннську декларацію. Цей документ був спрямований на створення відкритого європейського простору вищої освіти. Особливо слід виділити дві тези Сорбоннської декларації: міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти та надання йому права продовжувати навчання за програмами магістра і дотримання положень Лісабонської угоди. Перше було досить революційним для більшості країн Старого Світу (Україна зробила крок у цьому напрямі ще в 1993 році). А важливість другої тези для нашої держави полягає в тому, що всі підписанти стали і учасниками Болонського процесу, започаткованого 29 країнами Європи у 1999 році.

За період з 1993 по 2003 роки вищі навчальні заклади України разом з провідними університетами Європи виконали понад сотню проектів системи TEMPUS/TACIS, що дало змогу запровадити спільні навчальні програми, нові принципи управління вищими навчальними закладами, підготувати сучасну навчально-методичну літературу та напрацювати підходи до взаємного визнання документів про освіту.

Ідея спільного розвитку науки та вищої освіти, органічного використання науки як бази забезпечення високої якості вищої освіти присутня на всіх напрямках діяльності, що оголошені в Болонській декларації. Метою такої взаємодії є збереження культурного та лінгвістичного багатства Європи, яке базується на успадкованій різноманітності традицій та сприяння співробітництва між Європейськими вищими навчальними закладами.

Важливою ознакою Болонського процесу є орієнтація на потреби та інтереси студента. Освіта все більше набуває ринкових ознак: університет – постачальник освітніх послуг, студент – клієнт, замовник ­– або сам студент, або держава; попит на освіту та працевлаштування випускників – критерій успішності того чи іншого навчального закладу.

Таким чином, обрані Україною шляхи модернізації вищої освіти ідентичні загальноєвропейським підходам. Однак необхідно ще провести значну роботу.