Показники зовнішньої торгівлі Гетьманщини

Рік	Імпорт	Експорт
1715	129 000	735 000
1716	229 000	1 128 000
1717	268 000	1 337 000
1718	368 000	1 058 000
1719	903 000	1 577 000
1720	417 000	1 653 000
Усього	2 314 000	7 488 000

Як вище зазначалося, російський уряд з початку XVIII ст. намагався примусити українське купецтво змінити свої традиційні торговельні комунікації. У 1711 р. українським купцям дозволялося возити свої товари до Риги, оскільки остання вже була у складі Російської держави. Сплативши на Гетьманщині індукту, в Ризі українські купці платили мито до російського скарбу в розмірі 5 коп. з кожного карбованця²¹.

У 1722 р. видано імператорський указ, за яким українським купцям було заборонено возити свої товари до чужих портів, а наказано перепроваджувати їх до найближчих, дотримуючись шляху через російські землі й навантажуючи судна своїми товарами на річках Касплі, Двіні, Торопі. Найближчою пристанню від Стародубщини було Поріччя, куди від часу появи даного указу направляли свої товари стародубські купці, прокладаючи шлях через російські міста Рославль та Смоленськ. Але на шляху до Поріччя з українських купців почали брати мито з підвод, тож у 1732 р. стародубські та мглинські купці скаржилися гетьманові, що коли вони прибули з товарами до Рославля та Смоленська, то тамтешні бурмістри “по обыкновению великороссийском установили брать с нас крепостную и клещеватую пошлину”. У Росії ще не дуже добре знали ситуацію, яка на цей час склалася в українській економіці, в тому числі і зовнішній торгівлі, тому й не знали, кого обрати своїм союзником серед українського населення, аби мати міцну підтримку для проведення своєї економічної політики щодо Гетьманщини.

Комерц-колегія задумала з’ясувати обсяг і напрямки переміщення товарів через українські лівобережні міста. За рішенням Комерц-колегії до Ніжина було послано Василя Івановича Блеклова. Тоді ж київському генерал-губернатору П.А. Голіцину надійшло розпорядження про надання допомоги Блеклову, а гетьману І. Скоропадському – грамота того ж змісту. На початку 1721 р. Блеклов доповів у Комерц-колегію про виконання завдання і додав до рапорту реєстр товарів експорту й імпорту за 1715 – 1720 рр.

Зміст складеного В.І. Блекловим реєстру було визначено інструкцією, яка передбачала відповіді на 7 запитань: 1) які товари вивозять з міст Гетьманщини в Польщу, Туреччину, Пруссію і що звідти привозять; 2) які російські товари вивозяться через Гетьманщину в Західну Європу і які товари туди ж вивозили 15 – 20 років тому; 3) такі ж порівняльні дані про прогін через митниці худоби на продаж; 4) які товари російські й іноземні продаються на Свинському ярмарку і якими товарами там торгували на початку століття; 5) яку індукту й евекту збирає відкупник і якими грошима; 6) чи є скарги купців і що треба зробити для розвитку торгівлі; 7) чи в належному порядку утримуються прикордонні митниці.

У зв’язку з відсутністю записних книг індукти до 1715 р. Блеклов подав відомості тільки за 1715 – 1720 рр. Таким чином, він не міг знайти дані про торгівлю початку XVIII ст. У рапорті Блеклов зазначив, що мито з одкупу збирає ніжинський індуктор П. Лукін з розрахунку 3 коп. з 1 рубля російськими грошима, і що скарг купців на утиски відкупника він не чув. Додані до рапорту В.І. Блеклова в Комерц-колегію 11 реєстрів дозволяють визначити напрямок торговельних шляхів, асортимент і товарні маси експорту й імпорту щодо кількості. Реєстри Блекова було складено на підставі реєстрів факторів (індукторів, екзаторів) різних міст і митниць: Києва, Ніжина, Переяслава, Стародуба, Ромен, Чернігова, Переволочної.

Зміст реєстрів дозволяє стверджувати, що у 1715 р. з міст Гетьманщини за кордон відправлялися переважно хутро (30 найменувань), воли, полотно, крашенина, китайка, шовк, юхта, ладан, чай, бадан. Це були товари російського і українського походження, а також східного. Східні товари, доставлені ніжинськими греками, відправлялися головним чином на західноєвропейський ринок. У Москву відправлялися такі товари: 33 копи заполочі, 4 копи кумачу, 8 пудів воску, 14 пудів сала. З Польщі і Туреччини, які в реєстрі зазначені разом, через Білу Церкву на Гетьманщину доставлялися різноманітні тканини, переважно дорогі (оксамит, атлас, сукно, полотно швабське), пояси, килими, сап’ян, коси, ножі, папір, прянощі, східні фрукти. З Москви в Україну привозилися фарба, ладан, перець, папір, цукор, хутро лисиць, горностаїв, білок, зайців, норок, астраханські шкури овець тощо. Що стосується достовірності, то дані, які потрапили в реєстри, можуть бути тільки заниженими. Індукторам не було ніякого сенсу завищувати відомості, а знижені показники давали і меншу суму зібраного мита, яке вони взяли у держави на відкуп, так що під час чергового взяття мита на відкуп можна було заплатити в державну скарбницю меншу суму.

Наведені дані добре зіставляються з відомостями шести курських митних книг за 1720 р., у яких зареєстровано провезення сільськогосподарських і промислових товарів у протилежних напрямках. Ці книги ще в середині ХХ ст. грунтовно дослідив Б.Б. Кафенгауз. За його підрахунками, загальна сума привезеного в Курськ товару становила 168 тис. рублів. В українські міста через Курськ направлялися полотно, галантерея, залізо, а в Росію з України – худоба, овечі шкури, вовна, віск, хліб. Загальна кількість худоби, яка пройшла через Курську митницю, становила 30 тис. голів.

А трохи згодом, як було засновано Малоросійську Колегію, остання ухвалила реєстр відкупника П. Лукіна як норму. Керуючись цим реєстром, відкупники мали збирати індукту. Він тримався досить довгий час. Про нього згадує і указ від 8 грудня 1748 р. Реєстр мав назву: “Веденіе отъ всякого товару какъ Грецкого, Великоросеійского, Полского, такъ и Малороссійского, отчего и почему индукта збирается”²².

Малоросійська Колегія, яку заснував російський цар Петро І 28 квітня 1722 р., відіграла неабияку роль у справі збирання мита на Гетьманщині. Необхідність заснування Малоросійської Колегії російський уряд мотивував тим, що: “…понеже от Малоросійского народа о налогах и непорядках как от генерального суда и от старшины, так и от полковников многия жалобы до нас доходят”²³, тобто впорядкуванням внутрішнього життя Гетьманщини.

Того ж 28 квітня 1722 р. видано ще один указ такого змісту: “Малороссии быть в введении сенатском”. Як бачимо, до цього часу стосунки між Гетьманщиною та Московською державою належали до компетенції тих царських установ і органів, що взагалі займалися справами міжнародних зносин Росії: посольських приказів, посольської канцелярії і в останній час Колегії іноземних справ. Сенат же відав лише внутрішніми справами Росії. Отже, як у свій час підкреслював ще професор А. Яковлев, підпорядкування “українських справ” компетенції сенату вказувало на те, що Україна вже не вважалася окремим державним організмом, а перетворювалась на частину Росії.

16 травня 1722 р. Петро І видав “Инструкцию бригадиру господину Вельяминову”, який очолив І Малоросійську Колегію. Ця інструкція давала повний контроль Малоросійській Колегії, а точніше російському урядові, над фінансами Гетьманщини. У листопаді 1722 р. Вельямінов отримав додаткові роз’яснення сенату з приводу впорядкування митних зборів. Сенатський указ підтвердив, що треба збирати лише ті збори, які зазначені в пунктах гетьмана Богдана Хмельницького. Що ж стосується заведених за гетьмана І. Скоропадського та пізніше, то їх не збирати, а подати відомості, скільки таких зборів, з кого збиралися і на кого, скільки їх має бути, і таку відомість негайно надіслати до сенату²⁴.

Таким чином, сенат задовольнив бажання старшини: було підтвержено знову пункти Б. Хмельницького, нові збори скасовано. сенат виявив велику обережність, збираючи якнайдокладніші відомості про скасовані збори зі старшинських і церковних маєтків та взагалі про всі збори, які збирались на Гетьманщині. Поряд із цим Малоросійська Колегія в справі збирання індукти відновила стару практику. У 1722 р. індуктовий збір було віддано на відкуп Шереметцеву з торгу на три роки за 15 180 крб. 20 коп. на рік²⁵.

У 1731 р. сенат ухвалив практику передання індукти на відкуп “охочих людей” на строк не більше 6 років. У торгах взяли участь українські, російські та грецькі купці, які один перед одним давали “наддачу” й довели відкупну суму до 28 697 крб. Але торги були безрезультатні через те, що гетьман висловився проти деяких претендентів, зазначаючи, що один із них банкрут, а від інших, якщо відкуп буде за ними, населення “от излишних взятков до крайнего придет разорения”. У тому ж таки році сенат ухвалив “дать торг” тільки українським мешканцям, “не примешивая греков и протчих приезжих из-за границ и великороссийских людей”. Згідно з імператорською резолюцією на сенатській доповіді відкуп у сумі 20 000 крб. терміном на 6 років передано ніжинському війтові Петру Стерієву, відкупні гроші необхідно було “по третям года” сплачувати в Канцелярію міністерського правління. Подальшим кроком у цьому напрямку був сенатський указ від 8 грудня 1748 р., за яким Генеральна Військова канцелярія повинна була призначити для екзації індуктового збору “из знатных природных и оседлых, искусных к тому малороссиян”. Ці екзатори мусили збирати індукту і віддавати її до Військового скарбу, “и тех сборных денег без указа из сената ни в какие расходы не держать”²⁶. Як ми вже зазначали, евекта й індукта були одними з основних джерел надходження коштів до військового бюджету. Проте російський уряд намагався спрямувати прибутки із цих зборів на свої потреби. Так, 11 грудня 1742 р. було видано імператорський указ, згідно з яким “употреблялись те индуктные деньги з прочими тамошними Малороссийскими доходами на гусарские полки”²⁷.

Насправді ж російський уряд був засипаний скаргами про те, що указ від 11 грудня 1742 р. порушував одвічні права козацької старшини. До речі, остання користувалась особливим привілеєм, наданим ще гетьманом Б. Хмельницьким, який дозволяв їй провадити свої торговельні операції, не сплачуючи ні евекти, ані індукти. Царський уряд задовольнив вимоги козацької старшини. Потреба у людях для оборони Півдня примушувала Петербург прислухатись деякий час до цих вимог старшини. Тому російський уряд не наважувався втручатися в митні збори Гетьманщини аж до 1757 р. З відновленням в 1750 р. гетьманства в Україні індукту й евекту збирали вже на гетьманський уряд. Підприємливий сотник Крижановський, бажаючи запобігти ласки гетьманської, а також поліпшити своє матеріальне становище, 10 вересня 1751 р. звернувся до гетьмана К. Розумовського з проханням передати йому на відкуп збирання індукти й евекти за 50 000 крб. на рік на кондиціях, що будуть викладені в контракті. Як зазначалося в “доношении”, Крижановський бажав “по верности” зробити послугу, обіцявши збирати “бездоимочно, с полегчением малороссийскому народу” і в той же час на декілька десятків тисяч карбованців вище від усієї суми, яку дає тепер цей збір. Гетьман пішов назустріч вигідній для нього пропозиції, внаслідок чого вже 12 вересня 1751 р. в економічній канцелярії з Крижановським було укладено контракт. Контракт давав відповідь на питання, з кого стягати збори та в якій сумі, і складався з 12 пунктів. Крижановському надано було право називатися військовим екзатором. Збирання індукти й евекти провадилось дозорцями, факторами і прикажчиками, що їх запрошував на службу Крижановський. Під його керівництво переходила також головна карвасарія (назва установи, що відала збором індукти та евекти) в Ніжині, а також місцеві. Короткою виявилась діяльність Крижановського як військового екзатора: постійні скарги з боку низових козаків, греків, поселенців Нової Сербії, старовірів на занадто запопадливе ставлення екзатора до своїх обов’язків змусили гетьмана Розумовського розірвати з ним контракт.

У той же час успішна реалізація проекту П.І. Шувалова щодо скасування внутрішніх мит на теренах самої Росії прискорила розгляд питання про порядки на території України. З січня 1754 р. портові та прикордонні митниці приступили до збирання мит на загальній основі. Але в указі 4 січня 1754 р. не було спеціально обумовлено, як бути зі збиранням мит із товарів, які ввозилися з України та вивозились в Україну. Тільки стосовно найважливіших експортованих Гетьманщиною товарів (прядива, сала, воску) містилася вказівка, щоб з них у Брянській, Сівській та Курській прикордонних митницях не брали 13-копійкового мита, оскільки воно буде зібрано в портах під час продажу цих товарів.

Встановлення 13-копійкового мита на кордоні між Росією й Гетьманщиною зачіпало також інтереси великих купців та мануфактурників, наприклад власників суконних мануфактур, які отримували з України вовну. Через це Комісія з мит спеціально розглянула питання про порядок збирання мит на кордоні з Гетьманщиною. На думку Комісії, окрім прядива, воску та сала, необхідно було звільнити від збирання 13-копійкового мита ряд інших товарів, що завозилися з України. Проти виступив лише колезький радник К. Матвєєв. Він висловився за звільнення від 13-копійкового мита лише прядива, воску та сала, які були названі в указі від 20 грудня 1753 р. Із решти товарів, які вивозилися з Гетьманщини до Росії, необхідно, на його думку, стягувати в прикордонних митницях 13-копійкове мито. У сенаті це питання обговорювалось 11 січня 1754 р., в основу його рішення було покладено думку К. Матвєєва, а думку більшості членів Комісії відхилено²⁸.

Після надрукування 18 січня 1754 р. цього сенатського визначення митний бар’єр між Росією та Україною продовжував існувати. Так, при ввезенні українських товарів замість колишнього мита за явку грошей у розмірі 2,5 коп. з карбованця почали брати 13 коп. з карбованця, в тому числі з товарів, у яких була зацікавлена російська промисловість (вовна, шкіра, сира шкіра). При вивезенні російських товарів на Гетьманщину замість внутрішнього 5 %-ного мита почали стягувати внутрішнє мито в розмірі 13 коп. з карбованця. Торгово-промислові кола Росії не могли змиритися з таким рішенням. У зв’язку з цим в Комісії було розглянуто ряд проектів, які відображали точку зору великого російського купецтва і мануфактуристів про перенесення прикордонних митниць з кордону між Росією та Гетьманщиною на західний кордон останньої, яку в Комісії називали “государственной границей”. Підтримуючи ці проекти і повторюючи їх основний зміст, Комісія з мит запропонувала створити прикордонні митниці “по государственной границе”, а саме: головну митницю в Києві та по боках від Києва – в Сорокошицях, Мглинах, а для приїжджих купців з Криму – в Переволочній. На думку Комісії, крім цих митниць, необхідно заснувати ще митниці в районі Стародуба, в Полтаві і Кременчуці. Після того, як митниці будуть створені, Комісія пропонувала ліквідувати на Гетьманщині індукту й евекту. Таким чином, Комісія з мит, беручи до уваги попередні проекти, запропонувала сенату розгорнутий план перебудови митних порядків в Україні. Як і раніше, головною метою цього проекту було включення Гетьманщини до складу територій, на які поширювалася юрисдикція митної системи Росії, тобто створювалися умови для експансії російського купецтва на український ринок. Іншої точки зору дотримувалась українська старшина. Сама старшина, як вже було зазначено, не сплачувала мит під час продажу продукції з власних маєтків. Евекту й індукту стягували тільки з українських та приїжджих купців. Для старшини відміна індукти й евекти була перш за все порушенням недоторканності її прав та привілеїв. У зв’язку із цим представники старшини рішуче виступили проти плану перебудови митних порядків Гетьманщини. Їх точка зору була викладена в поданні гетьмана К. Розумовського сенату, складеному генеральним писарем А. Безбородьком і військовими писарями В. Туманським та І. Лебединським. Але сенат, розглянувши 14 березня 1754 р. подання гетьмана, прийняв рішення про зміну митних порядків в Україні і подав свою доповідь для затвердження імператриці Єлизавети Петрівни. Імператриця затвердила доповідь сенату і вже 15 липня 1754 р. видала указ “Об уничтожении индуктнаго сбора и о взымании с товаров, привозимых из Малороссии в Россию и из Росси в Малороссию, одних вновь положенных пошлин”. Отже, індукта й евекта в торгівлі між Гетьманщиною та Росією скасовувались. Проте, якщо українські купці привозили з-за кордону товари для продажу в Росію, оскільки митниці на кордонах Гетьманщини з Польщею і Туреччиною ще було не зведено, то до їх облаштування наказувалось на Курській, Брянській та Сівській митницях до індукти доплатити різницю 13-копійкового мита, щоб загалом отримати 13-копійкове мито.

Скасувавши митні збори на Гетьманщині, російський уряд змушений був вирішити ще одне не менш важливе питання. Суть його була в тому, що митні збори, які існували в Україні у першій половині XVIII ст., надходили до гетьманського скарбу, а звідти направлялися на різні потреби української держави. Сума цих зборів була не така вже й мала. Як зазначалося раніше, евекта й індукта разом на 1753 р. становили 48 148 крб. 85 коп. Тому, ліквідувавши митну систему Гетьманщини, а разом з нею і митні збори, російському урядові необхідно було поповнити якимись доходами цю суму. У зв’язку із цим 26 червня 1755 р. на підставі указу Єлизавети Петрівни від 15 липня 1754 р. Комерц-колегія ухвалила видавати цю суму з мит, зібраних на Переволочанській та Кременчуцькій митницях, причому Переволочанська митниця повинна була видавати на це 24 148 крб. 85 коп., Кременчуцька – 24 000 крб. Але якщо на цих митницях не вистачало б зібраних грошей до цієї суми, то Комерц-Колегія наказувала поповнювати недостачу з інших митниць²⁹.

Результати фіскальної діяльності нововідкритих митниць за 1775 р. відображено в табл. 4.3.

Таблиця 4.3