Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ROZ4_3.DOC
Скачиваний:
2
Добавлен:
11.11.2019
Размер:
422.4 Кб
Скачать

4.3. Організаційно-правове забезпечення митної справи на території України у другій половині XVIII – на початку хх ст.

Важливе місце у процесі вивчення організації митної справи на українських територіях під впливом різних напрямів митної політики належить аналізу митного законодавства. Цей аналіз забезпечує розуміння класифікації правових актів митного спрямування, зміст нормативних документів, які безпосередньо регулювали діяльність митних органів Росії та Австрійської імперії на українських землях у другій половині ХVIII – на початку ХХ ст.

На жаль, в українській історіографії радянського періоду митний тариф як явище концентрації практичних заходів щодо здійснення митної політики активно не досліджувався. Теоретичним вивченням митного тарифу в контексті митного права займався лише К. Сандровський. Такий стан був пов’язаний з державною монополією на зовнішньоекономічну діяльність. В умовах ринкової економіки митний тариф набуває якості концентрованого визначення митної політики, за допомогою якого регулюється ввезення та вивезення товарів і на основі цього вирішується питання, яке виробництво необхідно створювати, яке – розвивати. На сучасному етапі під митно-тарифними заходами розуміється сукупність організаційних, економічних, правових дій, які здійснюються у порядку, встановленому законодавством, та спрямовані на регулювання зовнішньоекономічної діяльності. В Україні серед прихильників ставлення до проблеми розробки митного тарифу як комплексного заходу вирішення політико-економічних завдань держави були М. Грушевський, який у праці “Чому ми хочемо самостійності” писав: “Але для сього треба, щоб кермування економічними справами належало до самого краю, до його автономних органів, щоб різними тарифними штуками не відтягалося продуктів від найбільш корисних для них шляхів, щоб митовою політикою не калічено розвитку промислу й торгівлі”1; видатний український економіст, політичний діяч М. Туган-Барановський2, відомий публіцист і дослідник тарифної справи, який працював довгий час в Україні, А. Чупров3. Ці вчені ставили розв’язання суперечностей у митній політиці в залежність від соціальних перетворень в Україні. Видатний дослідник історії митного тарифу, теоретик митного права останньої чверті ХІХ ст. К. Лодижинський так визначив цей комплексний зв’язок: “На митному тарифі рельєфно позначився той напрямок, якого дотримується уряд у своєму ставленні до зовнішньої торгівлі і тісно пов’язаного із нею внутрішнього виробництва”4. Таким чином, слід ще раз відзначити значущість тарифного законодавства як регулятивного механізму. Те, що митна політика починається якраз із митного тарифу, відзначав також Н. Шапошников. Тарифний механізм як складова частина митної справи здійснює вплив і на спрямованість митної політики. Митна справа, як уже зазначалось, пов’язана з появою й розвитком тарифного законодавства та його впливом на торгівлю, ринок, економіку й фінанси держави. Тільки за цих умов формується митний механізм регулювання торговельних відносин у процесі виробництва та реалізації виробів. Митна справа – суть митної політики, формування якої здійснюється на основі пізнання законів функціонування митної справи та їх використання в економічних і фінансових інтересах держави. Виходячи з цього, на наш погляд, важливо вивчати еволюцію митного тарифу, який мав велике значення для економічного життя України у вказану добу. Тому розглянемо головні етапи тарифної політики російського уряду другої половини XVIII – першої половини ХІХ ст., яка з 1754 р. поширювалась і на територію України.

До 1766 р. в Російській імперії панував шуваловський 13-копійчаний митний тариф, єдиний для експорту та імпорту. Однак з 1766 р. уряд Катерини ІІ під тиском дворянського табору, який був зорієнтований на зерновий ринок Англії, запроваджує ліберальну митну політику. На еволюції митного тарифу 1770 – 80-х р. яскраво проявляється закономірність тісного взаємозв’язку між зовнішніми політичними подіями, розвитком економіки та митною політикою. Після укладання Кучюк-Кайнарджийського миру постало гостре питання про форсований розвиток новоприєднаних причорноморських територій. Тому 4 серпня 1775 р. видається Тариф для чорноморської торгівлі, який мав сприяти її пожвавленню. Власне, це були поправки до загального Тарифу 1766 р. Чорноморський тариф на 25 % зменшував митні ставки на турецькі, левантійські, грецькі та російські товари. Мито на срібні та золоті тканини з Туреччини було зменшено на 2/3 і розраховувалося з ваги товару. Мито стягувалося російськими монетами. Крім того, власники або шкіпери суден не сплачували ластовий збір, який залежав від тоннажності судна. Через 7 років – 27 вересня 1782 р. – було перевидано загальний Тариф у зв’язку зі значними змінами, які сталися в промисловості й торгівлі Російської імперії та сусідніх країн. Однак новий Тариф зберіг пільги для чорноморської торгівлі за окремими винятками. Черговий Тариф опубліковано 16 вересня 1796 р. Знову підтверджувалися пільги для чорноморської торгівлі, але знову з’явилися винятки. Тепер з усіх купців і на всіх митницях мито стягувалося єфимками (1 єфимок = 1 рубль 25 копійок). Якщо купцеві не вистачало єфимків для сплати мита, тоді дозволялося приймати будь-яку срібну або золоту валюту або дорогоцінні метали в зливках. Мито з експорту сплачувалося російськими монетами.

Цим же тарифом було відмінено пільгу щодо сплати мита, яка надавалася, коли товари везли на російському судні з російською командою. Для правильного нарахування мита купець мав дотримуватися певних правил. По-перше, вартість кожного товару слід було вказувати для кожної тари окремо (тобто для бочки, ящика і т. д.), а не загальну. По-друге, купець мав оголосити точний перелік товарів. У разі помилки – навмисної або випадкової – “зайве” (неоголошене) конфісковувалося, а за неіснуюче, але оголошене, стягувалося мито. Таке правило мало змусити купців вести ретельний облік своїх товарів, але не завжди це було можливо, тому інколи призводило до невиправданих конфіскацій. І по-третє, мито треба було сплачувати без відстрочок. Цей Тариф мав набрати чинності з 1 січня 1797 р., але був скасований Павлом І.

12 жовтня 1797 р. проголошено новий Тариф, який загалом не дуже відрізнявся від попереднього, за винятком ставок курсу єфимків. Кожен єфимок тепер коштував 1 рубль 40 копійок. Як і раніше, зберігалося правило, яке мало змусити купців не занижувати ціну товарів в оголошенні: митні службовці мали право викупити товар, доплативши ще 20 % оголошеної ціни, якщо вважали, що купець встановлює занизьку ціну. Тариф набрав чинності з 1 січня 1798 р.

Напередодні війни з Францією в 1810 р. запроваджено новий, максимально заборонний митний Тариф, який відповідав інтересам власників примислового виробництва та мануфактур. 19 грудня 1810 р. затверджено “Положення про нейтральну торгівлю на 1811 рік у портах Білого, Чорного та Азовського морів і по всьому західному сухопутному кордону” з метою зменшення імпорту та підтримка місцевого виробництва, в першу чергу російського.

Заборони, введені 1810 р., діяли до 1816 р., коли почали поширюватися ідеї вільної торгівлі. У 1819 р. прийнято дуже поміркований Тариф, який фактично знищив усі заборони на імпорт іноземних товарів.

Невдовзі виявилася неспроможність російської промисловості конкурувати із Заходом і економічний стан імперії почав погіршуватися. Щоб подолати кризу національного виробництва, увели охоронний Тариф 1822 р., який заборонив імпорт близько 300 видів товарів. Отже, російський уряд перейшов до протекціоністської політики.

Упродовж ХІХ ст. в державних, суспільно-політичних, промислових колах Російської імперії тривала боротьба поглядів на стратегію митної політики і відповідно на митний тариф. Боротьба тривала між прихильниками протекційного й ліберального економічних курсів, перемога того чи іншого погляду залежала від зовнішньополітичних факторів. Перша чверть ХІХ ст. проходила під гаслом вільної торгівлі – фритредерства. Не останню роль у цьому відіграли проекти Віденського конгресу щодо створення у Європі вільної від митних податків території. Ці ідеї набули і практичного наповнення. Завдяки цій угоді територія Польщі у перспективі мала перетворитися на аналог сучасних вільних економічних зон.

На виконання цієї угоди Австрія та Пруссія одержала особливі митні пільги для торгівлі у прикордонних областях Російської імперії. Особлива роль при цьому відводилась Поділлю. Цей регіон перетворювався на центр комунікацій, якими йшли товарні потоки з України до Данцига (Гданська) та Кенігсберга. Зазначені політичні кроки закріплювалися у Законі про митний тариф 1819 р.5 Згідно з цим законом Одеському порту було надано статус “порто-франко”. Порт і місто Одеса з 15 серпня 1819 р. до 15 серпня 1857 р. користувались правами й свободою торгівлі, наданими режимом порто-франко. На підставі цього закону в порт і місто Одесу дозволялося вільне й безмитне ввезення усіх іноземних товарів без винятку, включаючи й ті, що за загальним тарифом заборонялися6. Упровадження митного режиму “порто-франко” свідчило про недостатній потенціал промисловості і її неспроможність задовольнити всі потреби внутрішнього ринку Російської імперії у промислових виробах.

У той же час учасники Віденського конгресу – Австрія та Пруссія – скористались угодою про безмитну торгівлю на території поділеної Польщі для задоволення вимог національних промисловців про захист від великих обсягів аграрного експорту Російської імперії. Спочатку Австрійська імперія ввела заборонний тариф на російський експорт, а Пруссія підвищила мито на аграрний імпорт. Склалась ситуація, яка вимагала прийняття термінових заходів, і в 1822 р. ліберальний митний курс змінюється протекційним. На час прийняття тарифу 1822 р. в Російській імперії сформувалась нова верства дворянства, особливо на Півдні України, яка будувала господарське життя маєтків на нових економічних засадах. Розвиток маєткових промислів, наприклад вовняного й цукрового, вимагав від їх власників рішучих дій щодо відстоювання своїх економічних інтересів на внутрішніх і зовнішніх ринках. С.Ю. Вітте так оцінював наслідки тарифного регулювання згідно із законом 1822 р. : “Новий митний тариф сприяв надходженню капіталів, розумових сил з усіх цивілізованих країн, особливо з Британії й Німеччини. Дворянство почало створювати вовняні фабрики у своїх маєтках, що викликало попит на готову вовну, а це, у свою чергу, значно збільшило обсяги вівчарства. Але наслідки тарифної реформи 1822 р. було знівельовано новою хвилею фритредерства”7. У 1850-х pp. у Західній Європі знову набувають популярності фритредерскі тенденції, і Росія не могла залишитися осторонь від цього: митні тарифи 1850, 1857 і 1868 рр. відрізнялися ліберальним характером і сприяли свободі торгівлі.

До 80-х р. ХІХ ст. Російська імперія в економічних відносинах із країнами Європи та Американського континенту керувалася автономним митним тарифом, який будувався на засадах рівності умов (тобто єдине мито) на імпортні товари. Торговельні угоди й конвенції про мореплавство містили принцип надання країнам-учасникам угоди прав найбільшого сприяння (Трактат 1832 р. зі США, 1846 р. з Нідерландами, 1850 р. з Грецією, 1863 р. з Італією). Система автономного тарифу забезпечувала урядові певну свободу дій з митного обкладання імпорту, збереження права довільних тарифних змін згідно із завданням внутрішнього економічного розвитку і фіску. Така форма торговельних угод не створювала незручностей і в міжнародному аспекті, оскільки аграрні продукти експорту звільнялись від великих мит згідно з тарифним законодавством таких країн, як Британія, Італія, Данія, Нідерланди.

Але з кінця 80-х р. ХІХ ст., коли політика протекціонізму охопила більшість країн, уряди почали застосовувати диференційовані мита на аналогічні групи товарів відповідно до національної належності. Захищаючи аграрну галузь своїх країн високими митами, уряди європейських країн припускали їх конвенційну знижку для країн, взаємовідносини з якими будувались за принципом найбільшого сприяння. Останні, у свою чергу, надавали пільги для ввезення виробів фабрично-заводської промисловості. “Такий економічний принцип став світовою новинкою в економічній політиці, яка не відповідала економічним теоріям, – писав Вітте. – Існувала історична незбіжність практики й теорії щодо переваг протекції чи вільної торгівлі. Протекціонізм завжди передбачав обробну промисловість. Думка про протекціонізм за допомогою мита на сирі вироби, особливо зерно, у першій половині ХІХ ст. сприймалась як єресь та безглуздя”8.

Піонером у галузі нового напрямку митної політики виступила Німеччина. Вільну конкуренцію змінило право встановлення цін, на захист яких з’явились високі митні перешкоди. В умовах панування монополістичних союзів протекціонізм із засобу захисту національних економічних інтересів перетворюється на знаряддя наступу.

1891 р. відзначився прийняттям радикального протекційного закону про митний тариф. Шлях до його прийняття був складним і довгим. У 1876 – 1877 рр. на захист промислового виробництва Російської імперії (у тому числі українських губерній) встановлюється стягнення мита у золотій валюті, що підвищило митні збори з 25 – 30 до 48 %. У 1881 р., вступивши у “змагання” із західними країнами, уряд Росії збільшив мита на 10 %, через чотири роки ще на 20 % за 168 статтями експорту, а з 1890 р. – додатково ще на 20 %9.

Сукупність кардинальних змін митно-тарифного законодавства Росії зафіксовано в Законі про тариф 1891 р., у змісті якого відобразився протекціоністський зовнішньополітичний курс країни. Загальна сума митних зборів підвищена на всі імпортні групи товарів і зросла з 14,7 % їх вартості у 1877 р. до 32 % у 1892 р.

Новому тарифу надавалось величезного значення як у внутрішньогосподарській, так і у зовнішньополітичній сферах. Уведений під тиском промисловців з метою поповнення бюджету, тариф 1891 р. створював умови для прискореного розвитку промисловості, відображаючи курс на індустріалізацію. Еволюцію законодавства про митний тариф можна простежити за схемою на рис. 4.1.

МИТНИЙ ТАРИФ

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]