Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ROZ4_P4.DOC
Скачиваний:
2
Добавлен:
11.11.2019
Размер:
242.28 Кб
Скачать

4.4. Вплив митної політики на соціально-економічний розвиток України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

З другої половини ХІХ ст. митна політика перетворилася на комплексне явище, яке впливало не лише на збагачення окремих соціальних груп, а й на добробут усіх верств населення тієї чи іншої держави. Після третього поділу Речі Посполитої у 1795 р. 2/3 території України опинилися в складі Російської імперії і 1/3 – у складі Австрійської. З 1867 р. цікаво спостерігати синхронність митних процесів, які здійснювались урядами двох імперій.

Ще в 1774 р. у Львові створено адміністрацію митних доходів (administracja dochodow celnych). Вона збирала мита з міських рогаток (застав) і мостів. Ця структура складалася з адміністратора, трьох асесорів, трьох секретарів, одного протоколіста, експедитора, реєстратора, ад’юнкта реєстратури, митного комісара. Установа мала у підпорядкуванні 3 головних і 2 допоміжних митних склади, 53 комерційних, 45 торговельних служб, сюди ж входили служби зі штампування товарів1. Львівська митниця, яка залишилась Австрійській імперії у спадщину від Речі Посполитої, відігравала значну роль. До 1775 р. Австрійська імперія не мала єдиної державної митної системи і загальнодержавного митного тарифу. Імперія (її повна назва на той час – Священна Римська імперія німецької нації), була поділена на частини численними обласними та земельними митними зборами. Лише імператриця Марія-Тереза ввела в 1775 р. загальний для всіх німецьких областей Австрії митний тариф. У 1796 р. цей тариф поширився і на територію Галичини. Але внутрішні мита продовжували існувати на території Угорщини.

У 1867 р. Австрійська імперія трансформується в Австро-Угорську імперію. Одним з наслідків дуалістичного договору 1867 р. стало форсування капіталістичного розвитку імперії. Австрійський уряд, згідно з досвідом Пруссії, активно використовує принципи й методи протекціоністської політики. Кредитно-банківська система, прокладення залізниць і створення переробної галузі сільського господарства стали фундаментом економічного розвитку Австрійської імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. На території імперії сформувалось два збалансованих економічних райони – австро-чеський промисловий і угорський – аграрний. У цілому господарський організм країни був захищений суворим протекційним кордоном. Слід зазначити, що імперський уряд розглядав територію Галичини як майбутній театр бойових дій проти Росії, з якою дипломатичні стосунки постійно погіршувались, починаючи з 1853 р. Крім цього, відсутність серед галичан національної правлячої еліти, яка б могла впливати на імперський уряд, призводила до того, що цей регіон залишався без капіталовкладень. Усі фінансові надходження зосереджувалися в австро-чеському промисловому регіоні. Така політика перетворювала Галичину на економічну провінцію.

Взявши за основу державної політики політику протекціонізму, Російська імперія зіткнулася з одвічною проблемою – браком фінансових коштів для модернізації економіки країни. Шляхом виходу з цієї ситуації стало створення сприятливих умов для залучення закордонних капіталів. Для цього держава мала вирішити такі завдання, як побудова збалансованої національної фінансової системи; використання складових митного протекціонізму для того, щоб створити найбільш сприятливі умови для перетворення імпорту готових виробів на імпорт капіталів; регулювання й спрямовування інвестиційних потоків у ті галузі промисловості, які мають стратегічне значення для держави.

Про взаємозалежність таких форм діяльності, як експорт капіталів і митна політика, свідчать висновки І.А. Мілютіна, дослідника даних процесів кінця ХІХ ст.: “До 1876 – 1880 років у нас митні ворота були відчинені практично навстіж. Використовуючи цю ситуацію, європейський капітал мав бажання встигнути заповнити російський ринок готовими виробами, але не збирався допомогти нам у створенні власної промисловості”2. Тому уряд Російської імперії з другої половини ХІХ ст. намагався виконати вищезазначені умови. Його діяльність у такому напрямку включала: політичні й економічні заходи, пов’язані з упорядкуванням грошово-фінансової системи держави, а також створення розгалуженої банківської системи, на яку покладались великі надії у справі трансформації інвестицій на виробничі потужності. Слід зазначити, що особливе місце у банківській системі Російської імперії займали банки українських губерній. Так, тільки у Києві на 1898 р. діяло 12 великих банків. Серед них: Приватний комерційний банк (заснований у 1868 р.), Промисловий банк (1871 р.), банк Товариства взаємного кредиту (1868 р.), Київський земельний банк (1872 р.), філія Петербурзького банку для зовнішньої торгівлі (1894 р.) та ін3. Початок діяльності комерційної банківської системи збігається з інтенсивним надходження інвестицій у гірничорудну, металургійну промисловість Півдня України, розбудову залізниць. Більш повне уявлення про кредитну мережу України на початку ХХ ст. дає табл. 4.8.

Таблиця 4.8

Розвиток банківської мережі в українських губерніях на поч. ХХ ст.

Мережа банків

Контори

й філії Держбанку Росії

Філії комерцій-них банків

Товариства взаємного кредиту

Міські

Банки

Усього в Росії

138

678

923

326

У тому числі

в Україні

22

142

337

69

Частка України, %

15,9

20,9

36,5

21,1

Розгалужена мережа великих банків надавала потенційні можливості для українських експортерів, кредитуючи їхні торговельні операції. Такий вид економічної діяльності, як інвестиції, не виникав спонтанно. Це закономірний процес. Однак інвестиції самі по собі не панацея для вирішення всіх завдань. Позитивний вплив відчувається лише тоді, коли держава здійснює цілеспрямовану політику і підтримує жорсткий контроль за фінансовими потоками. У цих умовах митна політика також виконує роль регулятора цього складного процесу. Згідно з твердженнями К. Маркса, якщо капітал вивозиться за кордон, то це здійснюється не тому, що він абсолютно не зміг знайти застосування всередині країни, а тому, що за кордоном він може бути використаний з більшим великим відсотком прибутку. Висока норма прибутку від виробництва можлива за режиму митного протекціонізму. Виходячи з цієї передумови, Л.Я. Евентов відзначав, що прибутковість гарантувалася відсутністю конкуренції з боку іноземних товарів: якщо вони й потрапляли на російський ринок, то їх ціна, яка включала великі мита, була занадто високою, і вітчизняні товари вигідно реалізовувалися. Тому, отримавши відмову у в’їзній візі для своїх товарів, наголошував Л. Евентов, зацікавлений перспективами праці всередині країни, міжнародний капітал “переселився” за межі митного муру і влаштувався на чужому ґрунті4.

Такі висновки підтверджуються статистичним матеріалом, уміщеним у табл. 4.9.

Таблиця 4.9

Іноземні капітали в Російській імперії 1856 – 1913 рр.

Роки відкриття іноземних компаній

Число компаній

Основний капітал компаній

(млн. крб.)

Основний капітал компаній у середньому на рік (млн. крб.)

1856 – 1887

15

71,7

2,2

1888 – 1894

20

62,9

9,1

1895 – 1902

90

253

31,6

1903 – 1905

11

9,5

3,2

1906 – 1913

88

168,6

21

З наведених даних видно, що зростання компаній з іноземним інвестуванням починається з другої половини 80-х р. ХІХ ст. Це пов’язано з митно-тарифним законодавством 1876, 1877, 1882 – 1887 р., коли інтенсивна розбудова залізниць вплинула на інтенсифікацію західних капіталовкладень в економіку південних губерній України. З 1869 р. за участю і за підтримки Джона Юза виникли та інтенсивно розвивались такі промислові групи, як Криворізький залізорудний басейн, Донецький вугільний басейн, Азово-Чорноморський басейн, що одержували керченську руду з центрами у Маріуполі й Таганрозі. Найбільшими підприємствами, які споживали вугілля та руду вказаних басейнів, були: Дніпровське металургійне товариство (бельгійський капітал), Російсько-бельгійське металургійне товариство, Донецько-Юр’ївське металургійне товариство (німецько-бельгійський капітал), Нікопольсько-Маріупольське товариство. Закони про митні тарифи 1882, 1884, 1887 та 1891 рр., які застосовувались до іноземного вугілля, руди, чавуну, що надходили через порти Чорного та Азовського морів, створили сприятливі умови саме для інвестування, як і вказував Л.Я. Евентов. Так, на початку 80-х рр. Одеський і Севастопольський порти почали отримувати значну кількість англійського вугілля. Одночасно зростав і видобуток у Донецькому басейні. Імпортне вугілля, що надходило до портів Чорного й Азовського морів, обкладалось митом у таких розмірах: в Одесі, Маріуполі з пуда – 2 коп.; на західному кордоні – 1,5 коп. з пуда; у портах Балтійського моря – 0,5 коп. з пуда; у портах Білого моря – безмитно.

У 1886 р. за клопотанням донецьких вуглепромисловців митний тариф на імпортне вугілля збільшено до 3 коп. за пуд. Ці кроки уряду послідовно підкріплювались у 1887 р. Згідно зі ст. 79 Закону про митний тариф у портах Чорного та Азовського морів мита на імпортне вугілля, чавун, кокс збільшувались на 40 % і становили для вугілля 4,2 коп. за пуд, для коксу – 6,3 коп. за пуд5.

Іноземні капітали йшли не тільки на створення нових підприємств, але й уключалися до основних капіталів уже працюючих товариств. У 1895 – 1898 рр. основні капітали існуючих 26 компаній Півдня України зросли на 18 млн. 814 тис. золотих карбованців лише за рахунок іноземних інвестицій. Діяльність іноземного і вітчизняного капіталів у сфері машинобудівної та металургійної галузей із забезпеченням новітніх технологій сприяли успіхові та прогресу гірничо-металургійної бази України. Так, у 1906 р. обсяг видобутку вугілля Донецького басейну становив 67 % від загальноросійського (частка Уралу – 3,4 %), у 1907 р. цей обсяг становив уже 70 % (Урал – 2,7 %)6. У сфері виробництва чавуну частка 22 підприємств Півдня України 1908 р. становила 69 %, металевих виробів – 52 %, уральського металургійного комплексу відповідно – 20,5 і 21,7 %7. Але це мало і негативні тенденції, найголовнішою серед яких сировинна спрямованість розвитку цього регіону. Крім того, характерною рисою “колоніального стану України, – зазначає Н. Полонська-Василенко, – існував постійний зв’язок між її промисловістю й промисловістю Росії. Більша частина продукції України йшла до Росії на потребу скарбу, почасти – вільного ринку. З Росії українські вироби направлялись у Прибалтику, до Німеччини вже не як українські”8.

Металургійний та гірничий комплекс Півдня України також розвивався швидкими темпами завдяки залізничному буму. Так, на початок 1890-х рр. на території українських губерній функціонували й продовжували свій розвиток найбільші залізничні імперії: Південно-Західна (4164 км), Південна (3268 км), Катерининська (3054 км)9.

Великий відсоток іноземного капіталу в промисловості України створив умови, коли у 16 з 18 акціонерних підприємств України початку ХХ ст. акції та інші цінні папери котирувались на іноземних біржах. Таким чином, до підприємств Півдня України максимально залучався іноземний капітал. “Без допомоги іноземного капіталу, – писав М. Туган-Барановський, – криворізьким рудам ще довго довелось би тихо зберігатися під чорноземом Придніпровського краю”. Журнал “Вісник фінансів” з цього приводу зазначав: “Капітали, які вкладаються в цю справу, з кожним роком додають заводи з величезним виробництвом. Ці заводи розвиваються з такою швидкістю, яка майже не характерна для вітчизняного підприємництва... Там де 3 – 4 роки тому і не мріяли про будь-яку промисловість, тепер збудовані заводи. В останній час зростання промисловості відзначається не десятиріччями, а 2 – 3 роками”10. За розрахунками професора В.С. Зіва, до 1917 р. при загальному обсязі іноземних інвестицій у 1436 млн. крб. в гірничу промисловість вкладено 775 млн. крб., у металообробну – 354 млн. крб., хімічну – 80 млн. крб., текстильну – 126 млн. крб., машинобудівну – 354 млн. крб., харчову – 36 млн. крб. Крім того, у комунальне господарство – 229 млн. крб., у кредитні установи – 225 млн. крб., торговельні установи – 80 млн. крб., транспортні і страхові компанії – 35 млн. крб. При цьому значна частка цих інвестицій (70 %), припадала на новостворені підприємства, що були розташовані в Україні11.

Періодизація інвестиційного процесу в губерніях України, який був логічним продовженням політики протекціонізму, мала такий вигляд:

Перший етап. 1876 – 1887 рр. Надання чинності митному законодавству, покликаного створити механізм для перетворення товарної імпортної маси на фінансову (капіталовкладення). Цей етап характеризується початком промислової діяльності Донецького басейну.

Другий етап. 1891 – 1905 рр. На цей час, згідно зі статистикою, припадає найбільший відсоток іноземних капіталовкладень. Таке зростання, в першу чергу, пов’язане з професійною діяльністю С.Ю. Вітте, який проводив політику на досягнення Російською імперією економічної самостійності шляхом державного регулювання, митного захисту промисловості і широкого ввезення іноземного капіталу. Ці принципи знайшли відображення у доповіді для Державної ради у 1899 р., а саме:

1) збереження положень митного тарифу 1891 р. до поновлення у 1904 р. торговельних угод, намагання тим часом знизити вартість товарів обробної промисловості шляхом розвитку внутрішнього виробництва;

2) приурочити можливе зниження тарифу до укладення перспективних торговельних угод, щоб вимагати сприятливих умов для російського аграрного експорту;

3) не здійснювати протягом зазначеного часу ніяких законодавчих ініціатив, спрямованих на утиск іноземного капіталу;

4) при укладанні нових торговельних угод обов’язково включати положення про збільшення інвестицій. На цьому етапі найбільший розвиток отримали підприємства металургійної галузі, свою інвестиційну експансію розпочали німецькі електротехнічні компанії.

Третій етап. 1905 – 1914 р. У цей час різко змінюється галузевий курс інвестицій. Почали переважати закордонні інвестиції у високотехнологічні галузі промисловості: складне машинобудування, електротехніку, суднобудування.

Інвестиційний процес за територіальним принципом мав такий вигляд. Перша хвиля закордонних інвестицій, як видно з наведених прикладів, охопила на початковому етапі східні, південні та північні українські губернії і спрямовувалась у сировинні та металообробні галузі. Успішному розвиткові закордонного підприємництва в Україні сприяв ряд позитивних для нього факторів:

1. Величезний потенціал сировинних ресурсів.

2. Своєрідний розподіл сфер застосування закордонного й українського капіталів. В Україні першочергове накопичення вітчизняного капіталу здійснювалось переважно у сфері переробки аграрних продуктів, виробництва цукру тощо12. Проте іноземці прагнули інвестувати капітал у гірничодобувну, залізорудну і подібні галузі.

3. Низька в цілому ефективність вітчизняного капіталу, частково внаслідок прагнень вищого чиновництва “жорстко керувати” процесом капіталізації, що пригнічувало приватне підприємництво.

4. Великий попит у Російській імперії на якісну металеву продукцію, стимульовану колосальними масштабами залізничного будівництва, яке розгорнулось з ініціативи і на кошти уряду.

На початку 90-х рр. ХІХ ст. головним опонентом інвестиційного курсу С.Ю. Вітте був міністр закордонних справ М.Н. Муравйов. У доповідній записці для Миколи ІІ 1891 р. М.Н. Муравйов погоджувався зі збереженням протекційної системи до закінчення десятирічної дії торговельних угод. Він доводив тезу, що ця протекційна система повинна мати не вузько фінансові цілі, а широкі завдання розвитку національної промисловості. У той же час М.Н. Муравйов звертав увагу на загрозу підпорядкування іноземному капіталу цілих районів чи окремих галузей російської економіки. Тому він пропонував, щоб уряд регулював надходження іноземних інвестицій, допускаючи їх в акціонерній формі лише в обробну, а не добувну галузь. М.Н. Муравйова підтримав військовий міністр А.Н. Куропаткін, який особливо побоювався проникнення західного капіталу на територію південно-західних губерній, тобто в район розташування Київського та Одеського військових округів. До 1899 р. у 21 західній губернії Російської імперії існували жорсткі адміністративні обмеження стосовно допущення іноземців до управління російськими акціонерними компаніями13.

Аналіз показує, що найбільш впливові урядовці Росії дивились на територію України з точки зору інтересів їх відомств. Так, військове міністерство й міністерство закордонних справ бачили в Україні військово-стратегічний простір, велику, добре обладнану й вигідно розташовану “фортецю”, яка у разі європейського конфлікту повинна забезпечити розгортання військових угруповань Російської імперії та забезпечити стрибок для оволодіння чорноморськими протоками Османської імперії. Тому федералістські ідеї М. Драгоманова щодо перебудови Російської імперії й піднесення в цьому процесі політичної та економічної ролі України, викладено у праці “Вільний союз – Вільна спілка” (1884), категорично відхилялись і не сприймались. Але якщо уважно придивитися до глибинної суті політики протекціонізму, то можна помітити, що саме економічний і суспільно-політичний розвиток українських губерній у руслі цієї політики висунув перше актуальне питання української державності. Саме інвестиційний процес в Україні кінця ХІХ ст. привернув увагу української етнополітичної думки до тісного взаємозв’язку таких понять, як політика протекціонізму – інвестиційна політика – процес державотворення на базі національної економіки. На цей зв’язок звертали увагу О. Бочковський, О. Ейхельман. Так, О. Бочковський визначає два основні етапи здобуття державної незалежності українською нацією – досягнення економічної самостійності та переорієнтацію з села на місто (ідеться про інтенсифікацію процесу індустріалізації). Розв’язанню цих завдань, на його думку, сприятимуть “світовий пацифізм” і створення міжнародних об’єднань для підготовки національних кадрів у міжнародних корпораціях. О. Ейхельман акцентує увагу саме на ролі інвестиційної політики: “...Установити свій економічний добробут і свою державність український народ може й хоче відповідно до своєї національної ідеології, за умови цілком вільного вибору і співдіяння з чужоземними капіталами та підприємствами”14.

Наступна інвестиційна хвиля охопила, крім зазначених регіонів, і Херсонщину, Приазов’я, Крим. Але ця хвиля мала свої характерні риси, що пов’язувались уже безпосередньо з підготовкою Російської імперії до майбутньої світової війни. На засіданні Ради міністрів 17 березня 1899 р. С.Ю. Вітте підкреслив необхідність усіляко форсувати розвиток промисловості. Він аргументував це складними міжнародними обставинами, які не виключали вірогідності раптових війн. Тому найбільший розвиток і підтримку з боку уряду отримали галузі промисловості військово-стратегічного спрямування. Так, відбулася технологічна модернізація миколаївських верфей у два етапи – 1887 та 1911 рр. за допомогою французького й англійського капіталів. У перше десятиріччя ХХ ст. акціонерне товариство миколаївських верфей “Наваль” перетворилось на величезне підприємство, яке мало повний замкнутий виробничий і технологічний цикл. Другий приклад – Луганський паровозобудівний завод. У липні 1896 р. Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана розпочало в Луганську будівництво паровозобудівного заводу. Завдяки стабільному фінансовому становищу акціонерного товариства, а також тісному технологічному співробітництву з німецькими машинобудівними підприємствами будівництво здійснювалось швидкими темпами, що дозволило вже з 1898 р. розпочати виготовлення листового й сортового заліза, паровозних котлів. А з 1900 р. розпочато виготовлення безпосередньо паровозів, до кінця року їх виготовили 47. Документи архіву Харківської складської митниці підтверджують тісний зв’язок між такими процесами, як митний протекціонізм, інвестиційна політика, індустріалізація. Згідно з циркуляром по Департаменту митних зборів № 35514 від 15.12.1903 р. дозволявся безмитний допуск листового заліза для виготовлення паровозного обладнання й цистерн для перевезення нафтопродуктів15.

На першому етапі інвестиційного буму іноземні компанії було представлено англійським, французьким, бельгійським капіталом. На другому етапі картина різко змінюється і лідерами стають німецькі інвестори, причому значну частку їх інвестицій становили технології та обладнання. Про широкий наступ німецького капіталу свідчать і такі факти. У кінці 90-х р. ХІХ ст. німецькі компанії “Шукерт”, “Континентальне товариство електричних підприємств”, Берлінський банк електротехнічної промисловості зуміли витіснити бельгійське товариство “Союз трамваїв”, яке володіло конками Харкова та Одеси. Товариство “Сіменс-Гальське” захопило комунікаційний ринок Житомира, перевівши на електричну тягу міське сполучення16. Концерн АЕГ, фінансово-промислова група Тіса зуміли підпорядкувати собі найбільш прибуткове трамвайне підприємство України – “Товариство Київської міської залізниці”. У січні 1905 р. створено товариство “Київський трамвай”, яке придбало у М. Бродського 2/3 акцій товариства “Київська міська залізниця”17.

У чому ж причина такого успіху німецьких інвесторів? Цей феномен можна пояснити так: надходження німецьких інвестицій почалося значно пізніше, ніж англійських та французьких, що пояснюється переважанням промислового, а не фінансового, експорту з Німеччини до Російської імперії; забороною для німецького капіталу брати участь в інвестуванні російської промисловості. Фактично канцлер Отто фон Бісмарк закрив німецький фінансовий ринок для російської промисловості у 1891 р.

У середині 1890-х рр. з приходом до влади канцлера О. Капріві політика німецького уряду різко змінюється. Така політична переорієнтація була пов’язана зі зміною загальної політичної стратегії Німеччини. Канцлер О. Капріві наполегливо втілював у життя політику, згідно з якою, замість одночасного збройного конфлікту з Францією та Росією, пропонувалось забезпечити мир на східному напрямку за допомогою закріплення російської промисловості за німецьким фінансовим і технологічним ринком, а інструмент для вирішення цього завдання О. Капріві вбачав у пом’якшенні німецького митного протекціонізму щодо російського аграрного експорту. Підтвердженням цієї політики може слугувати торговельний договір з Німеччиною 1894 р. По-друге, у період з 1898 по 1905 рр. загострюються дипломатичні стосунки між Росією й Британією. Подальші події на Далекому Сході, російсько-японська війна 1904 – 1905 рр. ще більше ускладнили відносини з Британією (особливо після укладення англо-японського союзу 1902 р.). У цій ситуації Німеччина залишилась практично єдиною впливовою європейською країною, яка підтримувала дружні стосунки з Російською імперією. Німецькі транспортні судна забезпечували паливом перехід ІІ Тихоокеанської ескадри на Далекий Схід. Урядові і фінансово-промислові кола Німеччини ефективно скористалися зовнішньополітичними складнощами Росії, і це було закріплено у торговельному договорі 1904 року. Під впливом цих факторів на початку ХХ ст. німецький інвестор зайняв монопольне становище у промислових галузях Російської імперії. Вагому роль німецькі капітали відіграли у підвищенні продуктивності і, відповідно, експортної потужності цукрової промисловості України. Співробітництво українських цукрових промисловців з німецькими фірмами перед Першою світовою війною було інтенсивним і продуктивним. Про це свідчить, наприклад, діяльність у Вінниці фірми “Раббетге і Гізеке” з виробництва й продажу маточного насіння цукрових буряків. Цю фірму з багатьма філіями в Подільській губернії заснували у 1900 р. Фонд її капіталів на 1 липня 1916 р. становив 4,6 млн. крб. З цукровою промисловістю України у той час мав тісні зв’язки торговий дім “Borau i K°”, який співпрацював з понад 20 українськими цукровими заводами. Він одночасно був і промисловим банком, і посередницько-комісійною конторою18.

Вплив німецьких капіталів відчувався і на підприємствах сільськогосподарського машинобудування України. Наприклад, з 5 млн. крб. основного капіталу товариства Гельферіх-Саде в Харкові, завод якого виробляв сільськогосподарської продукції на суму майже 1,5 млн. крб., на частку німецьких капіталів припадало не менше 2 млн. крб. основного капіталу19. В акціонерному товаристві для виробництва землеробських знарядь і машин в Одесі, що мало 3 млн. крб. основного капіталу і виробляло за рік продукції на суму 2 991 521 крб., німецький капітал становив близько 1 млн. крб.20 Унаслідок аграрної реформи, що проводилася з ініціативи П.А. Столипіна (закон від 14 червня 1910 р.), близько 1/4 селянських дворів в Україні, які входили до земельних общин, вийшли з них. А це – 225 500 господарів, які володіли 1,8 млн. дес. землі. Завдяки кредитовій акції Селянського поземельного банку селяни купили тільки у 1906 – 1909 рр. 385 000 десятин21. Такі події у сільському господарстві України позитивно вплинули саме на розвиток сільськогосподарського машинобудування.

Виробництво сільськогосподарських машин і знарядь було в той період однією з галузей, що найбільше користувалися послугами іноземної, особливо німецької, промисловості. Згідно зі статистичними даними, за три останні передвоєнні роки (1911 – 1913) частка сільськогосподарських машин і знарядь, що надходили на російський ринок і були виготовлені на вітчизняних заводах, досягла 50 %. Цей показник можна порівняти з 1908 р., коли вартість імпортних сільськогосподарських машин становила 4 327 600 крб., а на російських підприємствах їх було виготовлено на суму 521 577 крб22. Ситуацію вдалося спрямувати у позитивний бік після прийняття у 1912 р. закону “Про захист вітчизняного машинобудування”. Наприклад, міжнародна компанія сільськогосподарських машин Маккорміка після набрання чинності цим законом і дії захисних мит змусила переорієнтуватися з експорту готових машин на розміщення свого виробництва вже безпосередньо на території Російської імперії. Компанія Маккорміка розміщувала свої підприємства перш за все на території українських губерній: у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, суттєво потіснивши німецьких інвесторів. Про позитивну динаміку дії закону 1912 р. свідчить табл. 4.10.

Таблиця 4.10

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]